— Вони померли, — сказав чоловік. — Прийшов сповістити тобі це, бо ти б міг їх урятувати…
Прохор звів до пришельця бороду і стояв, дрібно тремтячи.
— Я не прийшов тобі мсту віддавати, — сказав тим часом пришелець. — Я прийшов умерти коло твого порога.
— Я візьму тебе в слуги до себе, — заговорив раптом швидко Прохор. — Роботи в мене небагато, тож виживишся. Одне тільки треба зробити: іди й розкажи про свій учинок ігумену. Скажи йому, що хотів украсти в мене хліб і який ти хліб у мене знайшов. Чи добрий то був хліб?
Пришелець похитав головою, і його очі пригасли.
— Про те, що ти вкрав у мене ще й слоїки, не кажи! — мовив Прохор. — Це я тобі вибачу, ігумен хай за хліб украдений вибачить!
Тоді побачив пришелець, як він оповідав пізніше Єремії, всі любі лиця близьких і рідних своїх, приятелів і друзів, усіх тих, що потрапили на страшний віз, — запеклося йому в грудях серце, бо досі надто м'яке й болюще воно в нього було, запеклися сльози йому в очах, бачив-бо перед собою дорогу, а по дорозі їхало вже кільканадцять возів, ущерть закладених померлими. І біль, як пташка, вирвався з його серця і став стогоном, полетівши, як пташка, туди, на дорогу страшну, із страшними возами, і пташка заспівала смутно, бо народилася в доброму серці. Нічого цього не побачив і не зрозумів Прохор, він думав тільки про те, що в цю хвилину великої милості удостоїв пришельця, і послав до бога звістку про свій учинок, зміркувавши, що йому це колись зачислиться.
— Коли повернешся від ігумена, — мовив зовсім розщедрілий Прохор, — я дам тобі ковтнути напою, якого куштував…
Ігумен цій історії не повірив. Він відпустив гріхи чоловіку, що каявся перед ним зі сльозами на очах, а коли той пішов, покликав Єремію.
— Сходи і візьми у Прохора таємно одну хлібину, — наказав він.
Єремія прийшов до Прохора і побачив нового слугу. Той сидів навпочіпки біля келії, дивився перед собою широко розплющеними очима і блаженно всміхався. Єремія підійшов зовсім близько і заговорив до слуги, але той не чув його і не бачив. Провів перед очима у слуги п'ятірнею, але той не побачив п'ятірні. Погойдувавсь, усміхався і наспівував щось легенько..
Єремія переступив поріг Прохорової келії. Було тут сутінно, але ченця не побачив.
— Брате Прохоре! — гукнув він.
У бовдурі свистів вітер, було в той день по-осінньому холодно. Та й осінь уже ступала на землю. На столі лежало дві хлібини, і обидві темні, як земля. Єремія всміхнувся і взяв одну із них. Прохорів слуга так само сидів навпочіпки, тільки тримав він тепер перед собою простягнуту долоню. Обличчя його ясніло від усміху.
— Де брат Прохор? — спитав Єремія. Слуга не відповів: не чув його й не бачив.
Тоді пішов Єремія до ігумена, і вони розламали взятий хліб. Був гіркий, як полин, але Єремія не висловив ігумену свого сумніву, адже той хотів зараз чуда.
— А тепер, сину мій, — сказав ігумен, — хай принесе мені хліб сам Прохор.
Але Прохор уже й сам переступав поріг ігуменової келії: під пахвою у нього була хлібина.
— Хтось зайшов до моєї келії, отче ігумене, — сказав він, взявши благословення, — вкрав у мене хлібину. Цю останню я вже ношу з собою.
— То вгости, коли твоя ласка, нас нею, — м'яко сказав ігумен. — Про твій хліб почали казки розповідати.
Вони дивилися один на одного: ігумен та чернець з виставленою вперед гострою борідкою. Прохор вийняв хлібину з-під пахви і повільно її розламав. Хліб був зелений, але пахнув чудово і на смак був солодкий, наче мед.
— Як це ти зробив? — спитав ігумен.
— Я розтирав лободу руками, — смиренно сказав Прохор. — Тоді залив водою і замісив…
Він повторив слово в слово те ж таки, що й раніше. Ігумен пильно подивився на Прохора, але той витримав його погляд.
— Не тримай у душі сокровенного, — нарешті сказав ігумен. — Інакше гординя тебе пожере…
4Цю історію написав я, раб божий Семен, розпитавши про все у ветхих деньми ченців, але найбільше мені оповів про Прохора Єремія. Той служка став його добрим приятелем і багато чого розказав йому про себе й Прохора. Сам я не бачив всього того на власні очі, через що не можу засвідчити, чи так воно й було: забагато тут такого, що на Єреміїні казки скидається, адже той з найпростішої речі робив щось несвітсько-прикрашене. Оповів я цю історію й Полікарпові, і він записав її до Патерика так, щоб вона повчала і наставляла. Я ж записав усе, як чув: коли комусь випаде прочитати ці записки, хай поцінить їх, як захоче. Я бачив увіч тільки череп Прохорів — це було тоді, коли Святоша ховав живцем свого побратима: був той череп землею наповнений і оповісти своєї таємниці не міг. А, очевидно, знав брат Прохор чимало сокровенного, однак забрав те сокровенне з собою в могилу, через що й закопали його, а не поклали, як угодника, відкрито в раці: гординя, мабуть, жила у Прохоровім серці.»
Єремія ж твердить, що загравав Прохор із бісом, і те, що він чинив, не чудо, а звичайні бісівські забаги, він навіть бачив, як один із бісиків танцював на зігнутому горбі ченця, коли той ніс до монастиря лободу. Бісик той був веселий і сміявся, а Прохор під ту хвилю видався Єремії схожий на осла. Цих двох гадок — про чудотворця Прохора чи одержимого бісом Прохора — рівно-важити я не стану, докладу тут тільки ще одну історію про цього незвичайного чоловіка, яку також почув від ветхих деньми старців, а розсудить її належно всевидющий наш бог…
Новий Прохорів слуга часто виходив із келії, сідав навпочіпки, як то бачив його Єремія, і похитувався. Міг він пробувати в такому стані годинами, а було це тому, що давав йому Прохор того загадкового трунку із горщика. Тоді дивні видива бачив слуга — весь світ йому вкривався барвистим квітом, веселі пташки співали навкруги і літало безліч кольорових метеликів. Коли бачив людей, то ті люди янголами йому видавалися, вони прилітали в це квіткове царство і рвали квіти оберемками. Тоді знову відлітали, грала м'яка, заколислива, музика, і в цій музиці почувалися тоненькі голоси його дітей. Відтак проступали з квітів у смарагдовому повітрі дві голівки — два хлопчики співало печальної, але напрочуд гарної пісні, і, слухаючи той спів, Прохорів слуга плакав.
Прохор у цей час щось варив, змішував і переливав, вогонь гоготів у його пічці, червоні відсвіти грали на його обличчі, а дим, в'ючись під стелею, випливав у бовдур. Прохор шепотів щось нерозбірливе, а може, приспівував чи молився, — Єремії ні разу не пощастило дослухатися до його слів. Часом Прохор виходив із келії, сідав у дверях і бесідував зі своїм слугою, розпитуючи про дітей його померлих і про жінку — слуга оповідав про те одноманітно-печально. Так тривало довго, і ось однієї днини, коли вважав Прохор, що має сидіти слуга одурманений і похитуватися, зайшов той до ченця у келію. Прохор повернув до нього голову і побачив того-таки пришельця, яким був його слуга в час першої їхньої зустрічі: височенний і суворий, а очі палають сухим вогнем.
— Щось сталося? — м'яко спитав у нього Прохор, водночас страх якийсь невідомий прочуваючи.
— Я вже іду від вас, — сказав слуга.
Прохор звів закіптюжену бороду.
— Чим не догодив тобі? — спитав смиренно.
— Я тут у вас нічогісінько не роблю, — сказав, так само зимно дивлячись, слуга.
— Ти рубаєш дрова, ходиш по лободу, чистиш іншим братам печі, — відповів Прохор. — Цього досить для слуги.
— Це замала для мене робота, — сказав чоловік.
— Ти все ще тужиш, — сказав, покивуючи головою, Прохор. — Рідні могили тобі ввижаються.
Слуга хитнув, ув очах його зламався біль.
— Сходи до них, коли хочеш, — сказав так само смиренно Прохор. — Але мені ти потрібний, Лазарю.
— Мені дивно бачити те, що ви тут робите, — сказав Лазар. — Не сховаю, не задля хліба насущного я лишився при вас. Вже давно хотів пізнати секрет того, що робите, але нічого мені не вдалося.
— Колись я, може, оповім тобі про це…
— Ви робите дивні речі. Хліб з лободи… Скільки я не пробував робити й собі таке, нічого в мене не виходило.
Від столу, знизу догори, звідки стриміла закіптюжена сива борода, засміялися очі, затрусилася й борода: Прохор сміявся.
— Я можу робити не тільки хліб, — сказав він, пересміявшись. — Дивися!
Він набрав дерев'яною лопатою попелу з бочки і покропив його рідиною із слоїка. Попіл зашипів і почав згортуватися. За хвилю заблискотіли на лопаті білі кристали.
— Покуштуй, — весело сказав Прохор.
Лазар несміливо простяг велетенську руку і поклав на язика кілька кристалів.
— Сіль! — зчудовано вигукнув він.
— Найсправжнісінька сіль, — знову задер, засміявшись, бороду Прохор. — Всі оті бочки попелу, що я ховаю, — він раптом підморгнув Лазарю, — то для мене не просто попіл. Все це у сіль може перетворитися.
Але Лазар дивився на Прохора так само суворо. Його великі, чорні очі палахкотіли, і було в них щось таке, що мимоволі перервав сміх Прохор і відразу пошкодував, що вдався зі слугою у відвертість. Перетворився знову в малого немічного дідка, аж носа рукавом підтер, і стало його обличчя сумне, а краєчком ока зирив він на двері, в ту щілину, що залишалася, адже двері заступив йому Лазар. Він проковтнув клубок, який застряв йому в горлі, і раптом аж навшпиньки став, так загорівся:
— Ну що ти від мене хочеш іще? Чого дивишся так на мене? Тоді пом'якшав погляд у здорованя, а сухі вуста ледве проказали слова, до яких прислухався Прохор із гострою увагою.
— Велика користь може бути від вас, отче, людям, — сказав він. — Тим, хто умирає від голоду, а таких на цьому світі аж надто. Облагодіяти їх може ваше вміння.
Прохор все ще стояв, звівшись навшпиньки, малий та колючий, і не було вже й іскри в його сивих малих очах.
— Облагодіяти? — перепитав холодно. — А хто коли облагодію-вав мене? Чи зазнав я в житті цьому хоч від когось ласки?
Тоді зробився зовсім сумний велетень, що стояв біля порога.
— Бо життя у вас неправедне, отче, — сказав він самими вустами. — Не для людей ви живете…
— Праведність не в тому, живеш для людей чи ні. Праведність у тому, чи для бога живеш. А коли я маю на собі це, — він потрусив мантією, — то що може бути промовистіше, для кого я живу?
На ті слова похитав головою Лазар, і вже зовсім не міг витримати навісного погляду Прохор. Знову страх спалахнув у ньому, як вогонь, бо чомусь подумав він, що ось зараз простягнеться до нього величезна рука, візьме за горло, підійме в повітря і задушить.
— І коли хочеш знати, — сказав старець, занозисто підіймаючи бороду, — не люблю я людей. Я й у монастир пішов через те. Злості великі вони творять на землі і в ненависті живуть. Бог їх прокляв, а їхнє життя марнотою назвав.
— Але син божий полюбив саме їх, — сказав Лазар.
— За що його і скатували! — Прохор крутнувся на місці й моторно побіг по келії. — Не думай, хлопче, що ти розумний, а я дурний, що ти добрий, а я лихий. Всі ми одною мірою міряні, і в кожного душа однакова. Але коли людина у житті упосліджена, коли життя для неї — непорозуміння, не про любов вона думає, а про вічність. Коли не знала вона в світі цьому ласки й добра, не про добро вона думає, а про вічність. Коли не знала вона в світі цьому ласки й добра, не про добро вона думає, а про дочасність. Та крапля, якою я можу облагодіяти світ, надто мала, як малий і я в цьому світі. Вона потоне в морі горя, і потону в тому морі я. А я, брате, не хочу тонути. Я хочу шанувати себе.
Він знову задер занозисто бороду, і заблищали сивим полиском його очі.
— Отож я й кажу, — так само тихо промовив Лазар, і від його погляду Прохорові аж у бублик скрутитися захотілося, — неправедно ви живете. Дивної сили ви удостоїлися, але не воздається вона любов'ю.
Прохор подивився на велетня біля порога вже милостиво. Він сів на ослінця і задивився на грубу, в якій палахкотів вогонь.
— Боюся я, — сказав він просто. — Боюся розкривати людям свою таємницю…
— Чому ж? Скількох би голодних це врятувало!
— Я не один рік прожив на цьому світі, — тим-таки ніяким тоном сказав Прохор. — Боюся я… Бо люди все добре на лихе перевертають!
— Одні на лихе, а інші на добре…
Стояли тоді над Києвом ясно-блакитні дні, і саме в ті дні відчув Лазар, що він уже вилікувався від свого великого горя. Вперше покинув монастир, перед цим відбувши довгу розмову з Єремією, — оповів йому про думки свої і про побит свій у Прохора, — по тому вийшов у місто. Був він ще сумний, і Єремія з любові до нього пішов за ним назирці. Скрізь бігали діти, ходили і їздили люди, все було так, начебто не падав минулого літа на землю страшний голод. Здивовано роззиравсь навсібіч Лазар, адже там, у монастирі, час для нього зупинився. Підійшов до того місця, де колись був його дім, — хата стояла порожня, а дворище заросло лободою. Він зайшов у хату і довго там пробув: очевидно, сів собі та й сидів. Згодом вийшов із хати і став після того посивілий ще більше і ще більше вихудлий. Сів на ґанку й задумався, аж поки не почулися повільні, обережні кроки.