— Якби я хотіла справедливості, то звернулася б до суду.
— Дуже смішно, — мляво прокоментувала Тамара.
— Я прийшла сюди не для того, щоб вас розважати. Даруйте, що змарнувала ваш час. Тьотя Віра казала мені, що ви дуже могутня чаклунка, але не згадала, що ви — черства, товстошкіра і байдужа до горя ближнього свого людина.
Сказала жінка, замовляючи вбивство.
— Мені доведеться знайти когось іншого, не настільки закам’янілого. Ще раз вибачте.
— Стривайте, — Тамара зітхнула. — Гаразд. Переконали. Це буде нелегко, але я згодна.
— О... що ж... я не знаю, як вам і дякувати!
— Спеціально для цього людство винайшло гроші. Але попереджаю — ціна висока.
— Байдуже. Я добре заробляю, і мої старі... Ціна не має значення. Коли до вас прийти?
Тома ледь стрималася, щоби не знизати плечима.
— На молодий місяць. Десь за два тижні. Вісімнадцяте червня підходить?
— Так, — квапливо погодилася сіра. — Що мені з собою взяти?
— Дві воскові церковні свічки, вашу фотографію, фото чоловіка і його сорочку.
— А від неї що принести?
Та що хочеш, однаково викину.
— Маєте її знімок?
— І не один, — гордо повідала радикальна відвідувачка.
— Вистачить одного. Фото і речі я не повертаю. Чекаю вас вісімнадцятого опівдні.
— А пізніше не можна? Надвечір? Я на роботі.
— Я теж. Візьміть відгул. І задзвоніть мені попередньо на мобільний, бо я скоро переїжджаю. Дам нову адресу.
— Добре, добре, як скажете. — Ледве не кланяючись, Єлизавета незграбно взулася і вискочила за двері. Тамара зітхнула. Нічого складного в тому, що вона замислила, насправді не було. Вимести з голови цієї мстивої дурепи усі думки про смерть суперниці та зробити приворот на чоловіка, щоб від сім’ї не бігав, хтивий козел, — справа кількох сеансів і малих сил, та Лізі про це знати необов’язково. Тома чудово знала цей тип жінок — у них винен весь світ, окрім любчика, вони самі вигадують виправдання для своїх мужчин, та ще й такі, що будь-який адвокат від заздрощів вдушиться; вона не просто не поважала таких квочок, а зневажала їх. Та якби мишка дійсно звернулась до іншої ворожки, наслідки могли б бути печальними. Добре, якби тільки на гроші її розвели, цю фурію — втім, зраджена жінка дасть сто очок вперед усім трьом богиням помсти, — так ще ці недороблені провидиці, віщунки і знахарки можуть щось таке встругнути, що хіба Пан Бог поправить, а відробляти завжди важче, аніж попередити.
Ворожка... Цікаво, чому вони всі так бояться цього слова — відьма? Що у ньому такого поганого? Хіба що церква піну пускає — провина, мовляв, перед Богом. А чим є богослужіння, як не ушляхетненим відлунням ритуальної магії? Визнати це? Та ви при своєму глузді? Усе, що було до християнства, — гріх; усе, що є у християнстві, — від Бога. Яка вузьколобість!
І знову пролунав дзвінок. Будучи впевненою, що це прийшов пунктуальний пан Петро, Тамара не стала зазирати у вічко — і дарма, бо на порозі замість Петра Іполитовича виявився незнайомий чоловічок, довгий, як лозина, худий, як сірник, і весь окутаний солодкуватими алкогольними випарами. Волосся чоловіка, кучеряве і безбарвне, неначе молоді кукурудзяні рильця, спадало йому на очі так, що з-під чуба стирчав лише кінчик носа, гострого, як щойно заточений олівець. Як тільки двері відчинилися, зайда видав нервове:
— Щойно до вас приходила моя дружина. Що вона хотіла?
— І вам доброго дня.
— Я спитав... — Чоловічок упіймав ніжний погляд Томи, закашлявся, сухо пробубонів «Здрасьтє», і відразу ж продовжив: — Що у вас забула моя жінка?
— Торішнього снігу. То це була ваша жінка? Така пані років сорока...
— Тридцяти.
— Може, й тридцяти, за паспортом. А на вигляд — сорока, сизоока...
— Гарненька шатенка. І очі в неї сині, а не сизі.
Гарненька? Шатенка? Чи то любов таки сліпа, чи то цей добродій. Тамара, втім, просто стояла і мовчала.
Чоловічок, перерахувавши всі прикмети своєї пари, нетерпляче затіпався.
— То це вона чи ні?
— Консультація у мене платна, — відрубала Тома, — але навіть внесення вами певної суми не є підставою для розголошення лікарської таємниці. Якщо ви стежили за своєю жінкою — а ви явно стежили, — то самі маєте знати, хто у мене був.
Неприємний гість якийсь час блимав банькуватими очима, вочевидь, перетравлюючи цей монолог, — за потреби Тамара добре вміла будувати складні вербальні конструкції і ніколи не збивалася.
— Це вона, — нарешті видушив чоловік. — Я впевнений. І я в курсі, що вона тут робила. Не триндіть, ніби ви лікар! Я все про вас знаю.
— Геть усе? Слухай, Господи, щось ти сьогодні на себе не схожий. Блідий якийсь. Певно, важкий день... Та ти проходь, не стій на порозі!
Чоловік стиснув губи так, що вони геть зникли, лишивши по собі щось схоже на дірочку в курячій гузці.
— Я не придурююсь, — промовила Тома вже серйозно і значно люб’язніше, ніж того вимагала ситуація. Можливо, в іншому випадку вона й послала б цього нескладного чолов’ягу на дідькове весілля, та сьогоднішній жвавий ранок добре відволікав її від нечіткого, змазаного, але безумовно лихого та зловісного передчуття, яке з’явилося відразу за роздратуванням і яке Тамара ще не витлумачила. — Навіть маю диплом медінституту. З відзнакою.
— З якою це? — єхидно скривився чоловічок. — Із пентаграмою?
— Саме так. Із знаком якості. Якщо інших питань немає, то я вас більше не затримую.
— Сподіваюся, ви не думаєте, що я дозволю зеленому дівчиську командувати мною?
— Думаю, чоловіче, бо я тут живу. А ви хто такий?
— Я чоловік Єлизавети!
Не помітивши в очах Тамари благоговійного страху, створіння, видно, знудилося і вирішило заявити рішучий протест:
— Ну ось що, з мене годі. Ставтеся до мене з повагою, бо інакше я...
— Що? — Ввічливість, як виявила свого часу Тамара, дуже летюча субстанція — від кипіння гніву перетворюється на газ і швидко випаровується. — Ти й мене спробуєш трахнути, забувши попередити про дружину Лізу? Боже милий, та тій дівчині, що лягла під тебе, треба виливати переляк, і то ретельно. Що ти собі думаєш? — Коли їй грубіянили, Тома завжди переходила на «ти» — так було легше огризатися. — Корчиш тут із себе на всю губу пана! Жінці своїй цю виставу закатай, може, дождешся оплесків, а я — глядач невдячний. Кажи, чого треба, якщо треба чогось, а як ні, то гляди за поріг не перечепися.
Чоловік відкинув пухнастий чубчик з чола, і на Тому глянули несподівані у своєму холоді блакитні зіниці.
— Кого вона хоче вбити — її чи мене?
— Ну-у, тебе вона любить. Не розуміє, бідна, що легше одного котяру блудливого зі світу звести, аніж щоразу по новій юнці нищити, але ти не тривожся. Нікого я не вбиватиму, хоча... ти краще йди з-перед очей, не спокушай.
— А я в усе це не вірю! — пішов з тузів чоловічок. Тамара широко розвела руки, демонструючи, як це її втішило.
— То в чому проблема?
— Нема проблем. Це просто страховка. Раптом зі мною щось трапиться...
— А, ти орендуєш банківський сейф, — підхопила Тома. — У сейфі конверт з написом: «Відкрити в разі моєї загибелі», а в конверті записка: «У моїй смерті прошу звинувачувати свою хтиву натуру, небажання тримати член у трусах, дружину Лізу і родиму відьму Тамару Сотник, яка навела на мене порчу та міліцію». Цікаво, за розтління неповнолітніх ще саджають? Не пам’ятаєш, скільки дають?
— Чого дають? — поперхнувся бідолаха.
— Років, Модесте, років. Ув’язнення. Ну й іменнячко в тебе, господи прости! Хто тебе так обізвав, мати? Промахнулась вона трохи, тебе скромним уявити не легше, аніж бегемотів у синхронному плаванні... Тільки не питай, звідки я все знаю, ти ж все рівно не повіриш, що Єлизавета мені навіть імені твого не сказала.
— Я не...
— Ти — не, це вже точно. Скільки їй насправді, Олі тій? Шістнадцять? Не чую.
— П’ятнадцять. — Нещасний Модест уже тричі прокляв той шлях, яким прийшов до цього дому. — Богом клянуся, вона сама цього хотіла. У штани до мене лізла...
— Щось там шукала? Може, грибів? — Тамара вже втомилася підпирати косяк і вирішила закруглятися.
— Я присягаюся...
— Не треба, бо ще язик коростою вкриється. Та й ніколи мені, зараз до мене клієнт прийде, хороший такий, тільки серце в нього слабке — бо добре. Він нікого не зводить, не зваблює, нікого не замовляє — такий архетип нормальної людини, що хоч під скло його та в музей. І я не хочу, щоби він...
Томину мову перервав дзвінок мобільного. Петро Іполитович, увесь суцільне каяття й перепрошення, повідомляв, що вивихнув ногу, і хвилювався, чи не переведеться на руді миші все лікування від того, що три сеанси він змушений буде пропустити. Тамара щиро запевнила, що аж ніяк, побажала пану Петру швидкого одужання, дорікнула, що не послухався її попередження й пішов у гори, і відключилася. Модест свердлив її блакитними очима-викрутками, але мовчав.
— Бувай здоровий, — озвалася Тома, збираючись завершити й цю розмову також, і вже хотіла зачинити двері, та Модест раптом випалив:
— Якщо я вірно зрозумів, у вас зараз «вікно», так? То прийміть мене, дуже вас прошу! Я заплачу, скільки треба, ще й докину трохи, тільки позбавте мене від цих дуреп. Від обох!
Тамарі стало трохи цікаво.
— Яким чином?
— Яким завгодно, але з гарантією. А найкраща гарантія — то, гм, смерть, — додав він, притишивши голос.
Тепер для повноти картини бракує тільки Олі, яка прийде сюди замовляти смерть Єлизавети, з грошима, зекономленими на шкільних обідах.
— Це як пити дати. Позбавлю-но я світ від одного дурня. Від тебе.
Модест пополотнів — для чоловіка, який «у це не вірить», він був, як сказала б Рита, надто емоційним.
Цікаво, чому пригадалася саме Рита? І де вона поділася? Не з’являється цілу вічність, автовідповідач від мого голосу сам по собі з розетки висмикується...
— Ви мене неправильно зрозуміли.
Аякже. Тамара фиркнула. Зазвичай вона клієнтам не грубіянила і вислуховувала найдивніші прохання з олімпійським спокоєм, а якщо і відмовляла комусь, то робила це стримано і ввічливо, інколи навіть вигадуючи вагомі, пристойні причини — коли не могла оприлюднити причини справжні. Власне, робота давно навчила Тому нічому особливо не дивуватися — ані людській природі, ані тому, що через одного до неї приходять з проханням звести когось зі світу, ані тому, що обурюватися і читати нотації таким візитерам — тільки час та сили марнувати. Однак з кожного правила бувають винятки, та й цей Модест — не її клієнт. І ніколи ним не буде. Кишка тонка. Можна гаркнути, або краще єхидно підколупнути — він це заслужив.
— Чоловіче, — сказала Тома ретельно дібраним голосом, найнуднішим з усіх, які тільки водилися в її арсеналі, — у цьому житті так чи інакше кожен отримує те, на що заслуговує. Ти сам створив цю ситуацію, а тепер вдаєш із себе Олександра Македонського біля гордієвого вузла і вимахуєш віртуальним мечем, бо справжнього зроду-віку не мав і не матимеш. Так-от, кажу я тобі, якщо ти не викинеш зі своєї порожньої голови єдину і вкрай неправильну думку про вбивство, я зроблю так, що ти блюватимеш власними кишками, аж доки не здохнеш. Кінець фільму.
І цього разу їй таки вдалося ефектно зачинити двері. Задоволена собою, Тамара повернулася до дзеркала, щоби поправити зачіску, і, охнувши, завмерла від несподіванки.
Накотило.
Вона володіла даром передбачення, проте таких яскравих видінь у неї раніше не було — класичних видінь, які звичайно ніяк не стосуються відьомства і являють собою дивний жарт Провидіння — не дарма ж ці слова мають спільний корінь. Режисер-постановник світового трагіфарсу дійсно мудрий і жорстокий, та інколи він забавляється — піднімає завісу над безперервним дійством, яким є наше життя, і ти незнаним дивом бачиш виставу о сьомій вечора, маючи квитки на дев’яту, і отримуєш унікальний шанс змінити щось на свій смак у дев’ятигодинному спектаклі. Однак видовище, яке зненацька виплеснулося на Тому із сріблястих люстрових глибин, потішило б хіба що римський плебс на трибунах Колізею.
Кров. Усюди. Безодня свічада пульсувала нею, займалася усією палітрою червоного, наче якийсь вбивчий світанок раптом розквітнув на нічному небі. Тут були рідкі корали капілярів, темно-багряна, майже чорна, венозна юшка, калинова артеріальна руда — і все те зливалося в моторошні струмки, капало з невидимої стелі, збивалося у хвилі, і, здавалося, ось-ось вихлюпнеться сюди, у фізичну ранкову реальність, заллє спочатку Томині ноги, а потім і маківку. А тоді прямо посеред кривавого Задзеркалля з’явилася Маргарита, чиста, як лілея, вся в золотій парчі, без жодної червоної краплі на виду і з очима, порожніми, як очниці смерті. Рита усміхалася, вірніше сказати, безтямно шкірила до когось невидимого свої гостренькі перлинні зубки, і хижий вираз на тонкому личку робив її схожою на молоду вовчицю. Вона, здавалося, зовсім не зважала на ту моторошну криваву вакханалію, що пульсувала навколо паруючими гейзерами; Рита стояла НАД цим — і посеред цього. Вона перебувала в епіцентрі — що б це не означало.
Тамара дивилася так пильно, як тільки могла, та більше нічого, вартого уваги, не побачила. Кумачевий колір збляк із вражаючою швидкістю, золотаві одежі Ритусі заколивалися, як тільце медузи на вологому піску, і врешті-решт велична, як ніколи, постать подруги зникла, а з дзеркала на Тому глянуло власне лице, бліде й таке змучене, ніби його власниця тиждень розвантажувала вагони з плутонієм.
Знала я й кращі дні.
Напади безсилля, під час яких хотілося впасти, де стоїш, і більше ніколи не рухатись, перемежовувалися з моментами відносної бадьорості; саме завдяки останнім Тамарі вдалося за якихось двадцять хвилин зняти дзеркало зі стіни, дійти до спальні, відмінити усі призначені на сьогодні зустрічі і впасти на ліжко, маючи в тілі таке відчуття, ніби з нього витягли хребет.
Тусю, вітаю. Ти успішно вляпалася в чергову пригоду. А люстро доведеться продати, хоч воно й не моє. Скажу хазяйці, що розбила. За ті гроші, що я їй покладу, вона зможе й стелю дзеркалами викласти. Буде займатися сексом і дивитися... скільки ж їй років? Сімдесят сім. Ну, тоді не буде. Тоді їй просто вистачить на похорон. Ох, Рито, чому від тебе один головний біль?!
Кров.
ГЛАВА 2
Про те, як важко розгледіти щось справжнє з намальованого вікна
Віра — це благочестива впевненість у тому, чого не розумієш.
Маркіза ДюдефанДо тями Тамара приходила близько години — злочинно довго, як на її погляд, та якби ж її хтось питав! За великим рахунком, після таких енергетичних витрат вона відновилася доволі оперативно, і тільки тривога за подругу підхльостувала її, змушуючи вважати змарнованою кожну другу хвилину. Тома вже вкотре набирала назубок завчений номер і вже вкотре чула у трубці веселий голос Рити: «Ви додзвонилися до мене, і це добре. Значить, я вам потрібна. Але мене зараз немає, тому кажіть, хто ви. Після сигналу. Ну, ви в курсі. Я передзвоню».
— Та ж не передзвонюєш, — пробурмотіла Тамара і взялася за карти Таро. Але колода лише дражнила її, розмови не вийшло. Те ж саме було і з рунами, що видавали на рідкість ідіотські прогнози, і зі звичайними картами. Тривожний симптом.
Та й видіння — тривожніше нікуди.
Зате вдалося додзвонитися до Ритиної матері, яка солодкаво засюсюкала, що її донька з її ж зятем подалися на курорт, на якісь дуже мінеральні води, і в них усе гаразд, навіть більш ніж гаразд, усе в них дуже добре, ось буквально вчора вона з ними розмовляла, а ти, Томочко, повинна розуміти, що міжміський зв’язок — дороге задоволення, знаємо ми ваші розмови, по півтори години, хе-хе, щебетушки. Ось приїде Ритуся, наговоритесь досхочу! Відчуваючи, як прикладена до вуха трубка стає масною від оливи в голосі тьоті Клави, Тамара стримано розпрощалася, уточнивши перед тим назву містечка і санаторію, де перебувала Маргарита, і зовсім не здивувалася, почувши від втомленої реєстраторки, що ніякої пані Козодуб у їхньому санаторії немає. Окрім «Верховини», у містечку було ще три санаторії, два пансіонати, готель і мотель. Тома обдзвонила і їх — із нульовим результатом. Ніде не чули про Риту, і жінка, схожа на неї, — а навіть словесний її портрет виходив вельми колоритним, — у жодному з цих місць не зупинялася.