Голографічні ефекти зробили з печери фантастичне диво: згори звисали золотисті сталактити, знизу виступали голубі сталагміти, стіни виблискували і мінилися, ніби обсипані мільйонами діамантів, і - музика! Це був ау-гурт «Воскреслий захід сонця» у супроводі симфонічного оркестру.
В центрі печери стояв кришталевий підсвічений зсередини жовто-блакитним світлом вівтар. На ньому на чорній оксамитовій подушечці лежала реліквія терористів ювелірів - золота скіфська Пектораль, захоплена Організацією у «режиму» як трофей і таким чином врятована від переплавки. За вівтарем стояла командир Армії ЮВУ полковник Роксолана. Вона була у довгій білій лляній сорочці, підперезаній парчевим паском, і у пурпуровій оксамитовій мантії з вигаптуваними золотими хрестами, тризубами, абревіатурами
U U на передпліччі. Її русяві коси були розплетені, і важкі кучері, вибиваючись із під золотої діадеми з діамантовим тризубом, спадали аж до пояса.
Бійці вишикувались у дві шеренги обабіч вівтаря. Всі як один у бойових спецняцьких «хамелеонах», всі з штурмовими кемами в руках, всі в золотих прикрасах - ланцюжках, перстенях, браслетах. На зло проклятому креольському режиму!
- Помолимося! - промовила Роксолана і піднесла догори руки. Всі впівголоса забубоніли лише їм відому молитву. По закінченні Роксолана урочистим тоном проголосила:
- Братове! Во ім’я Вищої Сили - Єдиного Бога, нашої Великої Мети - України, Якої Ми Хочемо, та нашої Людської Волі оголошую про відкриття збору активу Організації.
- Слава! - хором відкарбували бойовиКи-ювеліри.
- Сьогодні ми приймаємо до членства в Організації та до лав Армії неофіта, який уже довів свою спроможність служити Справі. Прошу старшин Довбуша та Кармелюка ввести новобранця!
Названі вийшли в одне з відгалужень печери і за хвилину ввели попід руки Чіпку. Він був у довгій білій полотняній сорочці, босий і розкуйовджений.
- Лягай! - звелів Довбуш.
Чіпка розпростерся горілиць на долівці. До нього підійшла Роксолана, в руках вона тримала старовинний лицарський меч із широкою ґардою у формі вигадливої фігури, але із сучасним кристало-лазерним лезом. Вона вперла меч у Чіпчині груди навпроти серця, та так, що розрізала сорочку і шкіру до крови.
- Ти маєш світське ім’я? - спитала Роксолана Чіпку.
- Маю, - відповів він.
- Забудь його!
- Уже забув!
- Як і всі ми, ти отримаєш бойове псевдо, ім’я зі скарбниці української історії та культури. Відтепер ти - Чіпка, воїн Армії і член Організації «Юна Великоукраїна»!
- Маю честь.
- А чи не маєш ти, Чіпко, якихось сумнівів, що став на цей шлях?
- Не маю.
- А що буде з тобою, коли ти якимось чином завагаєшся в бою, виявиш страх чи, може, зрадиш Справу?
- Цей меч, що…
Справді, думав розпластаний на долівці Чіпка, цей меч, що уже розрізав мені шкіру, махом відправить мене на той світ. Варто цій полковниці ще ледь ледь натиснути на руків’я, і це шляхетне серце, переповнене любов’ю до України та ненавистю до ворогів, перестане битися. Ой, боюсь я цієї дівки, тобто командирихи!…
- Клянися, Чіпко!
- Клянусь!
- Встань і підійди до вівтаря, Чіпко!
Він підійшов.
- Простягни руки над священною реліквією Організації.
Він зробив це.
Роксолана легенько провела мечем по Чіпчиних зап’ястках. Із вен бризнула кров і залила золоту скіфську Пектораль.
Роксолана щось говорила про дух крови і душу нації, про любов і ненависть, славу і смерть, волю і силу, а Чіпка з цікавістю чекав, коли з нього виллється критична кількість крови, він знепритомніє і почне вмирати. Але до цього не дійшло. За командою Роксолани двоє бойовиків підійшли до Чіпки і міцно забинтували йому зап’ястки.
Ритуал втаємничення завершувався.
- Підійди до мене, брате Чіпко, - вже не так урочисто промовила Роксолана. - Вітаю тебе. - Вона одягнула йому на шию золотий козацький хрестик з тризубом у центрі на золотому ланцюжку. - Тепер ти один із нас!
Роксолана поцілувала Чіпку в чоло, ледве стримавшись, аби не - в губи…
- А тепер, товариство, - діловито звернулася до бойовиків Роксолана, - поговоримо про звичне і буденне, про ситуацію на фронтах нашої боротьби з ненависним антиукраїнським, креольським режимом. Прошу сідати.
Роксолана вийшла в одне з розгалужень печери і за кілька хвилин повернулася переодягнута, тепер вона теж була у бойовому «хамелеоні», з підібраним у тугий вузол волоссям. Бойовики посідали на долівку, і Чіпка, теж уже в «хамелеоні», - серед них. Роксолана присіла на плаский камінь, застелений поролоновим килимком. Стояло питання - що робити?
Бойовики по черзі висували кожен свої пропозиції щодо майбутніх терактів проти режиму А. Д. Кромєшного.
Звучали різні пропозиції - від нападу на монетний двір Державного банку України з метою друкування мільярда деномінованих рублів, аби підірвати цю чужу неукраїнську валюту, до вбивства президента Кромєшного золотою кулею. Жодна з пропозицій не знаходила одностайного схвалення. Останнім дуже несміливо взяв слово новоініційований Чіпка. Як це не дивно, його план дошкульно нашкодити режиму сподобався всім. Його і схвалили.
- А тепер, панове печерні люди, - вигукнула Роксолана з награною веселістю, - прошу до обіду! У нас є справжнє м’ясо, виноградне вино і автентичний хліб! Після обіду ліквідовуємо цю печеру і розходимося невеликими групами. Через тиждень у Києві розпочинаємо підготовку до операції, яку зініціював боєць Чіпка, під назвою… під назвою…
- Серпом по крилах! - ніяковіючи від загальної уваги, кинув Чіпка.
Всі схвально засміялися, і Роксолана теж, демонструючи Чіпці свої бездоганні білі зуби.
3
КОЛИ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ ГРОШІ
За два кілометри від румунського кордону, на українському боці, з кущів виліз немолодий чоловік. Він обтрусився, пообзирався довкола і благоговійно перехрестився на три сторони світу, крім західної. Потім уклякнув на коліна і поцілував потрісканий шосейний асфальт, з під якого вибивалася трава.
- Вдома! - вигукнув чоловік і трохи поплакав.
Затим він почав прискіпливо оглядати себе, так, вигляд не зовсім вітчизняний, - чужий, якщо бути відвертим до кінця. Чоловік спустився до придорожнього струмка і почав займатися своїм зовнішнім виглядом. Спочатку зняв із шиї яскраву штучного шовку зелену краватку і пустив її за водою, туди ж відправив темно-синій велюровий капелюх, потім відірвав верхній ґудзик на сорочці і здер з нагрудної кишені чужий українському народові лейбл «Lee», костюм після тривалої і виснажливої дороги додому вже сам набув рідного вітчизняного вигляду, а ось із плащем довелося поморочитися, - ніяк не хотів цей темно-сірий із синім коміром італійський виріб перетворюватись у загальностатистичний, притаманний для населення милої вітчизни ширвжиток, тому чоловік, аби не викидати добротну річ, трохи покропив плащ водою, виваляв його у пилюці, надірвав кишені і вже такий одягнув. Тепер можна йти до рідних співвітчизників - свій. Тим більше, що вже кілька днів цей свій не вмивався, не голився і не чистив зуби.
Прокрокувавши кілька кілометрів, чоловік зайшов у село, але яке, він дізнатися не міг, бо бляшаний дорожній знак з назвою населеного пункту був зігнутий у дві акуратні симетричні трубочки. Хай там що, це - батьківщина, подумки втішав сам себе чоловік. І відразу ж за свій оптимізм був винагороджений, бо побачив за поворотом облуплений будинок із написом «Чайна». Невже китайський ресторан, майнула у нього зіпсована европами думка, але вчасно була безжалісно дезавуйована здоровою рідною перевіреною часом згадкою: чайна - це перемелений на м’ясорубці, а потім підсмажений на олії хліб під назвою «котлета», пиво, розведене водою 50 на 50, і горілка з пікантним присмаком сирої нафти… Ех, де ви, мої шістнадцять літ?!
Чоловік увійшов у чайну. Відвідувачів не було, а за шинквасом сиділа рум’яна округла шинкарка у білому санітарному халаті і маленьким пінцетом вискубувала собі брови. Штучна блондинка, відзначив про себе прибулець і бадьоро вигукнув:
- Доброго дня!
- Доброго, - буркнула шинкарка і через дзеркальце показала відвідувачеві свої карі, підведені синім олівцем очі.
- Так, так, так, - забарабанив пальцями по шинквасу чоловік і повернув до себе плексигласовий планшет, де передбачався бланк з текстом меню.
- Можете не читати, - гостинно промовила шинкарка, - бо крім синтезованого комбім’яса і універсуму хлібного типу нічого нема.
- А котлети?
- Які котлети?
- А-а-а. Як щодо алкоголю? - Є суха горілка, ерзац-вино, пивний порошок.
- Ех, - зітхнув прибулець, - дайте мені… але це, - він понишпорив кишенями і з жахом прошепотів:
- У мене рублів нема.
- Я в борг не даю, - байдуже кинула шинкарка, - тим більше незнайомим мужчинам.
- У мене це, - ніяково погладив свою червону лисину відвідувач, - ландсмарки…
- Справді, - шинкарка стрепенулась і ожила, як природа навесні, - багато?
- Небагато, але є, я би хотів обміняти, чи є десь тут іксчейндж?
- Я візьму у вас, візьму за дуже вигідним курсом, по тринадцять сорок п’ять.
- Чому так дешево, я чув, що у Харкові - п’ятнадцять? - зблефував чоловік.
- То вчора було, - защебетала шинкарка, - а сьогодні марка впала.
- Добре, у мене сотка.
Чоловік поклав на шинквас банкноту, яку шинкарка швидко схопила і заходилася вивчати проти світла і задумливо шкрябати нігтем.
- Замовляти щось будете? - відраховуючи рублі, спитала клієнта.
- А може, ви маєте щось натурального? - хитро посміхнувся прибулець. - З власних припасів. Я би й вас пригостив, якщо ваша ласка.
- Тоді прошу в підсобку.
З «натурального» у шинкарки був справжній хліб, вирощена у землі (а не у гідропонічному чані) цибуля, планктонові консерви і бурякова самогонка.
Випили, заїли. Ще випили і почали знайомитись.
- Люся.
- Петро Степанович.
- Ви були у відрядженні ТАМ? - чемно спитала свого гостя Люся.
- Так, був, півроку.
- Цілих півроку в Европі! - мрійливо примружилась Люся.
- Ця Европа не такий уже рай, як це розмальовує їхня пропаганда. Навіть дуже навпаки. Злочинність, поліційна сваволя, соціальна несправедливість, черствість і бездуховність! Я вже не кажу про терористів - ісламістів, антиґлобалістів, зелених екстремістів, аквавітистів, хрестоносців…
Петро Степанович Ученій знав, що говорить. Їхню хвалену Европу він пізнав по всій соціяльній вертикалі - згори вниз. Спочатку все було супер. Він мав купу грошей, зароблених… якщо вже бути чесним до кінця, то ці гроші він просто вкрав. А було так. Відставний підполковник КҐБ П. С. Ученій тримав детективну агенцію «Безпечний секс» (через урядову заборону приватного детективного розшуку контору доводилось маскувати під дорогий бордель). Якось до нього завітав клієнт - чернівецький олігарх обласного масштабу Ц. Ц. Цукрюк і замовив стеження за своєю молодою дружиною, яку ревнував навіть до ліхтарних стовпів. З часом приватний детектив П. С. Ученій втерся в довіру до олігарха Цукрюка, особливо через те, що аргументовано розвіював Цукрюкові підозри щодо подружньої невірности його дружиноньки. Згодом П. С. Ученій отримав безперешкодний доступ до ділової контори свого роботодавця і крутився там доти, доки не вивідав код банківського рахунка помисливого олігарха, а далі все було справою техніки - він через комп’ютер перевів велику суму з рахунка Цукрюка у банк «Брат-ВА», конвертував її у валюту, отримав готівкою п’ятнадцять тисяч дукатів, з якими і втік за кордон.
План був такий: трохи «відпочити», десь на тисячу, а потім скромно і тихо жити у якійсь Хорватії чи Болгарії, вклавши решту грошей у місцевий прибутковий ґешефт.
Можна також, зважаючи на набутий досвід і вроджений хист, продовжити кар’єру приватного детектива. Але лиха година занесла його до Парижа. «Курочки» і гарсони так добре попрацювали з П. С. Ученієм, який придбав собі фальшивий паспорт на ім’я турецькопідданого Сулеймана У. Чені, що його фінансові статки зменшилися на третину.
Треба пригальмувати, вирішив одного ранку П. С. Ученій, а найперше втікати з цього міста, бо ще два тижні такого життя, і я буду битися з клошарами під мостом за картонний ящик для ночівлі. Він подався до Мюнхена. Там влаштувався незле - у дешевому готельчику, де жили нелегали з Магрибу. Пив менше, до борделю ходив рідше і вже збирався починати шукати роботу, як прийшов час втікати від поліції. Втік. Опинився в Італії, де поліція його таки впіймала. Довго били, забрали усі, що знайшли, гроші і викинули на смітник. Щастя П. С. Ученія полягало в тому, що основні гроші він зберігав у хитрому тайнику, влаштованому в обцасі лівого черевика. Поплентався до Словенії, де мав намір осісти, але роботи не знайшов, посварився з повією і змушений був утікати від її сутенера.
В Болгарії на свою біду вимовив кілька фраз російською мовою, які почули агресивні хлопці з голеними головами.
Отримав ніж у живіт. Слава Творцеви, це був не енкаел, а кишеньковий антикварний сталевий складенець. На лікування витратив майже тисячу ландсмарок, у які він перевів малопопулярні у цих краях західноевропейські дукати. Потім з горя довго пив. Коли допився мало не до делірія, зупинився, перерахував гроші і гірко заплакав - залишилося триста марок. Якщо перейти на штучне вино і гідропонічний перець, то можна протягнути ще місяць другий, а далі? Ясно, що роботи у цій вилизаній Европі він не знайде, не те що за фахом, а навіть посудником в їдальні для іноземних заробітчан - не витримає конкуренції з в’єтнамцями…
Що робити? Повертатися додому! Поки не пізно… В Україну… На Батьківщину! А Цукрюк Ц. Ц.?! Найме мені кілера, а то й двох. Але слава Всевишньому, ще є в Україні звитяжне КҐБ! П. С. Ученій добре знав, що КҐБ ще тоді мало великий зуб на цього скоробагатька Цукрюка, який не хотів ділитися. Ось він, Ученій, і виділить рідній конторі смертельну дозу компромату на зажерливого Цукрюка, недаремно ж він кілька тижнів у його комп’ютерах порпався. В обмін на його, Ученієву, безпеку! Бо що робити, коли ця негостинна Европа не хоче його розуміти.
Не визнає. Отож план порятунку грішного тіла та меткого розуму Ученія з’явився миттєво, як все ґеніяльне, а значить, просте. Треба повертатися в Україну, не потрапити до лап Цукрюкових зарізяк, а якомога швидше здатися каґебістам. Свій до свого… А коли ненависного Цукрюка нарешті посадять, П. С. Ученій за свої заслуги матиме достатні підстави просити в КҐБ посади якогось там позаштатного консультанта з перспективою на надійний «дах» подальшої приватної детективної діяльности.
Від великої радости за своє вже майже влаштоване майбутнє П. С. Ученій ще трохи попиячив, а потім почав збиратися на Батьківщину. Він перебрався до Румунії і почав вивчати диспозицію. Найкраще це було робити у селі неподалік кордону з Україною, мешканці якого робили дуже міцну горілку зі слив. Це були чудові часи!
Він замешкав у ще не старої господині без чоловіка, яка розмовляла українською, споживав натуральні продукти (мамалига, квасоля, бринза) і пив донесхочу уже згаданий сливовий напій. Платив пан Ученій своїй господині всього дві марки за добу, це за ВСІ послуги. Курорт! Проте з натяків своєї благодійниці він зрозумів, що, коли в нього закінчаться гроші, з’явиться альтернатива - або вона його виганяє, або він з нею одружується. Тому, коли у П. С. Ученія залишилося рівно сто десять марок (дві банкноти), він сотку заґвинтив у контейнер в обцасі, а десятку показав циганам, які контрабандистськими стежками перевели його на український бік. Там пан Ученій, розраховуючись з циганами, попросив їх передати його господині, що він, мовляв, провів з нею найкращі у своєму житті дні.
А тепер П. С. Ученій сидить у «підсобці» рідної української чайної, п’є самогон і думає, чи вже починати лапати шинкарку за пишні груди, чи ще трохи випити. Згодом з’ясувалося, що повторити з цією панею румунський епізод не вдасться, бо вона має дома чоловіка, хоча й пияка останнього, проте буйного, який з ревнощів може зарізати будь кого - хоч її, хоч його. Тому Ученій з’ясував, коли йде якийсь транспорт у «район» чи «область», ще трохи випив, купив пляшку на дорогу і відкланявся.