— Що сталося? Що я тут роблю? — Дівчина хитнулася, здивованим поглядом окинувши приміщення підвалу, а потім ойкнула, зауваживши тіло біля своїх ніг. — Що таке, що...
— ПІШЛА ЗВІДСИ!!! — на всю силу своїх неслабких легенів гаркнула Тамара. Від цього крику Наріне пополотніла, але таки зрушила з місця. От і добре. Хай ображається, хай ненавидить її, але тікає. Зате виживе... якщо тільки не зіштовхнеться з навернутою Маргаритою. Але з цим Тома їй допомогти не зможе. Її справа — подбати про Края.
Наріне нарешті зникла на сходах, потім десь зовні щось бабахнуло, подібно до пострілів. Два чи три рази. У Тамари не було часу думати про це.
— Су... чи... ще... — прохрипів Край, з ненавистю витріщаючись на неї. Його голова все ще лежала під неприродним кутом, зате руки поволі намацували землю навколо себе. Зрештою спробували відірвати тіло від підлоги. Тулуб припіднявся, а голова звісилася до землі, як мішок з піском. З перевернутого рота зміюкою виповз довгий чорний язик.
— Здається, я вже дечому навчилася, — повідомила Тамара, даючи сильний уявний штурхан ґрунту під спотвореним тілом ворога. Земля здригнулася й просіла, і Край миттю провалився ногами у виниклий отвір. Його руки вчепилися у краї ями, а голова почала судомно смикатись, неначе в бажанні відірватися від плечей. Томі не хотілося дізнатися, чим закінчаться ці спроби.
— Таки навчилася. — Ще один імпульс примусив вибухнути цегляну стіну, й уламки обрушилися на нього важким кам’яним дощем. Істота Край заревла, неначе мамонт під ударами кроманьйонців. Вона смикнулася, скидаючи з себе шматки почорнілих від часу цеглин, і виштовхала зі спини два велетенські шкірясті крила. Ті здіймалися й падали, здіймалися й падали, обдаючи Тому хвилями затхлого повітря. Народжений повзати літати не буде, вирішила вона і обвалила на нього ще одну стіну. Ревіння монстра перетворилося на нескінченну вібруючу сирену.
— Гори ти синім полум’ям, скотино, — побажала наостанок Тамара і кинулася до перекошених сходів.
* * *Якщо намагатися в усьому поганому відшукати світлі сторони, думав Вересень, хекаючи на ходу через забитий бік, то вони врізалися дуже вдало. Прямо навпроти бази, п’ять хвилин підтюпцем. Викликане Капелюшним підкріплення з’явиться ще не скоро, міркував Роман, а де решта сектантів, він не знав і не дуже хотів над цим замислюватися. Без зайвих думок квапитися до Наріне було куди легше. Якби ще клята голова не боліла так сильно... І не крутилася, як той глобус. І якби ще його не нудило... Але геть усе добре не буває.
Капелюшний ішов попереду швидким спортивним кроком, сторожко озирався і не хекав — давався взнаки тверезий спосіб життя. Свій «ПМ» капітан тримав напоготові, але в тій цілковитій тиші, яка навалилася, щойно вони віддалилися від аварійного шосе в глиб лісу, навіть зброя здавалася зайвою.
Ліс виглядав мертвим, як і напівзруйнований корпус бази, що виник попереду. Звичні звуки — такі як цвірінькання птахів, шурхіт вітру, тріск сухого гілля під ногами — просто зникли, немовби їх ніколи не було. Почуваючись мов космонавт у стані невагомості, Вересень навіть злегка копнув мимохідь стовбур сосни — аби хоч щось почути. Цей копняк він відчув усією забитою ступнею, але не почув нічого.
Капелюшний роззявив рота, і Роман злякався, що й ця спроба виявиться епізодом з німого кіно. Але, на щастя, той відкашлявся і промовив:
— Щось занадто тихо... Як у космосі, трясця...
Вересень кивнув, завертаючи на викладену бетонними плитами доріжку, що вела до головного корпусу, і раптом закляк. Усе навколо, окрім власне бетону, було завалене гниючими трупами різнокаліберних тварин. Роман судомно ковтнув, радіючи, що не поснідав.
— Що за хрінь...
— Отруїлися? — припустив капітан, втім без особливої певності в голосі.
— Сумніваюся. — Роман прискорив кроки, аби швидше проминути цю долину смерті. Сморід зводив його з розуму. — Я гадаю...
Оприлюднити свою версію Вересень не встиг. На Капелюшного раптом щось упало згори. Чи, точніше, стрибнуло, збиваючи з ніг, з диким вереском, від якого кров у жилах узялася кригою. Той і сам закричав, від несподіванки впустивши пістолета у траву. Щось — а виявилося воно замотаною у світле ганчір’я жінкою — вчепилося в нього, як голодний гризлі в раптового туриста, і вони разом покотилися по всіяній падлом траві, мов охоплені несамовитою пристрастю коханці.
— Не пущу-у! — вишкірившись, утробно гарчала жінка. — Не да-а-ам!
— От курва! — загорлав Роман, раптом зауваживши, наскільки нападниця схожа на псевдо-Маргариту Козодуб, що лежала в морзі. — Ану відпусти його! Кому кажу!
Та й не думала пускати. Вчепившись зубами у щоку Капелюшного, вона смикнула головою і відхопила цілий шмат шкіри. Капітан заревів від болю.
Вересень згадав про пістолет. Стрибнув у траву, проповз навколішки кілька метрів, намагаючись намацати його, і таки знайшов. Щоправда, дещо запізно. Перш ніж встиг націлитися, оскаженіла жінка осідлала Капелюшного, уп’ялася пальцями у його горло й одним різким рухом вирвала йому кадик.
Луна від пострілів прокотилася лісом, неначе сам Господь Бог тричі рішуче постукав у чиїсь двері. Маргарита (а тепер Роман був упевнений, що це саме вона) безвільно замотала простріленою головою й завалилася на бік, розкинувши руки. Вересень швидко підповз до Капелюшного, але одного погляду вистачило, щоби зрозуміти, що той більше не жилець. Розірвана горлянка дзюрила кров’ю відразу в кількох місцях. Він спробував хоч якось затиснути її долонею, але капітан відкинув його руку. Смикнув Вересня за комір, захрипів, силячись щось сказати, але марно. Капелюшний сіпнувся, очі його нарешті закотилися, а лице безсило відвернулося убік. Роман лишився сидіти над ним, намагаючись зрозуміти, як усе це могло статися. Здається, від того моменту, коли божевільна вискочила на них нізвідки, минуло не більше трьох хвилин, і ось тепер він сидить поміж двох трупів, один з яких нещодавно був його другом, а другий — тою самою зниклою дівчиною, через яку все закрутилося. Сидить із відчуттям, що тепер і сам не відмовився б стати трупом і лягти поруч.
— Романе! — зойкнув раптом дівочий голос десь неподалік.
Неначе у відповідь на його скорботні думки у дверному отворі корпусу виникла Наріне, брудна й скуйовджена, але жива. Це подіяло як допінг, відразу звідкись узялися сили зірватися з холодної землі й кинутися їй назустріч. Може, вона й не сподівалася на таке, але, підскочивши до дівчини, Вересень обхопив її обома руками й дуже міцно притиснув до себе, неначе боячись, що й вона теж зникне. Наріне нікуди не поділася і в наступну мить відповіла на його обійми. Так вони і простояли кілька хвилин без жодного руху, прислухаючись до дихання одне одного. Роману хотілося простояти так кілька років.
— Там, унизу, Тамара, — сказала нарешті дівчина. Вересень раптом зненавидів почуття обов’язку, через яке знову мусить полишити подругу напризволяще.
— Лишайся тут, добре? — мовив він, зазираючи їй у вічі. — Не рухайся з місця. Зараз я...
Він несподівано замовк, глянувши над її плечем. До території бази повільно сходилися якісь люди. Кілька машин розверталося між дерев, утворюючи кільце. Кільце, яке, напевно, не мало дати нікому вийти звідси.
Наступною несподіванкою став виразний підземний гуркіт.
* * *Ледве опинившись надворі, Тамара знову розвернулася обличчям до корпусу. Здається, віддалік вона помітила Наріне в обіймах Вересня і чиїсь закривавлені тіла на землі, але зараз їй було не до цього. Вона хотіла якомога краще законсервувати кляту тварюку там, де вона лишилася. Звести такий надгробок, на який цей демон заслужив.
І з широко розплющеними, дикими від люті очима вона натхненно взялася до справи.
Тома здійняла руки, як диригент, що збирається дати жару могутнім крещендо, і кожна цеглина цієї проклятої будівлі зрушила з місця. Здалося, що фасад здригнувся від усвідомлення своєї долі. В усі боки вилетіли хмари пилу та крихти старого цементу. Потім дах почав повільно провалюватися всередину, своєю вагою зсуваючи й поперечні бетонні брили підлог. Усе це з розкотистим гуркотом полетіло донизу, складаючись у величезний, огорнутий клубищами куряви курган. Рокіт руйнації поступово тихшав, перетворювався на невиразне бурмотіння, потім на шепіт і зрештою змовк остаточно.
Усе припинилося, останній шмат цегли скотився донизу, і тепер, коли справу було зроблено, Тамара відчула себе бляшанкою напою, з якої вицідили все до краплини і на додачу розчавили в кулаці. Обпершись об дерево, вона нарешті озирнулася. Неподалік дійсно заклякли Наріне і Вересень і дивилися на неї так, що, здавалося, їхні очі от-от повистрибують з очниць. Утім, це були не єдині глядачі. Ще далі стояло чоловік з тридцять якогось люду, поруч із вишикуваними в ряд автомобілями. Лиця цієї масовки були такими ж шокованими, і ще, вони нагадували обличчя людей, котрі всі разом одночасно прокинулися від одного спільного сну. Паства Края.
Тамара зрушила з місця — відштовхнувшись від дерева, попрямувала просто на них.
— Ходімо звідси, — кинула вона, проходячи повз Вересня й Наріне, котрі так і стояли з відвислими щелепами, але не стала озиратися, щоби переконатися, чи йдуть вони слідом. На мить зупинилася біля тіл у траві. Зі співчуттям подивилася на Капелюшного і зі смутним докором — на ту, що колись була її найкращою подругою, потім продовжила свій шлях. Стіна людей між дерев розпливалася, перетворившись для неї на суцільну різнокольорову стрічку туману.
— Він більше не ваш хазяїн, — промовила Тамара. — Принаймні, поки що. Скористайтеся цим моментом.
У різнокольоровій стрічці виник розрив — вони розступилися.
А в неприродну тишу цього місця нарешті проникли сирени, що невпинно наближалися.
Епілог — нині
Пасажирський потяг із Сімферополя мав прибути о тринадцятій сорок, і Тамарі здавалося, що та тринадцята сорок ніколи не настане. Жінка шалено нервувала, не дивлячись на безперервне щебетання Наріне, котра таким чином намагалася її підбадьорити й заспокоїти. Коли сьогодні вранці Тома сказала їй про свій намір поїхати разом із сином геть з міста, дівчина виразно засмутилася, але утрималася від розпитувань та відмовлянь. Вона досі не знала повної картини всього, що сталася, і Тома не поспішала розповідати їй подробиці, вирішивши, що народна мудрість «менше знаєш — міцніше спиш» у даному випадку актуальна, як ніколи. Краще їй нічого не знати, а їм усім якнайшвидше розпрощатися. На щастя, Вересень учора висловив пропозицію взяти Наріне до себе на квартиру і сьогодні під вечір мав заїхати за нею самою та її речами. От і чудово; заразом це допомогло Томі уникнути паршивої необхідності виганяти бідолашну дівчину на вулицю. У цих двох все має бути добре, особливо після того, як вона з Іванком забереться звідси якнайдалі.
Тамара розуміла, що не перемогла. Перемогти Його неможливо. Не кажучи вже про те, щоб убити. Те, що сталося учора, — не її перемога, а Його маленький відступ. Тимчасовий. Дуже скоро Він напевно повернеться, щоб забрати-таки своє. Але вона не дозволить; не дозволила вчора, то надалі й поготів. Мабуть, відтепер це її хрест на все подальше життя.
Учорашній допит затягнувся до опівночі, хлопці з відділка покійного Капелюшного добряче попили кров з їхньої трійці. Але все ж відпустили. Головним оповідачем виступив Вересень, і саме завдяки його авторитету й красномовству вдалося відбутися попередженнями не виїжджати з міста, яке, до речі, Тома збиралася порушити. Але зараз це здавалося їй найменш значущою з усіх її проблем...
Після тридцяти розтягнутих на роки хвилин поїзд, грюкаючи колесами, нарешті підповз до перону. Тамара закусила губу, очікуючи якогось сюрпризу, але коли серед інших пасажирів її Іванко таки з’явився в тамбурі, не змогла стримати сліз. Вона кинулася крізь натовп, упала навколішки й затисла хлопчика в міцних обіймах. Терпляче витримавши п’ять секунд цієї чемпіонської хватки, дитина попросила:
— Ма, ну відпусти, я ж задихнуся... І люди дивляться... Ма-а, незручно ж...
Далі вони всі поверталися додому в таксі. Перші дві хвилини Іванко витратив на знайомство і знаходження спільної мови з Наріне, а увесь залишок дороги без упину переповідав їм обом свої пригоди на морі. Хвалився рекордами в ловлі бичків, у пірнанні та купанні, а насамкінець оприлюднив величезну кількість друзів, придбаних за вельми короткий час. Довго оповідав про якогось дорослого дядька, з котрим здружився особливо сильно і який щодня розповідав йому цікаві казкові історії. Потім оповідь без жодних пауз перемістилася з таксі до квартири. Хай як Тома скучила за сином, але слухати його довше години було важко, тому виконувати обов’язки слухача лишилася Наріне. До того ж дівчина — золота душа! — сама запропонувала зготувати Іванкові обід, чим звільнила Томі досить часу для пакування речей. Вже в дальній кімнаті, жбурляючи речі на диван для подальшого сортування їх за потрібністю, жінка напружено розмірковувала, куди ж їм податися тепер. Конкретного плану вона ще не мала — серед інших була думка набитися до колишнього чоловіка, що нині мешкав у Черкасах, хоча цей варіант хіба що на пару тижнів, — але бажання тікати з Київа було незламним. Не те щоби вона вірила, що відстань зможе вберегти її від такого роду небезпеки, але спробувати було варто. І з цього моменту вона абсолютно точно припиняла свій підробіток відьомством.
Її замислений стан розпався на друзки, коли грайливий сміх, що долинав з кухні, змінився дзенькотом посуду. Щось скляне розлетілося по підлозі, потім голосно верескнула Наріне. Услід за цим долинув здавлений смішок Іванка та ляскіт чогось металевого. І далі вся квартира занурилася в тишу, щільну та непорушну, неначе увесь світ раптом зупинився. Тамара навіть приклала пальця до шиї, щоби переконатися, що її серце все ще б’ється, а потім обережно визирнула з кімнати.
— Іванку?
Тиша накрила також і її шосте чуття, подібно до товстої ватяної ковдри. Вона не відчувала взагалі нічого. Ніби... ніби в неї більше й не було ніякого дару.
— Наріне!
Боже, чому вони мовчать? Вона рушила коридорчиком, що мав вивести до передпокою і далі, у кухню, але на півдорозі зупинилася, побачивши, як з-за рогу повільно виповзає доріжка блискучої вишневої рідини. Що це, варення, чи...
— Іванку!!!
Десь зовсім поруч пролунав ще один хлопчачий смішок. А потім голос її сина мовив пустотливо, поволі перетворившись на оксамитово-шоколадний баритон:
— Називай мене Малусом, матусю.
Епілог — минуле
Село Висівки біля Лубен, на Полтавщині, вересень 1666року
І вона повернулася.
Гафійка Павлюк, у другому хрещенні — Ванда Любомирська, шляхтянка тридцяти чотирьох років, стояла на пагорбі, звідки Висівки видно було, як на долоні, і дивилася, пристрасно, спрагло, на палаючі хати. Її серце також палало, і полум’я, що жадібно жерло обійстя убивць її матері, ніяк не могло загасити той внутрішній вогонь.
Подібне не лікується подібним.
Вона зламала тричі дану собі ж присягу — ніколи не повертатися туди, де неньчина могила — де могла би бути неньчина могила. Вона зламала всі мислимі й немислимі присяги заради помсти.
Помста гірчила, бо, як і все в цьому світі, мала свій кінець — а Гафія не бажала, аби це закінчувалося. Їй хотілося, щоб усе це — смерті, стогони та ридання — тривало вічно.
Утім, може, так і буде. Для них.
Гафія-Ванда озирнулася. Він стояв відразу за нею, біля карети, вбраний як гайдук. Про чужі очі він і був гайдуком. Її вірним сторожем. Охоронцем. Ставний, дуже високий, дуже гарний. Подейкували, що молода вдова бавиться зі слугою.
Гафія чхати хотіла на ці чутки. І звичайно, не бавилася з ним, бо знала, чим це закінчується. Хоча її це знання не врятувало.
— Ну, — ледь хрипкуватий, з оксамитовими обертонами, його голос звучав насмішкувато, — тепер ти задоволена?
— Ще ні. Де корчмар?
Він засміявся.
— Під корчмою валяється. А що?
— Хочу подбати про нього. Це моя праця.
Гафія підібрала спідниці, і вони почали спускатися. Він йшов попереду — як завжди, хоча насправді — тільки слід у слід із нею. Кожен його крок був відбитком її кроків. До пекла.