Бікіні - Джеймс Паттерсон 12 стр.

Анрі став длубати виделкою тушковану яловичину, та в цю мить заговорила Барбара, і він підняв на неї очі.

— Це наша донька, Кім. Ну, ота модель, що зникла.

— О Господи, вибачте. Вибачте, будь ласка. Я не подумав. Вам, мабуть, дуже важко зараз?

— Просто жахливо, — відповіла Барбара й похитала головою, опустивши очі.

— Моліться. Спробуйте добре виспатися. І не втрачати присутності духу та здорового глузду.

— У такій ситуації хапаєшся за найменшу соломинку надії, — пояснив Левон. — Ми ось що тут робимо: нам зателефонував якийсь тип на ім'я Пітер Фішер. Сказав, що при ньому годинник Кім, і якщо ми тут із ним зустрінемося, то він віддасть нам цей годинник і розповість дещо про Кім. Він знав, що Кім носила «Ролекс». Кажете, вас звуть Ендрю?

Анрі кивнув.

— Копи сказали, що той дзвінок — мабуть, просто бздура. Є мерзотники, що полюбляють грати на нервах людям і морочити їм голови. Утім, ми все одно тут з усіма переговорили. Про Пітера Фішера тут ніхто не чув. У цьому «розкішному» п'ятизірковому «Хілтоні» він не оселявся.

— Вам теж не слід тут залишатися, — сказав чоловік у блакитному літньому светрі. — Послухайте-но, я зняв тут неподалік житло, хвилин за десять звідси. Там — три спальні, дві ванни і там чисто. Чому б вам не переночувати в мене сьогодні? Скласти мені компанію?

— Я дуже вдячна за ваше запрошення, містере Хоган, — відповіла Барбара, — але нам не хотілося б нав'язуватися.

— Навпаки — ви зробите мені велику приємність. Вам подобається тайська кухня? Я тут знайшов ресторанчик неподалік. Ну, що скажете? Вшиваймося з цієї діри, а завтра вранці вирушимо на пошуки наших дівчат.

— Дякую, Ендрю, — сказала Барбара. — Це дійсно щедра пропозиція. Якщо дозволите, ми запрошуємо вас на вечерю, а там усе й обговоримо.

Барбара прокинулася в темряві, відчуваючи всеохоплюючий тваринний страх.

її руки були зв'язані за спиною й дуже боліли. Ноги теж були зв'язані в колінах та кісточках. Вона була затиснута в позі зародка в якомусь тісному пеналі, який до того ж рухався!

її що — осліпили? Чи то просто в цьому пеналі дуже темно? Господи милосердний, що ж це таке робиться? І вона закричала:

— Левоне!

За її спиною щось заворушилося.

— Барб, люба, це ти? З тобою все гаразд?

— О, милий, дякувати Богу, ти тут. А ти як?

— Я зв'язаний. От чорт! Що відбувається? Де ми?

— Здається, ми в багажнику автомобіля.

— Господи! У багажнику?! Це Хоган. Це він запроторив нас сюди.

Крізь заднє сидіння в багажнику, де лежали Макденіелси, мов зв'язані курчата, проникли приглушені звуки музики.

— Я скоро збожеволію, — сказала Барбара. — Я нічого не розумію. Що все це означає?

Левон гепнув зв'язаними ногами в кришку багажника.

— Гей, випусти нас! Чуєш? Негайно ж випусти!

Від його удару кришка не те що не відкрилася, а навіть не поворухнулася. Але на цей час очі Барбари вже встигли призвичаїтися до темряви.

— Левоне, ось поглянь! Бачиш? Ручка багажника.

І вони незграбно заворушилися, долаючи дюйм за дюймом і боляче дряпаючись щоками та ліктями об шорстке покриття багажника. Барбара примудрилася скинути черевики й пальцями ніг зрушила ручку з місця. Вона легко піддалася, але замок не відімкнувся.

— О Боже, ні, тільки не це, — захлипала Барбара, відчуваючи наближення нападу астми. її голос перейшов у сипле хрипіння, а потім перетворився на судомний кашель.

— Трос перерізаний, — сказав Левон. — Заднє сидіння. Треба спробувати пробитися через заднє сидіння.

— І що тоді? Ми ж усе одно зв'язані! — розпачливо вигукнула Барбара.

Однак вони все одно стали гепати в заднє сидіння ногами — та марно. Тим більше, що сильного удару завдати було неможливо через обмеженість простору і зв'язані ноги.

— Чорт, сидіння закрите на клямку! — вигукнув Левон.

Барбара зробила один ковток повітря, потім — іще один, намагаючись не допустити, щоб почалася справжня ядуха. Навіщо Хоган захопив їх? Чому? Що він збирався з ними зробити? Який йому сенс викрадати їх?

— Я десь читав, — сказав Левон, — що треба повибивати задні ліхтарі, а потім виставити руку й махати, аж поки хтось не помітить. Навіть якщо нам вдасться порозбивати лампи, го якийсь коп це помітить і зупинить авто. Давай, Барб. Спробуймо.

Барбара вдарила ногами — пластмаса хруснула й посипалася.

— Тепер ти давай! — гукнула вона.

Коли Левон розбив ліхтар зі свого боку, Барбара повернулася так, що її обличчя опинилося біля розбитих скалок та дротів ліхтаря.

Вона навіть побачила поверхню дороги, що чорною стрічкою бігла вдаль із-під коліс. Якщо авто зупиниться, то вона закричить. Вони вже більше не були абсолютно беззахисними. Чорт забирай! Вони й досі живі й готові боротися за своє життя!

— Що це за звук? Мобільник? — спитав Левон. — Тут, у багажнику?

Барбара побачила під ногами світний дисплей телефону.

— Ми неодмінно виберемося звідси, люба. Хоган зробив велику помилку.

Величезним зусиллям вона повернулася задки і вхопила телефон, коли пролунав уже другий дзвінок. Натискаючи наосліп кнопки, Барбара таки зуміла увімкнути пристрій, натрапивши на кнопку «send».

— Алло! Алло! — заволав Левон. — Хто це?

— Це я, містере Макденіелс. Марко. З «Вейлі Прінсес».

— Марко! Хвала Господу! Вам треба нас розшукати. Нас викрали.

— Вибачте. Знаю, вам там дуже некомфортно. За хвилину я все вам поясню.

І телефон замовк.

Авто вповільнило хід і зупинилося.

Анрі відчув у своїх венах потужний приплив крові. Йому було гарно, як ніколи, він повнився адреналіном і подумки вже відрепетирував сцену, яка мала невдовзі розігратися.

Він іще раз уважно обдивився околиці: спочатку дорогу в обох напрямках, а потім — берегову лінію, скільки сягало око. Пересвідчившись, що довкола не було ані душі, він схопив із заднього сидіння свою незмінну торбу, відніс її під кущі, а потім повернувся до авто.

Після цього Анрі обійшов свій повнопривідний седан, нахиляючись біля кожного колеса й спускаючи в ньому тиск із вісімдесяти до двадцяти фунтів. Проходячи повз багажник, він поплескав його кришку, а потім відчинив передні пасажирські дверцята. Відкривши бардачок, він скинув звідти на підлогу договір на оренду авто й дістав свій десятидюймовий мисливський ніж. Він був наче природним продовженням його руки.

Висмикнувши ключі, Анрі відімкнув багажник. На Барбару й Левона впало бліде місячне сяйво. Анрі, і досі вдаючи із себе Ендрю Хогана, спитав:

— Чи комфортно вам їхалося в моїй кареті?

Барбара видала гортанний нерозбірливий крик. Вона кричала доти, поки Анрі не нахилився й не притиснув ножа їй до горла.

— Ну чого ти, Барбаро? Не верещи. Ніхто тебе не чує тут, окрім мене та Левона, тому припини свої істерики, добре? Мені це не подобається, якщо чесно.

Крик Барбари перетворився на сиплий хрип, а потім — на плач.

— Що це, в біса, означає, Хогане? — сердито спитав Левон і викрутився так, щоб побачити обличчя їхнього поневолювача. — Я мисляча раціональна людина. Тож поясни мені, будь ласка.

Анрі підставив два пальці собі під ніс, зображаючи вуса. А потім низьким басовитим голосом відповів:

— Аякже, поясню, містере Макденіелс. Ви — мій пріоритет номер один.

— Господи милосердний! Ти — Марко! Ти удавав із себе Марко! Неймовірно! Хіба ж можна так лякати людей. Чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб ти, Левоне, поводився пристойно. І ти, Барбаро. Якщо ж будете викидати коники, то мені доведеться вдатися до жорстких заходів. Будьте розважливі — і все буде чин чином. Згода?

Анрі перерізав нейлонові мотузки на ногах Барбари, допоміг їй вибратися з багажника й посадив на заднє сидіння. Потім повернувся до Левона, теж перерізав мотузки на ногах і провів на заднє сидіння. Після цього він пристебнув їх обох ременями безпеки.

Всівшись на місце водія, Анрі захлопнув дверцята, увімкнув лампочку на стелі і, простягнувши руку до дзеркала заднього виду, увімкнув відеокамеру.

— Можете звати мене Анрі, якщо бажаєте, — сказав він Макденіелсам. Ті не зводили з нього немигаючих очей. Анрі засунув руку в кишеню своєї куртки, видобув звідти елегантний годинник у формі браслета й простягнув уперед, демонструючи своїм невільникам.

— Бачите? Як я й обіцяв. Годинник Кім. «Ролекс». Упізнаєте його?

З цими словами Анрі засунув годинник до нагрудної кишені куртки Левона.

— А тепер, — продовжив він, — мені хотілося б пояснити вам, що насправді відбувається й чому мені доведеться вбити вас. Утім, наразі я можу відповісти на ваші запитання — якщо вони у вас є.

Того ранку я прокинувся й увімкнув місцеві теленовини, а там скрізь — Джулія Вінклер. Фото її до болю прекрасного обличчя, а під ним — біжучий рядок крупним курсивом: Знайдено вбиту супермодель.

Як так? Невже Джулію Вінклер справді вбили?

Я прожогом вискочив із ліжка, збільшив звук і витріщився на наступний кадр, де Кім та Джулія разом позували для фоторепортажу в «Спортивному житті» — їхні притиснуті одне до одного обличчя випромінювали безмежну радість і насолоду життям.

Потім телеведучі почали переповідати цю сенсаційну новину для тих, хто «щойно увімкнув телевізор».

Не в змозі відірвати очей від екрана, я всотував приголомшливі деталі: тіло Джулії Вінклер знайшли в номері п'ятизіркового готелю «Айленд Брізис» на острові Ланаї. Прибігла на смерть перелякана прибиральниця й повідомила, що знайшла задушену жінку із синцями на шиї, а вся постіль була заляпана кров'ю.

Наступним кадром було інтерв'ю з офіціанткою, Еммою Лоран. Минулої ночі вона обслуговувала столики в барі й упізнала Джулію Вінклер. Сказала, що модель вечеряла з якимось симпатичним чоловіком років тридцяти з гаком. Цей чоловік був білошкірий, мав каштанове волосся та добру статуру. «Він явно спортом займається», — додала офіціантка.

Партнер Джулії Вінклер підписав чек номером кімнати, зареєстрованої на Чарлі Ролінза. Цей Ролінз дав щедрі чайові, а Джулія залишила свій автограф. Й Емма підняла перед об'єктивом серветку з написом: «Еммі від Джулії».

Я знову дістав із холодильника сік, зробив добрячий ковток і став дивитися прямий репортаж знадвору побіля готелю «Айленд Брізис». Скрізь були спецавто та джипи; чулося безперервне скрипіння та скавчання поліцейських рацій. Об'єктив камери вперся в репортера місцевої філії Ен-бі-сі.

Це був досить поважний репортер, Кевін де Мартін, відомий, зокрема, тим, що в 2004 році був прикомандирований до бойового підрозділу в Іраку. А тепер він стояв спиною до бар'єру, схожого на козли для пиляння дров, і йа його бородате обличчя тихо падав дощ. Позаду картинно колихалися пальмові віти.

Де Мартін казав: «Наразі відомо ось що: дев'ятнадцятирічну супермодель Джулію Вінклер, що мешкала в одному номері зі зниклою моделлю Кім Макденіелс, знайшли сьогодні вранці мертвою в номері, зареєстрованому на такого собі Чарльза Ролінза з Аоксагетчі, що у Флориді».

Далі де Мартін розповів, що Чарльза Ролінза в його номері не знайшли, що його розшукують для допиту і що будь-яку

інформацію про цього чоловіка слід повідомляти за номером, указаним у нижній частині екрана.

Я спробував увіпхати цю моторошну історію у свою свідомість. Джулію Вінклер знайдено мертвою, Є підозрюваний, але він зник. Або, як люблять висловлюватися в поліції, «здриснув».

Біля мого вуха заскреготів телефон і вирвав мене з моторошної реальності. Я схопив слухавку.

— Левоне, ти?

— Це Девід Аронштайн. Твоя грошова дійна корова. Гокінсе, ти вже працюєш над оцією історією, що трапилася з Джулією Вінклер?

— Ага. Працюю, начальнику. І працюватиму й далі, якщо ти не заважатимеш і покладеш слухавку. Добре?

І я знову прикипів очима до телевізора. На екрані знову з'явилися ведучі Трейсі Бейкер та Кенді Коалані. Поруч у квадратику з'явилася ще чиясь пика. Виявилося, що то Джон Манці — колишній фахівець-криміналіст із ФБР. Бейкер спитав у нього:

— Чи можна припустити зв'язок між убивствами Рози Кастро та Джулії Вінклер? Можливо, це робота серійного вбивці?

Оці два моторошні слова — «серійний убивця». Тепер історія Кім стала відомою на увесь світ. Цілий світ тепер прикипить до Гаваїв та до загадкового вбивства двох вродливих дівчат.

Колишній агент ФБР Джон Манці задумливо почухав за вухом і сказав, що зазвичай серійні вбивці вирізняються тим, що мають власний почерк, тобто віддають перевагу якомусь одному способу вбивства.

— Розу Кастро також задушили, але мотузками, — зауважив він. — Хоча насправді вона захлинулася. Не поговоривши із судмедекспертом, я можу лише покладатися на показання свідків, що Джулію Вінклер задушили руками. Тобто хтось убив її, стиснувши за горло.

— Іще рано стверджувати, — продовжив Манці, — що ці вбивства скоїла одна й та сама особа, але про задушення руками я можу сказати, що це особистий почерк. Задушення дає убивці більше задоволення, аніж, скажімо, вбивство за допомогою пістолета, бо жертва помирає не відразу.

Кім. Роза. Джулія. Це випадковість чи закономірність, що загрожувала перерости в епідемію вбивств? Мені захотілося негайно поговорити з Левоном та Барбарою, перш ніж вони побачать у новинах повідомлення про Джулію, якимось чином підготувати їх до найгіршого, але я не знав, де вони.

Учора вранці Барбара зателефонувала мені й сказала, що вони з Левоном їдуть до Оаху перевірити одну — можливо, фальшиву — наводку, і відтоді я від них нічого не чув.

Прикрутивши звук на ТБ, я набрав номер мобільного Барбари, а коли той не озвався, зателефонував Левону. Він також не відповів. Я залишив їм повідомлення і спробував зв'язатися з їхнім водієм. Мій дзвінок був переадресований на голосову пошту; я залишив Марко своє повідомлення, сказавши, що справа невідкладна.

Прийнявши душ, я швидко вдягнувся. Збираючись із думками, я відчув щось невловиме і важливе, на що мені слід було звернути особливу увагу, але мені ніяк не вдавалося встановити — що саме. Воно було схоже на ґедзя, якого ніяк не вдається прибити. Або слабкий запах газу, що витікає невідомо звідки. Що ж це таке?

Я знову спробував зв'язатися з Левоном, і коли в мене знову нічого не вийшло, я подзвонив приватному детективу Едді Кеолі. Хто-хто, а він мусив знати, як знайти Барбару та Левона.

Бо то була його робота.

— Слухаю, — гаркнув детектив.

— Едді, це Бен Гокінс. Ти новини бачив?

— Гірше того. Бачив не лише по телевізору, а й вживу.

І Кеола розповів, як прибув на острів відразу по тому, як поліції повідомили про смерть Джулії Вінклер. Він був присутнім при винесенні трупа й говорив із копами на місці вбивства.

— Убили сусідку Кім по готельному номеру, уявляєш? — сказав він.

Я розповів йому, що мені не вдалося зв'язатися з Макденіелсами та їхнім водієм, і спитав Едді, чи не знає той, де зараз можуть бути Барбара з Левоном.

— У якомусь ганделику на східному березі Оаху. Барбара сказала мені, що не знає назви.

— Може, я перебільшую, — сказав я детективу, — але мені лячно. Уникати спілкування — це на Макденіелсів не схоже.

— Зустрінемося біля їхнього готелю за годину, — сказав Кеола.

Я прибув до «Вейлі Прінсес» якраз за кілька хвилин до восьмої і вже рушив до реєстраційного столика, коли почув, як мене гукнув Едді Кеола. І швидко, підтюпцем підбіг до мене мармуровою підлогою. Його вибілене волосся було мокре й скуйовджене вітром, а обличчя зморене.

Черговий по готелю виявився молодим парубком у габардиновому піджаку з чепурненькою стодоларовою краваткою. На його лацкані висіла табличка: «Джозеф Кейсі».

Коли він скінчив говорити по телефону, ми з Кеолою ввели його в курс нашої проблеми: ми не можемо знайти двох постояльців готелю «Вейлі Прінсес» і їхнього водія, спеціально найнятого готелем. Я додав також, що нас серйозно непокоїть безпека містера та місіс Макденіелсів.