— Ні, цього разу за власною ініціативою.
— Тоді тим більше не зрозуміло.
— Ви ж відьма. Хіба ви можете чогось не знати?
— Я не зобов’язана за будь-якої нагоди лізти в голову першому-ліпшому, — відрізала Тома. — Тим більше що найчастіше це не більш приємно, ніж копирсатися у сміттєвому баку. Тому давайте не будемо гратися в загадки.
— Гаразд. Просто мене дуже зацікавила ця справа. А на упізнанні ви говорили неправду — це сто відсотків. Чому змінили думку? Ви щось дізналися, так?
— Хоч убийте, не можу допетрати, яке ваше діло.
— Ну, те, що мене звільнили, ще не значить, що я втратив навички розслідування.
— Тобто ви пропонуєте мені допомогу?
— Щось у цьому дусі.
— А потім усе доповісте Капелюшному?
— Та при чому тут він! — розсердився Вересень. — Я хочу зробити це для самого себе. Мені це необхідно більше, ніж йому. Капелюшний зараз цілком щасливий, бо отримав ваше свідчення і зможе швидше закрити справу. А мене цікавить правда.
— Невже в наш час таке ще буває? — щиро здивувалася Тома. — Або ви до мене клинці підбиваєте, вигадуючи казки, аби тільки бути поряд...
— Та як я можу!
— ...або одне з двох, як кажуть в Одесі. Щось я вам не вірю. Що ви потім будете робити з тою правдою? На стінку почепите?
— Це вже моє діло, — буркнув Вересень. — Але зараз я можу натякнути капітану, що в морзі замість вашої Маргарити насправді лежить хтось інший, а ви водили його за носа, щоби позбутися завади...
— Он ви як, — процідила Тамара. — Шантаж, значить? Наскільки я знаю нашу міліцію і її бажання напружуватися, Капелюшний повірить радше папірцю з моїм підписом, аніж вашим єретичним заявам. Але... можемо домовитися.
— Стосовно чого?
— Ви допоможете мені розшукати в Києві одного суб’єкта, а я після цього розповім вам, чому сказала неправду.
— Що за суб’єкт?
— Один гламурний гомункул на ім’я Філіп Зорев. Наразі я маю тільки його фото і номер мобільного. Він веде колонку в журналі «Каріна» і програму на телебаченні. І підозрюю, що має відношення до зникнення Ритки. Впораєтесь?
— Це треба на сьогодні?
— Це треба на зараз.
— Подивлюся, що можна зробити. Запишіть мені все, що маєте на нього, спробую копнути. — Вересень ковтнув залишки кави, підвівся й поцікавився: — А що ви збираєтесь робити, якщо ми його знайдемо?
Тамара вперше за цей ранок посміхнулася, але якось зловісно.
— Просто поговорити.
* * *Вересень упорався на диво швидко — за годину він уже дзвонив у Томині двері. І коли та відчинила, помахав перед її носом маленьким папірцем.
— Готово. Домашня адреса, номер машини і навіть ідентифікаційний код. Свою частину угоди я виконав.
— Навіть не буду питати, як вам це вдалося. — Тамара вихопила цидулку і пробігла написане очима. — Але мені ще треба потеревенити з цим бевзем. Підвезете?
— Звісно.
— І до речі, не забудьте свою фальшиву «корочку» — може знадобитись як засіб переконання.
Перед тим як вирушити, Тома знову попередила Наріне, що та лишається за старшу, але цього разу рішуче наказала не впускати нікого, хай навіть за дверима матеріалізується сам сер Пол Маккартні з валізами та пропозицією руки і серця. Наріне покивала з виглядом цуценяти, яке отримує догану за калюжу на підлозі, але Вересень уперше свідомо зауважив, що це дівча з чудернацьким ім’ям насправді дуже симпатичне. Є в ній щось привабливе й магнетичне, тільки приховане під кількома шарами сірості й затурканості, неначе бюст супермоделі під двома куфайками. Для чогось він помахав їй з порога, й обличчя Наріне, яка помітила це, відразу посвітлішало та осяялося несміливою напівусмішкою. Тамара, здається, також зауважила жест, але нічого не сказала — лише щось невиразно мугикнула і випровадила Романа за двері.
Філіп жив на Печерську, на вулиці Гусовського. Враховуючи нездоланні затори на дорогах, на прибуття за вказаною адресою новоспеченому детективному дуету знадобилася рівно година. Будинок з потрібним номером виявився елітною одинадцятиповерхівкою охристого кольору, огородженою кованим парканом, метр житла в якій коштував явно більше за піврічний дохід будь-якого середньостатистичного київського смерда. Роман підрулив до тротуару перед в’їздом на територію і зупинив «сааб».
— Що далі? — запитався він. Тамара завагалася.
— Далі, мабуть, мені доведеться проникнути в цю цитадель богів. І сподіватися, що Філя вдома.
— Може, розповісте нарешті, чого вам від нього треба?
— Ні. Тобто не зараз. Спочатку мені треба побачитись із ним віч-на-віч.
— Стривайте, а то часом не його танк? — Вересень раптом вказав у бік здоровецького «хаммера», що стояв віддалік, по інший бік огорожі, потім тицьнув пальцем в аркушик у руці Томи. — Номери наче співпадають.
— А й справді, — погодилася Тамара. — Гарна цяця в нашого хлопчика. Мабуть, дідо Фрейд таки мав рацію стосовно розмірів. Гаразд, ходімо — будемо напрошуватися в гості.
— Думаєте, отак просто увійти в цей будинок? — із сумнівом промовив Вересень. — У подібних хмарочосах серйозна охорона. Якщо ви не мешканець або господар не хоче вас бачити, вас туди просто не пропустять. А як я зрозумів, вас він бачити точно не схоче.
— Пропонуєте щось інше?
— Ми можемо почекати, доки ваш Філя вийде звідти, — повів плечима Роман.
— Це може статися не так уже й скоро.
— Ну, якщо він така публічна людина, як на те виглядає, то дивно, що ми взагалі застали його вдома. Навряд чи він сидітиме там увесь день. Гадаю, ми його скоро побачимо.
І слова Вересня справдилися швидше, ніж Тома встигла придумати відповідь. З під’їзду раптом вийшов пан Зорев власною персоною. Оглядівся, закурив щось схоже на довгу тонку сигару і розв’язно покрокував до свого «хаммера». Тамара аж рота відкрила від здивування.
— Слухайте, а ви молодець. А той, хто попер вас з міліції, — ідіот.
— Я намагався довести йому те саме, — всміхнувся Роман. — То що, стежимо далі?
— Аякже. Подивимось, куди приведе нас цей голубок.
«Голубок» між тим завів свого залізного монстра і незграбно вибрався з парковки. Роман у свою чергу також увімкнув запалювання. Дочекався, поки «хаммер» проїде повз, потім акуратно розвернув свого «сааба» і невимушено прилаштувався позаду велетня, намагаючись тримати кількаметрову дистанцію.
Таким чином вони колесили по місту ще з півгодини. Зрештою стеження скінчилося біля входу в японський ресторан під назвою «Домо арігато» десь на Позняках. Там Філя виліз із машини, потинявся навколо, когось пильно визираючи, кілька разів глянув на годинника, витяг телефон, з кимсь жваво поспілкувався, після чого роздратовано харкнув на тротуар і зник у дверях ресторації.
— Ось тепер — ходімо, — рішуче мовила Тамара. — Будемо брати тепленьким.
Ресторан явно поступався традиційністю на догоду європейській любові до комфорту — принаймні, на вході ніхто не примусив їх роззуватися, як це робиться в автентичних японських закладах. Всередині він являв собою досить величеньку залу з двома десятками дерев’яних столів, над кожним зі стелі звисав стилізований ліхтарик. Майже всі столики були зайняті. Філіп уже сидів у кутку, під мальовничим панно, що зображувало якийсь епізод із самурайської історії, а офіціант-японець у білому кімоно приймав у нього замовлення. Коли той відкланявся й пішов, Тома кивнула Вересню. Вони наблизилися до столика, і Тамара, не чекаючи запрошення, сіла на лаву навпроти об’єкта стеження. Роман, повагавшись секунду, присів поруч. Філя вилупив очі на неочікуваних візитерів, від несподіванки відваливши щелепу, але досить швидко опанував себе.
— Ви чьо, сліпі, мля? — злостиво поцікавився він. — Столик зайнятий! Чого повитріщалися? Ви хто такі?
— Ось він, — кивнула головою Тамара в бік Вересня, — представник карних органів, який любить перевищувати повноваження і чавити підошвами пальці допитуваних. А я — всього лише терпляча жінка, що чекає правдивих відповідей на кілька простих запитань.
— Чьо? Які запитання? Ви знаєте, хто я такий?..
— Звісна річ. Ми з тобою вчора розмовляли по телефону. Якщо пригадаєш, то зекономимо час.
— А, то ти та дурнувата? Я ж тобі вже сказав: не знаю нічого. І попередив...
— Фільтруй базар, хлопче, — погрозливо втрутився Вересень, — бо доведеться мені тобі рота мити.
— А ти мене не лякай, ментяро. Теж мені, дядя Стьопа висрався. Та я тебе сьогодні до вечора можу з роботи викинути! Чого наїжджаєте?
Тома відчула, як напружився Роман, і поклала руку йому на плече, стримуючи від необачних дій.
— Філіпе, дай нам відповідь, і ми підемо. Де Маргарита Козодуб? Що з нею?
— Та не знаю я ніяких Маргарит, маму вашу! От придовбалися!
— Ти скоїв убивство, ти в курсі? — Тома намагалася говорити впівголоса, але дехто з відвідувачів почав звертати увагу на їхній столик. — Чи ти нічого не пам’ятаєш? Схоже, тобі добряче промили мізки.
— Що? Що ти мелеш...
— Це якась секта, так? Як мені на неї вийти?
Щось промайнуло в очах Філіпа на частку секунди, промайнуло і швидко зникло.
— Не знаю, про що ти торочиш...
— Це точно секта, — продовжувала Тамара вже ствердно. — Мені потрібна інформація, Філіпе. Розкажи, як вона називається, як туди потрапити. Ти ж знаєш, про що я.
— От же ж відьма! — вигукнув Філіп, але вже не погрозливо, а скоріше злякано. Ще кілька відвідувачів повернули голови в їх бік. Вересень нервово завовтузився на своєму місці.
— Малус, Філіпе, — промовила Тома, пильно вдивляючись у Філині очі. — Що таке малус? Га? Це назва вашої секти? Розкажи мені!
Філіпа раптом почало трусити — здавалося, що хтось непомітно під’єднав до нього електричний струм. Очі його миттєво стали порожніми, подібно до вікон будинку, в якому вимкнули світло. Руки звісилися вздовж тулуба, як батоги, а голова захиталася з боку в бік, неначе в гутаперчевої ляльки.
— Філіпе? — стривожено покликала Тамара, та він її навряд чи чув. Очі Філі закотилися, блиснувши білками, а з рота звісилася слина. Хтось зойкнув, дзенькнув посуд. Вересень скочив з лави.
— Що мені робити? — розгублено вигукнув він. Тома й сама напевно не знала. Все сталося надто швидко.
— В нього якийсь напад. Тримай його!
Роман спробував, але руки Філіпа відштовхнули його геть із силою доброго битюга. Вересень проїхав на сідницях по підлозі кілька метрів, зупинившись лише від удару спиною об один із столів. Хтось із відвідувачів завищав. А оскаженілий Філя одним різким рухом звівся на ноги, як маріонетка, котру смикають за потрібну мотузочку.
— АААААААРКХ! — вирвалося з його сповненого піною рота. — ГААААААААХХХ...
З підсобки вискочило кілька японців у кухарських фартухах, з ножами та виделками в руках. Попри абсурдність ситуації, на якусь мить Томі стало смішно: азіатські куховари нагадали їй головорізів-якудза, що збираються пошматувати непокірного. Але насправді ті лише перелякано скупчилися у зграйку, перегукуючись між собою — вочевидь, радилися, як зупинити божевільного клієнта. Та Філя, втім, зупинив себе сам.
Він підскочив до сусіднього столу, схопив з нього порцелянову мисочку, розкришив її пальцями та одним різким рухом розпоров собі скалкою горлянку.
Тепер закричали вже всі присутні, включно з Тамарою. Довгий струмінь темної крові бризнув по дузі й зачепив кілька ліхтариків, що заходилися несамовито хитатися в усі боки. Але, як не дивно, Філя був ще живий і навіть тримався на ногах. Неначе й не було розрізу від вуха до вуха — він так само сіпався в корчах і видавав протяжливі звуки, які тепер перетворилися на суцільне булькання. Знову хитнувшись до столу, він схопив уже палички для їжі й почав несамовито штрикати ними себе у шию. П’ятий удар виявився останнім — сіпання припинилося, палички застрягли в розпоротій горлянці, а Філіп мішком завалився на підлогу й лишився нерухомим — лише багряна калюжа швидко розповзалася навколо його голови, заливаючи декоративну плитку підлоги.
Тільки зараз Тамара зауважила, що вона сама напівлежить на лаві, пригинаючись під стільницею. Потім руки зрадили її, й вона практично скотилася на долівку, боляче вдарившись коліньми. За кілька метрів в ідіотській позі завмер Вересень. От і постежили. І що тепер? Що далі?..
Переговори, як кажуть у політичних колах, провалилися.
ЧАСТИНА 2
ГЛАВА 12
Поперед батька в пекло
Надмірна цікавість загрожує втратою раю.
Бен Афра— Господи, та тут мертві пташки! — плаксивим голосом повідомила Одарка.
— Де? — невдоволено відгукнувся Павло. Бляха-муха, з того часу, як вони лишень підпливли до берега, ця тупувата дівка тільки й робить, що скиглить щохвилини. «А може, не треба?», «а як там хтось є?», «а раптом нас упіймають?». Якби не її звичка носити коротенькі платтячка, які при найлегшому подуві вітерця дарують можливість милуватися білими трусиками хазяйки, і не видатні цицьки, що на кожному кроці ледь не вивалюються з вирізу, фіг би він узяв із собою цю дурепу. У Пірновому тьолок вистачає, хай, може, й не таких фігуристих, але цілком підходящих, щоби відсвяткувати повноліття як годиться. Та він вже давно поклав око саме на Одарку. Ех, чого вони всі чим гарніші, тим дурніші? Спеціально позичив у брата моторку «Романтика», щоби покатати її Десною, провести екскурсію закинутою базою відпочинку, а потім спокусити і трахнути на лоні природи (про останній намір, втім, Павло завбачливо змовчав), а вона замість радіти й дякувати ниє й ниє. Ну та нічого. Все ж таки Одарчині м’які форми варті її нудіння. Оно вже база попереду, зара’ заспокоїмо, приголубимо, знайдемо затишну місцинку... зате потім усі пацани йому заздритимуть. І брат теж буде на нього по-іншому дивитися... По-дорослому. Так що треба потерпіти.
— Ну? Де твої пташки?
— Оно! — тицьнула Одарка пальчиком з неакуратно нафарбованим нігтиком кудись униз. — Під ноги подивися, блін! Вони тут скрізь! Я боюся...
Павло опустив погляд на землю і дійсно зауважив кількох птахів, що лежали у траві догори лапками. Шпаки, горобці, кілька голубів і навіть сорока. Лежали, схоже, вже не перший день. Він пнув ногою один з трупиків.
— Тю ти, розкричалася. Ну то й що? Мертвих птахів не бачила?
— Бачила, але ж не стільки одразу!
— Ну то це ж ліс, тут пташок більше, от і трупів теж більше, — припустив Павло, не збираючись дозволити такій дрібниці, як кілька дохлих горобців, зіпсувати заплановане. — Може, надзьобалися десь отруйного зерна і прилетіли сюди помирати. Логічно?
— Ну.
— То чого рюмсаєш?
Він обережно, але рішуче обійняв Одарку за плечі й притулив до себе. У відповідь на дотик у його штанях майже відразу ж завовтузилося й почало твердішати. А ця квочка все ніяк не могла відірвати погляд від пернатої дохлятини. Подумки вилаявшись, Павло якомога ніжніше потяг її за собою:
— Ходімо. Покажу тобі тут усе.
Насправді дивитись майже не було на що. Ще років із вісім-десять тому це була пристойна база відпочинку під назвою «Сонячний бір». Складалася вона з одного цегляного триповерхового корпусу і десятка дерев’яних будиночків просто в лісі, неподалік узбережжя Десни; плюс дитячий майданчик, поле для гри в теніс та волейбол, магазинчик, кафе і ще якісь дрібні господарські будівлі. Чому власники не змогли звести кінці з кінцями й покинули пансіонат напризволяще, невідомо, але з тих пір «Сонячний бір» потроху занепадав і нині перетворився практично на руїни. Будиночки знесли, лише фасад корпусу вцілів і тепер витріщався з-поміж дерев порожніми вікнами без рам і шибок. Чому базу досі ніхто не прибрав до рук і не перебудував, наразі теж було невідомо. Головний корпус час від часу слугував пристановищем бомжам, одного разу там навіть переховувався якийсь збіглий ув’язнений (тут його і взяли знову, до речі), але найчастіше будівля, як і решта бази, була абсолютно порожньою. Павло сподівався, що такою вона є і зараз. На крайняк він прихопив із собою викидний ніж — хай краще ніхто навіть не намагається заважати йому замолодити цю дівку...