— Будеш за кермом. З’їздимо, тільки швидко. Потім завезеш мене назад. Втямив?
Вересень розвів руками, погоджуючись.
— Як скажеш, начальнику.
Удвох вони вийшли з відділка в сонячний літній день, що ніби не віщував ніякого лиха.
* * *Що швидше Тамара наближалася до місця призначення, то швидше випаровувався її напускний спокій. Досі вона намагалася контролювати себе, не витрачати енергію на зайві емоції, берегти сили на випадок, якщо доведеться їх застосовувати... напевно що доведеться. Хоча того, що вона вміє, навряд чи вистачить на якийсь суттєвий захист. Хіба, може, для Наріне... В тому, що вдасться витягти Ритку, Тамара вже сумнівалася. Скоріше за все, особистість Маргарити якщо не знищена повністю, то капітально пригнічена — адже справжня Рита ніколи б не вломилася до її квартири, аби викрасти щось чи когось. Шанси на те, що вийде звільнити її свідомість, мізерно малі.
«Ти хоча б про себе подбай для початку».
Та й дійсно, який сенс будувати теорії, якщо супротивника поки що в очі не бачив? Хоча після цієї ночі вже можна було скласти уявлення про його можливості, й уявлення ці були дуже гнітючими.
Чого це створіння може хотіти від неї? Її силу? Її душу? Чи навіть тіло? Чи все одразу? Один дідько знає. Ніколи не думала, що одного разу їй доведеться в буквальному сенсі їхати до дідька...
— Скоро там будемо, — подав голос таксист, блондинистий хлопчина, якому з вигляду ще й двадцяти не було. Ще один телепат? Ех, як би Томі хотілося нічого не вміти, нічого не знати й ні за кого не хвилюватися, окрім самої себе та малого розбишаки... Та, як завжди, її забули спитатися з цього приводу. Може, це якраз настає час розплачуватися за дар, що був у неї все свідоме життя?
— Чекаю не дочекаюся, — уїдливо відказала вона. Втім, хлопець не винен — він усього лише добре виконував свою роботу, швидше, ніж того хотілося б, наближаючи її до неминучого. Від Вишгорода до потрібного їй місця на узбіччі вони домчали за десять хвилин. На прохання Томи таксист загальмував біля старої зарослої стежки, що бігла у глиб густого змішаного лісу. Саме там мало бути місце, куди вона мусила, але не зовсім хотіла потрапити.
— Вам точно туди треба? — поцікавився хлопець-блондин, коли Тамара простягнула йому відраховану тридцятку. — Там же нічого немає, лише розвалена база. І ні до якого села ви сюдою теж не вийдете...
— Знаю, — кивнула Тома. — Дякую, що довезли.
— Та на здоров’я. Якщо знадобиться їхати назад — викликайте, телефон знаєте.
«Сподіваюся, що знадобиться» подумала вона і неохоче полишила м’який та прохолодний салон «ланоса». Таксі відразу зірвалося з місця, здійнявши хмару куряви, а Тома подивилася на стежку. Та була стара, але її вже активно оновлювали відносно свіжі сліди коліс.
— Твоя паства, Краю? — спитала Тамара у завмерлого в очікуванні лісу і почала заглиблюватися в нетрі.
* * *Все почалося зненацька.
Вересень гнав свій «сааб», не особливо звертаючи увагу на обмежувальні знаки. Вони домчали від Києва до Вишгорода хвилин за п’ятнадцять, потім виїхали на трасу Р 31, котру з кожним кілометром дедалі щільніше оточували ліси. Рух на цьому вузькому односмуговому шосе зараз був не надто жвавим, але десь за Хотянівкою Роман зауважив, що позаду них суне цілий кортеж. Він не бачив, зі скількох машин він складався, але їх явно було більше десятка. Першим йшов здоровецький джип «мітсубіші» і впевнено їх наздоганяв, попри те що Вересень тримав швидкість на позначці вісімдесят п’ять кілометрів на годину.
— Глянь-но, — він штовхнув ліктем Капелюшного, котрий закуняв на передньому сидінні, й кивнув на дзеркальце. Той озирнувся і здивовано звів брови.
— Якого хє...
Джип наздогнав їх швидше, ніж капітан встиг закінчити. Далі був удар, та такий, що метал кузова буквально застогнав, а Капелюшний від душі тріснувся головою у бокове скло. Машину понесло до узбіччя, й Вересень заходився оскаженіло смикати кермо, як божевільна доярка, аби не злетіти з траси просто в густий сосновий бір. Так-сяк вирівняти рух вдалося; упевнившись у цьому, він швидко глянув у дзеркало заднього огляду. Джип трохи пригальмував, і тепер на позицію лідера виходила блискуча чорна «хонда» — судячи з усього, з тими ж намірами, що й попередник. Справи кепські.
— Якого хєра?! — закінчив нарешті репліку Капелюшний і витер кров з розбитої скроні. — Що це за падло?
— Здається, я здогадуюся, — кинув Вересень. Невідривно стежачи за наближенням «хонди», він почав пришвидшуватись синхронно з нею, аби хоч трохи відсунути неминуче зіткнення. Вузька дорога не давала можливості для широких маневрів, але й не дозволяла атакувати кільком одночасно — хоч щось добре.
— Ну то кажи!
— Боюся, що це ті, кого ми їхали ловити.
— Що, секта? Я думав, вони...
«Хонда» таки наздогнала їх і почала штурм. Вересень очікував цього моменту. Він вчасно вильнув убік і трохи пригальмував, порівнявшись із супротивником. Тепер вони їхали поруч, як то кажуть, ніс у ніс. За кермом чорного «японця» виявився рудий молодик з дикими очима, котрий, побачивши їх, вишкірився і зробив правою виразний жест, що символізував перетинання горлянки.
— Звертай на узбіччя, козел! — закричав йому Капелюшний і приклав до скла посвідчення. — Чув? Я ж тебе, гада, зарию зараз...
Хлопець за кермом не дуже переймався його погрозами, бо знову перейшов у наступ. Він почав тіснити «сааб» ліворуч, до узбіччя з частоколом стовбурів. Вересень зрозумів, що якщо рудому вдасться їх скинути — вони покійники. А ззаду між тим уже майже впритул підійшов наступний учасник божевільної автогонки — масивний сріблястий «крайслер» з тонованим лобовим склом.
— Тримайся міцніше, — порадив Роман Капелюшному і втопив педаль газу в підлогу. Йому таки вдалося витиснути з двигуна ще трохи швидкості — достатньо, щоби вирватися вперед і таким чином позбутися пресингу «хонди». У дзеркальце він побачив, як «японця» занесло, розвернуло, а потім ледве не розірвало навпіл від важкого удару «крайслера». «Хонда» підстрибнула, кілька разів перекинулася в повітрі, ударилася об асфальт, і якась із наступних машин черговим ударом викинула її почавлені чорні рештки геть з дороги.
Переслідувачі сунули, як танки, не звертаючи уваги ні на що, окрім цілі. Жодна нормальна й твереза людина не могла б їхати так, окрім хіба що кінченого самогубця. Але, як живий доказ, цілий караван таких камікадзе висів зараз у них на хвості. І зупинятися ніхто з них явно не збирався.
«Хтось знає, що ми їдемо, — подумав Роман. — Хтось послав їх як гарматне м’ясо, аби зупинити нас за будь-яку ціну».
Тамара мала рацію — без чортівні тут не обійшлося.
— Ти збираєшся відстрілюватися, чи ні? — дещо істерично поцікавився він у Капелюшного. — Нас зараз розчавлять до бісової матері!
Капітан розсіяно глянув на нього, неначе ніколи не чув про таку можливість, потім поліз у кобуру і витяг свій «ПМ». Зняв із запобіжника, опустив скло і висунувся по груди у вікно. Якраз вчасно — «мітсубіші» знову вирвався вперед і вже йшов у наступ.
— Стріляй по джипу! — прокричав Вересень. — Пробий йому колеса! Якщо перекинеться, зможемо відірватись.
Капелюшний і сам це втямив. Цілячись у праве колесо позадорожника, він дав спочатку три одиночні постріли, а потім зціпив зуби, напружив руку і розрядив решту обойми суцільною чергою. Остання куля потрапила в ціль — покришку пробило. Автомобіль потягло убік, і замість вести машину зигзагом, як належить у таких випадках, водій вивернув кермо ліворуч, перекриваючи шлях решті переслідувачів. Наслідки не забарилися — за якусь мить на шосе з оглушливим гуркотом утворилася залізна куча-мала. Одночасний удар кількох останніх учасників гонитви перетворив міцний корпус джипа на безформний брухт, буквально розмазавши його по дорозі та сповнивши повітря скалками скла й ошматтям металу. Машини-вбивці таранили одна одну й перекидалися, як кісточки доміно, а один із седанів гарматним ядром злетів у повітря, і якусь мить здавалося, що він збирається приземлитися просто на їхні голови.
— Накриє! — закричав Капелюшний. — Жени, жени давай! Накриє зараз нахрін!..
Потім тяжіння перемогло, і седан покрученою горою залізяччя важко обрушився посеред шосе. Зустрічні машини, які нарешті з’явилися на трасі, загуділи в унісон і почали одна за одною з виском виляти задами, виписуючи на асфальті чорні візерунки. Ця метушня давала їм трохи фори. Вересень скинув швидкість із захмарної до прийнятної, але зупинятися не став. Не всі супротивники вийшли з ладу — у дзеркало він бачив, як із металевого завалу вибирається пом’ятий зелений «ленд ровер», розкидаючи бампером покалічені рештки автомобілів колег, за ним виринув клятий сріблястий «крайслер».
— Ще двоє позаду, — попередив він Капелюшного. Той кивнув і поліз за наступною обоймою. Обидва відчували, як закипає всередині адреналін. Давненько вони не встрягали у пригоди на пару. щоправда, такої крутої, як нинішня, Вересень не пригадував. «Господи, допоможи вціліти», — мимохідь подумав він. Дуже хотілося вірити, що Всевишній вірно обрав фаворита в цьому божевільному ралі на вибування.
Обидва переслідувачі потроху набирали швидкість, і Роман закусив губу, готуючись до наступної сутички. До місця призначення лишалося зовсім небагато.
* * *З небом коїлося щось дивне. Щойно ніжно-блакитне, чисте тією густою прозорістю, що буває лише влітку і лишень за містом, з кожним Тамариним кроком воно все сильніше затягувалося хмарами та змінювало колір, мов скажений хамелеон. То набрякло густо-фіолетовим, як учорашній синець, то зненацька позеленіло і нарешті вибухнуло багрянцем смертельно пораненого світанку. Якби Тома не знала напевне, що нині білий день, якби, скажімо, щойно прокинулася, то не змогла б сприйняти ці барви інакше, як вранішню зорю.
Але зараз її годинник показував дев’яту ранку.
Що це, ілюзія? Їй мариться?
Вона потерла очі, але небо не вгавало. Насаджене на довгі палі сосен, розпластане над темним лісом, воно неначе спливало кров’ю, і Тамара, що ніколи не була заячим хвостом, зараз тремтіла всім тілом, почуваючись, мов у Судний день. Вона йшла, не озираючись, незважаючи на загрозливий шум дерев і на дивний гул, що лунав попереду і скидався на звук добре налагодженого двигуна. Тома знала, що дороги назад немає. Знала це задовго до того, як ступила на цю стежину.
До бази жінка дісталася досить швидко. На той час небо вже полиняло, вологі губи розпоротих червонястим сонцем хмаринок зблякли і потягнулися за вітром з бездумною легкістю кульбабового пуху. Могутні сосни, що панували між тендітних берез та молодих дубків, із майже голими, вкритими, неначе старечими зморшками, порепаною корою стовбурами, утворили купол, зімкнувши у вишині свої крони, схожі на солдатські польові каски кольору хакі, і під тим куполом Тома побачила головний корпус колишньої бази «Сонячний бір».
У ніздрі їй ударив жахливий сморід. Обабіч бетонної доріжки, що вела до закинутої триповерхової будівлі, лежали трупи представників місцевої фауни. Дуже багато трупів, просто безліч. Горобці, горлиці, сороки, сойки, ворони, солов’ї, зайці, їжаки, білки, борсуки і навіть кілька молодих лисиць активно розкладалися під пекучим сонцем, але на падлі Тома не помітила ані мух, ані черв’яків — неначе воно гнило, накрите скляним ковпаком.
Пейзаж був гнітючим. Порепаний фасад колись міцної триповерхової будівлі, вікна без скла та без рам, що нагадували пусті очниці людського черепа, розтрощені гойдалки та дитячі гірки, іржаві рештки металевих «грибочків» — все справляло враження порожнечі, однак враження це було хибним. Порожнечею тут і не пахло — тут панувало щось дуже недобре. М’яко кажучи.
На сірій зацементованій стіні головного корпусу збереглися рештки великої мозаїки, і Тамара зупинилася, аби роздивитися це панно як слід. Два лиця, складені зі шматочків кольорової смальти, — жіноче й чоловіче. Схожі на давньогрецькі трагічні маски і водночас дивовижно живі, вони силкувались відкрити свої й без того викривлені роти і безтямно обертали каламутними скляними зіницями. Тома хотіла вірити, що їй це здається, розуміла, що це не так, і усвідомлювала силу того, хто оживив каміння. А ті роти все не вгавали, ворушилися, випиналися, аби щось сказати їй. Що?..
— Ласкаво просимо. Ми чекали.
Озиратися не було потреби, але, звісно, Тамара озирнулася і побачила біля себе Маргариту. Та взялася нізвідки, немов із-під землі вискочила, і стояла біля подруги, вся закутана в білий атлас, недоречна на цьому банкеті смерті, як наречена — на похороні. А над нею роїлися мухи. Цілі хмари мух. Вони не сідали на Риту, втім, і на Тому — теж, просто невтомно дзижчали, безперервно помахуючи крихітними крильцями, і тягнулися за Маргаритою, мов живий чорний шлейф. Це їхній гул першим привітав Тамару в пеклі.
— Цікавий у тебе почет, Ритко. Показовий.
— Зви мене Предтечею.
— Що ти тут робиш, Тусю? — В цій чужій жінці, з випещеним, холодним лицем, куди страшнішим за ті ожилі маски, Тома, як не силкувалася, не могла впізнати свою Риту. Простягнула руку, торкнулася плеча подруги — відчуття таке, ніби долоня лягла на холодний мармур. — Заради бога...
— Так. Саме заради нього я тут. Я нарешті знайшла його, Томко. Точніше, навпаки — Він знайшов мене сам! — Підкреслені синцями очі Рити збуджено блищали, та, за винятком цього, вона виглядала цілком адекватною. — Я шукала довго, ти ж знаєш. І ось сталося. Слухай, він просто неймовірний. Він відкрив мені таке, що ти й уявити собі не можеш!
— Думаю, що можу, — сухо сказала Тамара. Але Рита захоплено правила своє:
— Нові обрії, чуєш? Він показав мені, як виглядає світ, якщо дивитися Його очима! Він мені силу дав. Таку силу!
— Ну і яку ж?
— Надзвичайну.
— Ню-ню. І що ж ти тепер вмієш робити?
— Та все! — заливисто засміялась Рита. — Уявляєш? Твоя Ритка нарешті стала вища за цей світ!
— Люба, зло не може піти на користь. Я ж тебе вчила цьому. Невже забула?
— Томко, припини. — Маргарита капризно збрижила носик — як тоді, коли йшлося про її чоловіка. — Не читай моралі, дістало вже. Визнаю, що в минулому я часто помилялася. Але не зараз. Тепер усе справжнє, без обману. Він щось планує, щось грандіозне, і я тепер частина цього.
Тому пересмикнуло.
— Рито, ще не пізно. — Жінка знала, що це брехня, і сама хотіла в неї вірити. — Ще є шанс — один із тисячі. Пішли зі мною. Тільки швидко і не озираючись. Повернемося до міста, і я спробую щось зробити. Якось зарадити. Згоджуйся, йдемо!
Рита ніби зацікавилася.
— Піти з тобою? І що, ти пожертвуєш своєю новою подругою, як там її, щоби витягти мене звідси?
— Хоч одну врятую. На вас обох у мене сили забракне.
— О, ну зрозуміло. Це так шляхетно з твого боку... Дякую, але ні, Тамаро. Ти підеш зі мною, бо цього бажає Він. І якщо не накоїш дурниць, то отримаєш те, що і я. Може, й більше. Ходімо.
— А що, як я відмовлюся? Що, як лишуся тут?
Рита ствердно кивнула і взяла Тому за руку.
— А ти й лишишся. Тут, із нами. Я цього певна, подруго. Не для того ж ти приїхала, щоб стовбичити в лісі? Я так скучила за тобою. — Голос Тусі змінювався, не згірше неба — то звучав як ліниве муркотіння, то ставав солодким і тягучим як мед. — З нами тобі буде добре, обіцяю. Ну то як, уперед?
І вони пішли, переплівши пальці, наче пара закоханих. Проминули вже завмерлу мозаїку, увійшли в дверний проріз, потім спустилися в підвал по брудних, надщерблених сходах. Увесь цей час стара будівля слабко погойдувалася, ніби очеретяна, і кректала. Чи це також ілюзія? Тамара вже нічому не дивувалася.
У підвалі було несподівано світло, проте жодних ламп Тамара не зауважила. Їх, власне, й не було. Були стіни, розписані дивовижними символами, явно магічними, більшу частину яких Тома бачила вперше в житті, хоч і вважала себе дуже досвідченою в цій сфері. Була стеля, на якій ворушив ожилими щупальцями намальований спрут. Була підлога, власне земля, вся просякнута кров’ю невинних, — це Тамара відчула відразу. А посеред підвалу, на звичайнісінькому розкладному стільці, сидів Край у затертих джинсах і футболці з усміхненою жовтою пичкою і написом «Have a nice day!»1. Він і сам широко усміхався, неначе люб’язний організатор світського рауту, пильно розглядаючи Тому.