— …і за нею як рвонули всі! Вона бігти не може, бо сумка важка, а кинути не догадується. Наздогнали, збили з ніг, як почали валити. Причому обережно так, щоб кров'ю не замаститися! Я теж разів зо два приклався: це ж зараза могла і з дітьми в пісочниці гратися, і в під'їзд забрести випадково!.. — Тут Віктор зауважив Ігоря, махнув йому назустріч: — Привіт! Там Метелецький вже ролі роздає! Кушнір, здається, пригадав майже всіх, хто в тій п'єсі як називається!
— І що? — Ігор зупинився, почав теж нишпорити по кишенях за сигаретами.
— Він за тебе питав! Так що ти не кури, зразу шуруй до нього.
— А-а-а… Ну, добре. — Й Ігор, так і не знайшовши курива в кишенях, рушив до кабінету режисера.
У кабінеті стояла напівтемрява: бордові штори на вікнах були щільно стулені, а Метелецький сидів у своєму кріслі з увімкненою настільною лампою. Він щось писав у блокноті. Та в першу мить, коли Ігор, подолавши двоє дверей, зовнішні і внутрішні, переступив поріг, йому на якусь крихітну долю секунди здалося, ніби він бачить за столом якусь безформну масу, темно-брунатну купу плоті, в'язку і розпливчасту. Але вже в наступну секунду ті обриси зникли, стрімко згрупувавшись у кощаву й ставну постать режисера.
— О, це дуже добре, що ви зайшли, шановний, — Метелецький зиркнув на нього поверх окулярів. — Сідайте.
Ігор сів, стиснувши коліна, потім трохи розслабився, закинув ногу на ногу й упіймав на собі погляд режисера. Той усміхався.
— Ви у нас актор… третьої категорії?
— Четвертої, — поправив Ігор. До третьої йому було ще далеко, років два або й три. Якщо провідних ролей не грати.
— Четвертої, — погодився Метелецький. — Але, незважаючи на це, ми вирішили пропонувати вам одну з головних ролей у новій постановці. Навіть, я б сказав, головну роль. Найголовнішу, я б сказав.
— Он як? — Ігор не знав, що відповідати. Він перевів погляд з обличчя режисера на завішані театральними афішами стіни його кабінету.
— Саме так! — Режисер потягнув паузу. — Ми й справді зупинились на вашій кандидатурі. Ви вже скільки у нашому театрі?
— П'ять років… — Ігор напружив пам'ять. Ні, справді, таки п'ять повних, шостий іде від минулого серпня.
— Ну, ось бачите, — невідь-чому вдоволено протягнув режисер. — Цілих п'ять років. Можна сказати, добру частину вашого молодого життя ви провели у цих стінах! Тож, мабуть, пора вже й категорію підвищувати, і за серйозні ролі братися. Як ви гадаєте, пора? — У погляді режисера крізь окуляри змішалися щира батьківська приязнь і насторожене очікування відповіді.
— Гм… Може… мабуть, пора… — видавив із себе Ігор. — Але ж… здається, головну роль у цій постановці має виконувати Семен Маркович? Хіба ні?
— Так! Так, шановний! — Худорляве обличчя Метелецького розпливлось, наскільки це було можливо, у посмішці, ніби й приязній, проте дещо зверхній. — Семен Маркович теж гратиме царя Едіпа! Вас це дивує?
— Ні. Ні, не дивує. — Ігор вирішив нічого не запитувати, нехай все з'ясується саме собою.
— Ось і добре! Ви вже ж лишіть, будь ласка, право режисерові на його особистий творчий пошук! — з притиском вимовив Метелецький, прибираючи усмішку з обличчя. — В моєму потрактуванні цього твору царя Едіпа можуть виконувати і два, і три, і чотири актори, скільки вже я вважатиму за потрібне!
— Еге ж… Так. Добре, я не проти. — Ігор відчув, як у шлунку неприємно гусне порожнеча. — Я просто так запитав…
— Отож, шановний! — Метелецький начебто вже повернувся до попереднього доброзичливого стану. — Зараз ви повертайтесь на сцену, і за кілька хвилин ми почнемо першу репетицію. Семен Маркович нам підказуватиме перебіг дії, і ми намітимо, так би мовити, основну канву спектаклю. Згода?
— Ага. Тобто так, авжеж, згода… — Ігор відчайдушно вдихнув повітря й наважився на запитання: — А чи не можна попросити… аванс? Бо нам же не платили з минулого літа. А в мене дружина і донька маленька…
— Аванс? — Режисер замислився. Видно, Ігореве запитання дещо збило його з пантелику, бо думками він уже був на сцені, у стихії вільної творчості. — Ах так, аванс!.. Звісно, аванс! Ну що ж, я сьогодні ж потелефоную, віддам розпорядження бухгалтерії.
— Дякую! — Ігор просяяв. — Дуже вам дякую! То я можу йти? В значенні — на сцену?
— Так, йдіть і чекайте. Я маю ще пару хвилин попрацювати над планом постановки. — І режисер Метелецький знову підсунув до себе розгорнутого блокнота. Вже з дверей, озирнувшись, Ігор зауважив, що режисер, ледь-ледь висолопивши язика, малює на всю сторінку велике коло.
* * *В залі було напівтемно й порожньо. Скраю, в першому ряду, сидів Семен Маркович, підперши голову рукою. Пов'язка на голові цього разу вже була чиста, проте на чолі й над очима замість учорашнього йоду було густо помащено зеленкою. Подряпини ствердли і проступали дедалі чіткіше пунктирним струпом, де грубшими лініями, а де й зовсім тоненькими. Вони віялом тяглися з-над очей угору і зникали під пов'язкою.
Зауваживши Ігоря, старий актор стрепенувся й навіть, як здалось, усміхнувся. А Ігореві в напівтемряві зали знову трапилося секундне видіння: неначе в Семена Марковича з голови, з лоба, звідкись із-під пов'язки, тягнувся аж під стелю світлий золотистий протуберанець, звивистий промінь, який розсипав навколо дрібні мерехтливі іскри. Втім, він скліпнув — і видіння минулося.
— Сідайте біля мене, доки репетиція не почалася. Побалакаємо. — Семен Маркович указав на місце поруч. Ігор опустився у крісло. Вони з Кушніром досі ніколи довго наодинці не розмовляли — тільки тоді, як курили у дворі й той раптом згадав загадкового короля. Але то й не справжня розмова була, а так — спільне вдихання нікотину.
— Я маю вам дещо розповісти з того, що пригадав. — Семен Маркович повернув і схилив голову, тюрбан пов'язки таки й далі трохи збивався, налазячи йому на очі. — Отож ваш герой живе з прийомними батьками, не знаючи, що насправді він — син царя. І сам він цар, розумієте?
— Не зовсім… — Ігор наморщив чоло. У шлунку смоктало дедалі сильніше.
— Ну, бачите, вся п'єса побудована на цьому його незнанні й на відкритті страшного для нього знання…
— А чому «страшного»? — Ігор таки примусив себе думати про п'єсу, а не про відчуття в животі. — Що в цьому страшного?
— Так отож. У кінці він, дізнавшись, що вбив свого батька й і одружився зі своєю матір'ю, йде за місто і там на самоті виймає собі очі.
— То ви?.. — Ігор нарешті починав щось розуміти.
— Так. Я гратиму Едіпа в другій частині спектаклю. Так вирішив режисер.
— Та ні. Я не про те. — Ігор перейшов на шепіт, хоча крім них у залі нікого й не було. — Ви що, вивчали такі твори, коли навчалися у тому, як його, театральному?..
— …Інституті. Так. Вивчав. Ми тоді класику штудіювали, і то ретельно… — Кушнір кивнув головою, і пов'язка ще більш насунулась на обличчя. — Так що й досі, як бачите, дещо пам'ятаю.
Позаду відчинилися двері до зали, й крізь них увірвалося благеньке світло з коридору та гамір кількох голосів. Режисер Метелецький у супроводі групки акторів прямував центральним проходом поміж рядами.
— Ось! Наші головні герої вже тут! — він широким жестом вказав на Ігоря й на Кушніра. — Два царі! Два Едіпи!
— Їх що, буде два? — запопадливим голосом запитав хтось із акторів, котрі супроводжували Метелецького.
— Так! Їх буде двоє! Зрештою, я, як режисер, маю право на творчий пошук! — режисер говорив це, явно кокетуючи. Навряд чи хтось у театрі, та й у всьому місті, міг би поставити під сумнів право режисера Метелецького на творчий пошук. — До речі, щоб я потім не забув, — він довірливо схилився над Ігорем і перейшов на тихе, приватне туркотіння, — я переговорив з бухгалтерією. Після закінчення репетиції можете підійти отримати аванс…
— Дякую! — Ігор не зумів сказати цього так само приватно. Прозвучало голосно і пафосно. Режисер довірчо поклав йому руку на плече:
— А тепер прошу на сцену. Зараз я вас усіх розставлю так, як бачу на початку дії. Так, ви, Ігоре, ходіть сюди, ближче, ближче… Тож тут добре буде. А ви, Семене Марковичу, в першій частині будете не Едіпом, а тим пророком…
— Оракулом… — поправив режисера Кушнір.
— Ну, нехай оракулом, — поморщився Метелецький.
— Де я стою? — запитав старий, повільно піднімаючись на сцену.
— Ви?.. Ви зараз не стоїте, а виходите з-за лаштунків. А ви, Ігоре, ви чуєте мене?..
— Так, чую, — відгукнувся Ігор.
— Ви в цей час відтискаєтеся від підлоги. Це буде символізувати вашу втечу з дому. Тобто не вашу, а вашого героя, персонажа, розумієте?
— Розумію… — знову відказав Ігор, дещо невпевнено цього разу.
— Так ось, ви тут, на краю, лежите і відтискаєтеся, відтискаєтеся, відтискаєтеся… До речі, скільки разів ви можете відтиснутися?
— Не знаю. Разів двадцять, може, тридцять.
— Мало! — Режисер трохи спантеличено замислився. — А якщо ви будете відтискатися не до повної знемоги, а так, разів по десять? Зачекайте! — раптом голосно заволав Метелецький, звертаючись уже не до Ігоря, а до всіх на сцені. — Чекайте! Пророкові потрібен поводир! Адже він сліпий! Він же сліпий, так, Семене Марковичу?
Кушнір кивнув з протилежного краю сцени.
— Тоді справді потрібен поводир! Або — поводирка! — Творче натхнення осяяло кощавувате обличчя режисера. — Ану, Ларисо, ходіть сюди! Станьте біля Семена Марковича! Трохи спереду! Отак, отак!..
— Але ж я начебто Іокаста… — несміливо пробурмотіла молоденька акторка, яку Ігор бачив, може, вдруге чи втретє. Та сама, що вчора, ніяковіючи, запитувала про текст п'єси.
— Будете, будете! Будете ви й Іокастою, і окастою, і бокастою! — Метелецький аж захлинувся, реготнувши від власного вдалого жарту. — А зараз ви хлопчик-поводир. У сліпого пророка!
— Оракула, — знову поправив його Кушнір.
— Ну добре, оракула, — погодився з ним режисер. — Це ж не принципово. Глядач все одно різниці не відчуває. Тепер ви, Ігоре, відтискайтеся, давайте, давайте!..
Ігор ліг на підлогу і зробив кілька відтискань. У животі смоктало й крутило. А режисер у цей час перебував у вирі творчого пошуку, шугав і ширяв у ньому, намагаючись використати мить натхнення по максимуму. Він спустився зі сцени до зали, відбіг десь на рівень п'ятого чи шостого ряду і звідти продовжував давати свої вказівки:
— Ларисо, ідіть повільно! Ви ж сліпого ведете! А ви, Семене Марковичу, не одну руку їй на плече покладіть, а обидві. Отак і йдіть за нею слідом. Ігоре, ви в цей час відтискаєтеся! Скільки зможете, Ігоре, якнайбільше.
Ігор напружився й почав відтискання: одне, два, три, чотири… Від напруги знову на мить привиділося, ніби він бачить там, під сценою, переплетення труб, але брудні дошки тут-таки заступили видиво.
* * *Коли Ігор отримував аванс, його руки тремтіли. Відтиснутися за час репетиції довелося разів, мабуть, зо двісті — не підряд, звичайно ж. Нічого він із задуму режисера не розумів — зрештою, і сам Метелецький, мабуть, не дуже знав, чого він хоче від акторів. Крім проходів по сцені Кушніра з Ларисою та відтискань Ігоря від підлоги, жодних свіжих ідей йому цього дня до голови так і не прийшло. Тому він після години занять відпустив усіх, крім Кушніра, в якого намагався випитати якнайбільше реплік з тексту древнього й малознаного автора Софоклеса.
Ігор же притьмом помчав до заповітного віконця. Передпліччя натомлено бриніли. Одночасно хотілося пити, їсти, курити і в туалет за малою потребою. Касирка ж як на зло почала вимагати посвідку особи — на щастя, документ знайшовся у внутрішній кишені куртки. Врешті жадана відомість була подана йому у віконечко — трафарет затуляв усі інші прізвища, крім його власного. Ігор поставив закарлючку наприкінці рядка й перерахував банкноти. Сума була не бозна-якою, та все ж це було краще, ніж нічого. Поділивши гроші на дві частини — більшу і меншу, — він подався до буфету. Дорогою навідав туалет, і в момент випорожнення знову здалося, ніби за змивним бачком унітаза він бачить ізсередини буфет, стійку з кавовим апаратом, пластмасові стаканчики, серед яких самотньо стояла порцелянова чашка з відбитим вушком. Посуд стояв під кавовим апаратом, з боку буфетниці, його затулила чиясь спина, — та видіння знову щезло. Більшу частину грошей Ігор заховав разом з посвідкою до внутрішньої кишені, а меншу затис у кулаці й звернув до буфету. Пиріжок з лівером, варене яйце і кава (розчинна, як завжди) мали його порятувати. Пиріжок був перепечений, яйце тріснуло, коли його варили, і добра частина білка витекла, натомість під шкаралупою була холодна, каламутна і брудна вода. А от каву йому дали у порцеляновій чашці, з відбитим вушком. Ігор чомусь навіть не здивувався цьому, швидко втамувавши голод, він просто випив гіркуватий, не вельми міцний напій, утер губи й пішов на службовий вихід курити.
Сигарет також не було. Вирішивши купити курива дорогою додому, він стрельнув сигарету в робітників сцени і, розминаючи її тугі овальні боки, попрямував до трамвайної зупинки.
На зупинці стояло з півтора десятка люду. Трамвая не було, тільки з боку мосту показався зустрічний. Він пригальмував, і з нього почали виходити пасажири. Ігор нарешті розкурив тугу й вологу сигарету, пустив дим, затягнувся й перевів погляд на людей, котрі переходили трамвайну колію в рідкій імлі вологої зимової сльоти…
Попереду всіх у сірому демісезонному пальті, високо підіймаючи ноги у бурках, ішла стара жінка, майже бабця. Ігор упізнав її — вона працювала гардеробницею в театрі і, здається, ще на півставки прибиральницею. Принаймні з відром і зі шваброю він її теж бачив. Жінка вже перейшла колію, коли її обігнав високий тип у куцій спортивній куртці. Тут стара послизнулась, автоматично вхопилася за рукав спортивної куртки, чоловік обернувся, простягнув руку, щоб підтримати жінку під лікоть, принагідно зиркнув їй в обличчя і…
— Ах ти сука! Плямки! Всі сюди! Плямки! Чуєте? — загорлав здоровило, висмикуючи свого рукава з пальців старої. Жінка заточилась і сіла на брудну, просмолену землю одразу біля колії. Вона гепнулась, аж підскочила, її зуби клацнули, а голова закинулася назад. Смикнувшись, жінка остаточно впала на спину, горілиць. Здоровань розмахнувся ногою і з усієї сили вдарив її в голову, десь над вухом.
Від зупинки, на якій стояв Ігор, до них уже бігли троє чоловіків і молода жінка чи, може, дівчина. Вони усі з розгону приєднались до побоїща. Тісно оточивши стару, почали методично завдавати ударів ногами. Товкли хвилини зо дві. Нарешті один з чоловіків просто вистрибнув на тіло, яке вже лежало нерухомо, і, піднімаючи високо ноги в колінах, каблуками почав гостро топтати шию, голову і груди. Решта стояла довкола, відхекуючись.
Ігор відвернувся, затягнувся сигаретою, аж вона зашкварчала. Краєм ока, боковим зором, зауважив, що інші люди на зупинці, з тих, хто не кинувся добивати, також відводять або опускають погляди. Було гірко, в шлунку знову засмоктало.
Четверо вбивць повернулись на зупинку, їхні очі горіли, вони розмовляли між собою нервово, уривчастими фразами. Слух вихоплював з їхньої балачки переважно вигуки — «ну ти й дав!», «а він її!», «а вона ще й дригалася!».
Підійшов трамвай, і вся четвірка, повна власної значущості, попхалася на передні двері. Ігор за звичкою пішов у хвіст вагона, та в останню мить вирішив не сідати у трамвай. Він застебнув куртку під саме горло, запхав руки до кишень і пішов пішки. Перейшов міст, на якому з верхів'їв ріки сильніше віяв студений вітер, та проминув іще дві зупинки, доки аж на третій його наздогнав наступний трамвай.
Додому знову дістався, як уже стемніло. Ліда зустріла його у вузенькому коридорі в тому самому халаті, з розпущеним волоссям. Слабенька лампочка під стелею висвітлювала тіні в неї під очима, запалі, ледь обвислі щоки, ямку в глибині довгої худої шиї. Ігор упіймав себе на суміші жалю й відрази, яка терпким гірчичником обгорнула чи то серце, чи то шлунок.
— Я гроші приніс… — почав він з приємної звістки. Проте Ліда радості не виявила.
— А я малу до батьків відіслала. Бо ж невідомо було, дадуть тобі платню чи ні.
Ігор витяг з внутрішньої кишені заздалегідь відкладені крупні банкноти і простягнув дружині. Вона взяла жмут папірців і, навіть не глянувши на них, заховала до кишені халата.