А тим часом то була напружена робота. Білякевич, Онопрієнко і Ляшенко підійшли до Галини.
— Будемо починати, — сказав Онопрієнко. Він підвів її до Назарова, познайомив їх.
— Валерію Павловичу, це молодший лейтенант Галина Архипівна Юрко. Вона поїде з вами, як домовлялися.
Онопрієнко подав Назарову ключ запалювання на коротенькому золотистому ланцюжку з брелоком. Той мовчки кивнув, узяв ключ, машинально сунув його в кишеню, ступив до свого «Москвича». Білякевич підбадьорливо стиснув Галині лікоть.
— Все буде гаразд, Галино Архипівно.
І все ж вона сіла в «Москвич» не без внутрішнього тремтіння. Хоч як бадьорилася, хоч як умовляла себе, що все передбачено, враховано, а перші кілька хвилин не могла позбутися думки, що «Москвич» от-от може рвонути вбік, спробувати втекти від машин, які його супроводять. До того ж за два місяці попереднього ув'язнення Назаров міг озлобитися на всіх.
Правда, позаду сидів Женя Глушицький. Але, поглядаючи на великі сильні руки Назарова, які лежали на бублику керма, Галина думала про те, що коли б він замислив щось лихе, то Глушицький не встиг би втрутитися. Одначе Назаров сидів спокійно, без того напруження, яке могло б у нього бути в даній ситуації. Машину вів чудово — він мав права шофера 2-го класу. Галини, здавалося, не помічав, хоча вона сиділа поряд. На одному з перехресть із-за рогу несподівано вискочила ясно-зелена «Лада», і Назаров, щоб уникнути зіткнення, круто повернув кермо. Галину хитнуло й кинуло на Назарова. Вона одразу ж відхилилася й трохи ніяково буркнула:
— Вибачте.
Назаров усміхнувся і сказав несподівано м'яко:
— Нічого. Тримайтесь ось за цю дужку. — І, враз погасивши усмішку, докінчив померхлим голосом: — Громадянине молодший лейтенант…
Неждана усмішка, яка на мить осяяла його лице і одразу зникла, вразила Галину. Юрко мимоволі подумала, що людині, певно, дуже нелегко, коли її вдруге посилають на ту дорогу, яку можна пройти тільки раз… Їй раптом захотілося зрозуміти до найменших подробиць, як і чому сталося все тоді, увечері 19 серпня. Про що вони, Світлана Мелещук і Назаров, говорили, що думали й відчували при тому? Незлагоди між ними почалися ще в квітні, згодом, коли Світлана приїздила на сесію, вже були розставлені всі крапки. А потім, у серпні, опинившись у скрутному становищі, вона звернулася не до когось іншого, а до нього, колишнього свого коханого. І він зустрівся з нею, намагався якось допомогти. Хоча нібито й знав про її роман з якимось кінорежисером. Видно, він іще любив Світлану. Інакше навряд чи так одразу кинувся б на зустріч з нею. А вона? На що сподівалась вона, звертаючись до нього?
Скажімо, до лікаря Зенкевич — тітки Назарова — їй було зручніше звернутися через нього. Це ще можна зрозуміти. Але вимагати, щоб негайно приїхав по неї в кафе і влаштував на ніч — це вже примха. Адже у неї в місті було багато знайомих, подруг, які не відмовилися б дати притулок. Та й з готелю її ніхто не виселяв — запропонували тільки перейти в спільний номер, бо окремий був заброньований для якоїсь делегації. Певно, вона просто не могла примиритися з самою думкою про будь-яку втрату. Світлана, безперечно, знала, що Назаров усе ще любить її, і не пропустила нагоди зайвий раз упевнитися в цьому, а точніше — в силі свого впливу. Навіщо? А просто так…
«Москвич» під'їхав до самого тротуару, зупинився. Галина здивовано глянула на Назарова.
— Гастроном, — кивнувши на яскраво освітлену вітрину магазину, коротко пояснив той.
Вона вийшла з машини, рушила в магазин — усе мало бути так, як було тоді. В молочному відділі купила пляшку кефіру, в кондитерському — пачку печива. Вже йдучи до виходу, згадала про Назарова: їхали вдвох — Світлана й він, але Світлана купила кефір і печиво тільки собі, про Назарова не подумала, хоч він і не повечеряв через неї…
— Перед тим, як зайти в гастроном, Світлана комусь дзвонила. — Назаров показав на телефонну будку біля магазину. — Говорила недовго, може, з хвилину.
Галина й це врахувала.
До залізничного переїзду вони під'їхали саме в ту мить, коли закрився шлагбаум — ішов пасажирський поїзд. За дві хвилини десята. З «Волги», що їхала за ними, вийшли Білякевич, Онопрієнко, Ляшенко. Підполковник кивнув Галині, вона теж вийшла.
— Ну як він?
— Усе гаразд, — відповіла Галина таким тоном, ніби іншої відповіді й бути не могло, ніби вона не допускала й думки, що Назаров міг повестися якось інакше.
— Курить? — запитав Онопрієнко.
— Ні.
— А ви запропонуйте, — порадив слідчий і подав їй пачку сигарет «БТ». — На шосе, Галино Архипівно, будьте особливо уважні. Ті півгодини, які ми шукаємо, він втратив десь за переїздом — на шосе або в дачному селищі. Хай постарається згадати.
Є у людини пам'ять руху, вона часом незалежно від свідомості проявляється в таких ситуаціях. На це й сподівалися…
Назаров курив неквапливо, глибоко затягуючись. Дим скоро заповнив кабіну. Ось так курив він і того вечора. Тільки не такі сигарети. Галина подумала, що сигарету з наркотиком Світлана дала Назарову помилково — адже в пачці були й інші, звичайні сигарети. Але в тому, що Назаров курив тоді маріхуану, вона не сумнівалась.
Галина опустила скло.
— Глядіть, не простудіться, — застеріг її Назаров.
— Світлана не відчиняла вікна? — поцікавилась Юрко.
Назаров мовчав. Кілька разів затягнувся, відкрив попільничку, погасив недокурок і аж тоді сказав глухувато:
— Вона боялася застудитись.
Праворуч за низькорослими кущами розлитим сріблом заблищало Біле озеро — найменше з чотирьох русанівських озер. Колись, іще школяркою, Галина з подругами ходила сюди по ожину — озеро півколом оточував ожинник. А купалися вони не в цьому, а в Комсомольському озері, трохи далі від шосе, он за тим березнячком. Біле озеро надто мілке, в ньому тільки жаби водяться.
Вони вже минули березовий гайок, коли Назаров зупинив «Москвич».
— Що таке? — спитав Глушицький. Підійшли Білякевич, Онопрієнко, Ляшенко.
— Ми зупинялися коло Білого озера… — Назаров нахилив голову, проте одразу ж випрямився, дістав нову сигарету. — Коли виїхали на шосе, Світлана захотіла пити. Відкрила пляшку з кефіром, але невдало — забризкала обличчя, плаття. Попросила зупинитися біля озера, пішла вмиватися, чистити плаття, — пояснив він.
— Поставте машину там, де тоді зупинялися, — велів Онопрієнко.
«Москвич» відкотився трохи назад і з'їхав на узбіччя. Назаров вийшов з машини, огледівся, немовби чогось шукаючи, потім ступив на невисокий пагорбок:
— Я сидів отут, а вона пішла до води.
— Сядьте так, як сиділи тоді.
Назаров, не розуміючи, здвигнув плечима й сів на пагорку. Потім, видно, згадав щось, повернувся лицем до озера.
Галина, глянувши на Білякевича, рушила прямо до озера. Хотіла скинути пальто — Світлана була тоді в платті, — та передумала: її постать навряд чи викликала б у Назарова відповідні асоціації. Юрко не знала Світлани, але в парку Шевченка бачила скульптуру купальниці, для якої Мелещук позувала. Що й казати, ніяких асоціацій тут вона, Галина Юрко, викликати не могла! І раптом чомусь подумала, що кефірні бризки на обличчі, на платті, так само, як і прохання зупинитися біля озера, могли бути не випадкові. Того вечора, як оце й сьогодні, світив повний місяць, а у Світлани були пишні коси, і вона, певно ж, розпустила їх по плечах, по спині. На сріблястому тлі води при світлі місяця вона, безперечно, була дуже гарна. Художниця і актриса, вона чудово розуміла це. Може, мстила йому так?
Коли Галина повернулася на шосе, Назаров стояв поряд з Білякевичем, Ляшенком, Онопрієнком і понятими.
— Перед очима плив якийсь туман, — розповідав він. — Точніше, не туман, а такий прозорий жовтуватий серпанок. Пам'ятаю, вона підійшла, попросила застебнути їй змійку. Не знаю, певно, я зробив щось не так. Усе могло бути, я почував себе якось незвичайно…
— Вона вдарила вас? — вирвалось у Галини. Білякевич здивовано подивився на неї. Назаров одвів погляд:
— Відштовхнула. — І, помовчавши, додав: — У мене ще сорочка порвалась.
Це вперше він сказав про сорочку.
— Відштовхнула? — перепитала Галина. — А ви її? — Вона подумала, що сорочка порветься скоріше у того, хто відштовхує.
Назаров знову помовчав, потім сказав, так само відводячи погляд:
— Не пам'ятаю.
— Ви довго були тут? — запитав Онопрієнко.
— Точно сказати не можу. Не більше ніж п'ятнадцять хвилин. Ага, ще одне. Я згадав, чого ми їхали через селище. Там на дачі живе якась Світланина знайома, я її не знаю. Світлана хотіла заїхати до неї, зашити мені сорочку. Але на дачі нікого не було.
— Ви можете знайти цю дачу? — спитав Білякевич.
— Навряд. Я не виходив з машини. Пам'ятаю тільки, що в будинку навпроти в одному вікні горіло голубе, а в другому — рожеве світло. Будинок досить капітальний, з мезоніном і верандою.
…Їм лишалося проїхати кілька кілометрів до тієї межі, про яку вони ще не знали. Що сталося за цей час? Навіть тепер, коли змодельовані асоціації розбудили його пам'ять, Назаров не міг сказати нічого такого, що пояснило б його наступні вчинки. Не міг чи не хотів?
Слідчий Вигула, який спочатку вів справу, не сушив собі голови над такими питаннями. Він побудував схему умисного, заздалегідь задуманого вбивства, в яку добре вкладається спокійна, безтурботна поведінка потерпілої. Про мертвих треба говорити добре або не говорити нічого. Тим більше, що є кого притягнути до відповідальності. Але чи й справді така безтурботна і спокійна була в останні свої хвилини Світлана Мелещук? Після Білого озера вона начебто принишкла. Навіть піклувалася про Назарова — хотіла зашити йому сорочку. Та чи означає це, що вона примирилася, втративши вплив на нього?
В розмові з Галиною колишня класна керівничка Світлани сказала про неї: «Вона була дівчина здібна, недурна, тільки вперта і хворобливо самолюбна. Завжди наполягала на своєму. Пам'ятаю, колись вона почала сперечатися з учителем історії, назвала Венеру Мілоську товстою коровою, а коли обурений таким блюзнірством учитель поставив їй одиницю, вчинила істерику». Так бувало не тільки в школі, так було й зовсім недавно, коли Світлана дізналася, що Назаров зустрічається з іншою дівчиною. У неї теж був інший, але собі вона все прощала. А от Назарову не могла, не хотіла простити. Не примирилася з цим і через два місяці, коли звернулася до нього з проханням, у якому, схоже, було більше цинізму, аніж відчуття безвиході. Сама вагітність, здається, непокоїла її менше, аніж питання, чи погодиться він допомогти їй і в цьому разі. Згоду його вона сприйняла як перемогу, хоч Зенкевич і не взялася зробити операцію. Ця остання обставина, судячи з усього, не вельми засмутила Світлану. Офіціантка з «Юності» розповіла, що 19 серпня, тобто на другий день після відвідин лікаря, Світлана прийшла в кафе в чудовому настрої і, тільки-но появився Назаров, кинулася назустріч, обняла його при всіх, поцілувала. Бо ж усе йшло так, як їй хотілось.
Одначе далі події розвивались інакше, ніж вона сподівалася. Уже в машині Світлана зрозуміла, що Назаров не залишиться з нею, і тому, зайшовши в гастроном, купила їжу тільки для себе — пляшку кефіру і пачку печива. Чи означало це, що вона визнала свою поразку? Зовсім ні. Сцена біля озера мала допомогти Світлані привабити Назарова. Не вдалося. На цей раз до істерики не дійшло — закінчилось розірваною сорочкою. А далі настало мало не каяття. Ну, а потім? Що було потім?
Галина спробувала уявити на місці Світлани себе, такою, якою була Світлана, з усіма її достоїнствами і вадами. Що справді відчувала вона після тої сцени на Білому озері? Розчарування, досаду, відчай? Про що думала? Адже Світлана була досить розумна, розбиралася в людях, при бажанні могла напустити туману, недарма співробітники, сусіди, знайомі були такої гарної думки про неї. А бувало, зривалася, й на Білому озері переборщила і, видно, зрозуміла це. Але що ж сталося згодом, на базі відпочинку? Що викликало той емоційний вибух, який призвів до трагічної розв'язки? Може, тепер Назаров згадає?
Назаров зупинив «Москвича» навпроти човнової станції, правда, метрів на десять далі від того місця, де стояв 19 серпня. Та це не мало значення. Ясно світив місяць, і навіть з машини досить чітко було видно протилежний берег.
Галина глянула на озеро, і в неї тенькнуло серце. Ось якраз у цю хвилину Світлана вискочила з машини. Саме вискочила, не зачинивши навіть дверцят. Навряд, щоб вона збиралася повторити сцену, розіграну на Білому озері. Місяць у цей час того вечора не світив — його закрили хмари, — і Світлана бігла в темряву. Може, вона діяла під впливом маріхуани — підступного наркотика, який поволі одурманює людину, затьмарює розум, викликає галюцинації? Чи усвідомила нарешті те, що відбувалося насправді? Світлана могла уявити собі, як усе було б. Ось вони під'їжджають до будиночків бази, Назаров бере у сторожа ключ від одного з них, заводить її, вмикає світло і… залишає саму. Зовсім саму, на безлюдді, в незатишному літньому будиночку, де вночі так страшно… І нікому нема діла до неї, Світлани Мелещук, якою захоплюються люди, дивлячись на «Купальницю» в парку Шевченка, яку знають із фільмів. А головне — вона сама підвела Назарова до цього, хоча сподівалася на інше. Помилилась у своїх планах і, зрозумівши це, втратила самовладання… У Назарова було інше пояснення.
— Вона попросила зупинитися, — розповідав він оперативникам, слідчому і понятим. — Узяла сумку, я подумав, що хоче покупатися. Світлана добре плавала, але купатися біля цього берега небезпечно.
— Вона знала про це? — запитав Онопрієнко.
— Знала. Раніше ми приїжджали сюди, одного разу вона, не послухавши мене, стрибнула у воду он біля тих плит, правіше трохи. Її мало не затягнуло в ковбаню… Коли я зрозумів, що вона знову хоче туди стрибнути, то кинувся за нею, догнав, схопив, хоч вона й виривалася…
Нічого нового Назаров не сказав — приблизно те саме він розповідав і на перших допитах. Але слідчий Вигула не повірив йому. Світлана Мелещук в очах Вигули була жертвою злочину, і нічого більше він не хотів знати. А потім були й докази вини Назарова — висновки експертів, показання свідків. Почалось умовляння «сказати всю правду», «признатись у всьому»… І Назаров признався. Так, це він убив Світлану Мелещук — здушив горло, вивернув руку, кинув у воду. А що викликало такі дії, яка мета була у нього, якими мотивами він керувався — це визначив і сформулював сам слідчий. Назаров не перечив. Для нього це вже не мало істотного значення. Головне — він убив Світлану. Як і чому це сталося — не пам'ятав, але ж сталося, тут немає сумніву. І те, що справу передали іншому слідчому, й нові допити, експертизи — все це видавалося йому пустою формальністю.
Так міркувала Галина Юрко, слухаючи Назарова тут, на березі Лісового озера, де два місяці тому сталася ще не зовсім зрозуміла їй трагедія. І ще подумала вона, що найдужчий емоційний розряд, який ввібрав у себе всі попередні сутички, вибухнув у найостаннішу мить. І їй захотілося, страшенно захотілося, щоб Назаров згадав усе, геть усе, що було в ту останню мить.
Білякевич, Онопрієнко і Ляшенко теж хотіли зрозуміти, як усе тоді сталося. Назаров підвів їх до того місця, де внизу лежали залізобетонні плити, на якусь мить замовк, а потім, переборовши себе, ступив до обривистого берега.
— Коли вона вирвалась і побігла вбік, я не гнався за нею, став отут, бо стрибнути у воду вона могла тільки звідси, — насилу вимовляючи слова, розповідав він далі.
— Чому ви вважаєте, що вона могла стрибнути в воду тільки з цього місця? — спитав Онопрієнко. — А звідки, до речі, вона стрибала тоді, коли її мало не затягнуло в ковбаню?
Назаров пройшов берегом метрів п'ятдесят, показав місце.
— Вдруге вона звідси не стрибала б. До того ж я бачив, куди вона біжить. — Він повернувся до плит, знову зупинився над крутим берегом. — Я стояв отут. А вона зупинилася там, де зараз стоїть капітан. Нічого не казала, тільки дивилась на мене. А потім…