…Планета наближалася. Вже чітко було видно обриси материка, берегову лінію і покручені смужки річок. За бортом посилювався шум: корабель пробиває атмосферу планети. Астронавти, поприв’язувавшись до горизонтальних крісел, лежали і чекали посадки. Від хвилювання і гальмування швидкості дихалося важко. Нарешті всі відчули поштовх — і корабель завмер.
— Посадку здійснено! — оголосив кібер.
Астронавти лежали не ворушачись, як того вимагала інструкція, лише голови були повернуті до ілюмінаторів, за якими можна було розгледіти лише хмари жовтої пилюки, які оповили корабель. Через десять хвилин Бріс голосно скомандував:
— Всім відстебнутися і приготуватися до виходу.
…З перших же кроків на рідній планеті астронавти відчули дивність реальності. Бетонного покриття не було видно, вся поверхня астродрому була захована під товстим шаром спресованої пилюки. Вдалині виднілося приміщення астронавігаційного центру, сіре, занехаяне. Метрів за п’ятдесят валялися два наполовину засипані пилюкою, поіржавілі астротаксі. Кругом — ані душі. Гнітюча тиша приголомшувала.
— Я прошу всіх не втрачати самовладання, — голос Бріса тремтів від хвилювання. — Здається, тут щось скоїлося. Треба якнайшвидше добратися до центру.
— З усього видно, тут ніхто вже не живе, — пробурмотів Одей і першим рушив у бік будівель.
За ним пішли всі. Мовчали, боячись щось висловити вголос, у кожного в серці зароджувався смутний страх, йти було важко, заважала пилюка. До центру — кілометрів півтора, і яким же важким був цей шлях!
Перед входом у приміщення маленький загін зупинився, вражений побаченим. Половина вікон була повибивана, все вкрите товстим шаром пилюки, але найстрашнішим було те, що перед астронавтами сіріла та сама споруда, яку вони покинули в день свого відльоту, 450 років тому. Вони переглянулися. Довкола центру розсипались допоміжні будівлі, бокси, ангари й майстерні, різні енергоблоки. Все це теж лишилося без змін. Все було закинуте, запущене, без жодних ознак присутності людей.
— Друзі мої, — Бріс ледве переводив подих, — швидко за мною! До залу керування!
Група кинулася до середини приміщення. На подив, ліфт працював. На останньому поверсі, де знаходився головний пульт, панувала непорушна тиша, але скрізь був порядок, відчувалося, що приміщення хтось доглядає.
Бріс і Кеон підбігли до робота. УР-42 спочатку не подавав ніяких ознак діяльності, та через хвилину в його основному блоці засвітилася червона лампочка.
— УР! Не мовчи! — крикнув Бріс. — Ми тут! У нас все гаразд. Що сталося з Іріоном?
Робот мовчав. Астронавти, затамувавши подих, чекали.
— Іріонці! — раптом прозвучав металевий голос робота. — Я вітаю вас зі щасливою посадкою. А тепер будьте мужні і слухайте. Мені не хотілося тривожити вас під час польоту. Іріон безлюдний. Через кілька тижнів після вашого старту сталася катастрофа. Із Сонця вирвався могутній радіаційний сплеск, якого ніхто не міг передбачити. Радіація враз убила все живе на планеті. Життя збереглося тільки в океані. Ми, роботи, скликали раду, на якій було вирішено підтримувати своє самозбереження до вашого прильоту. Ми забезпечили вам запас харчів на рік. У вашому розпорядженні ціла система роботів, готових допомагати вам в усьому. Іріонці! Ви, одинадцятеро астронавтів, — єдині живі люди на планеті. І на вас покладається найважливіша місія народу — продовжити людський рід і зберегти розумне життя на Іріоні. Будьте мужні і бережіть себе, щоб на нашій планеті не згасло життя.
Астронавти стояли, приголомшені почутим. Розум не в змозі був сприйняти весь жах трагедії. У розчинене вікно вривався легкий теплий вітерець. Іріонці мимоволі переглянулися. Вони ніяк не могли опам’ятатися, все було нечувано неймовірним. Над Іріоном спокійно висіло гаряче світило. В якомусь заціпенінні, не відчуваючи своїх кроків, Кеон підійшов до Аети. Дівчина повернула до нього обличчя, по якому з великих блакитних очей котилися нестримні сльози. Забувши про всі умовності у світі, Кеон обняв Аету за плечі і міцно пригорнув до себе, наче боячись втратити і її.
Бріс сумно дивився на п’ять пар молодих людей, а потім відійшов до вікна. Сонце, явно не відчуваючи своєї вини, байдуже споглядало на все з висоти. До горла у Бріса підступив клубок, у серці він відчув спустошення. Бріс усвідомлював, що він, одинадцятий, до того ж старий мешканець планети, вже ніколи не знатиме родинного щастя. Можливо, розрадою йому стане праця в ім’я нового, майбутнього суспільства іріонців…
…Кеон, ніби від удару в серце, прокинувся. Він лежав у своєму спальному відсіку, а в радіофоні наче прошумів вітер. І раптом полилось, як найчарівніша у світі музика:
“Іріонці! Дорогі наші, рідні іріонці! Яка радість і щастя сповнюють наші серця, як чекаємо ми хвилини, коли обнімемо вас, наших старших братів і сестер! Нехай вас не тривожать ніякі сумніви і перестороги. Ми за вами давно стежимо, все наше людство приворожене увагою до вашого повернення додому, всі його благородні поривання і почуття звернені зараз до вас! Будьте певні, вас чекає життя, по суті, в новій цивілізації, яка для ваших поколінь була лише омріяним майбутнім! Чекаємо! Ми забезпечимо вам щасливу посадку!..”
Кеон біг до центрального відсіку, все ще не усвідомлюючи, де сон, а де дійсність. Але вітальні вигуки, міцні обійми і поцілунки товаришів утвердили його в реальності подій…
Кочівники Всесвіту
Десяток днів тому старший науковий співробітник Кримської обсерваторії Валерій Куров навіть подумати не міг, що зробить відкриття, яке сколихне весь науковий світ.
На нічне чергування він заступав у буденному невизначеному настрої. Не можна сказати, що Курову геть обридли ці всеношні біля телескопа, просто з певного часу його душу невідступно баламутили сірі, апатичні думки: який толк з цього нескінченного вдивляння у бездонний морок? Нового все одно нічого не побачиш… Втішало лише те, що часто його чергування співпадали з чергуваннями стрункої, пишноволосої лаборантки Оленки. В неї Валерій був таємно закоханий. Проте не настільки пристрасно і нестямно, коли у відсутність об’єкта душевних поривань чорніє світ і пропадають будь-які бажання. Кохав він її тихо й непомітно. Так тихо, що про це не знав ніхто, навіть сама Оленка, і, щонайнеприємніше, Куров часто ловив себе на тому, що і сам він добре не усвідомлював, чого хоче від дівчини.
Оленка, як і завжди, запізнилась майже на десять хвилин.
— Привіт, Валерчику, — її личко сяйнуло чарівною посмішкою і на стіл з шумом полетіла модна сумочка.
Сьогодні на ній були вузенькі білі джинси і смугаста синя чоловіча сорочка з погончиками. Куров довго дивився на дівчину і не міг відірвати від неї погляду.
— Ти що, Валерчику? — здивовані Оленчині очки грайливо метнули в Курова невидимі стріли.
— Та так, нічого… привіт, — нарешті озвався він і засовався на стільці.
В цей час Оленка розкрила сумочку, засунула в неї тонку руку і почала викладати на стіл вишукані речі своєї багатої парфюмерної колекції.
“Це вже надовго”, — з досадою подумав Куров. Його бісило подібне захоплення коробочками, баночками, тюбиками й олівцями, які таїли в собі лише жінкам відомі багатства. Чому — він і сам не міг пояснити.
— Валерчику, а знаєш, кого я сьогодні зустріла? — запитала Оленка, впевнено водячи пензликом по віях. — Стьопку. Пам’ятаєш, приїжджав до нас із Києва? Кандидат наук.
— А-а, — невесело відгукнувся Куров.
Стьопку він пам’ятав. Той минулого року приїздив до них у відрядження і нахабно впадав коло Оленки, за що йому, Курову, і став ненависним.
— Так от, він мене в ресторан запросив, — похвалилася дівчина, завершуючи оформлення другого ока. — Як ти гадаєш, піти чи не треба? Загалом він, по-моєму, нічого… Тільки надто хизується…
— Ось що, Олено, кінчай цю мазню і сідай до роботи, — раптом різко перебив її Куров.
Дівчина здивовано звела обважнілі вії і скривджено підібрала нижню губу.
— Та я вже й так закінчую. А в жіноцтві, Валерію Ігоровичу, ти нічогісінько, виявляється, не тямиш.
— Навіть дуже добре тямлю, — примирливо буркнув Куров і всівся за телескоп.
Перед очима попливла панорама нічного неба. Зорі переморгувалися між собою, і до того, що за ними зараз стежив якийсь там Куров, їм, здавалося, було зовсім байдуже.
— А Стьопка мене абсолютно не цікавить, — не відриваючись від окуляра, кинув Куров.
— Саме так я і зрозуміла, — з посмішкою відповіла Оленка, шарудячи журналом.
Куров уже завершував огляд неба, коли раптом йому здалося, що одна ледь помітна зірка зрушила з місця. “Що за нісенітниця?” Він почав детально вивчати довколишню ділянку неба. Здається, усі відомі йому мерехтливі точки висіли на своїх місцях.
— Оленко, дай-но мені карту, — бадьорим голосом попросив він.
— Навіщо, Валерчику? Адже ти їх напам’ять знаєш, — сказала дівчина, подаючи карту. — Що ти міг там побачити?
Куров розгорнув карту перед собою і знову припав до телескопа. Маленька світла цятка поволі рухалась праворуч, то пришвидшуючи рух, то зупиняючись. Куров помітив олівцем той район на карті, де знаходилося незвичайне світило, і кілька разів, дивлячись то в телескоп, то на карту, звірив усі зірки.
— Зайва, — глухо мовив він, — та ще й скаче.
— Хто скаче? — здивувалася Оленка.
— А ти поглянь сюди, — Куров відвів своє обличчя від окуляра. — Бачиш?
— Нічого не бачу, — розчаровано відгукнулась Олена.
— Мабуть, ти не туди дивишся. Біля кінчика хвоста Великої Ведмедиці…
— Так, так, бачу! Ось вона! — радісно стрепенулася дівчина. — То стрибне, то загальмує. Що це, Валерчику?
— Ану, дай ще я. — Куров нетерпляче змахнув руками і знову вп’явся поглядом у небо.
— Рухається імпульсами, і, між іншим, яскравість посилюється, — сказав він піднесено. — Супутників тут зараз нема, це нам відомо… Треба визначити приблизну відстань… Дивно… Надто вже швидко вона наближається… Цікаво виходить…
Куров уже не міг стримувати хвилювання.
— Може, метеорит? — висловила припущення Оленка.
— Не схоже. Метеорити так не поводяться.
Він схопив телефонну трубку і почав швидко набирати номер. Довго ніхто не відповідав. Рукою Куров махнув Оленці на телескоп: “Стеж!”
— Алло! Віктор Купріянович?.. Вікторе Купріяновичу, я виявив рухомий об’єкт… Що?.. Так, дуже далеко… Так. Ні, не зникає. Оленка ствердно кивнула головою. — Не зникає і… поволі наближається… Добре, чекаємо.
Куров знову кинувся до телескопа. За яскравістю зірка стала такою ж, як більшість найінтенсивніших нічних світил. Вона й далі пливла, періодично роблячи стрибки.
Незабаром у коридорі обсерваторії почулися квапливі кроки. Ось вони наблизились — і до кімнати швидко ввійшов директор.
— Здається мені, Куров, що ти фантазер і панікер, — з порога пішов він у наступ на свого підлеглого.
— Здрастуй, Оленко, — мимохідь привітався Віктор Купріянович і сів до телескопа.
Він довго і пильно стежив за незнайомою зіркою. Куров і Оленка стояли у нього за спиною, зосереджено вдивляючись в директорську потилицю, наче крізь неї теж можна було побачити зоряне небо.
— Справді, ти молодець, Куров, — сказав Віктор Купріянович, не відриваючи погляду від зірки, — цікаво, дуже цікаво…
Нарешті він різко підвівся.
— Оленко, неси кометний довідник.
— Ви думаєте… комета? — несміливо запитав Куров.
Віктор Купріянович потер кулаком заспані очі.
— Поглянь сам. Мені здається, вона витягнулася.
Куров сів за телескоп і завмер.
— Справді…. Починає ніби довшати…
Олена подала шефу товстий довідник.
— Так… комета Галлея… рано, Когоутека, не те… — він водив коротким пальцем, перебігаючи очима від одної до іншої назви.
Дійшовши до кінця списку, Віктор Купріянович невизначено пхикнув. Жодна з відомих комет не повинна в цей час з’явитися у доступному для огляду із Землі просторі.
— Валерію, а твоя комета нова, — сказав він, знову повертаючись до телескопа. — Отже, так. Стеж за нею, не зводячи очей. Описуй кожну деталь. А я йду дзвонити в Пулковську і Бюракан. До ранку.
…На восьму добу з дня виявлення комета настільки наблизилася до Землі, що її вже можна було бачити неозброєним оком. Академія наук СРСР зв’язалася з НАСА, і з Х’юстона сповістили, що теж зафіксували нове світило і ведуть за ним спостереження. Через постійно діючі на навколоземній орбіті космічні станції намагалися визначити приблизну швидкість руху комети і її орбіту. Але виявилося, що вона рухається зовсім не по орбіті, а просто летить до Землі, змінюючи свій курс. Дивну поведінку комети поки що пояснити не могли. У наукових колах різних країн висловлювали тривогу: якщо не зміниться напрям руху і швидкість комети, то через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі, а тоді… ніхто не знає, що може статися далі. Найбільше дивувало те, що невідома космічна гостя не мала кометного хвоста. Крім того, ядро як таке не проглядалося зовсім. Інтенсивність світіння відмічалася по всій площині комети. Це означало, що через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі…
…У телескопній було повно народу. За телескопом сидів сам академік Волкогонов і розглядав космічний феномен. У присутності такої поважної особи всі намагалися говорити стиха, тому чувся тільки монотонний гул голосів.
— Чуєш, Валерко, — зашепотів на вухо Курову його колега, низенький рудуватий астроном Бабенко, — Волкогонов назвав її “кометою Курова”. Дивись, так і в історію ввійдеш.
Волкогонов важко звівся з крісла.
— Ну що ж… поведінка явно не кометна, — академік обвів поглядом присутніх… — Та все ж, я гадаю, це блукаюча комета. Явище досить цікаве і унікальне. Будемо уважно вивчати. Щось пояснити поки що важко… Однак, гадаю, спільними зусиллями ми розкусимо цей горішок. Продовжуйте спостереження і фіксуйте всі деталі!
До Волкогонова швидко підійшов референт і сповістив, що академіка терміново викликає Москва.
— Прошу вибачити, колеги, — Волкогонов потягнувся до портфеля, — але я мушу летіти. Очевидно, щось серйозне…
Всі мовчки стежили за ним. По суті, загадка феномена лишалася нерозкритою. Астрономи, особливо молодь, були розчаровані. Поряд з тим більшість з них усвідомлювали, що у такому неординарному випадку навіть Волкогонову розібратися нелегко.
Академік розкланявся і в супроводі меткого референта попрямував до дверей. Коли він був уже біля виходу, з апаратної раптом пролунав крик. Волкогонов зупинився.
— Що трапилося?
Сходами, що зв’язували телескопну з апаратною, майже скотився фізик Мещерський. Він був розхристаний, важко дихав, очі горіли від крайнього збудження. В руці він стискав шматок перфострічки і розмахував нею, наче прапором.
— Ось! Ось! Швидкість — нуль! Вона… зупинилася!..
Кілька секунд всі як заворожені дивилися на фізика з перфострічкою, а тоді ніби по команді кинулися до телескопа…
Засідання Верховного Консиліуму відбувалося на одному з трьох основних кораблів армади. Всі двадцять п’ять членів Консиліуму, одягнені в однакові жовті тоги з червоними трикутниками на грудях, вже зайняли свої місця за напівкруглим столом, чекаючи, коли головуючий підніме праву руку і тричі проголосить засідання відкритим.
Зал був переповнений.
Головуючий підняв руку, оголосивши про відкриття засідання, а потім сказав:
— Замість преамбули заслухайте терміновий висновок учених.
Один з них, у сріблястій куртці з голубим овалом на лівому боці, підняв праву руку, а лівою натиснув червону кнопку на своєму поясі. У залі рівномірно зазвучав його голос.
— Глибокий фізико-хімічний та біологічний аналіз показав: планета П-4 має таку кисневу атмосферу, що лише на два відсотки перевищує насиченість нашої дихальної сфери. Гравітація планети на одну двадцяту менша від нашої гравітаційної норми, що знову ж таки не може стати перешкодою для нормальної життєдіяльності нашого організму. Крім того, планета П-4 багата на воду й рослинність. І, нарешті, біологічний аспект…