— Ну, якщо фужер дама забрала, то налетіли ми на професіоналку. Не здивуюсь, якщо її виделка з ножем серветкою витерті. А ще щось твоя офіціантка запам’ятала?
— По-перше, не моя, а штурмана з екіпажу, що на Одесу літає. А по-друге, мужчину вона добре описала, а жінку — висока, худа, фарбована брюнетка. Можливо, в перуці, хоча й дивно — в таку спеку. Одяг теж запам’ятала до подробиць. І ту сумочку — чорна з довгим ремінцем, з натуральної шкіри, пряжка-кнопка під мідь або мідна. Ти ж знаєш, це ми, чоловіки на ноги і фігуру дивимось, а жінки — що на цю фігуру начеплено.
— Може, прикраси якісь? Брошка чи кулон, перстень нарешті?
— Нічого! Це і лікарка наша підтвердила. Так що, можна офіційно оформляти запит від нашої Управи до вашої?
— За двох умов я твого покійника заберу. Перша — відвезеш мене туди, де взяв. Друга — дочекайся експертизи, тоді надсилай все заразом. І поза планом — давай сюди свого сержанта. Сподіваюсь, ти його не відпустив?
Кажуть, в Америці сержант — то опора служби в поліції. Може бути. У них там, в Штатах, вище звання, ніж капітан в поліції взагалі немає. А наші радянські сержанти, особливо ці, з нових — то суцільне «село і серце відпочине».
Питаю його:
— Куди той мужик летів?
— У Кратово, — а сам сміється.
— Яке Кратово? І чого смієшся?
— Місто таке є в Росії. Ну це, з пісні: «И не в Воронеже, и не в Саратове, а я дала ему в местечке Кратове…»
— Стоп, Магомаєв! Сам придумав, чи десь чув?
— В армії хлопці співали, коли в баню йшли, тому й запам’ятав. У Кратово він летів, з пересадкою. А де саме, не пам’ятаю.
— Ну, раз і не в Воронежі, і не в Саратові, то летіти він збирався через Волгоград. А жінку часом не Зоєю звали? Знаєш, пісня є така — «Гоп-стоп, Зоя…»?
— Ні, не Зоя, бо ту пісню я теж знаю. Там далі про начальника.
— В труні я бачив твого начальника. Звати її як? А його?
— У нього просте прізвище, а у неї складне. І те, і те я забув…
— Як забув? Ти ж їхні паспорти бачив?
— Бачив.
— У радіорубку стосовно об’яви хто ходив?
— Ну я ходив.
— Коли це було? Торік?
— Ні, сьогодні.
— І що? Повторюю питання для зовсім нетямущих: як прізвище хоча би жінки?
— Забув.
— Добре, почнемо з простого. Іванов, Петров, Сидоров, Йолкін, Палкін, а може, Хрущов? Микита Сергійович?
Сержант потом вмивається і головою крутить, мовляв, ні. Перебрали ми тих простих прізвищ мало не сотню, але з місця — ані руш!
— Вимальовується класична ситуація. Антон Павлович Чехов, оповідання «Коняче прізвище», серія друга. Переходимо до жінки. Кажеш, складне прізвище? Українське, російське, єврейське чи, не дай Боже, грузинське? Менгвіцетухесія, наприклад. Дуже легко запам’ятовується.
Сержант хіба що не перехрестився:
— Та ні, російське прізвище. Щось із тваринами пов’язане.
— Козлова, Пєтухова, Баранова, Тєлічкіна, Щєннікова? Чи може, все ж таки, Сидорова?
— А до чого тут Сидорова?
— Бо коза — Сидорова, дурню! — не витримав я. Сержант не образився. Напевне, не я першим констатував цей факт.
— Ну, там щось не просто про тварин, а таке, як ото людина коло скотини ходить. Вроді як Скотникова, але не Скотникова.
— Тоді точно Козлодоєва!
Взагалі-то, прізвище жінки було, як потім з’ясувалося, Курощапова. Але до цього ще треба було дожити. А тоді мій колега попив казенної мінералки з холодильника і сказав:
— Я з вами, лягавими, здурію через п’ять хвилин. Це ж треба було так голову забити нормальній людині. До чого тут ваші тухеси з козодралами. Він же летів з Одеси на Волгоград через Київ. Прямого літака немає, російський борт затримувався, тому в них був час випить і погулять. Хвилин через п’ять літак, в який вони мусили сідати, вирулює на злітну. Реєстрація давно закінчилася. Ти, юний натураліст, чеши в касу, візьми список пасажирів рейсу. У нас, хвалити Бога, не електричка Київ-Фастів. Квитки іменні. Зараз подивимося, хто не сів і не будемо морочить собі голову. Матимеш, Сирота, і його прізвище, і її. Бо у мене таке відчуття, що летіти вона передумала.
Мої глибоко заховані підозри почали поступово набирати чіткі обриси. Тому, не чекаючи, доки сержант принесе список, я сказав:
— Його прізвище ми зараз дізнаємось. А от її — чорта лисого. Переконаний. Якщо, звичайно, сержант не сплутав Кратово з Карагандою, Краснодаром чи Кизил-Юртом. З нього станеться. Але і в такому разі максимум до вечора з’ясується — хто запізнився на посадку, а хто не з’явився взагалі. Ото й буде наш клієнт, котрий помер. Чи котрого вколошкали, як ерцгерцога в Сараєві. Втім, ні…
— Що ні?
— Фердинанда застрелили, а цьому отруту дали. Як Сократу.
— Аристотелю, ближче до тіла! Жіночого!
— А щодо жінки, то вона, як та молодість із пісні — не вернеться. Бо ніякого відношення до пасажиропотоку, чи як це у вас в авіації називається, не має. Як і до Одеси, і до Кратова з Волгоградом. Інтуїція тебе не підвела, це справді моя клієнтура. Більше того, я вже, здається, з цією баришнею заочно познайомився.
— Слухай, — мене раптом осінило, — тут така історія розкручується, що однією кавою ти у мене не відбудешся. Тягни коньяк! Тільки не роби вигляду, що не розумієш.
Колега вигляду не робив, тільки пробурчав щодо алкоголю в таку спеку. А я, у свою чергу, пояснив, про що йдеться. Бо поки слухав історію про притруєного пасажира, все повторював про себе: десь я це вже чув. Ну звичайно — пасажир з залізничного вокзалу!
Ми ж тоді знайшли свідка-вантажника, який пригадав, що бачив отого пасажира ще коли він стояв, притулений до стіни вокзалу, але вже в дуже кепському стані. Носильник якраз штовхав возика з валізами по першій платформі, дивився, щоб ніякий телепень під колеса не вперся — так от біля залу «для контингенту» наш клієнт йому під колеса просто таки падає. Бо жінка, що його підтримувала, раптом від нього відбігла зі словами: «Потерпи, я зараз!».
Яка жінка, яка з себе? Молода, без речей, із самою лише чорною сумкою через плече. За мить вона зникла в натовпі.
Ми довго мотузили свідка, але все, що змогли з нього витрусити, вкладалося в два-три рядочки протоколу: «Швидше худа, ніж повна, бо бігла, не засапавшись. Швидше молода, ніж літня, бо красиво рухалась. Начебто темна, але не впевнений, бо дивився проти сонця. Начебто довге волосся, а може і заколота на потилиці коса — сонце світило в очі, не роздивився». Звісно, коли протягом зміни перед тобою мерехтять тисячі рук, ніг, голів та інших частин тіла, то мимоволі в пам’яті все переплутається. Особливо, якщо в цей час відходить поїзд номер один на Москву і з усіх динаміків нарізають марш «Прощання слов’янки». Тож на моє двадцяте «Ну, пригадайте, будь ласка, може, ще щось бачили… ви ж людина бувала…», носильник відрізав:
— От тому, що бувала, то й дивлюсь тільки на возика, щоб валізи не поцупили, і на ті, звиняйте, дупи, що перед возиком метушаться — щоб не наїхати. І ні сантиметром вище!
Ага, «ні сантиметром вище»”! А Гансові стукнути, що на його території чужа пасеться, спосіб віднайшов!
Та найцікавіше почалося, коли покійник до рук нашого медєксперта втрапив. Спочатку на всі питання «Що новенького?» він, медексперт себто, тільки пирхав. Але коли в кінці дня до лабораторії зазирнув Старий і теж спитав: «Ну, що у нас новенького?» — випростався, зітхнув і «обрадував»:
— Здається, є для вас подаруночок. Висновки, як завжди, попередні, але, на мою думку, до витверезника втрапив не традиційний клієнт «у стані сильного алкогольного отруєння», а чоловік без шкідливих звичок, котрий з невеликою дозою алкоголю…
— А як же «горілкою від нього смерділо»? — вискочив я.
— Яке там до біса смерділо, брехня! Нюхав я його одяг. Він горілку взагалі не пив — коньяк. Та й то ледве сто грамів.
— Ага, коньяк…
— Не перебивай. Дай думку закінчити… чоловік без шкідливих звичок, котрий з невеликою дозою алкоголю прийняв конячу дозу певної отрути.
— Що за отрута? — стрепенувся Старий.
— Це, власне, і не отрута, а, так би мовити, медпрепарат.
Я не був би я, якби не став докопуватися, в чому, власне, різниця.
— Розумієш, — пояснює медексперт, — все залежить від дози. Скажімо, від зміїної отрути можна загнутися, а можна й розігнутися.
— Дотепи у тебе…
— Я подивлюсь, яким ти будеш дотепним, коли тебе радикуліт скрутить, а під рукою віпратоксу не буде.
Старий із розумінням кивнув, а медексперт продовжив:
— Коротше — в нашому випадку клієнта напоїли…
— Та чому ж «напоїли»? Відчув себе кепсько, випив одну таблетку, не подіяло — так він цілу жменю зажував. От тобі й передозування.
— Розумієш, це тобі не валідол і навіть не нітрогліцерин. Я тому, Сирота, кажу «напоїли», що це препарат, котрий — у рідкому стані — застосовується у хірургії. Конкретно — для складних операцій на серці.
— Для анестезії?
— Не зовсім. Для абсолютного розслаблення м’язів. Щоб серденько під скальпелем не смикалося.
— Однаково не втямив.
— Якщо в операційній, та потрібна доза, та під апаратом штучного дихання — тоді все гаразд.
— А якщо на лавочці та після конячої дози… тоді все ясно.
Але медексперт, певно, втомився зі мною сперечатись і повернувся до Старого:
— Ще не все ясно. Бачите, товаришу підполковник, ця, так би мовити, гидота в аптеках не продається. Навіть під червону печатку. Її перед кожною операцією лікарняні фармацевти готують — кожному пацієнтові ін-ди-ві-ду-ально.
— Так, — зітхнув Генерал, коли ми йому доповіли про цю розмову, — заварилась каша… Добре, за роботу! Цих «трьох богатирів» з витверезника — ік бісовій матері геть з органів! Анулювати прописку — і в село їх, у село!
— «В деревню, к тётке, в глушь, в Саратов…»
— А в розвиток теми: капітане Сирота, встановіть, як це покійний впотребив такого йоржа чи, як кажуть деякі молоді і самовпевнені, коктейль. А потім будемо розбиратися, що з цим фантом робити.
Я співставив обидва епізоди — на вокзалі і в аеропорту. В обох випадках потерпілими були мужчини середнього віку, солідні, грошовиті транзитники. І там, і там дуже легко загубитися серед натовпу. Та головне — таємнича жінка. Вона зникає разом з гаманцем мужчини в момент, коли потерпілий остаточно втрачає свідомість. І ще — в кожному епізоді отрута наливалася в алкоголь. Офіціантка з ресторану в «Жулянах» пригадала пару, бо вона сиділа довго, не поспішаючи. Ну, там ресторан невеличкий, працює до двадцять першої нуль-нуль, тому можна запам’ятать. А вокзальний — то вже стадіон зі столами. І цілодобовий конвеєр. І не чути нічого, крім оголошень диспетчера: «Громадяни пасажири, у зв’язку з запізненням, стоянка швидкого поїзда Сиктивкар-Жмеринка скорочується до двох хвилин. Вихід на посадку — через приміський вокзал на четверту платформу…».
Тож ніхто нічого не запам’ятав. Це ми логічно вирахували щодо ресторану. Бо не випадало таким людям розливати пляшку горілки по склянках на брудній лавці в залі чекання.
Мій авіаційний колега, коли я йому все це розповів, просто таки вчепився в мене, як кліщ:
— То значить що — ти у мене цю справу забираєш? Зрозумій — у нас не сьогодні-завтра інспекторська перевірка. А тобі яка різниця — розслідувати одну справу чи дві однотипних?…
— Коли я тобі востаннє казав, що ти свиня?
— На останньому курсі. Коли ви мене всією групою тепленького в багажник таксі запихали.
— Так таксист відмовився тебе в салон брати! Ти ж перед цим у калюжі скупався — в своєму охрініло білому!
— Так привід же який був! Випуск!
— Добре. Закрили меморіал. Все зрозуміло. Ти мені наміряєшся скинути свій «висяк» за нещасну чашку розчинної кави і пару чарок коньяку? А я повинен карячитися перед «групою товаришів»? І хто ти після цього?
— Коли ти зазирнеш до багажника машини, котра тебе назад повезе, ти мене свинею обзивати перестанеш.
— Невже за свої?
— Взагалі-то… з конфіскату… з митниці. Але це навіть краще!
— А що повезуть у багажнику моєму начальству?
— Сирота, не бери в голову. Ось тобі течка, тут усе, що ми накопали плюс документи для передачі — від нашого столу до вашого столу.
— Це, дорогий мій, вже ті столи, де нам по вусах текло, а до рота не попало…
Мій друг, виявляється, мав якісь приватні зв’язки в експертизі. Бо результати аналізів я одержав через добу — нечувана оперативність. Хімічний склад отрути з епізоду на вокзалі повністю співпадав з отрутою, котра вбила транзитника в аеропорту. Унікальність почерку злочинниці, а може, злочинців, виключала співпадіння. Навіть мій улюблений закон парних випадків тут не пасував.
Я пішов до нашого Полковника, доповів усе по формі та й попросив дозволу забрати у транспортників справу щодо отруєння, поєднати її з нашою — вокзальною, об’єднати епізоди під однією палітуркою і передати розслідування мені. Я, чесно кажучи, чекав, що він мені влиндить за мій «інтелігентський лібералізм»: мовляв, нам що — мало своїх покійників, що ми мусимо їх у транспортників позичати? Та цим ледарюгам — їм лише раз поступись, то вони всіх своїх мертвяків будуть нам під двері Управи підкидати!
На моє здивування, Полкан навіть зрадів:
— Сирота, ти геній! Одним «висяком» більше, одним менше, погоди не зробить! Все одно премії за цей рік нам не бачити. Зате нехай тепер хлопці з транспортної спробують не забезпечити мене з жінкою квитками на Адлер і назад! Я їм стільки «висяків» накидаю, що не розігнуться. Всі нерозпізнані трупи будуть знаходитися виключно на території транспортної міліції.
А потім мій начальник споважнів і сказав уже без жартів:
— Головне для нас обох, Сирота, щоби ця невідома особа жіночої статі зашилася десь якомога глибше і, як мінімум, до мого повернення з відпустки. Бо плодити глухі справи до нескінченності нам з тобою не дозволять. А це саме такий випадок.
Від автора: я тоді почав кепкувати з Сироти. Мовляв, оце і є омріяний ідеальний злочин? Теж мені, романтика! Спека, суміш вокзального смороду, «амбре» людського поту, дезінфекції… пасажири напхані в касові зали, мов оселедці до бочки. Голі трупи, казенні простирадла, придуркуваті сержанти. Сказитись! А де ж романтика тихих осінніх вечорів, коли ще тепло, але навколо кожного ліхтаря світиться велика куля з крапельок туману? На тротуарах лежить перше пожовкле листя, що опало з дерев. На другому поверсі старовинного особняка хтось грає на фортепіано Ф.Шопена… І всю цю ідилію обриває чийсь моторошний крик з будинку навпроти.
Пригадую реакцію Олекси Сироти на такі міркування.
Олекса Сирота:
А от не треба… не треба на ніч Агату Крісті читати, я про це вже не раз говорив. Бо це у неї в романах що не вбивство — то лялечка. Труп лежить, як для підручника з криміналістики. Слідів небагато, бо у них, за бугром, дурних злочинців немає. Капіталістична система їх не терпить. Але водночас доказів достатньо, щоб розумний інспектор Скотланд-Ярду, тямущий бельгійський приватний детектив або просто ота бабця-пенсіонерка, як її там? — змогли показати, на що вони здатні.
— У часи нашого з тобою, Олексо, дитинства це називалося «схилянням перед Заходом». Невже у наших, радянських злочинах немає нічого хорошого?
— Ти хоча б сам зрозумів, що ти ляпнув? Хоча у нас, до речі, міс Марпл або здали б до психушки самі міліціонери після першої ж пропозиції допомогти, або спровадили на той світ як «стукачку» рідні та близькі правопорушника. І взагалі, в Радянському Союзі, де соціалізм переміг нас повністю і остаточно, навіть вбивства прості, мов віник: зарізали на танцях, втопили в сортирі на третій день весілля, зарубали на літній кухні під час проводів до армії, задушили голими руками за пропиття тринадцятої зарплати. Бо у нас і життя, і смерть загальнодоступні як і освіта, робота та охорона здоров’я. Хоча потерпи! «Буде вам і білка, буде і свисток…» Матимеш і романтику, і ліхтарі вздовж набережної, і навіть музику. Щоправда, не Шопена, бо останнім у Києві під класику вбивали Столипіна в 1911-му році. Однак, і не блатну «Мурку». Мають бути у марудній біографії інспектора карного розшуку маленькі чисті острівці надії… Тьху, на лірику потягло! Це ти винен. Треба обов’язково послухати «Если кто-то кое где у нас порой…» — одразу пройде!