Олекса Сирота:
Злочини останнім часом пішли якісь нецікаві. Ні, їх не меншає. Нас переконують, що з року в рік ми живемо все краще і краще. Здається, в це вірять тільки злочинці. Бо їх стає все більше і більше. І що характерно, ніхто з них не читав «Основних напрямів розвитку СРСР до двохтисячного року», але всі хочуть вже зараз жити згідно вказівок партії і уряду, як у двохтисячному році. В результаті — в кримінал поліз дилетант або, як кажуть професіонали, фраєр. І наша робота стала нецікавою.
Ну, проштиркнули таксиста загостреною велосипедною спицею. Та при цьому понаставляли відбитків пальців навіть на даху «Волги». Я потім запитую затриманого шмаркача: що ти на даху робив? Гроші ж у водія в кишені лежали. А він каже — мене, мовляв, занудило і я сперся обома руками об машину, щоб не обляпатись. Якщо шлунок слабкий, треба грати в лотерею. Багатим не станеш, зате довше проживеш. Або ще придибенція: приїздіть терміново, у нас вбивство на сексуальному ґрунті. Розігналися! Всім відділом! Цікаво ж!
І що? Старий будинок, четвертий поверх, до землі — дванадцять метрів над рівнем моря. Надміру темпераментний залицяльник замість побажати своїй дамі серця «на добраніч», притискає її до перил і намагається зґвалтувати. Проте громадянка трапилася не в тім’я бита. Замість верещати «тільки після загсу!» вона бере типа на прийом і перекидає через себе. У проліт сходів. І лежить собі нещасний, мов той комарик, що не дише, ручками-ніжками не колише, тільки ширінка розстібнута і з неї стирчить знаряддя спроби злочину. Кажуть, так і поховали, прикривши букетиком! Але до чого тут карний розшук?
Таке враження, що райвідділам міських сискарів викликати — все одно, що дурному з гори побігти. Оце вчора посеред ночі: «Вбивство жінки!» Ми примчали, через місто, через дощ, мокрі як коні. Де жертва? Ось вона, будь ласка, відома трьом поколінням київських ментів почесна бабуся столичної проституції. Страшна, як атомна війна. Але і на цей товар знайшовся покупець. Забита лежить на закривавленій брудній підлозі в білизні невизначеного кольору. Причину смерті видно з порогу — розрубана голова. Знаряддя вбивства — теж до ваших послуг. В комплекті зі вбивцею. П’яний, як чіп, ханига спить тут-таки, стискаючи в руці закривавлену сокиру. Мотив? Осьдечки, в лівій руці сплячого — недопита пляшка шмурдяку. Не поділили… Воно, звичайно, смішки з чужої лемішки, але до чого тут ми? Це ж робота для зеленого дільничного інспектора. Вся справа, включно з поданням прокурора, оформлюється за дві години без втручання міського розшуку.
Може, я вже потихеньку починаю божеволіти. Але і Старий на те ж саме скаржиться. Мовляв, не служба пішла, а нудота. Ні вкрасти, ні вбити по-людському вже ніхто не вміє… як тобі такий чорний гумор? Віриш — мені вже вночі почали снитися нормальні злочини з закрученою інтригою. А що? Якби такий трапився, то не гріх би й попобігати.
Напевне, і в лягавих на небі хтось є. Почув, зглянувся, розпорядився. І от уяви мій стан, коли я дізнаюсь, що в нашому тихому, тупому, засмоктаному Києві нарешті сталося щось, гідне уваги професіонала. Інформація приходить випадково, але у сискарів випадок — то святе. Розповідаю по порядку. Дзвонить мені з «Жулян» мій однокурсник. Тільки не з філософського, а з історичного відділення. Але закінчували одного року і разом загриміли до війська «дворічниками».
Від автора: «дворічники» — то жертви експерименту, який проводився в Радянській Армії на рубежі шестидесятих-семидесятих років. Після хрущовських реформ зі скороченням збройних сил у війську катастрофічно не вистачало молодших офіцерів. Тому випускникам вузів, у яких були військові кафедри, чіпляли лейтенантські погони і на два роки затикали ними армійські дірки. Більшість з «дворічників», віддавши Батьківщині належне, тікали з армії якомога далі. Хоча дехто і лишався. Кому на «гражданці» нічого не світило. Тож замість зміцнення вийшло, як завжди…
Олекса Сирота:
Ти мені постійно дорікаєш за довгі передмови, що начебто не мають ніякого відношення до справи. Але це «начебто». Так і цього разу: закрив я одну справу, котра вже точно до моєї історії ніяким боком не дотична. Але, як сказав Генерал, вивчаючи документи, ну не можу я втриматися, щоб хоч як-небудь, хоч мимохідь, але не вбрикнути наших сусідів з контори.
Старий запропонував відправити мене куди подалі. Тимчасово. Скажімо, в відпустку. Я так нібито байдуже процитував старий анекдот про Чапаєва: «Ви все погрожуєте, погрожуєте…». Тим більше, що у мене вже зібралося три невикористаних, а надворі — літо, а в таке щастя простому радянському сискареві дуже важко віриться.
Та все ж Генерал наказав писати заяву — і я навіть не пішов до себе, а полетів, на ходу виспівуючи на весь коридор: «Та-ра-ра-рам-пам-пам, Одеса-мама! Одесу-маму пер-вер-нули, гоп-ца-ца!», уявляючи, як я в цій самій Одесі на пляжі буду пер-вер-татися.
Я вже простягнув руку до телефону, заміряючись подзвонити своєму однокашнику. Я вже прокручував у голові, що я йому скажу. Я скажу: алльо, невже я маю щастя розмовляти з самим начальником транспортної міліції нашої славної цивільної авіації, а заодно і з моїм другом і однокурсником? Так, друзяко, це я, а як ти здогадався? Слухай, дорогенький, мене нарешті у відпустку виганяють. Не може бути? Згоден, та все ж чудеса трапляються. Так от сиджу я і думаю: чи то мені до моря пішки йти, чи то другові найщирішому поклонитися, щоби квиток організував…
Поки я все це обдумував, телефон задзвонив, і я зрозумів, що мої мрії про відпустку так мріями і залишаться. Правда, Старий побідкався, що злочинці — народ несвідомий, у нас весь відділ у розгоні, а вони трупи підкидають. Тож ти, Сирота, швиденько там розберись — і у відпустку з чистою совістю.
І я поїхав розбиратися.
Уяви собі: на пустирі, прилеглому до кладовища, копирсалися у смітті два бомжі. Раптом один із них побачив за цвинтарним парканом ще досить ціле простирадло: воно з купи старих вінків стирчало. Ясна річ, вхопилися за нього обидва, як в тій казці, тягнуть-потягнуть — і бачать, що простирадло не просто там завалялося, в нього був замотаний труп. Голенький. Бомжі так репетували, що патрульний «газик» під’їхав практично миттю.
Чергова бригада на чолі з твоїм покірним слугою теж часу не втрачала. Уяви собі: ми навіть кінолога з собачкою прихопили. А що? Хай повітрям подихає сучечку маю на увазі.
От із кінологом ми й зчепилися з приводу того, яким-таким нетрадиційним чином цей самий покійник на кладовище втрапив. Одне з двох: або сам у такому вигляді прибіг, а потім уже дуба дав, або його вже готовенького сюди привезли і скинули.
Кінолог хмикнув:
— І з якої б це радості він от так голим бігав?
Я висловив припущення:
— А що? У коханки чоловік застукав — не до штанів було. З виду товариш точно не легкоатлет. Біг-біг, серце й не витримало.
— Ага, а перш, ніж дуба дати, ноги помив. На п’яти його подивись — чистенькі! Як у цьому свинюшнику пробігти и не заквацятися?
— Так я тобі про що торочу: в будь-якому випадку он там коло дороги якийсь слід цілком може відшукатися. Тож — дай собачці ганчірочку понюхати. І не кривись.
— Ти вважаєш, що в цьому смороді можливо щось унюхати?
— Можна подумати — не їй, а тобі це робити доведеться.
Поки ми отак от сперечалися, поки кінолог бурчав, що нам би тільки собачку надаремне ганяти, а у неї цуценятка, між іншим… на відміну від декого, — цуценяча мати слід уже взяла. Потягла хазяїна вздовж дерев’яного паркану, що відгороджував пустир від кладовища, ми за нею, а за нами потягнулась і решта бригади, включно з патрулем і водієм «газика». На місті лишився тільки медексперт — знахідку стерегти.
Ми пробігли через якісь старі двори, занедбаний сквер і вперлися в іще один дерев’яний паркан у людський зріст.
Звичайно, можна було б і хвіртку пошукати, але собака з кінологом на повідку проскочила через діру в паркані. Опергрупа — за ними, попутно вибивши ще кілька дощок.
З того боку паркану ще якийсь двір. І двоповерхівка. Нам би з головного входу зайти, на вивіску подивитись, але навіщо. Якщо собака, впевнено тримаючи слід, веде нас до відчинених дверей чорного входу.
Вриваємося, біжимо по коридору до зачинених дверей, собака кидається на них і починає гавкати. З-за дверей густий розв’язний бас:
— І хто там бреше?
Що залишається після такої заяви? Ногою в двері, влітаємо всією бригадою — і остовпіли. Перед нами за столом с випивкою і закуссю стоять три міліцейських мордовороти в брудних білих халатах, наопаш форми.
Першим отямився старший патрульний. Сховав пістолет у кобуру і єхидненько так вимовив:
— Палкий привіт працівникам медвитверезника номер два від колективу міського карного розшуку.
Я моргнути не встиг, як пляшки і закусь зі столу зникли, а трійка переляканих витверезних сержантів уже переді мною навитяжку стоїть. Коли почули, в чому справа, дружно заголосили:
— Товаришу капітан, це не ми!.. Ми йому нічого не робили! Це він сам!
— Що — сам? Роздягнувся догола, загорнувся в простирадло, переліз через два паркани на кладовище, заліг за кущики, прикрився віночками і задубів? Може, ви йому ще й налили на доріжку? Посошок…
— Дуба дав — сам. Тут, на койці. Ми нічого… ми навіть обмити не встигли… тільки роздягли, пішли душ вмикати, повернулись, а він уже не дихає.
— Звідки його привезли?
— Доставили з цього… же-де вокзалу. На нашому «луноході», тобто — транспорті. Ще за світло. Не буянив, не висловлювався, не погрожував…
— Може, він взагалі п’яний не був? Он у сусідній області теж доставили — і теж з вокзалу. Не висловлювався, не буянив… але теж помер. Від діабету.
— Та ні, горілкою від нього смерділо — будь здоров.
— Ну, чим від кого смерділо, і хто від чого вмер… чи найближчим часом преставиться — цим уже служба внутрішнього розслідування займеться. Ви, певно, і кишені йому вивернули?
— Ні! Тобто — так, але грошей у нього не було. Тільки документи.
— Документи, сподіваюсь, не викинули? А то, розумієш, нормального радянського громадянина десь уже чекають… а він — на пустирі лежить: мертвий, голий і в казенному простирадлі.
— Та ми що? Ми тільки перелякалися, що смерть на нас спишуть… А паспорт у нас, у нас! Перелякались ми…
— Тобто це ви його з переляку, як він був, голий, замотали в простирадло і швиденько скинули за якийсь паркан?
— Так думали — ніхто не докопається.
— Ага. Ніхто не докопається! А казенний штамп з номером витверезника на простирадлі — це для кого?
Люди мої потихеньку від сміху давляться. І тільки кінолог незадоволено констатував:
— Я ж казав — нічого було казенну собаку ганяти. Можна було пішки пройти і пивка по дорозі випити.
Словом, почала наша Управа цей факт розкручувати. І посипалися кримінальні епізоди, як пір’я з казенної подушки. Виявляється, обслуга витверезника гроші у п’яних крала, рукам волю давала, а у жіночому відділенні особливо агресивних клієнток стригла «під нуль». Ну, паскудниками не наш відділ займався. Нам з головою небіжчика вистачило. Привезли його з «Києва-пасажирського». Документів у нього не було. Щоправда, від одягу тхнуло горілкою і лежав він на першій платформі, неподалік депутатської зали в стані, який здався залізничній міліції «глибоким алкогольним сп’янінням». Бо мужчина вже навіть не мимрив, а лише рукою відмахувався. Викликали спецмашину з витверезника. А треба було — «швидку». І негайно везти до токсикології. Якби здогадалися, бідолаху можна було б врятувати. Бо токсикологія вважай поряд з вокзалом — в Калінінській лікарні навпроти Політеху. А заодно вдалося б дізнатися чимало цікавого, але…
Щоправда, особу померлого ми встановили оперативно. Його, до речі, вже шукали. Я Старому так і доповів.
— Що за людина?
— П’ятдесят років. Працівник районної ланки. Аграрій.
— Що він у нашому місті робив?
— Транзитник. Повертався з відрядження. Кінцевий пункт — Рубіжне. Чекав поїзда на пересадку.
— За місцем проживання не дізнавався — сам він у це відрядження їздив чи з якоюсь особою жіночої статі?
— Сам. Один. Без баб-с. Хоча — міг у поїзді познайомитися. Чи на вокзалі. Часу у нього було достатньо. Добрих півдня.
— А що багаж? Навряд чи він у відрядження з одним портфелем їздив.
— Якраз із портфелем: окрім ділових паперів — труси-шкарпетки-зубна щітка. Поїздка термінова і короткострокова. Тож якщо і поживилася, то тільки гаманцем. Але як у ньому що й було, напевне у ресторані залишили. Хто ж у таку поїздку велику суму бере?
— Отже так, Сирота. Годі займатися цим… як ти там говориш? Мозковим штурмом? Беремо ноги в руки — і на вокзал.
Якщо Старий каже «беремо ноги в руки», а не «дуй, Сирота, на вокзал», то це означає, що він наміряється задіяти свої особисті канали інформації. Вже цікаво.
Добиралися ми, звичайно, не пішки, а на «газику». Але повернули на платформу для приміських поїздів. Народу практично не було — окрім трьох глухонімих чоловіків. Один середнього віку, двоє молодших, розмовляють мовою жестів.
Ми підійшли… Старий ляснув ззаду по плечу того з трійки, що старший. Той обернувся с незадоволеним виглядом.
— Громадянине, пройдемо!.. До вияснення обставин…
Бере мій Підполковник глухонімого за лікоть, тягне за приміщення вокзалу, я про всяк випадок страхую ззаду. Глухонімий намагається щось мукати і казати жестами, але коли ми опинились у закутку, де нас ніхто не бачить, одразу ж лице його распливлось у посмішці. Щось на пальцях показав — привітався, чи що?
— Та годі тобі, Гансе, — обірвав його Старий. — чи я не знаю, що у тебе музичний слух!
Це ж треба — у Ганса тут же голос прорізався:
— Іване Борисовичу, наше вам! Проводжаєте, зустрічаєте? Чи нарешті самі від’їжджаєте кудись у південні краї?
— Тебе шукаю. Є розмова.
— Угу… «Казав сліпий — побачимо, казав глухий — послухаємо, казав німий — побалакаємо»… Нас тут ніхто не засіче?
— Не відволікайся. Про мужика, котрий біля депутатського залу вирубався — чув?
— Це котрий нібито з трудового селянства? Так його ж до витверезника відвезли, там і гигнув. А звідки це така турбота з боку високого начальства? Чи мало у нас п’яних на вулицях валяється, щоб громадянин підполковник про кожного дбав?
— Звідки знаєш, що він помер?
— Так цей же… ваш… стахановець — це він про мене — щойно транспортних навиворіт вивернув і носильників перетрусив. Звідси роблю висновок: у товариша напевне був не напад апендициту, а щось таке з летальним кінцем.
— Ти моє терпіння не випробовуй. Я ж знаю, що ти наглядаєш не лише за глухонімими, котрі в поїздах календариками та карточками з голими бабами торгують. Дівки-клофелінниці теж під тобою.
— Вашому молодому чоловіку відповів би, що це брехня і провокація. Але що стосовно вас, шановний Іване Борисовичу… скажу, як на сповіді. Згадані дівки тут ні до чого. Звичайно, недоліки бувають, як і в будь-якій роботі. То пустишку витягнуть, то зайвого капнуть і клієнт одразу хрюльником у салат… але щоби насмерть? Вибачайте, не ту масть тримаємо. Та ми цій шалаві самі збиралися руки-ноги в вузол зав’язати, але вона надто вже швидко дременула!
— Ага, так ви її все ж таки бачили!
— Не встигли. Поки нам носильник стукнув, що якась стороння на нашій території фраєра чистить, її вже і слід охолов.
— А ну, викладай. І докладніше.
— А що докладніше? Тут ви більше мого знаєте. Нібито баба, нібито не стара. Точно — не наша, та й годі. У вас усе? Бо мене, вибачайте, робота чекає.
— Ця робота почекає.
— Я не ЦЮ роботу маю на увазі, а ту, де моя трудова книжка лежить. Там, знаєте, з дисципліною суворо.
Коли ми під’їзними шляхами пробиралися до вокзалу, я спитав:
— Ганс — це що, кликуха така у блатного?
— Взагалі-то він всім представляється Геннадієм. Хоча за паспортом він Ганс. Йоганн Вольфгангові. З сибірських німців. Між іншим, з вищою освітою, як і ти.
— І де ж його, як він сказав, трудова книжка?