Наталка та Олександр Шевченки Оксамитовий перевертень
Місця й герої вигадані, всі збіги випадкові.
Криваві дурощі непоправні.
СтендальПролог — минуле
Село Висівки біля Лубен, на Полтавщині, червень 1645 року
Вони прийшли.
Ще не розвидніло — літня ніч ледь-ледь забарвилася світлом, а над садом клубочився туман, густий, білувато-сірий — наче хтось лив молоко в макове зерня, та, щоби побачити їх, Уляна не потребувала ані білого дня, ані власних очей — нічого, окрім того, що мала завжди, скільки себе пам’ятала, — свого дару. Внутрішнього зору. Вона вчула їх, як вовк чує здобич, що наближається до нього з підвітряної сторони, відчула страх, що погнав їх сюди, невпевненість, яка не дозволяла напасти відразу, їхнє збудження й ненависть. Вона чекала. Зачаїлася, все ще сподіваючись — чи, радше, обманюючи себе, — що все якось владнається і вони заберуться геть по-доброму. Вдовольняться теплою вологістю туману замість нудотного запаху паруючої крові.
Бо, хоч Уляна і порівнювала себе з вовком, цього разу здобиччю була вона.
— Мамо, що? — Гафійка важко підвелася й сіла на лаві. Її правиця, пошкоджена в бійці з селянськими дітьми, ще поболювала, — Уляна знала це, хоча донька ніколи не скаржилася, — але голос був чистим, не заспаним, і якщо й звучав придушено, то лише зважаючи на обставини, а не на нічну пору. — Засвітити каганець?
— Ні. Одягни мальованку, коси підбери і приготуйся.
Гафія застогнала.
— Знову? Мамо, ну чому це увесь час трапляється з нами?
Це все через мене. Якщо хочеш мати смертельного ворога — зроби комусь послугу. У мене цілі села ворогів.
— Обіцяю, це востаннє, — заприсяглася Уляна. — Ми знайдемо тиху слободу, я вийду заміж за якогось гречкосія, а тобі наворожу пана і буду бавити онуків. Годі з мене пригод!
— Ви завжди так говорите!
У голосі доньки дивним чином змішалися капризне нетерпіння і належна повага до неньки. Уляна рвучко відвернулася — бозна навіщо. Навряд чи Гафійка в суцільній темряві угледить блиск материних очей і здогадається, що то — сльози.
— Ви плачете?
Ось тобі й маєш! Розслабилася, забула, що у доньки теж дар. Не слабший, ніж у неї, а може, й сильніший, тільки не сформований як слід.
— Роби, що велено, і не базікай!
Дівчинка замовкла, чути було лиш її ображене сопіння та ще тихе шарудіння, з яким дитяча долонька совалась по лаві, шукаючи спідницю. Уляні трохи полегшало. Нехай краще так, нехай мала ображається на неї — аби не помічала її сліз. Зважаючи на те, що за всі дванадцять років свого життя Гафійка жодного разу не бачила, як плаче мати, сьогоднішня ніч — не найкращий час демонструвати, що в цьому Уляна нічим не відрізняється від інших жінок. Дитина може перепудитись і наробити дурниць. Крім того, сьогодні Уляна нарешті сказала правду. Це дійсно востаннє.
На жаль.
Ті, за стінами, заговорили. Вірніше, вони почали перешіптуватися, з усіх сил намагаючись поводитися тихо, щоб завчасно не виказати себе, але кожне їхнє слово відлунювало в голові Уляни так, ніби його викрикували прямо у вухо.
Вони могли б взагалі мовчати — бо вона чула їхні думки. Всі до одної.
...Відьма... сатані запродалася... наших дітей зводить... чоловіків морочить... пора... із цим... покінчити... з нею...
— Чого їм треба? — Гафійка, вже одягнута, безшумно рухаючись, підійшла до матері й завмерла біля неї, як маленький вартовий. Поділ довгої сорочки, у якій спала донька, білів у хатніх сутінках, визираючи з-під літника, та часу перебиратись не було. — Що вони замислили?
Мимоволі Уляна всміхнулася. Що за дитяче питання!
— Зле, — все ж відгукнулася вона, прислухаючись. Рій роздратованих думок знову змінила тиша — зловісна, в’язка, моторошна. Уляна подумки чортихнулася, проклинаючи себе за те, що не розрахувала час. За те, що гадала — його набагато більше, ніж виявилось насправді. Вона думала, що встигне забратися звідси, і зараз заплатить за свою помилку. А як добре все починалося!
— Мамо, я збиратиму речі?
— Так. Візьми свої сорочки, плахту — ту, що тобі хрещена подарувала, і постоли взуй. Дорога неблизька.
— А я... а як же ваша одіж? А як...
Голос Уляни звучав спокійно.
— Чи на часі матері суперечити?
Напівстерта темрявою маленька постать заметушилась по хаті. Уляна глянула у крихітне віконце мазанки, затягнуте бичачим пузирем, — схоже, на небі вже займається. Літні світанки стрімкі, як політ стріли. Її останній ранок обіцяє бути ясним.
— Мамо, а наливки, відвари... їх брати чи ні?
— Ні. — Вона так і не наважилась зізнатися доньці чому. — Як Бог дасть, інших наготуємо.
Не дасть. Уже ні. Від долі не втечеш.
— Мамо, а де наш Химко?
— А бодай його холера вхопила, чи я того кота встежу? Ніколи мені! Йди, доню, в сіни і чекай мене там, чуєш? Тільки надвір не виходь.
— Пречиста Діво, — замість відповіді прошепотіла Гафійка. — Там щось хрустить!
Хмиз. Вони обкладають хату хмизом.
— В сіни. Хутко!
Залишившись сама, Уляна нашвидкуруч зав’язала своє довге чорне волосся у вузол і накинула хустку — про мороку з очіпком не могло бути й мови, однак з’явитися на людях із непокритою головою означало розписатися в тому, в чому її підозрюють. І хоча насправді це вже не мало значення, та, побачивши вдову простоволосою, селяни просто забили б її до смерті без зайвих слів — жоден Христос не врятував би. Але це не входило в її плани. Вона ще сподівалася поговорити з ними — аби принаймні затягти час. Заговорити їм зуби, щоб урятувати доньку.
Впоравшись із одягом, Уляна теж вийшла в сіни. Там панував трав’яний дух, пучки пахучого зілля звисали з дерев’яних балок під горищем. Гафійка тиснулася до стіни, наче злякане мишеня. В серці матері ворухнулось щось щемливе. Бідне дитя, вже стільки пережила, що й тутешньому діду Павлу не снилося. Цікаво, він теж із паліями? Ні, навряд — сімдесят років усе ж таки, це не жарт. А ще в нього є душа. Та й у голові не куліш.
Боже правий, це ж треба — дід Павло! І про що вона думає?
— Зараз я вийду, — квапливо заговорила Уляна до доньки, — і стану на порозі, а ти за мною. І щоб не пискнула мені! Доки я не звелю, ти нічого не робиш, та як тільки почуєш одне слово — вважай, що то глас Небесний. Скажу «танцюй» — танцюватимеш, а накажу співати — пісню затягнеш. І щоб ніяких мені «Мамо, а що?». Тямиш?
— Так...
— І слухай мене уважно, бо я двічі повторити не зможу. А зараз запам’ятай — якщо залишишся сама, йди до хрещеної в Нічне.
— Так вона ж померла!
— Зате село стоїть.
— І що я там буду робити?
— Візьмешся в найми. А ти що хотіла? Корону царську?
Гафійка промовчала.
— І обіцяй мені — зараз, тут же обіцяй, хрест святий цілуй, — що ніколи на відьмування не пристанеш! Хай хоч там що, хай хоч небо на землю падає — а ти щоб до чаклунства ніяк! Ну, чого ти ждеш? Заклянися!
Срібний хрестик на тоненькій шворці неначе сам підлетів до дитячих губ.
— Обіцяю. Мамо, вони хочуть нас убити? За що? Що ми зробили? Хіба ми... я... тобто... Закон же один для всіх.
Уляна тихенько засміялася.
— Закон? Ти поменше бігай з малим писарчуком, то й дурниць не молотимеш.
Вже не бігатиме. Зовсім.
Розуміючи, що іншої нагоди не буде, Уляна рвучко пригорнула Гафійку до себе, трохи схилившись, поцілувала в чоло, з усіх сил жмурячи повіки, щоб гарячі сльозі не текли по щоках, щоб часом не капнули на ніжну дитячу шкіру, і, знявши із себе разок червоних коралів, начепила доньці на шию.
— Хай тебе Господь благословить. Бережи себе, серденько моє.
Гафійка тільки схлипнула у відповідь. Мати ніколи нічого не казала їй про любов, і нині залишалася вірною собі. Вона просто приготувалася померти заради доньки.
— З Богом!
Старе дерево опиралося з обуреним рипінням, та Уляна, ламаючи нігті, все ж управилася із засувом. Її з’ява трохи розхолодила змовників — декілька чоловіків навіть відбігли від порога, незграбно розмахуючи палаючими смолоскипами, затиснутими у спітнілих, зашкарублих долонях. Уляна ледь не перечепилась об грубі колоди, що лежали біля входу, і зрозуміла, що добрі, богобоязливі селяни хотіли підперти ними двері.
Ці православні християни хотіли спалити їх живцем.
— Що це з вами, люди? Чого ви тут? Чи хтось захворів?
Уляна чула, як у неї за спиною важко, зі свистом, дихає Гафійка. Юрба, вбрана у грубе, поденне — а свята ж неділя! — обурено забулькотіла, нагадуючи киплячий казан, але ніхто не озвався. Усе село тут, гнівно подумала Уляна, від малих до немічних, тільки діда Павла немає і хворого Юхима, Левкових сина. А ці... вони або думають, що в підлому менше гріха наберуться, або ще хочуть перебратися до заутрені. Утім, байдуже. Їй вже однаково.
— А де ж твоє «дай боже», сусідонько красна? — нарешті виступила-виплеснулась наперед вертлява Горпина Дмитренко. Ця худа банькувата молодичка, з тих, що їм сам чорт не брат, безупинно звивалася — і коли йшла, і коли на місці стояла. Уляна думала — хоч і тримала ту гадку при собі, — що знає, звідки в того смикання ноги ростуть. Мало любить Петро свою Груню, тим-то вона й зла, як муха у Спасівку. — Де твоє «доброго здоров’ячка у пресвяту неділю»?
— А там, де й твоя вишиванка нарядна, Горпиночко люба! У скрині, певно, замкнула. Говоріть, що вам треба, та йдіть собі, бо дитину збудите!
— А спить ще Гафія твоя? От що значить батька нема, а мати панькає! Гляди, Уляно, розбалуєш дівку, заголубиш, що свекруха скаже?
— Ти Орисю свою пантруй, бо не ти, а бурлаки її по бур’янах балують. Так чого ви прийшли, чесна громадо, — вогню мені позичати?
— Ти, кумонько-голубонько, знаєш, чого ми прийшли, — мовив Петро, підсуваючись до жінки. Він почувався незатишно й уперто дивився собі під ноги, а ось булькаті очі його пари хіба носа не торкалися. — Довгий був у нас терпець, та й він увірвався.
— Ой, куме, милий, — Уляна вперла руки в круті стегна, що напинали тонку сорочину, мов два колеса, згадавши, як давно — чи щойно? — вони з Петром хрестили дочку панської економки, — за терпець не скажу, та жалілася Горпина, що корінець твій вона від весілля мусить з каганцем шукати.
Петро відірвав злобний погляд від землі й метнув його на Груню. Та ледь слиною не вдавилася, зачувши Уляну, але швидко оговталася і закричала:
— Ах ти ж безстидниця, що ти верзеш?! Бодай тобі піна з рота пішла! Та все село знає, що до тебе писар ходить, і дяк тутешній, та й піп із Красного міг би — поселився! Ти таке про мого мужа плетеш, а сама хоч би спідницю одягнула! Гляньте на неї, люди добрі, лиш у сорочці та хустці стоїть! Ні совісті, ні страму!
— Я так борзо бігла зустрічати вас, гості жадані, — вбратися не встигла!
— Годі! — розлігся над громадою густий, сердитий бас корчмаря. Що-що, а гаркнути так, що не тільки люди, а й пси злякано замовкли, Левко Нагнибіда вмів, і то добре. Та й сам був під стать своєму голосу, міцний, кремезний, з руками, як коріння сторічного дуба, та грудьми, випнутими, мов діжка. — Чого воду в ступі товкти? Ти, Уляно, вибачай вже, а тільки смерть твоя прийшла.
— За яким це правом?
— Око за око — чула таке право? — Левкова Василина крикнула це так люто, ніби Гнат був їй, щонайменше, полюбовником. Корчмар розвернувся і відточеним, майже непомітним рухом ударив жінку по щоці.
— А ти мовчи, — порадив він. — Твоя мова на печі та біля каші.
— Гнат помер від серця, — терпляче пояснила Уляна, хоч і знала наперед, що це нічого не змінить. — Я казала йому «не пий» — але йому ж це як «не дихай». А я намагалася допомогти...
— Твоя поміч — на цвинтар дорога! — Невгамовна Василина про всяк випадок трохи відсунулась від мужа.
— Брешеш ти, Васю, й гріха не боїшся. Хіба забула, як я твого старшого на ноги поставила?
— То його Всевишній підняв! — підтиснула губи шинкарка.
— Авжеж, для цього й з неба зліз! Може, й спідницю тобі за корчмою не Гнат, а Всевишній піднімав?
— Та що ти кажеш, богохульнице! — забулькотіла Василина, обмираючи від жаху і не наважуючись звести очі на чоловіка. — Ще й на чесних молодиць наклепи зводиш! Тьху, Господи, твоя воля, чи ти за тою корчмою стояла? А ти що мовчиш? — напустилася вона на мужа, підбадьорена тим, що ніяких різких рухів з його боку не спостерігалося. — Чи так і будеш сопіти, доки твою жінку гидять?!
— То щастя Гнатове, що він дуба врізав, — озвався нарешті Левко і хмарно зиркнув на свою половину: — А з тобою, паршивко, я ще вдома поговорю!
Усі знали, що після таких розмов Василина ходить багряно-сиза, як те небо на світанку, ще й на ногу припадає. За будь-яку вину або й без неї, лише під свій поганий настрій корчмар гамселив жінку, як добра хазяйка — тісто на Великдень, тільки що ціпом не бив. І хоча така біснувата жорстокість була незвичною навіть для села, заступатися за Васю ніхто не хотів — через її довгий язик. Окрім Уляни. Левко зненавидів її за це, а Василина віддячила...
— То ти цій відьмі віриш, га? — Втямивши, що втрачати їй вже нічого, Левкова половина випнула груди, здоровенні, наче в дійної телиці, і посунула на мужа, як підвода в рів. — Вона тобі все село оббреше і не захекається, а ти, старий йолопе, радий, що дурний! Якщо вже вона така провидиця велика, все бачить, усе знає, то най скаже, від кого Меланка тяжка?
— Ви що, — неслухняні вуста Уляни ледве ворушилися, — ще й Меланку сюди притягли?
Шинкарка зашарілася і замовкла, чути було лиш її сердите сопіння, та образливі, злі думки. Односельці заюрмилися, як мурашки на падлі, марно намагаючись заступити спинами Меланію. За одне те, що ця боголюбива громада привела дивитися на страту хвору дівчину, Уляна повбивала б усіх — якби могла.
Німа Меланка, єдина дочка покійних сусідів Уляни, заможної пари Наєнків, народилася, коли їм обом було добряче за тридцять і такого дива вони вже не сподівалися. Дівчинка росла жвавою, моторною, вже в п’ять років щебетала, як той соловейко, карі кругленькі оченята сміялися до світу та батьків, які не могли натішитися своєю донечкою, вбирали її, як квіточку, і не давали братися й за холодну воду. Та коли дівчинці зрівнялося десять, сталася біда: на її очах батька до смерті забив розлючений панський бугай. Хлопчаки на селі казали, що за кілька днів до того бика вкусила якась лисиця, але чи так воно було, чи ні, а Микиті Наєнкові не пощастило. Заклякла, на смерть перелякана дитина кричала до хрипу, до корчів, а на білому, як сніг, лиці жили тільки очі, що вбирали в себе страшну картину — як тата, її любого татуся здіймало на роги розлючене чудовисько, як воно, пускаючи піну і страшно мукаючи, топтало вже нерухоме тіло копитами, і ніхто не наважувався підійти до нього, тільки мати, яку гукнули сусіди, все рвалася на те злощасне поле, борсаючись в чиїхось руках та водночас намагаючись затулити Меланці очі. Дівчинка вже харчала, однак противилася цим спробам, кусаючи неньку за пальці, як зацьковане звіренятко, і пускаючи піну не гірше того бика. Пройшло чимало часу, доки на пасовисько прибіг панський управитель, потурнак,[1] що добре вправлявся зі зброєю, а ще більше — доки він відмовився від спроб вгамувати бугая, тямлячи, що Микиту вже не врятуєш, а за бидло пан з нього спитає, і одним влучним пострілом з рушниці поклав худобину на місці. З того дня Меланка не мовила більше ані слова, ані звуку не пролунало з вуст, що враз стали біло-синіми, немовби линялими, схожими на пелюстки зів’ялої волошки. Про те, що сталося з дівчам, Уляна дізналася з чужих слів, бо сама з’явилася у Висівках лише два літа тому, і відразу пішла до Наєнчихи — так, ніби там на неї чекали. Що й казати, дурна. Як корч. Але ж допомогти хтіла! З цього всі її біди й починалися. Зі слів «я хочу вам допомогти». Ось і з Гнатом теж...