Бікіні - Джеймс Паттерсон 8 стр.

Джексон розправив піджак, потім краватку й випрямив крісло. Його обличчя скривилося від злості й почервоніло.

— Макденіелсе, ти просто здурів. Ти розумієш, що ти щойно скоїв, ти, вилупок собачий? Хочеш, щоб я тебе закрив? Ти цього хочеш? Гадаєш, що крутий? Хочеш, покажу тобі, який я крутий? Зараз заарештую тебе, засранця, і ти в мене сядеш за те, що накоїв — тобі ясно?!

— Давай, кинь мене за ґрати, чхати мені на це! Давай — а я розповім усьому світові, що ти за гнида.

— Левоне, Левоне, — підскочила Барбара, благаючи свого чоловіка. — Припини, Левоне, — сказала вона, вхопивши його за руку. — Тримай себе в руках. Будь ласка, вибачся перед лейтенантом.

Джексон важко сів, підсунув крісло до столу і сказав:

— Макденіелсе, не здумай мене хоч пальцем торкнути. Дякуючи тому, що мені на тебе начхати, у своєму звіті я зведу до мінімуму сьогоднішній інцидент. А тепер сідай, а то передумаю й заарештую тебе.

Левона й досі тіпало, але Джексон кивнув на стільці, і Барбара з чоловіком нарешті повсідалися.

Лейтенант торкнувся маківки своєї голови, потер забитий лікоть і сказав:

— Дуже часто, коли зникає дитина, один із батьків знає, що насправді сталося. Інколи знають вони обоє. Мені треба було пересвідчитися, що ви за люди.

Левон та Барбара отетеріло витріщилися на нього. І раптом вони — і я — усе збагнули: Джексон навмисне спровокував їх, щоб поглянути на їхню реакцію.

Образно кажучи, то був тест. І вони його пройшли.

— Ми розслідували цю справу з учорашнього ранку. Я ж вам сказав про це, коли телефонував, — злобно зиркнув Джексон на Левона. — Ми зустрілися з персоналом «Спортивного життя», а також з обслугою готелю та бару. Але наразі це нам нічого не дало.

З цими словами Джексон висунув шухляду свого робочого столу й дістав звідти стільниковий телефон — такий собі тоненький пристрій ледь не з людськими здібностями, який і фотографію зробить, і пошту відішле, і скаже вам, скільки бензину залишилося в бакові.

— Це — телефон Кім, — пояснив він. — Ми знайшли його на пляжі поблизу «Вейлі Прінсес». Ми скачали з нього дані й виявили кілька телефонних дзвінків від чоловіка на ім'я Дуг Кагіл.

— Кагіл? — перепитав Левон. — Дуг Кагіл колись зустрічався з Кім. Він мешкає в Чикаго.

Джексон похитав головою.

— Він телефонував Кім із Мауї. Набридав їй доти, доки поштова скринька не переповнилася й припинила приймати вхідні дзвінки.

— Так ви кажете, що Дуг зараз тут? — спитала Барбара. — Тут, у Мауї?

— Ми знайшли його в Макені, працювали з ним упродовж двох годин, а потім він заявив, що без адвоката з нами не спілкуватиметься, що Кім не бачив, бо вона відмовлялася з ним говорити. А затримати ми його не мали права, бо не мали проти нього жодних доказів, — сказав Джексон і сховав телефон Кім назад у шухляду. — Ось так, Макденіелсе. Це все, що ми маємо. Крім того, маємо дзвінок із повідомленням, що Кім потрапила до лихих людей, і телефон самої Кім. Ми навіть не знаємо, чи був скоєний злочин. Якщо Кагіл сяде на літак, то ми не зможемо його затримати через відсутність доказів.

Я помітив, як сіпнулася Барбара, як на її обличчі з'явилася гримаса болю.

— Дуг — не той, ким вам слід займатися, — мовив Левон. Джексон різко підняв брови.

— А чому це?

— Я знаю голос Дуга. Той, хто нам телефонував, — то був не Дуг.

Ми знову опинилися в чорному седані. Цього разу я сів спереду поруч із водієм. Марко відрегулював своє дзеркало заднього виду, ми обмінялися кивками, але сказати було нічого. Бо основна розмова відбувалася на задньому сидінні між Барбарою та Левоном.

— Барбара, я не передав тобі слово в слово свою розмову з тим виродком, бо це все одно нічого не дало б, — пояснив він. — Вибач.

— Я ж твоя дружина. І ти не мав права приховувати те, що він тобі сказав.

— Давай повторю тобі ще раз: «Вона потрапила до лихих людей». Це — єдине, що я тобі не сказав. І не сказав би, якби Не довелося розповідати Джексону. Люба, я просто намагався захистити тебе від потрясіння, розумієш?

— Захистити?! — скрикнула Барбара й заплакала. — Ти ж збрехав мені, Левоне! Збрехав.

Тут Левон не витримав і теж заплакав, і я збагнув, що так мучило його, чому в нього увесь час був відсторонений та скляний погляд. Якийсь зловмисник сказав, що завдасть шкоди його доньці, а Левон не розповів про це дружині. І тепер він уже не міг удавати, що це — не так.

Мені хотілося забезпечити їм хоч якусь міру приватності, тому я опустив вікно і став дивитися на берег, повз який ми проносилися. Там тішилися відпочивальники зі своїми дітьми, а в цей час батьки Кім жахливо страждали. Я болісно переживав цей разючий контраст між безтурботними туристами та подружжям, що розпачливо хлипало на задньому сидінні.

Я зробив запис у своєму блокноті, а потім крутнувся на своему сидінні й спробував сказати щось втішливе.

— Левоне, може, Джексон і не геній, але він серйозно за-й мається справою. Цілком можливо, що він — досить гарний детектив.

Батько Кім витріщився на мене холодним жорстким поглядом.

— Гадаю, стосовно Джексона ви маєте рацію. Він вирахував вас за п'ять секунд. Хто ви? Ви — паразит. Пишете свою історію. Поліпшуєте продаж вашої газети за рахунок нашого горя.

Це звинувачення гепнуло мене, як удар нижче пояса. Та все ж Левон має рацію, подумалося мені. Я проковтнув обрану, бо дуже співчував йому.

— Маєш певну рацію, Левоне. Але навіть якщо я — такий, як ти гадаєш, ця історія з Кім може вийти з-під контролю і зжерти вас живцем. Згадай про Джон-Бенет Ремсі. Про Наталі Головей. Про ЧандруЛеві. Сподіваюся, що Кім жива й що її невдовзі знайдуть. Але що б не сталося, я буду вам потрібен. Бо я не збираюся роздмухувати полум'я, перекручувати й перебільшувати. Я розповім цю історію так, як слід.

Марко почекав, поки Гокінс та Макденіелси проминуть фонтани й увійдуть до готелю. Потім він увімкнув швидкість, потихеньку вирулив на шлях Вейлі Алануї Драйв і рушив на південь. По дорозі він помацав під сидінням, витягнув нейлонову торбу й поставив поруч. Потім простягнув руку до тильного боку дзеркала заднього виду, де раніше примостив найновішу бездротову камеру з високою роздільністю. Витягнувши медіа-картку, він засунув її до нагрудної кишені.

Йому на мить подумалося, що, може, камера зсунулася, поки вони їхали з поліційного відділка, і кут огляду збився, та навіть коли записалося одне хлипання на задньому сидінні, то від прибереже цю звукову доріжку для іншої сцени. Левон розповів про лихих людей? Прекрасно!

Ось який він підлий та підступний, цей Марко! Уявляю, як вони отетеріють, коли про все здогадаються. Якщо взагалі коли-небудь здогадаються.

Він відчув приємне збудження, додаючи до вже зароблених грошей готівковий потенціал свого нового контракту, уявив товстий стос евро й можливість удвічі збільшити навар — якщо «Альянс» схвально проголосує за новий проект. Новий фільм буде таким класним, що потрясе його клієнтів аж до коріння їхнього коротко стриженого волосся, а для цього йому тільки й треба буде робити, що займатися тим, чим він завжди так вправно займався. Кращу роботу й уявити важко.

Побачивши, що наближається його поворот, Марко увімкнув сигнал, змістився в правий ряд і звернув на автостоянку торгового центру «Шоп ет Веіле». Припаркувавши авто в наивіддаленішому південному куточку стоянки, подалі від камер стеження й поруч із пошарпаним орендованим фордом «таурус».

Невидимий за тьмяним склом свого таксі, убивця скинув із себе маску «Марко»: шоферську кепку, перуку, фальшиві вуса, куртку та ковбойські чоботи. А потім видобув із торбини речі «Чарлі Ролінза»: бейсболку, потерті кросівки «Адідас», сонцезахисні окуляри й обидві камери.

Швидко перевдягнувшись, він сховав у торбу Марко-причандали й повернувся до «Вейлі Прінсес» уже в «таурусі». Давши швейцарові три долари на чай, він підійшов до реєстраційного столика. Йому пощастило винайняти номер із двоспальним ліжком та видом на океан.

Відійшовши від столика й рушивши до ліфта, розташонаного в дальньому кінці вестибюля з мармуровою підлогою, Анрі, тепер в іпостасі «Чарлі Ролінза», побачив Макденіелсів та Гокінса. Вони сиділи за низеньким скляним столом і нили каву.

Ролінз відчув, як його серце закалатало на підвищеній швидкості — Гокінс повернувся, поглянув на нього й на якусь мілісекунду зупинив на ньому свій погляд — невже його примітивний та неповороткий, як у рептилії, розум робить якесь порівняння? Та все ж прикид «Чарлі Ролінз» справив належний вплив на раціональну частину цього мозку: репортер нарешті відвернувся і став дивитися в інший бік.

Через цей погляд гра могла скінчитися за одну мить, але Гокінс його не впізнав, хоча кілька годин просидів поруч із ним в авто. Безкарно ходити по лезу ножа — ось де справжнє задоволення!

І Чарлі Ролінз, фотограф із неіснуючого журналу «Ток Віклі», вирішив додати захвату ще на одну позначку. Піднявши свою «Соні» — посміхніться, дітки, зараз звідси вилетить пташка! — він зробив три знімки Макденіелсів.

Ось так, мамо й тату.

Його серце аж підстрибнуло від утіхи, коли Левон невдоволено скривився й подався вперед, закриваючи собою дружину від об'єктива камери.

Схвильований ледь не до екстазу, убивця подався сходами до свого номера, думаючи вже про Бена Гокінса, котрий тепер цікавив його навіть більше, ніж Макденіелси. Гокінс був чудовим письменником детективів, і кожна з його книжок нічим не поступалася «Мовчанню ягнят». Але він і досі не написав свого справжнього шедевру. Тож чому б не спробувати зробити це зараз?

Ролінз вставив у щілину картку-ключ, і спалахнув зелений вогник. Двері відчинилися, розкривши перед ним сцену ненав'язливої розкоші, яку він ледь помітив. Бо його розум уже повнився думками про те, як зробити Бена Гокінса невід'ємною складовою свого проекту.

Як найкраще його використати — ось у чім полягало питання.

Левон поставив на столик порцелянову чашку з кавою. При цьому чашка страшенно торохтіла об блюдце. Левон усвідомлював, що Барбара з Гокінсом, а може, і цілий легіон японських туристів, що набилися у вестибюль, бачили, як трясуться його руки. Але він нічим не міг зарадити.

Як же ж йому не нервуватися, коли отой кровопивця-папарацо[3] націлив на нього та Барбару свою камеру! А тут іще неприємні спогади про інцидент із лейтенантом Джексоном, від яких голова обертом ішла! Він і досі відчував у долонях пружність поштовху, відчував приниження від думки про те, що запросто міг опинитися за ґратами, але, чорт забирай, він це зробив — і будь, що буде.

Але є й позитив: можливо, своїм «демаршем» він змусить-таки Джексона підняти сраку й серйозно зайнятися справою Кім. Якщо ж ні, то погано. Дуже погано. Бо доведеться фактично самим займатися розслідуванням, більше не покладаючись на лейтенанта.

Левон відчув, що хтось наближається до них іззаду. Гокінс підвівся зі свого крісла і сказав:

— А ось нарешті й він.

Левон підвів погляд і побачив, як через вестибюль до них наближається тридцятирічний чоловік у широких спортивних штанях та блакитній спортивній куртці поверх яскравої гаванської сорочки. То був фарбований блондин із пробором посередині голови.

— Знайомтеся, — сказав Гокінс, — це Едді Кеола, найкращий приватний детектив на Мауї.

— Єдиний приватний детектив на Мауї, — поправив його Кеола й посміхнувся, оголивши на своїх зубах фіксатори.

«Господи, — подумав Левон. — Та він же не набагато старший за Кім!» Невже це той самий детектив, що знайшов дівчину Різ?

Кеола потиснув руки Макденіелсам, сів в одне з ротангових крісел із розкішною оббивкою і сказав:

— Радий вас бачити. Вибачте за поспішність, але я вже задіяв своїх інформаторів.

— Уже? — здивувалася Барбара.

— Щойно мені зателефонував Бен, я взявся за роботу. Я народився за п'ятнадцять хвилин ходу звідси і кілька років після Гавайського університету служив у поліції. І досі маю з ними добрі робочі стосунки, — пояснив Едді. Левону здалося, що хлопець не вихваляється, а просто представляється. — 1 вони вже декого підозрюють, — додав детектив.

— Ми знаємо цього підозрюваного, — відповів Левон і розповів про те, що Дуг Кагіл — колишній хлопець Кім, а потім розказав про нічний телефонний дзвінок, який навпіл розколов їхній світ, наче сире яйце.

Барбара попросила Едді розповісти про Керол Різ, знамениту двадцятирічну велосипедистку з Огайо, яка зникла два роки тому.

— Я знайшов її в Сан-Франциско, — відповів Кеола. — У неї був неприкаяний безголовий приятель, якого вона бажала позбутися. Тому вона влаштувала власне викрадення, змінила ім'я й таке інше. Дівчина страшенно розлютилася, коли я її знайшов, — додав детектив, задумливо киваючи головою й пригадуючи минуле.

— Розкажіть нам, що ви збираєтеся робити, — попрохав його Левон.

Кеола відповів, що хоче поговорити з фотографом зі «Спортивного життя» — може, той випадково зняв якихось роззяв під час фотосесії. Потім він хотів би поговорити з охоронцями готелю й проглянути записи, зроблені камерами тої ночі, коли зникла Кім.

— Будемо сподіватися, що Кім сама невдовзі з'явиться, — продовжив Кеола. — Якщо ж ні, то тоді почнеться рутинна й ретельна детективна робота. Ви будете моїми єдиними клієнтами. Я залучу на допомогу додаткові сили, якщо в тому буде необхідність, і ми працюватимемо цілодобово, не покладаючи рук. І закінчимо тоді, коли ви скажете. Ані секундою раніше. Саме так це й робиться.

Левон обговорив із Кеолою розцінки, але насправді вони не мали істотного значення. Йому пригадалися години роботи, зазначені на дверях поліційного відділка в Кігеї. З понеділка до п'ятниці — з восьмої до п'ятої. У суботу — з десятої до четвертої. А тим часом Кім — десь у якомусь лігві, нещасна й безпорадна.

— Я вас наймаю, — сказав Левон. — Можете розпочинати роботу.

Не встиг я відчинити двері свого номера, як задзвонив мій телефон.

На моє «алло» якась жінка спитала із сильним акцентом:

— Це Бен е-е-е… Гокінс?

— Так, це Бен Гокінс, — відповів я й став чекати, що жінка назветься, але цього не сталося.

— У готелі «Вейлі Прінсес» мешкає один чоловік…

— Ну і?

— Його звуть Нільс Бйорн, і вам слід із ним поговорити.

— З якого це дива?

Жінка сказала, що Бйорн — європейський бізнесмен, з яким треба розібратися.

— Він якраз був у готелі, коли зникла Кім Макденіелс. Можливо, він якраз… Коротше кажучи, вам слід із ним поговорити.

Я висунув шухляду, шукаючи блокнот і ручку.

— А чому ви вважаєте цього Нільса Бйорна підозрілим? — спитав я, нарешті знайшовши ручку й записуючи це ім'я.

— Візьміть і самі з ним поговоріть. А мені треба хутко класти слухавку, — відповіла жінка. 1 поклала.

Я дістав із холодильника пляшку мінералки «Пер'є» і вийшов на балкон. Я зупинився в готелі «Маріот» за чверть милі від набагато дорожчого «Вейлі Прінсес», але з так само прекрасним видом на океан. Потроху цмулячи напій, Я думав про свою невідому інформаторку. По-перше, як вона мене знайшла? Лише Макденіелси та Аманда знали, де я зупинився.

Я повернувся крізь ковзні двері до номера й завантажив свій портативний комп'ютер. А потім підключився до Інтернету і виґуґлив «Нільс Бйорн».

Першою згадкою про нього була минулорічна стаття в лондонській «Таймс». У ній ішлося про арешт у Лондоні Нільса Бйорна за підозрою в продажу зброї Ірану. Але згодом його відпустили через брак доказів.

Я став клацати далі, відкриваючи решту статей, але всі вони були схожими або аналогічними першій.

Потім я відкоркував іще одну пляшку мінералки і знову став нишпорити. І таки знайшов іще одну історію про Бйорна, датовану 2005 роком. Тоді його звинуватили в нападі на жінку за обтяжливих обставин, що мовою юристів означало згалтування. Ім'я жінки не згадувалося, ішлося лише про те, що то була дев'ятнадцятирічна модель. І знову Бйорн вийіион сухим із води.