— Ця вода мертва, — чоловічим утробним голосом проголосило жіноподібне видіння і змахнуло серпом. — Час жертви наспів. І жертву буде принесено. Готова?
— О боже! — зойкнула Наріне. Притиснувши пальці до вуст, вона споглядала на те, що гойдалося біля плоту. Тепер, коли вона підійшла ближче, було добре видно, що саме біліло в чорній воді — розтрощені людські черепи; сотні й сотні черепів, невагомих, наче пластикові кульки. Наріне здавалося, що вона чує, як тріщали ці кістки, чує стогін, той останній стогін, що виривався з кожного, вже нині мертвого рота, і всі ці стогони, злившись в одну нереальну симфонію смерті, досягли крещендо, підхопили Наріне і кинули її прямо на пліт. Вона лежала горілиць, не в змозі навіть ворухнутися, і безсило спостерігала за тим, як гостра смуга серпа наближається, заступаючи собою світ.
Врешті-решт Наріне розплющила очі, але це не дуже допомогло. Зникли вода й черепи, проте жінка зі сну нікуди не поділася. Вона нахилилася над ліжком, і хоча очі в неї тепер були людські, в них світилося щось дике.
— Готова? — поцікавилась вона.
ГЛАВА 14
Шара об’єму не має
Взаємовигідна угода — це обопільно-чесний обман.
Юрій ТатаркінЖеля ніяк не могла заспокоїтися.
Тепер уже було очевидним, що замість випурхнути з клітки вона потрапила у трясовиння і починає захлинатися його густими смердючими водами. Те, що відбувалося нині в їхній шайці (чи то пак — конфесії), їй зовсім не подобалося. М’яко кажучи. На початку вона ще гадала, що їй підфортунило, як нікому, і життя остаточно й безповоротно змінюється на краще. Поки не почалася кров. Нині ж її впевненість у світлому майбутньому перетворилася на порох і розвіялася за вітром, тому внутрішній голос радив рятуватися перш, ніж стане пізно. Але як саме діяти? На що вистачить її сил? Що вона може протиставити тому, кому досі прислуговувалася?
Краю.
Довгий час до того, як у її життя увійшло це ім’я, Желя поступово, але невпинно котилася під гірку — починаючи ще зі школи, яку вона так і не закінчила, залетівши у п’ятнадцять з половиною років від викладача біології. Через юнацьку недосвідченість Желя прогавила всі можливі строки на аборт і спам’яталася лишень на шостому місяці. Поінформований про близький візит лелеки, майбутній тато накивав п’ятами зі школи та з міста, а Желини батьки поставили питання руба: або вони та квартира, або дитина і сміттєзвалище. Желя не коливалася й півмиті. Покинула новонародженого сина в пологовому будинку і, потинявшись трохи без освіти, досвіду роботи та грошей, почала, як уміла, заробляти на життя. Спершу була двірником — її вистачило ненадовго. Потім прибирала в навколишніх гастрономах, але й це їй швидко спротивилося. Желі спрагло хотілося чогось кращого. Праці, що не в’їдається в тебе намертво смородом гнилих недоїдків і не пахтить штучно-солодкавими ароматами миючих засобів. Трохи поміркувавши, Желя вирішила піти в торгівлю. Почала, що називається, з низів. Якийсь час вона торгувала ганчір’ям на Троєщині, без вихідних сидячи в контейнері товстого азербайджанця Бахрама. А точніше — майже три місяці; допоки одного дня їй не спало на думку спробувати спокусити ласого на жінок господаря, напоїти його коньяком з транквілізаторами і поцупити гаманець, завжди повний, товщиною з добру диванну подушку, та золото, яким Бахрам був обвішаний традиційно, мов різдвяна ялинка — сухозлітками. Але Желя прорахувалася і дорого за це заплатила. Доза клофеліну виявилася замалою, аби вирубити цього кабанюру намертво. Оговтавшись і виявивши крадіжку, Бахрам чомусь зателефонував не бандитам, які б не лишили від Желі мокрого місця, а міліції (вочевидь, давалася взнаки дія препарату). Місцеві менти, втім, спрацювали не менш оперативно, дізнавшись ім’я потерпілого і суму грошей на кону. Желю взяли того ж дня, відвезли до відділка, де наочно продемонстрували, що буває з порушниками заповіді «не вкради». Саме там, у ментурі, і в стані цілковитої паніки, Желя вперше дізналася про існування дару — коли лейтенантик зі злим лицем, котрий спершу добре надавав їй по ребрах, терпляче навіював зі свого казенного місця:
— Ти, суко, вже сидиш практично. Різниця тільки у строці. Підписуй зізнання, а потім ще відсмокчеш мені й моїм хлопцям — і тоді зекономиш собі пару років для нормального життя.
А Желя із замруженими від жаху очима раз за разом повторювала, неначе перегорілий робот:
— Я не винна, я нічого не робила, відпустіть мене додому. — Повторювала доти, доки з подивом не виявила, що це саме тепер повторює лейтенант:
— Ти не винна. Ти нічого не робила. Я тебе відпускаю. Йди гуляй.
Так-сяк продерши зарьовані очі, вона виявила, що той сидить нерухомо за своїм столом і байдуже витріщається на неї. Його ледве розкурена сигарета перетворилася в попільничці на сірий стовпчик.
— Ви мене відпускаєте? — не вірячи власним вухам, перепитала вона.
Відповідь була такою ж безінтонаційною, але чіткою:
— Я тебе відпускаю.
Тоді, підхопившись на кволі ноги, Желя підскочила до лейтенантського місця (той так і лишився нерухомо свердлити очима спинку стільця, на якому щойно сиділа затримана) і витягла із шухляди його столу відібраного паспорта, аркушик з відбитками пальців, а також висмикнула з-під ментівської руки недописаного протокола. Наостанок, озирнувшись у дверях, промовила:
— Скажеш, що ти мене відпустив.
Ніхто в довгому коридорі відділка не зупинив її, не повернув назад, до оббитого фанерою кабінету. І вийшовши на вулицю, Желя щодуху дременула геть. Якнайдалі звідси.
Не те щоб їй вдалося після того жити чесно. Навпаки, переконавшись, що дар досі при ній і нікуди не зникає, Желя заходилася активно його розвивати. У ролі піддослідних виступали старенькі сусідки з під’їзду будинку на іншому кінці міста, куди вона перебралася, замітаючи сліди після невдалого пограбування азербайджанця, а також діти та молоді мами. З чоловіками Желя вирішила не експериментувати — від гріха подалі. Зрештою з’ясувалося, що як мінімум троє з кожних п’яти жертв експерименту чудово піддаються її впливу і виконують те, що від них вимагають, після того як дати їм своєрідний уявний поштовх. Потім настала черга польових випробувань, у більшості своїй вдалих — квочки-продавщиці у дрібних магазинах віддавали їй товари, забуваючи при цьому про гроші, у перукарні стригли на дурничку, а бабці-пенсіонерки виносили отримані на пошті кровні й віддавали просто їй у руки. Це свято життя тривало, допоки одна стара (яка до того ж мешкала в одному з Желею будинку) виявилася геть непідвладною ментальному впливу і на вимогу віддати пенсію здійняла страшний ґвалт просто в поштовому відділенні, пустивши в хід ключку.
Це навчило Желю не паскудити там, де їси. Вчергове змінивши житло, вона поселилася біля залізничного вокзалу. За логікою, чистити громадян, які в місті проїздом і оклигають від її впливу лише десь у дорозі, має бути настільки безпечно, наскільки це взагалі можливо. Практика це підтвердила... спершу. Та непередбачуваність реального життя все ж лишила місце для інцидентів.
Прокололася Желя на початку квітня цього року, обробляючи невиразну чорняву жіночку, що очікувала посадки на потяг Київ—Братислава. Жіночка була невиразною геть у всьому, окрім того, що мала дурість засвітити кілька пачок п’ятдесятигривневих купюр у банківських стрічках у своїй дерматиновій сумочці. Не інакше якась наївна дурепа, що продала машину за готівку або закрила рахунок у банку. Дамочку супроводжувала дівчина-підліток (донька?) років чотирнадцяти, та Желю це не могло стримати — у разі успіху вона б отримала найвідчутніше поповнення бюджету за останні кілька місяців. Тому, дочекавшись моменту, коли дівчина полишила жіночку на пероні, а сама попрямувала до залізничних кас, Желя пішла в наступ. Вигадувати якийсь завуальований наказ було ніколи, та й ліньки (попередні успіхи відчутно підвищили її самооцінку). Вона просто наблизилася до чорнявої, переконавшись, що ніхто не дивиться в їх бік, пильно глянула жертві у вічі, дала досить міцний уявний поштовх і промовила:
— Перекладіть, будь ласка, всі гроші з вашої сумочки ось у цей пакет.
Бідолашна брюнетка навіть не здивувалася.
— Так-так, звісно! — з готовністю відказала вона і почала кидати бабло до пожмаканого Желиного кулька. Туди встигли перекочувати вже три пачки з нарахованих Желею шести, коли поруч з ними наче з-під землі виросла супутниця чорнявої.
— Мамо, що це ти робиш?! — розгублено поцікавилася вона. — Хто ця жінка?
Тоді ж Желя виявила ще один недосліджений нюанс свого дару — якщо в контакт втручається третя особа, дія навіювання припиняється. Після слів дочки жіночка миттєво отямилася, неначе від сну прокинулася, і вирячила очі на підставлений пакунок.
— Боже, що ж це я роблю?! Господи! Людоньки!
— Міліція! — й собі заходилося верещати дівча-підліток. Желя збиралася було накивати п’ятами, але не по-дитячому сильна правиця доньки потерпілої вирвала в неї пакунок, а ліва вхопила вимагачку за комір і жбурнула так, що Желя просто-таки покотилася по запльованому перону, як колода на ленінському суботнику.
— Міліція! Тримайте її! Тримайте шахрайку!!!
Міліція в цей злощасний день також намалювалася несподівано швидко. Звідкілясь вискочив представник закону з відвислим пузом і щодуху помчав на Желю, неначе від швидкості її затримання залежала його премія. Не встигла вона підвестися з роздертих до крові колін, як її вже скрутили, заламавши руки за спиною.
— Ану ходімо зі мною, паскуднице, — гаркнув голос міліціянта. — Я т-тобі зараз покажу рукоблудіє, млять, знатимеш, як пасажирів чистити!
— Ану зачекайте, сержанте, — суворо наказав хтось.
Цей «хтось» виявився височенним, майже двометровим чоловіком, на вигляд років тридцяти п’яти, у джинсах і короткій чорній шкірянці, з темним скуйовдженим волоссям і стильною щетиною на щоках. Про таких і вигадали слово «мачо». Зі своєї скрученої позиції Желя бачила, як незнайомець вивудив з куртки якесь посвідчення і тицьнув у обличчя сержанта.
— Карний розшук. Цю жінку забираю я.
— То вона що, на вас працює? — не второпав товстий.
— Я за нею стежив. Це небезпечна злочинниця. Дякую вам за затримання, але далі я сам.
Звільнивши її з рук спантеличеного міліціонера, мачо повів її геть під погляди та зловтішні вигуки натовпу глядачів.
А ще за п’ятнадцять хвилин вони сиділи в ресторані біля центрального РАГСу, відомого в народі як «Бермудський трикутник». Чоловік замовив лише склянку води, але Желі надав повну свободу вибору, пообіцявши за все заплатити, тому вона, швидко отямившись від несподіваного повороту подій, замовила солідний обід. Її енергетичні витрати мали бути відновлені, хай там що. Несподіваний благодійник, насмішкувато викрививши куточки вуст, спостерігав за тим, як вона їсть.
— Отже, ви не мент, — з набитим ротом підсумувала Желя отримані від незнайомця по дорозі крихти інформації. — А що за «корочку» йому тицьнули?
— Не було ніякої «корочки», — пересмикнув плечима мачо. Желя вилупила очі.
— Тобто? Я ж сама бачила!
— Ні. Тобі здалося, що бачила. Як і йому. Як і всім. Це дрібниця, пшик, я не про це хочу поговорити.
— А про що ж?
— Про дещо незрівнянно серйозніше.
Неголений красунчик відкинувся на спинку стільця і відпив води зі своєї склянки.
— Я бачив, як ти працюєш, — продовжив він нарешті. — Справляє враження. Ти справді могла б її почистити.
— Якби мені не завадили, — буркнула Желя. — Ви хто? СБУ? Марсіанин? Господь Бог?
— Останнє найближче, — всміхнувся мачо.
— Угу, дуже смішно. І все ж таки?..
— Дізнаєшся свого часу. А зараз я хочу зробити тобі хорошу пропозицію, в якій знайдеться місце твоїм талантам.
— Що треба робити? — Зацікавлена Желя відсунула тарілку.
— Бути моєю помічницею. Правою рукою, можна сказати. Ти добре вмієш впливати на людей — на перші часи такий хист може стати корисним. Мені потрібна паства.
— Хто?
— Люди, які будуть слухати те, що я кажу.
— А що ви будете казати?
— Те, що їх зацікавить. Особисто тебе це не дуже має обходити. Знайди мені кількох людей, які вважають, що у них є все. І переконай їх у тому, що у нас є щось, чого вони не мають, але можуть отримати. Потім приводь до мене.
— І який сенс мені цим займатися? — дещо зверхньо спитала Желя.
— Такий, що ці люди віддадуть будь-які гроші, аби отримати хоч трохи того, що є у мене. Ти отримуватимеш більшу частку їхніх внесків.
— То ви щось продаєте?
— Скажімо так — я дещо відкриваю, — хитро примружився мачо. — Та мені потрібна твоя згода. Ти зі мною?
Якщо ні, то далі ми розбігаємось хто куди, а ти на виході з цього ресторану про все забудеш.
— Яким це чином?
— Просто повір мені. Тільки спершу подумай над тим, що такі пропозиції бувають добре якщо один раз за життя. Якщо ти зі мною, то тобі більше не доведеться швендятися по вокзалах і трусити дріб’язок. У тебе буде власне житло і все таке. Кінець бідності. То як?
Звісно, вона погодилася. А хто б відмовився?
Неголений мачо назвався Краєм. Желі здалося, що це ім’я він вигадав просто там, у ресторані. Але хіба це має значення, коли тобі роблять подібні пропозиції? Хай його хоч Ісусом називають...
Край сказав, що, перш ніж почати, треба довести до необхідної кондиції саму Желю. Після цього був марш-кидок по кількох елітних перукарнях, фітнес-центрах та бутіках, де цей небагатий з вигляду благодійник залишив купу грошей, а Желя за тиждень перетворилася на ефектну глянсову вумен, подібних до якої вона бачила лише в журналах і яка лише ледь-ледь нагадувала її саму зразка кількаденної давнини. За словами Края, цей марафет був необхідним, якщо вони хотіли знайти підхід до потрібних людей. Ще за два тижні Желя мала власну машину — елегантний червоний «пежо» — разом із правами. Їй, жінці, що вперше в житті сіла за кермо, управління автівкою давалося дуже легко, і це також було дивом. Та, незважаючи на всю цю артпідготовку, Желя відчайдушно хвилювалася перед першою спробою заарканити потрібного «клієнта». І недарма.
Перша спроба з тріском провалилася. До кабінету наміченого жирного карася — успішного банкіра — Желю не пустила курва-секретарка, не інакше як нюхом відчувши у стрункій елегантній брюнетці оте саме «смалене» для свого шефа. Навіювання не пройшло. Підійти ж до «об’єкта» на вулиці сильно заважала охорона. Желя засмутилася, але Край наказав їй не здаватися.
Вона й не здавалася. І все ж вполювала здобич. П’ятеро представників еліти різного ступеня заможності — від директора мережі супермаркетів до власника казино на Хрещатику — таки зацікавилися обіцянками доглянутої кароокої дамочки про небачену досі силу, частинкою якої вони зможуть оволодіти, якщо прийдуть на зустріч з її хазяїном. Ця сила, переконувала Желя, безумовно сприятиме процвітанню їхнього бізнесу, зміцненню здоров’я аж до суттєвого подовження життя та реалізації будь-яких найсміливіших планів та мрій. У кожного з тих, хто клюнув, вона лишила дивовижного вигляду візитівку, що їх видав Край. Ці шматочки паперу переливалися золотом і не мали ніякого тексту, окрім кількох незрозумілих, схожих на ієрогліфи символів. Проте Желя чомусь мала дивне відчуття, що ті, кому вона давала ці картки, бачили там щось інше — якийсь текст, який вони пробігали очима, і потім ховали візитівку геть з очей. І якось упокорено, невідворотно, що геть не пасувало цим набундюченим володарям життя, погоджувалися «просто зустрітися».
Навіщо це Краю, у чому сенс усього, що відбувається, Желя не знала і не розуміла. Але, якщо чесно, не дуже й намагалася, зважаючи на те, що матеріальний стан відчутно покращився. Коли тобі більше не доводиться думати про гроші (хіба що про те, на що їх витратити), то й не особливо хочеться копирсатись у чомусь, що тебе зовсім не обходить. Достатньо лише виконувати те, що від тебе просять.
Перша зустріч з «паствою» відбулася у старому кінотеатрі в Голосіївському районі, який вже давно не показував ніяких фільмів, а перетворився на ярмарок китайських шмоток. Желя попередньо домовилася з власниками й винайняла залу для проведення «кількох лекцій». Ті п’ятеро явилися точно у призначений час — самі, навіть без охорони. Вона провела їх до зали, де на краєчку сцени, бовтаючи ногами, вже сидів Край у не надто підходящому для зустрічі з подібними акулами одязі — незмінних блакитних джинсах та зім’ятій чорній сорочці навипуск. Коли всі розсілися по сидіннях, він кивнув Желі — мовляв, ти більше не потрібна, далі я сам. Вона покірно вийшла у фойє і стала очікувати кінця цієї сходки, не маючи жодного уявлення, що ж відбувається за дверима.