Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка 6 стр.


Занурившись у спогади, перемішані з роздумами про те, чи роблять йогурт з авокадо, Наріне меланхолійно брела стежиною, що вела до її будинку, зігнорувавши асфальтову доріжку радше за звичкою, аніж від бажання скоротити шлях. Вона не відразу зауважила двох жіночок, що рухались їй назустріч, переговорюючись так швидко, що їхня мова зливалася в одне суцільне джерґотіння, і в результаті зачепила одну з них плечем. Від несподіванки та скрикнула і випустила з рук сумочку, дуже вишукану і, поза сумнівом, дорогу. В падінні сумочка розкрилася і за мить опинилася на землі разом з усім своїм вмістом.

Макс сказав би: «Граціозна, як корова на льоду. Мов чужими ногами ходиш!»

— Дозвольте, я допоможу! — Радіючи хоч такій оказії сховати палаюче лице, Наріне нахилилася і квапливо підібрала помаду, дзеркальце, ключі, записничок, мобільний телефон і гаманець, Все — у порохняві, на радість археологам. Помітивши це, Наріне дістала з кишені сукні чистий носовичок і заходилася витирати ключі.

— Не треба цього. — Власниця сумочки дивилася на неї з огидою. Нічого дивного, такими платтями, як у Наріне, в її домі, по всьому видно, й підлогу мити стидаються. — Я сама.

Вона вихопила з рук геть розгубленої Наріне записничок і гаман — решту дрібничок та вже встигла витерти — і квапливо запхала їх назад до сумки, відкопиливши нижню губу так, ніби перед нею стояло смердюче звіренятко. Можливо, для неї всі навколо були маленькими сморідними тхорами, та від цього руху красуні й від її погляду настрій у Наріне, і без того жахливий, упав нижче подільської каналізації. Вона раптом гостро — до шпильки в серці — зрозуміла, що ніколи в житті, ані в цьому, ані в усіх інших, якщо вони тільки будуть, їй не вдасться триматися з таким шиком, як ця панянка, і що її існування до межі бліде та убоге — таким було, таким й лишиться. Макс має рацію.

Він завжди має рацію, її домашній напівбог. У нього є рації на всі випадки життя.

— Дякую, ви дуже уважні, — сказала друга жіночка з неприхованим єхидством, підхопила під лікоть свою манірну подругу, і вони подалися геть, не оглядаючись. Наріне теж не стала дивитися їм услід. Вона й так встигла їх розгледіти — обох. Та, друга, була менш яскравою — невисока, з ординарною фігурою, темно-сині джинси обтягували пружні сідниці, біла еластична майка робила і без того скромний бюст майже натяком, але волосся — коротко стрижене, чорне як воронове крило і норовливе — підморгувало сонцю чомусь сталевим відблиском. І очі...

Наріне збиралася йти, і навіть зробила крок, звично втупивши погляд у землю — «не смій так витріщатися на людей, чуєш мене, дочко?! — Їм може бути неприємно розглядати таку бліду неміч, як ти, люба дружинонько!» — аж тут помітила на стежці білий клаптик картону. Це була візитка, і вона явно випала із сумки постраждалої від нальоту Наріне пані, бо була ще не зачовгана. Звісно, рух на цій стежці не тої інтенсивності, що на Хрещатику, однак є багато охочих скоротити шлях додому — є багато людей, які мають дім. Пролеж цей папірець тут бодай десять хвилин, і від пилюки його й орел не відрізнив би.

«Здається, моя крихітка перечитала детективів, — зронив би Максим. — Певно, має забагато вільного часу».

Оскільки подруги відійшли досить далеко і внутрішній голос підказував, що, дожени вона їх, ті цьому не зраділи б, Наріне нахилилася і підняла картку. Ніяких візерунків, кучериків, кренделиків, позолоти чи срібно-синіх літер. Напис короткий, але не сказати щоб ясний, друкованими літерами: «Магія впливу. Біла магія. Магія вуду» — і номер телефону, судячи з коду, десь у передмісті. Ні ймення, ні прізвища — розумій як хочеш. Наріне зрозуміла це так, що сторонні тут не ходять, і вже хотіла викинути візитку, але помітила, що на зворотному боці від руки, жіночим почерком дописано: «Вишневе, вул. Житня, 35». Наріне знала, де це. На вулиці Житній, 35 колись жила її тітка Віра, татова сестра. Вона була вчителькою, тобто грамотною, як із нищівним сарказмом любив повторювати батько, але в інших членів родини Бойчук цей факт викликав швидше пекучу заздрість і побожний жах, а ніяк не злу іронію. Потім тітка кудись переїхала, дуже далеко, чи то в Італію, чи в Іспанію, вийшла там заміж, розлучившись попередньо зі своїм мужем, і в невеличкому приватному будиночку на три кімнати став жити дядько, колишній Вірин чоловік. Наріне він терпіти не міг, бо вона вилилась у тітку, як із воску, і хоча Віра, ця підла зрадниця, в жодному листі не поцікавилася долею небоги, та й листів ніяких не слала, якщо чесно, дядько Іван ненавидів усе, що хоча б віддалено про неї нагадувало, — усе, окрім господи. Про те, що сталося далі з дядьком, хатою і тіткою, Наріне не мала зеленого поняття, бо у Вишневому не була, дай бог пам’яті, років зо двадцять. Що ж, зненацька вирішила вона, може, настав час відвідати це містечко, подивитися, чи так само пишно квітнуть вишні на тітчиному подвір’ї, як колись, та й на цю безіменну зірку чародійства подивитися? Магія вуду, це ж треба! Може, замовити в неї парочку зомбі для охорони?

Тобі мало Макса?

Жіночий голос, дивно знайомий, приємний, мелодійний, як сріблясті переливи різдвяних дзвіночків, пролунав просто у вусі, чим привів Наріне до тями. Вона здригнулася, приклавши руку до грудей. А й справді, що скаже Максим? Ні, це погана ідея. Все одно вона в це не вірить. Немає на світі ніяких чар, а ті екзальтовані жіночки, що в них вірять, — просто дурепи, яким нікуди гроші подіти. З жиру бісяться. Тримаються своїх ілюзій, як воша кожуха, спробуй відбери, а різні шахраї цим користуються. Ні, ні й ще раз ні. Щоб бігати по чаклунках, треба бути певною мірою авантюристкою, а в ній авантюрна жилка ніколи не билася. Їй це не цікаво. У неї в сім’ї панує довіра, є певна стабільність, і вона це цінує.

Стабільність є? А рожевого слона з пропелером на спині у тебе часом немає?

Наріне озирнулася, але нікого не побачила.

— Господи, — пробурмотіла вона, — хтось вліз до мене в голову. Добре, що психлікарня поруч. Цікаво, Максим мені хоч передачі носитиме? — І перш ніж окупаційний голос встиг щось сказати, сама собі відповіла: — Авжеж. Стабільно. По три пігулки голубого дусту щодня.

А, хай там що, а вона їде у Вишневе! Магія впливу — це має бути щось привабливе... До залізничної станції десять хвилин пішки, потім електричкою — хвилин двадцять від сили, електрички ходять часто, Максим не встигне скучити за нею.

Та певно, що ні. Для цього йому потрібна вічність.

— Ось відчепися, — огризнулася Наріне невідомо до кого. — Він у нормі. Дещо холодний, це правда, але він не винен, бідне ягнятко.

Абсолютні нулі теж бувають «дещо холодними».

— У нього було тяжке дитинство, — все ще боронилася Наріне.

Зате в тебе — суцільний карнавал.

— Хто це? — прошепотіла Рина безсило. Рина... чому спливло в пам’яті це пестливе скорочення? Так називала її лише мама. Рина, Риночка, доня... На очах закипіли сльози, і щось торкнулося щік так, ніби теплий вітерець охопив долонями її обличчя. Мамо... пробач, що так давно не була у тебе — Макс не дає мені грошей на дорогу, та річ не в тім, то пусте, я би пройшла пішки всі сорок кілометрів, але я боюся, той цвинтар такий старий, батько навмисне запер тебе туди, бодай би вдруге здох, але вже так, щоб без похорону. Там років двадцять нікого не ховають, самі бомжі по кущах хороняться, тільки й чуєш: когось зґвалтували, когось пограбували, — а Максим не хоче їхати зі мною, каже: «це твоя мати, не моя», та певно, що не його, бо лярва його мати. І Боря наш, бугай безрогий, теж не хоче, бо він, мовляв, тебе не тямить, зате я тямлю дуже добре, що він й досі на мені їздив би, якби не Макс, сука його мати — я це вже казала? — ну хоч одне добре діло зробив, ярмо оте двадцятип’ятирічне вагою в центнер з моєї шиї скинув. Мамо, я така нещасна!

Ноги самі понесли Наріне до станції. Їй раптом стало легко і байдуже, ніби вона вдихнула закис азоту, отой знаменитий «звеселяючий газ», і таки справді сміялася — й коли розплачувалася за квиток, і коли сідала в електричку, а щойно повз каламутне, зроду-віку немите вікно вагона пронісся її дім, її неіснуючий дім, у Рини просто-таки істерика почалася — від усвідомлення того, що десь там, на п’ятому поверсі замацаного брудними пальцями часу дев’ятиповерхового панельного будинку, за білими накрохмаленими фіранками, сидить на кухні Максим і чекає свого йогурту.

— Вибач, любий, — перегинаючись у попереку від нового нападу гомеричного сміху, ледве спромоглася пробелькотіти Наріне, — корови цього року не вродили, а в авокадо сказ, сальмонельоз і глисти.

ГЛАВА 4

Магія та її побічні ефекти

Різниця між мною та божевільним полягає в тому, що я не божевільний.

Сальвадор Далі

Сказати, що Тома не мала настрою, було б не зовсім точним змалюванням поточної ситуації. Ні, у неї якраз був настрій — такий, що хоч свині під хвоста пхай. Ні, звісно, траплялися, як то кажуть, і в неї невдачі. Дивно, якби ні — все ж з тринадцяти років відьмує, не кіт начхав. За сімнадцять років і поразки знала, і перемоги, але щоб простеньке, елементарне заклинання двічі спрацьовувало раком догори! Вона прикликувала Риту — ніхто, крім подруги, її не цікавив, і що? Тамара здригнулася, пригадуючи.

О дев’ятій вечора, якраз після першої спроби, до неї завітала міліція. Звісно, не вся, а лише двоє доблесних правоохоронців із натужно-сумовитими фізіономіями. Один — кароокий, худий на межі кощавості, у формі з погонами лейтенанта, молодий, але з уже помітно поріділим волоссям. Другий — років на десять старший, у цивільному, русявий, із сіро-блакитними очима і несподіваними ознаками інтелекту на лиці — підозріло гарний для вихідця з внутрішніх органів. Візитери вмостилися на крихітних кухонних табуретках, бо стільці з вітальні Тамара вже перевезла на нову квартиру, а приймати хлопців у робочій кімнаті не хотілося. Всівшись, гості мовчали, вочевидь, чекаючи, коли вона запитає, у чому, власне, справа. Тома теж мовчала, керуючись золотим правилом, від якого ніколи не відступала, — хто до кого прийшов, той перший і говорить. Тиша загусала, як сутінки за вікном.

— Ви — громадянка Сотник? — зрештою не витримав світлоокий. Тамара щиро здивувалася.

— Ви мене про це вже питали, там, на ґанку, пригадуєте? Розсіяний склероз я теж лікую, якщо на ранній стадії. Здається, ви вчасно. Хто вам мене порадив, пане генерале...

— Капітан Капелюшний.

— Дуже приємно. Можна, я зватиму вас скорочено Кап-Кап?

— Чого-чого? — здивувався той.

— Нічого. Забудьте. То хто саме направив?

— Ви — Сотник Тамара Олександрівна? — повторив капітан, неначе програвач, у якому заїло платівку. Професійна хвороба правоохоронців (у купі з атрофованим почуттям гумору) — якщо не відповісти на поставлене запитання, їх буде клинити до нескінченності.

— Залежить від мети вашого візиту. Ви прийшли заарештувати мене?

— Ні, — відмахнувся бравий капітан. — Просто поговорити. А ви щось накоїли?

— Ніби це обов’язково! Кажіть, що вам треба, і будемо вже прощатися. Я втомилася і ледве стою на ногах.

— Ти сидиш, — вліз у розмову його худий напарник. Тома зміряла молодика крижаним поглядом.

— Я присіла, хлопче. І звертаю твою увагу на те, що, по-перше, тикати мені не варто, а по-друге, з трипером треба йти до венеролога. Це я тобі як лікар кажу. Мити член марганцівкою недостатньо.

Від почутого лейтенант став буряковим, як вищезгаданий розчин, і шоковано вилупив очі. Капелюшний заінтриговано звів брову і спитав, не озираючись:

— Це правда?

— То моє особисте, — буркнув молодик.

— Це правда?

— Угу.

— А вона звідки дізналася?

Хворий знизав плечима. Капітан запитально глянув на Тому. Та трохи подумала і теж знизала плечима.

— Здогадалася.

— Гаразд. — Капелюшний все-таки дозволив собі коротку посмішку. — То, може, ви здогадуєтеся також, навіщо ми тут?

— Уявлення не маю, — солодко запевнила Тамара.

— Ви знали Маргариту Козодуб?

— Рита — моя найкраща подруга. Ми з нею разом вчилися в медичному інституті, з тих пір і товаришуємо. Чудова жінка, тільки ідеалістка. А чому «знали»?

— Мені дуже шкода, — тихо промовив капітан. І настала черга Тамари заціпеніти на своєму незручному сідалі.

— Це якась помилка. — А губи не заніміли, ще ворушаться.

— На жаль, жодної помилки. Її тіло знайшли сьогодні, о десятій ранку. Тут, у Пролісках. На дачному хуторі, в недобудованому котеджі. На момент виявлення громадянка Козодуб була мертва щонайменше добу. Так стверджують експерти.

У раптом спорожнілій голові, як на гріх, жодної думки, тільки перекочуються валунами слова капітана, гуркотять, стукаючи одне одного, і б’ють по скронях, завдаючи їй болю. А він все говорить, не замовкає. Ножові поранення. Тіло знівечене до невпізнання. Серце... навіть експерти шоковані...

— Стійте. — Тамара підняла руки, немов захищаючись від цієї зливи, де кожна словесна крапля знайома сама по собі, а в контексті струмені з мовних одиниць чомусь перетворюються на китайські ієрогліфи. — Кажу вам, ви помиляєтесь! Це все цілковита маячня. То не вона.

— Перепрошую?

Звісно, це капітан. Неважко здогадатися, бо той плюгавий гонокок у кітелі й слова такого не чув. Такі вимагають, а не просять. І вже точно не перепрошують.

— Рита жива.

— Я розумію, що важко повірити...

— Мені не треба вірити — я це знаю.

— Звідки?

— Складно пояснити.

— А ви все ж спробуйте.

— Інакше будете головною підозрюваною, — додав худий. Тома навіть не глянула в його бік.

— Я все ще слухаю, — це Капелюшний до неї. Не відволікайся, мовляв. Що ж, доведеться пояснювати. Він, звичайно, не повірить і здійме її на глум. А триперний буде підгавкувати. Ну й дідько з ними. Ритка важливіша.

— Гаразд. Зранку в мене було видіння.

Капітан зреагував блискавично.

— Пили?

— Вам дмухнути в трубочку? Я не п’ю на роботі.

Худий, почувши про трубочку, розплився у кривій усмішці. Явно ностальгія. З ДАІ він розпрощався досить давно, та за деякими умовними рефлексами міг взути цілу псарню Павлова.

— А ким ви працюєте? — спитав капітан. Тамара вирішила рубати правду-матку.

— Відьмою, вельможний пане. Я бачила Риту по той бік дзеркала, посеред кривавої калюжі.

— Як цікаво.

— Мене тішить ваша цікавість. Звісно, якби я побачила її в морі пива верхи на тарані, це було б ще цікавіше, але чого немає, того немає. Безумовно, Рита у великій небезпеці й таки влипла у пригоду, вона цього діла майстер, але вона жива. Я це відчуваю, як відчула б її смерть.

— Угу, угу... вельми пізнавально, — безбарвно повторив капітан. — Відчуття, видіння і все таке інше... Та річ у тім, пані Сотник, що я вам не вірю.

— Особисто мені?

— І вам уроздріб, й усій вашій братії гуртом. Ворожки, віщунки, контактуючі з Космосом, Хроносом чи з хроном городнім — усі ви шарлатани. Нам тільки й доводиться розгрібати тонни заяв оброблених вами лохів.

Тамара хмикнула.

— Зате операм є чим підтиратися, правда ж, Кап-Капе? Чи ви інакше реагуєте на ці сигнали?

— У тому-то й біда, що ми не маємо доказів.

— Оце дійсно біда так біда. Можна сказати, ціле горе. Відсутність доказів зупиняє нашу міліцію, як упиряку свята вода, правда ж?

Капелюшний поморщився.

— Ну, проблема в тому, що цих лохів ніхто сюди силою не жене, — неохоче визнав він. Між рядків чулося «на жаль». — Їх приводить нужда, та хіба ви на це зважаєте?

— На нужду я дійсно не зважаю, громадянине начальник. З цим ідуть до громадського туалету.

— Може, досить недоречного гумору? — пересмикнувся Капелюшний.

— Як скажете. Хто знайшов тіло?

— Діти. Ваші, тутешні, з Вишневого. Гралися і знайшли.

— Хто прибув на упізнання?

— Чоловік покійної.

— Отже, як я розумію, сумнівів немає?

Капітан подивився на Тому з підозрою.

— Щось ви швидко себе опанували.

Нема чого опановувати. Рита жива, чавуннолобий.

— Моя врівноваженість якось стосується справи?

— Ні.

— То продовжуйте.

— Хто тут допит веде? — раптом устряв худий напарник капітана, про присутність якого Тамара вже встигла забути. У Капелюшного зробився такий вигляд, ніби йому спрагло хотілося когось придушити. Тома його розуміла.

Назад Дальше