“Ні, старий, цього вже ніхто не зробить. Та й батарей для існування мого мозку більше немає. Щоб їх виготовити, потрібен час, а в мені зараз остання. Через двадцять вісім годин всьому кінець… Все було по-бандитському продумано до найменшої дрібнички, педантично і безпомилково. Тож, поки не пізно, треба діяти. Джек, виводь мене звідси і давай машину. З нею нічого не станеться, ти забереш її завтра в Шарк-Беї.”
Джека Мантаро починає лихоманити від крайнього збудження, люті й безсилля щось вдіяти.
— Чорт! Невже, невже все так безнадійно?!
“Джек, прошу тебе, не гайся й хвилини. Не впадай у відчай і не суши даремно голову. Вважай, що я тоді загинув і ніяких слідів у житті після мене не залишилося. Згодом спробуй розповісти мою історію людям… А зараз, поки ще мій мозок мислить, я мушу побувати на віллі в Соммера… І ще, перед тим, як ти мене відключиш, я дуже тебе прошу, нічого не розказуй Лінді, Нехай вона й далі думає, що мене вбили тоді на алеї…
На очі Джека Мантаро напливають сльози, він хапає Хела за механічні руки:
— Хел!..
“Старий, мені вже нічим не допоможеш. Відключай, і ходімо. Прощай, дорогий друже!..”
Наче вві сні Джек Мантаро підступається до дисплея. його погляд прикований до Хела Рівса, давнього приятеля Хела, втиснутого в металевого робота і… приреченого. Тремтячі пальці висмикують шнур…
Веселі сріблясті зайчики від ранкового сонця витанцьовують на лазуровому плесі. Океан дихає спокоєм і величчю. Білі чайки, то стрімко здіймаючись в небо, то з вишини падаючи до самої води, ведуть свій вічний обліт водної рівнини, вихоплюючи з її надр поживу. Ранковий вітерець грайливо пустує в розкидистих кронах пальм, що гордовито здіймаються над берегом ще не прогрітих сонцем дюн.
Асфальтовою доріжкою від розкішної вілли, яка на підвищенні пишно визирає із заростів низькорослих дерев, до старої товстої пальми з прилаштованим під нею столиком квапиться вусатий мексіканець, лакей Хосе. В руках у нього таця, а на ній — дві з сірим полиском крижаної вологи пляшки пива “Ніккербоккер” і склянки. Від його білосніжної лакейської куртки ріже в. очах. Хосе граціозно підкочується до столика, і принесене на таці вмить перекочовує на смугасту червоно-блакитну скатертину. Склянки скипають шапками біло-кипучої піни. В послужливому напівпоклоні лакей завмирає, віддано позираючи на двох чоловіків, що блаженствують у плетених кріслах під пальмою.
— Ти вільний, Хосе, — недбало кидає один з них.
— Слухаю, сеньйор Соммер. Крутнувшись, лакей зникає.
Той, кого названо сеньйором Соммером, жадібно надпиває зі склянки пиво.
— Чудо-ово!
Другий чоловік сидить з приплющеними повіками, трохи задерши підборіддя. Лагідне сонце ніжно торкається щік. Піна в його незайманій склянці починає осідати.
— Пий, Карле, — звертається до нього Соммер, — такий прекрасний ранок, навкруги благодать, а ти киснеш. Ти ще не знаєш усього, зараз я спробую тобі підняти настрій.
Соммер допиває пиво.
— Вчора пізно увечері викликали мене в НАСА. Як ти гадаєш, навіщо? — Він робить паузу. — Не здогадуєшся? Вручити президентську премію за успішне здійснення програми “Юпітер”. Півтора мільйона. Як обіцяно, п’ятсот тисяч твої.
Соммер переможно витягується.
— Невже вас це не радує, містер Стайнер? — з робленою офіційністю нахиляється він до співбесідника.
Стайнер розплющує очі. Його густі брови низько нависають над ними, майже затуляючи зіниці. Обличчя його стало похмурим.
— Недобре у мене на душі, Берт. Під Соммером скрипить крісло.
— Усе через того хлопця, так?
— Так, Хел не виходить з голови. Боюся, заїдатиме совість…
Соммер важкувато зводиться з крісла і, зайшовши за спину Стайнера, міцно стискає його плечі своїми чіпкими руками.
— Карл, ми люди науки, великої науки, а у великих справах, не мені про це говорити тобі, завжди бувають жертви.
— Досі я віддавав перевагу чистій науці, гуманній…
— Ось як ти заговорив, дружочку. — Соммер зняв руки з плечей Стайнера, погляд його став недобрим, а потім він закрокував по піску, лишаючи за собою глибокі виямки від ніг.
— Ти знаменитий медик, правда, Карл? — заговорив Соммер, повернувшись і знову вмощуючись у кріслі.
Стайнер холодно знизує плечима.
— Сподіваюся, ти не забув і того, завдяки чому отав знаменитістю?
В очах Стайнера з’явилася тривога.
— Ти ніколи не забудеш про це, дружочку. Всі твої розробки основані на записах, які ти відкопав у паперах і щоденниках свого діда.
— То й що з того? Багато хто продовжує справу своїх предків.
— “Справу предків”! — Соммер важко опускає, руки на стіл. — Яку справу?! Навіщо ти вдаєш із себе ягнятко, Стайнер? Наші з тобою діди й батьки жили в Німеччині в часи “третього рейху”, і тобі дуже добре відомо, чим вони займалися по всій Європі…
— Замовкни, Берт!
— Чого там замовкни? Та ти повинен пишатися своїм дідом! Адже тобі навіть не снилися ті досліди, які проробляв старий Фрідріх Штайнер у концтаборах. Він — справжній медик-пошуковець, був, правда, а ти — розмазня.
Стайнер робить різкий рух і збиває склянку з пивом. На скатертині розпливається велика довга пляма.
— Не чіпай мою родину, Норберт, і дай мені спокій! Я не бажаю повертатись до минулого. І взагалі… я покидаю все це.
— Гаразд, Карле, заспокойся й охолонь. Трохи погарячкували, і годі. Чи нам з тобою сваритися? Бери свої грошенята і насолоджуйся радощами життя. — Соммер посміхається і примирливо попліскує Стайнера по плечу. — Не бери всього так близько до серця і не забувай, що ми — німці, а німці — нація міцна. Впадати в сентименталізм у нашому становищі — отже, скніти посередністю. А ми народжені, щоб досягти свого будь-якими способами і засобами. Соммер допиває пляшку.
— Гей, Хосе! — кричить він у бік вілли. — Неси ще!
— Зараз, зараз, сеньйоре! — відлунює звідкись голос лакея.
— Давай скупаємося, Карле, треба збадьоритися. Сонце вже височенько, вода в бухті прогрілась, — по-дружньому штовхає Соммер Стайнера.
— Та чомусь не хочеться. Мабуть, іди сам.
— Твоя воля. А я сполоснуся.
Соммер стягує шорти, шпурляє їх на кущ. Вузькуваті плавки сповзають під навислий мохнатий живіт.
— Та не попадися на обід акулам, — байдуже застерігає Стайнер.
— Ха-ха! Я тут кожен дюйм знаю, — сміється Соммер і, розмахуючи руками, бреде до води.
Стайнер наливає собі склянку щойно поданого мексіканцем холодного пива.
— Ух, блаженство! — викрикує Соммер з води, розбризкуючи хвилі.
Розмашисто загрібаючи руками, він пливе у відкритий океан, насолоджуючись легкою прохолодою, що захоплює в свої обійми все тіло. Відмахавши енергійно футів вісімдесят, Соммер перекидається на спину. Яскраве сонце засліплює очі. Соммер мружиться і вдоволено фиркає. Пиво і сонце починають наганяти на нього дрімоту. Він перекидається у воді через голову і поволі пливе до берега. В бухті Шарк-Бей він справді орієнтується як вдома. Ось тут напевно можна вже стати на дно, і глибина буде по груди. Соммер опускається вертикально у воді і черкає ногою твердий пісок. Самовдоволена усмішка розтягує йому рот.
— Карл! Не втрачай щасливих… — кричить Соммер і раптом відчуває сильний ривок за ліву ногу.
Поринаючи з головою і захлинаючись, бачить, як схоплюється з-за столика Стайнер. Руки Соммера в паніці злітають вгору, безпорадно загрібаючи повітря, він хоче закричати, але вода ще сильніше душить його. Щось хапає за другу ногу, він смикає нею, намагаючись вирватися, але тільки вдаряється об щось тверде. Далі Соммер відчуває, що хтось, наче в лещатах, затискає його обидві ноги і тягне на глибину. Жах і відчай вриваються в серце. В легені вже набралося трохи води. Конвульсивно звиваючись, Соммер з останніх сил намагається вирватись, виряченими очима шукаючи причину свого крахового стану. Він пронизує божевільним поглядом прозору масу, освітлену промінням сонця, і з горла вивергається страшний, здавлений крик-булькання: Соммер бачить перед собою Хела Рівса, який, переборюючи опір води, тягне його в глиб океану. Фотоелементи Хела-робота напружено блимають, а руки, ці металеві клешні, стискають намертво.
…Коли Соммер вже не виявляв ніяких ознак життя, Хел Рівс зупинився і розтиснув пальці. Безвольне тіло, похитуючись, почало осідати на дно. Довкола, над головою, скрізь — мовчазний океан, безшумно підпливають рибки. Та раптом Хел Рівс фіксує, що від берега по воді рухається якийсь предмет. Човен. Раз за разом з’являються з обох боків темні кола від ударів весел. Трохи наблизившись, човен зупиняється, вода біля нього очистилася, і, наче крізь райдужну призму, Хел Рівс бачить, як над бортом човна схилилася людська голова. В сонячному освітленні навіть по обрисах він упізнав цю голову, що не раз схилялась над ним ще там, у лабораторії. “Другий!” — і застигле металеве тіло різко спружинює, сильний поштовх несе його в напрямку човна. Ще й ще дужі помахи рук і ніг — і легкий човник з тріском перекидається догори дном, Стайнер, щось викрикнувши, летить сторч головою у воду. Він був настільки переляканий, що, пірнувши в океанську глибінь, враз захлинувся. Метушливі рухи ніг і рук не тягли його тіло на поверхню, а крутили в різні боки; Стайнер, здається, намагався кричати, але тільки очі вилазили з орбіт. Та, ніби від раптового внутрішнього удару, його тіло стрепенулося і повисло у воді, коли погляд натрапив на постать робота. “Цього страх розірвав”, — промайнула думка у Хела Рівса. Раптом неподалік, з боку відкритого океану, з’являється тінь, за нею друга. Акули. Інстинктивно Хел Рівс подається назад, але іронічна думка просвітлює мозок — метал не пожива для акул. Вдалині, де залишився труп Соммера, бурунами скипала вода, шаленів клубок хижих риб. Удар, і тіло Стайнера, перекидаючись, летить убік, поблиск черева великої акули — останнє, що фіксує довкола себе Хел Рівс. Він повертається і йде в глиб океану. Важкі ступні його збивають хмарки намулу, чіпляються за водорості. Звідти, з безодні, наповзає морок. У мозку Хела Рівса гупає невидимий молот. Батареї… Він піднімає вгору свої фотоелементи. Десь там небо, земна твердь, життя… Тут — океанська безодня, безвихідь. Атрибути маленької Землі і нескінченність Всесвіту. Секунди часу і вічність. Рука Хела Рівса механічно піднімається до грудей, вириває кришку на лючку, і сталеві пальці впираються в круглий предмет. До світла фотоелементів-очей підпливає маленька, незвичайної краси рибинка. Хел Рівс вириває з грудей батарею, і рибка, злякавшись різкого руху незрозумілої істоти, стрілою зникає у зеленувато-темній воді…
Квітка лотоса
Крізь вузькі прорізи кам’яних очей Будда холодно дивився на Гомбо. Скількох довелось йому бачити за сотні років свого владарювання тут, у захованому від світу дацані, старовинному монастирі, куди не ступала і ніколи не ступить нога непосвяченого. Ліку їм немає. В усі віки тисячі лам і їхніх учнів, хувараків, присвячували своє життя тому, щоб проникнути у вищу таїну, але так і не змогли піднятися до її вершин, де володарює він, Будда.
Тепер ще один утаємничений — Гомбо, хуварак грізного Цзамбо-лами, якого бояться всі в дацані. Коли Цзамбо-лама дізнається про таємні наміри молодого хуварака — лихо тому. Та Гомбо завзятий і безстрашний. Відчуваючи свою бентежність перед учителем, він усе ж сміливо вривався у світ перевтілень, сягаючи своїми проникливими думами, своїми дхармами, духу Будди.
У кам’яних очах Всевишнього потонула таїна. Чи спроможна людина осягнути її?
“Ом мані падме хум, ом мані падме хум…” — шепочуть губи Гомбо слова основної мантри. Будда незворушний і мовчазний. Сутінки й тиша заповнюють келію своєю безформною і невловимою плоттю. “О великий будда Шак’ямуні! Відкрий переді мною свої очі, в яких вічно розквітає лотос всепізнання! Ом мані падме хум…”
Кволий вогник свічки здригнувся і відхилився. Кам’яний Будда важкою тінню захитався по розписаних різцем і часом стінах. Гомбо завмирає у цілковитому відчуженні від усього, що оточує його. Лише губи й далі ледь помітно ворушаться, промовляючи заклинання, а численні дхарми свідомості вже починають набирати в голосі свого шаленого, запаморочливого розгону. Вони крутяться щодалі швидше і швидше, намагаючись здолати бар’єр і вирватися з пут плоті.
Крізь заплющені повіки Гомбо бачить Будду. Будда затуляється від нього червоними, зеленими, жовтими кругами-щитами. Він не бажає дарувати Гомбо свою квітку лотоса. “Ом мані падме хум…” Шалений вир переростає в суцільне колесо із світла й енергії. Холодні щілини на пласкому обличчі Будди розширюються від подиву. З них іскрами вириваються частки таїни і відразу ж злітають у вишину, до небес, до зірок. За ними легко, в рожево-міражному оповитку, здіймається свідомість Гомбо, ні, не свідомість, а сам Гомбо, все його єство, вміщене в прозору кулю, названу нірваною.
Ось він здіймається над собою, бачить внизу самого себе, що схилився перед враженим Буддою. Він беззаперечно відчуває, що справжній Гомбо — це той, що летить слідом за частками таїни Будди, а там, внизу, — позбавлена відчуттів оболонка з плоті, крові й кісток. А іскри несуть його все вище й вище. Внизу вже видно весь дацан, ного будівлі, заховані у вузькій ущелині між горами-велетами. Гори віддаляються, маліють, перетворюються на хвилясті гострі смужки-хребти. Звідкілясь випливає місто з великим дацаном у центрі, високі, прямовисні мури якого надійно захищають його від ока непосвячених.
“Та це ж Потала — головний дацан Лхаси!” Гомбо ніколи не був там, але багато чув про нього від Цзамбо-лами. Але й той незабаром зникає з поля зору, перетворюючись спочатку у невиразну пляму, потім у цятку і враз пропадає геть з поля зору.
Іскри Будди несуть Гомбо далі. Попереду кругом спалахують яскраві зорі, а внизу, позаду, швидко віддаляється прекрасна осяйна куля, стаючи все меншою і меншою, ніби тане під промінням сонця, що зависло вдалині.
“Куди ж поділась земна твердь? Де я? Якщо це небо, то де ж земля? Якщо це рай, то чому не зустрічає мене господар його Амітаба? Якщо це пекло, то де ж чудовисько Мангус зі своїми злими ассуріями?”
Все зникло, тільки зорі шалено скачуть у темряві. Гомбо мчить все далі, вперед. Потім приходить заспокоєння. Йому добре, як ніколи. Він невагомий, безтілесний, але він існує і мислить. І вже не летить кудись, як спочатку, а стоїть чи висить, немає ніякого руху, немає часу, є тільки він, Гомбо, і зорі, які мерехтять сяйливими смугами, ніби вогники на священному колесі свята цама.
Та ось попереду з’являється світла цятка, вона напливає, розширюється, окреслює диск, велетенський, з ореолом. Яскравий диск навально насувається, поглинаючи і темряву, і Гомбо.
“…Як тебе звати?”
Гомбо приголомшений. “Де я? Хто ці дивні люди? Вони запитують, як мене звати”. Гомбо бачить себе в блискучому зеленому ящику. Той мерехтить, іскриться, а в ньому — Гомбо в плоті, як на старовинній картині китайського художника, проте всі його лінії і риси передано надзвичайно точно. Але відчуття самого себе немає: Гомбо тут, та себе він не відчуває і не чує. Він дивиться з порожнечі і бачить себе на мінливій картині, що висить на передній стінці зеленого ящика, і спостерігає за людьми з великими сірими очима. Люди теж дивляться на картину, на якій намальований він.
“Мене звуть Гомбо”.
Обличчя дивних людей незворушні, губи міцно стулені, зате їхнє запитання чітко прозвучало у свідомості Гомбо.
“Ми настроїлися на твою біохвилю в межах планети К-3 маленької зірки ТЛ, що в секторі надзору Фолла. Скажи, як називається ваша планета?”
Гомбо чує голос цих людей, таких несхожих на тих, що йому доводилося бачити в своєму житті, і він запитує себе: “А чи люди вони? Мабуть, це тенгрії — добрі небожителі, а може, ассурії — злі мешканці небес? Але чому тоді в них немає тигрячих кликів і кігтів, чому їхні руки й груди не вимазані кров’ю? Ні, це тенгрії, добрі помічники Амітаби, володаря золотих полів раю”.
“Я не розумію ваших слів”, — відповідає Гомбо.
Тенгрії, їх четверо, переглядаються.
“Хто ти, Гомбо?”
“Я хуварак Цзамбо-лами”.
“Цзамбо? — пожвавилися вони. — Ми знаємо Цзамбо. З ним у нас був контакт, але його біоенергетичний потенціал не досить високий, тому на півдорозі до нас Цзамбі довелося повернути назад. Він сказав, що є мешканцем планети Земля. Чи правда це?”