Зопалу я навіть і не помітив – майже не помітив – що знову думаю про Чена, як про Придатка, а потім я раптом побачив Кабір у вогні, який проступив крізь стіни зали, гнівно заіржав примарний гнідий жеребець, і я зробив те, що мусив зробити.
Зробив.
Сам. Чи не сам?..
Але я це зробив.
6
…Шешезів Придаток важко зійшов із помосту, немов минулі миті зостарили його на добрий десяток років – час, незначний для Звитяжця, але не для Придатка – і, обійшовши вбитого чауша, наблизився до лежачого Шешеза.
Нагнувся. Підняв.
Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір мовчав.
Його Придаток ще трохи постояв і повернувся до мертвого звіра. Присівши біля тіла, він завмер навпочіпках; Шешез обережно потягнувся вперед і майже несміло торкнувся розрубаної голови з навічно вискаленою пащею.
Розрубаної. Чисто й уміло. Як уміли це робити ятагани фарр-ла-Кабір, рубаючи неживе; і я ще подумав, що легенди про Фархада можуть виявитися правдою, і старий ятаган рубав колись багато чого, про що не варто зайвий раз згадувати.
Закривавлений Фархад іль-Рахш і далі був у правій руці Чена.
Потім Шешез штовхнув голову чауша, і та закинулася, відкриваючи буру злипле хутро на простромленій наскрізь шиї звіра.
Ятагани так не вміють.
Так умію я.
О Дикі Леза, що стали Звитяжцями, – як же це виявилося просто! До смішного просто!.. І я неголосно засміявся. Смерть і сміх – ви, виявляється, часто ходите поруч!
Так, сьогодні переді мною й Фархадом був звір, дикий безмозкий звір, хижий мешканець солончаків – але, може, з Придатками все виходить так само просто? Так само природно? Отже, справа не в руці – вірніше, не лише в руці з металу – але й у мені?! На кого ти перетворюєшся, Мейланьський Єдинороже? Куди йдеш?!
Невже такий Шлях Меча?!
Чен зістрибнув униз, підійшов до Шешезового Придатка й віддав йому Фархада. Сам Шешез Абу-Салім ледь здригнувся, коли його Придаток торкнувся залізної руки Чена; я вдав, ніби нічого не відбулося, і ретельно витерся об шкіру вбитого чауша. Так, немов не раз робив це раніше.
– Фархаде! – тихо покликав я потім (мені легше було звертатися до старого ятагана, коли його тримав чужий Придаток). – Фархаде іль-Рахше фарр-ла-Кабіре!
Він не відгукнувся. Він спав. Або вдавав, що спить. Або думав про своє. Яка різниця?
– Що ти хочеш запитати… Вищий Дан Ґ’єне? – відповів замість іль-Рахша Шешез, і голос його був неприродно безпристрасний.
– Я хочу знати, що кричав Звитяжець Фархад перед тим, як…
Я не доказав.
Шешез Абу-Салім підняв на ноги свого Придатка, повернувся до зламаної підставки, довго дивився на неї, а потім його Придаток обережно поклав Іль-Рахша просто поперек колиски, так і не одягвши його в загублені піхви.
– Тут нікого нема, – кинув Шешез, відповідаючи на ще одне запитання, яке я так і не поставив уголос. – Дитя-Придаток Фархада в іншому місці. У цій колисці він лише спить по ночах, та й то не завжди. Отже, Вищий Дан Ґ’єне, ти хочеш знати, що кричав мій двоюрідний дядько Фархад?.. Він кричав: «Ільхан мохасту Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі!» Я й не думав, що колись почую цю забуту мову, та ще й у своєму домі…
Я чекав.
– Це означає, – сухо продовжив Шешез Абу-Салім, – це означає: «Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі!» То що, ти задоволений, Єдинороже?
Йому чомусь важко було вимовляти моє прізвисько.
– Аль-Мутанаббі? – задумливо брязнув я, опускаючись у піхви. – Це Звитяжець?
І одразу засоромився власної дурості. Якщо в цього аль-Мутанаббі була рука – ким він міг бути, якщо не Придатком?
Шешез начебто й не помітив мого промаху.
– У роду Абу-Салімів, – завважив він, – існує старе повір’я, що коли південний похід Диких Лез увінчався взяттям Кабіра, і найкращий ятаган нашої родини став першим фарр-ла-Кабіром… отож, його Придатка нібито звали Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі. І я не раз чув від того ж Фархада, що в чорні дні Кабіра знову настане час для руки цього Придатка. Щоправда, я завжди сміявся над велемовністю старого, коли він учергове брався розповідати мені одне й те ж…
– Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі… – повторив я. – А клинки Муніра – це теж із ваших родових переказів? І хто такий Мунір? Ім’я? Місто? Місцевість?
– Не знаю, – відповів Шешез, – нічого я до пуття не знаю… Я знаю лише, Єдинороже, що час випробувань для тебе закінчився. І ще дещо закінчилося…
Він різко злетів угору й описав подвійну дугу над головою свого Придатка.
– Смерті! – пискнув ятаган. – Смерті, убивства, нещасні випадки, примари Тьмяних – все це закінчилося! Тиша й благодать! Ось уже два тижні, як у Кабірі все спокійно! І я не можу більше, я постійно чекаю не знати чого, я боюся власної тіні… Цей клятий спокій вимотав мене гірше, ніж щоденні повідомлення про чергові вбивства! До того ж, цей харзієць, що палає ненавистю, цей Пояс Пустелі… останнє його повідомлення було з дороги Барра, яка веде до кордону з Мейланем, – і відтоді він мовчить! А повідомляв, що напав на слід… Виходить, однак, що слід напав на нього…
Шешез заспокоївся так само несподівано, як і запалився.
– Світ перевертається, Єдинороже, як клепсидра, і минулі піщини знову сиплються в чашу сьогодення… Я божеволію від невідання, Кабір метається від стіни жаху до дверей безнапастя, ти віриш Дзютте Уламкові й намагаєшся врятувати зіпсованого Придатка, Маскін Сьомий з Харзи… він учиться вбивати, Шпичастий Мовчун змушує свого Повитуху приклепати твоєму Ченові невідомо чию руку, а Фархад дивиться на неї й волає до руки аль-Мутанаббі!.. Певно, і справді настали чорні дні Кабіра! А я – я поганий правитель для чорного часу… занадто довго за вікнами було світло.
І я зрозумів, що аудієнцію закінчено.
А ще я згадав, що тієї миті, коли в Ґердановому домі вперше стиснулися сталеві пальці – Дзютте Уламок сказав майже те ж саме, що й Фархад іль-Рахш.
Дзютте сказав: «Заради клинків Муніра!..»
Розділ 8
1
А вечірка – або свято, як пишно висловився Заррахід – пройшла надзвичайно успішно.
Гості були люб’язні й підкреслено безтурботні, Ґвеніль увесь час жартував і увесь час невдало, зате Махайра – вдало, але тому ж Ґвенілю вартувало великих зусиль не ображатися на Бронзового Женця; Заррахідові я суворо заборонив прислужувати – для цього знадобився наказ по всій формі про переведення естока на сьогоднішній вечір у ранг гостя – і тепер мій Заррахід завзято впадав коло Вовчої Мітли й був неперевершений…
Дитячий Учитель роду Абу-Салімів мовчав, як завжди, але мовчати він умів доволі виразно, передаючи різні відтінки настрою – і я вирішив, що цього разу Дитячий Учитель мовчить доброзичливо. Мовчав і Уламок, немов розгубивши того пам’ятного дня неабияку частку своїх примх і дивацтв.
Бесіди велися винятково світські, не на перемогу, а так – для розваги, із численними поступками Бесідників один одному, і я просто дивувався, спостерігаючи за галантним еспадоном або майже доброзвичайним Дзютте.
Сам я в Бесідах участі не брав, задовольняючись роллю глядача й – іноді – третейського судді. Мене зупиняла аж ніяк не непевність у залізній руці – після вбитого чауша я не сумнівався в її особливих можливостях, і лише злегка побоювався їх – а просто я по ґарду був ситий тим, що сталося, та й гості мої намагалися не надто зачіпати Єдинорога.
Про всяк випадок. Тим паче, що випадки в наш неясний час справді були – усякі…
«Так, напевно, – думав я, дивлячись на Придатків, що йдуть по завершенні Бесід до накритого стола, і на друзів Звитяжців, що зібралися в збройовому кутку навколо великовагового Ґердана й жваво дискутували про щось, – напевно… Якщо дуже постаратися, вони всього навчаться… навчаться вбивати. Властиво, чому „вони“?! Нас, нас усіх можна навчити щербити й ламати один одного, безповоротно псувати Придатків, скажено кидатися вперед із гарячим від люті клинком, і кривава піна буде закипати на тілах колишніх Звитяжців!.. І зрештою, ми розучимося вести Бесіду, бо не можна вести Бесіду в страху й люті.»
За столом Придатків пролунав вибух реготу, а в збройовому кутку Дзютте блискуче зобразив мішанця коцюби й Шешеза Абу-Саліма, від чого захоплені глядачі весело пискнули – не переходячи, втім, меж. Що дозволено блазневі… те дозволено блазневі, а сміятися дозволено всім.
«Дивно, – думав я, чемно блиснувши усмішкою, – світ так великий, а я ніколи не заходав навіть у думках своїх за межі Кабірського емірату й земель, що межують із ним, бодай того ж Лоулеза! А наживо я тим паче майже нічого не бачив, крім Мейланя та Кабіра! Що відбувається там, далеко, не в нас? – а там же напевно щось відбувається! Звідки приїхав у свій час у Кабір есток Заррахід? Та хіба лише він… Як там – так само, як у нас, чи інакше? Може, те, що для мене – пам’ять латної рукавиці, для них – реальність нинішнього дня?!»
Щоб відволіктися від невеселих міркувань, я уважніше глянув на Придатків за столом і побачив, як мій Чен ніяково перекинув повний кубок, за звичкою тицьнувши в нього правою рукою.
«Цікаво, а чи зможе він, Чен Анкор, узагалі взяти що-небудь цією рукою – що-небудь, крім Звитяжця? Кубок, очеретяний калам для писання, повід? Ану спробуємо з іншого боку…»
Я розслабився, обвиснув на гаку, подумки дотягнуся до рукавиці, дістався крізь неї до Чена – і він відчув, він підняв металеву руку й з упертістю, що здивувала навіть мене, знову потягнувся до перекинутого кубка, під яким розпливалася по скатертині багряна пляма.
Так, молодець, правильно, а тепер забудь про кубок… уяви собі, що береш мене… згадай рельєф мого руків’я… гаразд, спробуємо разом…
Сталеві пальці непевно здригнулися, потім слабко заворушилися, немов і справді пригадуючи щось – і щільно охопили кубок. Чен спершу з подивом дивився на це, але подив швидко минав, і йому на зміну з’явилися розуміння й радість. Тиха, спокійна радість. Отже – можу… тобто можемо. Можемо. Кубок, калам, повід, що завгодно. Ось лише чому я такий щасливий від цієї події? Адже скажи комусь із Звитяжців про такі стосунки з Придатком – не повірять. Вирішать, що збожеволів Єдиноріг. Від страждань. І нехай. Просто вони ще не знають про те розпуття, на якому сходяться Шлях Меча й Шлях Придатка; а далі, можливо, веде всього один Шлях.
Просто – Шлях.
Один під небом.
І мені раптом захотілося озвучити питання, які мучили мене, – бодай дещицю їх! – але не для Дзютте Уламка чи того ж Дитячого Вчителя, а запитати й вислухати відповіді Придатків.
Як?
А ось так…
Чен уже стояв поруч зі мною. І за мить, коли я опинився в нього на поясі, а залізна рука торкнулася мого руків’я, підсилюючи почуття цілісності – за мить ми, не змовляючись, ступнули один в одного на крок далі, на крок глибше, ніж раніше.
Тепер ми були не просто разом, не просто Чен і Я – ні, ця істота радше мусила б називатися Чен-Я або Я-Чен, залежно від того, чий порив у тому або іншому вчинку виявлявся першим.
Так воно й трапилося, легко й природно, і настільки швидко, що не залишилося часу ні зрадіти, ні пошкодувати.
Тому Я-Чен не жалів і не радів.
2
Чен-Я трохи постояв, осмикнув халат і повернувся до столу.
Я-Чен мигцем відзначив, що, схоже, нікого не стурбувала короткочасна відсутність Чена Анкора. Та й повернення з Єдинорогом на поясі теж нікого особливо не здивувало. Мало що…
Хіба трохи уважніше глянув на Чена-Мене Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів – самі Придатки звали його Друдлом.
Друдл Муздрий, блазень їхньої величності еміра Кабірського, Дауда Абу-Саліма.
Дзютте Уламок, блазень царственого ятагана Шешеза Абу-Саліма фарр-ла-Кабіра.
І нехай після цього хто-небудь спробує переконати мене, що ми не схожі один на одного! Ми, Звитяжці й Придатки; ми… Нехай це знаю поки що тільки я, нехай тільки я…
Один під небом.
А поки що я непомітно відійшов на другий план, перетворюючись із Мене-Чена на Чена-Мене, і сам не помітив, як Придатки за столом набули імен і перестали бути Придатками.
Стали людьми.
Чен-Я усміхнувся присутнім, підсунув високий м’який пуф, якого привіз дворецький, і сів поруч із Фальґримом, який захоплено жував. І відзначив мимохідь, що навіть у Коблановому домі міцно вкоренилася західна мода їсти за столом – а старий звичай сидіти на подушках за дастарханом якщо де й зберігся, то вже напевно не в Кабірі.
…До речі, за столом Мене-Чена чекав приємна несподіванка. Виявляється, Чен – просто Чен, іще до перекинутого кубка – уже встиг запитати коваля Коблана про клинки Муніра.
Відповідь чекала на нас.
Якщо, звичайно, те, що Чен-Я зараз почую, можна буде вважати відповіддю…
– Жили колись, – дочекавшись Чена, урозспів почав Коблан, – два великі майстри-зброярі, і звали їх Масуд і Мунір. Дехто схильний вважати їх Богами Небесного Горна або демонами підземної кузні Нюринґи, але ж я краще знаю, що кожен коваль у чомусь бог і в чомусь демон, і не вірю я дозвільним вимислам. Людьми вони були, Масуд і Мунір, якщо були взагалі… А ось у те, що був Масуд Муніровим учнем й від нього одержав свого часу іменне клеймо майстра – у це вірю. І не було зброярів кращих, ніж вони. Але засперечалися вони одного разу – чий меч кращий? – і вирішили з’ясувати це в давньому випробуванні. Пішли Масуд і Мунір, – кожен із трьома свідками, молотобійцями з діда-прадіда, і трьома свідками із людей меча, – пішли в Білі гори Сафед-Кух…
Коваль важко підвівся, пройшов до маленького різьбленого столика на гнутих ніжках і взяв піалу з остиглим зеленим чаєм. Він тримав її легко, дбайливо, і було незрозуміло, як грубі, обпалені пальці Залізнолапого, подібні до кореня вікової чинари, умудряються не розчавити й навіть не забруднити найтоншу білизну порцелянових стінок.
– І встромили обидва майстри по найкращому клинку своєї роботи в дно осіннього струмка, води якого тихо несли осіннє листя. І будь-який листок, який наткнувся на Масудів меч, миттєво розсікався на половинки – така велика була спрага вбивства, закладена в лезі. А листя, що підпливало до Мунірового клинка, злякано обминало його й неушкодженими плило далі за течією.
Коблан помовчав, голосно присьорбуючи чай.
– Кажуть, – нарешті продовжив він, – вдарила тоді в струмок синя блискавка з ясного неба, розділивши його на два потоки. І був перший потік, де стояв мудрий меч майстра Муніра, жовтим від неушкодженого осіннього листя. І був другий потік, де стояв гордий меч майстра Масуда, червоним – ніби кров раптом потекла замість води. І розділилися з тієї миті шляхи ковалів. Мунір із дванадцятьма свідками пішов від струмка, а Масуд прокричав їм у спину, що настане день – і в нього теж буде дюжина свідків, які не бояться дивитись на червоний колір. Страшною клятвою заприсягнувся Масуд, і тоді вдарила з неба друга блискавка, тьмяно-багряна… Обернувся Мунір – і не побачив учня свого, Масуда-зброяра, і меча його теж не побачив. А два гірські струмки тихо несли у водах своїх осіннє листя…
І ще помовчав коваль Коблан, немов важко було йому говорити, але – треба.
– Ось відтоді й називають себе ковалі Кабіра, Мейланя, Хакаса й багатьох інших земель Муніровими нащадками. Тому й просимо ми благословення старого майстра на кожен клинок, який виходить із наших кузень. І семихвостий бунчук Кабірського емірату жовтий – кольору полуденного сонця, кольору теплого коржа, кольору осіннього листя, що безбоязно пливе у гірському струмку…
– А Масуд? – тихо запитала Ак-Нінчі. – Він так і не з’явився?
– Пропав Масуд. Казали тільки, що він, згідно з клятвою, викував у таємній кузні дванадцять клинків, і тринадцятим був клинок зі струмка випробування. Тьмяною народжувалася сталь цих мечів, і тішить їх червоний колір крові людської. І коли ламається меч із Тьмяної Дюжини й Одного, знову загоряється горн у таємних кузнях, і проклятий Масуд-зброяр або один із його послідовників – а знайшлися й такі – бере важкий молот і йде до ковадла. Глухо гуркоче полум’я в горні, стогне залізо під безжальними ударами, і темного Масудового благословення просять на одержимий меч. Або й іще гірше – не новий клинок кує коваль, а перековує старий, який був раніше світлий, чистий і…