Так несподівано розв’язалось дуже важке завдання, і Шрагін з вдячністю думав про Зіну.
А от у Федорчука з його Юлею виник такий небезпечний конфлікт, що Шрагін вирішив втрутитись. Енергійна, смілива, з вольовим характером, Юля рвалася в бій з фашистами і звинувачувала Федорчука в бездіяльності й боягузтві, а той поки що не мав дозволу сказати їй, хто він. Спочатку Шрагін не надавав значення цій історії і не поспішав з дозволом Федорчуку відкритись перед Юлею. Тоді Юля стала діяти сама. Чудово розмовляючи по-німецькому, вона почала одчайдушно знайомитися з німцями, ходила з ними в кіно, на вечірки і днями сказала Федорчуку, що невдовзі за допомогою якоїсь своєї знайомої, що працювала в аптеці, дістане ціанистий калій. «Труїтиму фашистів, як пацюків», — заявила вона. А коли Федорчук назвав це безглуздою витівкою, дівчина мало не вигнала його з дому і обізвала дезертиром.
Шрагін ішов до Федорчука…
Григоренко вже стояв на умовленому місці. Шрагін повільно пройшов повз нього, та незабаром зв’язківець обігнав його і пішов кроків на п’ятдесят попереду. Він мав підвести його до хати Федорчука, а потім чергувати на вулиці.
Федорчук зустрів Шрагіна у дворі свого будинку. Вони пройшли в глибину двора й сіли на лавку.
— Дурне становище створилось, Ігоре Миколайовичу, — тихо мовив Федорчук, проорюючи п’ятірнею густий русявий чуб.
— Що ви сказали їй про мене?
— Один мій давній і хороший знайомий, тямущий, мовляв, чоловік і таке інше.
— Ви за неї ручитеся? — суворо спитав Шрагін.
— Як за себе. Вона ж від ненависті до німців просто худне на очах.
— Покличте її.
Юля вийшла з хати і твердою чоловічою ходою наближалась до Шрагіна, трохи звузивши спрямовані на нього очі. Невисока на зріст, але широка в плечах, чорне пушисте волосся спадало на плечі. Великі і теж чорні очі дивилися сміливо з-під прямих, мов стріли, брів.
— Здрастуйте, не знаю, як вас звати-величати, — сказала вона низьким, грудним голосом і сіла на краєчок лавки.
— Ігор Миколайович, — відповів Шрагін, розглядаючи її далі.
— Ви що, свататись прийшли? — усміхнулась Юля. — Сашко казав, що ви хочете поговорити про якусь справу.
— У нас у всіх одна справа, — сухо сказав Шрагін. — А якщо вже зайшла мова про Федорчука, то мушу зразу попередити: він відповідає переді мною за кожний свій крок і без мого дозволу нічого робити не має права.
Юля подивилася на нього здивовано:
— Але ж мене ваша влада не стосується. Та й хто вам дав владу над Сашком?
— А це вже не ваше діло, — навмисно різко відповів Шрагін.
Вони помовчали.
— Я чув, ви хочете труїти гітлерівців?
— Для початку хоч це.
— А продовження може й не бути. Вони спіймають вас на першому, в кращому разі — на другому. Не так-то вже й важко їм буде встановити отруювача. Ви вже дістали отруту?
— Обіцяли принести завтра.
— Хто?
— Одна жінка, я її ще до війни знала. В аптеці працює.
— Ви її добре знаєте?
— Ми з нею раніше в однієї перукарки зачіску крутили.
— Воно й видно — не докрутили, — різко сказав Шрагін. — Та жінка знає, навіщо отрута?
— Якби не знала, не дала б.
— Завтра ви підете до неї і скажете, що отруту шукали для себе, придумайте яку завгодно причину: розчарування, ревнощі і таке інше. І заявіть, що ви передумали. Попросіть пробачення, переведіть все на жарт. Я не можу допустити, щоб Федорчук загинув через те, що якась аптекарка, з якою ви разом ходили до перукаря, бовкне кому-небудь про ваші дитячі заміри.
Юля дивилася на Шрагіна широко розплющеними очима. Здавалось, вона почала щось розуміти. Раптом вона згорбилась, опустила голову і голосом, сповненим болю, сказала:
— Зрозумійте, я німкеня, я не можу. Знайомі сусіди пальцями на мене показують — от, мовляв, що значить німкеня: прийшли в місто німці, так вона першим ділом полюбовника завела. — Юля підвела голову і, дивлячись на Шрагіна запаленими, виблискуючими очима, сказала: — Я їм покажу, яка я німкеня, покажу!
— Показувати треба не сусідам, які самі ще невідомо, як поводитимуться, — тихо сказав Шрагін.
— А кому ж?
— Вашому другові Федорчуку, — усміхнувся Шрагін. — Це для початку, а потім і мені, якщо я, звичайно, побачу, що ви не істеричка, а справжній боєць і хочете завдавати ворогові серйозних ударів.
— Хто ви? — спитала Юля.
— Я вже сказав: я відповідаю за все, що робитиме тут ваш друг Федорчук.
— І за його неробство теж? — усміхнулась Юля.
— І за неробство теж.
— З дитинства не люблю дешеві таємниці, — в’їдливо сказала дівчина.
— А дорогі? — запитав Шрагін.
Юля промовчала.
— Розкажіть краще про себе, хоча б у двох словах.
— Автобіографія потрібна?
— Так, поки що коротка.
— Поцікавтесь у товариша Федорчука, він у курсі.
— А він казав, між іншим, що ви людина серйозна.
— О, господи, ну ніхто я, ніхто! Вчилась у школі, через хворобу батьків не закінчила, пішла працювати. Була санітаркою в лікарні. Батьки перед війною померли. Батько робітник. От і вся анкета.
— У комсомолі перебували?
— Що значить — перебувала? Мені ж іще немає двадцяти семи. По червень включно внески сплачені.
— Хто ті німці, з якими ви познайомились? — спитав Шрагін.
— Сволота.
— Офіцери? Рядові?
— Я об рядових руки паскудити не збиралась.
— Вони не пропонували вас куди-небудь влаштувати?
— Пропонував один, — здивувалась Юля. — Перекладачкою в ресторан для льотчиків. Тут, у місті.
— Що ви сказали?
— Сказала: побачимо.
— Треба влаштовуватись.
— Навіщо?
— Потрібно, Юля. Дуже важливо знати, що думають льотчики Гітлера, про що між собою розмовляють, куди збираються летіти. А перекладач все це може взнати.
— То що ж, прямо отак і йти в цей їхній ресторан? — спитала вона.
— Прямо отак і йти… І зробити це, Юля, треба швидко. Днів через три — чотири постарайтесь повідомити, чим усе закінчилось. Скажіть Сашкові, а він передасть мені. Якщо не вийде, подумаємо про щось інше. Домовились? — Юля кивнула. — Ну що ж, згода! А тепер позвіть сюди Сашка. До побачення.
Федорчук сів рядом із Шрагіним і очікувально мовчав.
— Хто я, їй, як і раніше, невідомо, — сказав Шрагін. — Знає вона тільки, що ми з вами зв’язані якоюсь загальною справою. А тепер покажіть мені, де схована вибухівка.
Федорчук підвів Шрагіна до паркана.
— Дивіться в щілину. Бачите недобудоване приміщення? Сюди, ближче, до самої огорожі, ріг будинку. Під ним і закопали.
Шрагін уважно оглянув місцевість і запропонував Федорчукові продумати, як без риску брати з тайника вибухівку.
— А я вже продумав…
Федорчук провів Шрагіна в маленький сарайчик, знизу аж догори забитий дровами.
— От звідси я сьогодні вночі почну рити підземний хід прямо до тайника.
— Куди діватимете землю?
— А он туди, на грядки. У мене одне прохання: все, що зв’язано з добуванням вибухівки і її дальшим використанням, я хотів би робити разом з Харченком.
— Не заперечую, — відізвався Шрагін. — Як у вас з роботою?
— Димко зварганив для мене надійного папірця на випадок, якщо спитають. А з справжньою роботою, мабуть, треба почекати, поки з’ясується, куди мені корисно йти, прихопивши з собою вибухівку.
Все продумав цей спокійний і сильний чоловік. Шрагін подякував йому за це й пішов. Тепер Григоренко супроводжував його, йдучи позаду.
Розділ 14
Двері Шрагіну відчинила Ліля.
— Як добре, що ви прийшли! — шепнула вона. — У нас ваш начальник адмірал Бодеккер. Його привів генерал Штромм, він сказав, що хоче особисто відрекомендувати вас адміралу. А вас нема. Опорядіться і заходьте.
— Добре.
Шрагін нашвидку поголився, надів білу сорочку, галстук і незабаром увійшов до вітальні.
— От і пан І-гор! — крикнув генерал Штромм. — Впізнаєте його, адмірале?
— Авжеж, авжеж… — відізвався Бодеккер. — Ми знайомі.
— Добрий вечір, панове. — Шрагін зробив загальний уклін і, підійшовши до Емми Густавівни, низько схилився до її руки.
— Сідайте на диванчик до Лілі, — млосно сказала вона.
Коньячна пляшка була вже порожня, генерал Штромм розливав у бокали німецьке вино, яке приніс.
— Як можна, пане І-гор, не поспішати додому до такої чарівної дружини? — спитав генерал.
Шрагін люб’язно усміхнувся генералу і звернувся до Бодеккера:
— Я шукав одного інженера нашого заводу. Мені сказали, що він лишився в місті, але де живе, з’ясувати не пощастило.
— Навіщо вам займатися цим? — загримів генерал Штромм. — Хай адмірал подзвонить коменданту міста, і завтра ж вашого інженера доставлять на завод. І взагалі — до дідька справи! Цей бокал золотого, як сонце, німецького вина я хочу випити за повітря нашого міста, за повітря, яке в ці дні стало чистішим.
Генерал випив вино і, поставивши на стіл бокал, побачив, що більше ніхто з тих, що сиділи за столом, своє вино навіть не пригубили.
— Панове, в чім річ? Мій тост вам не до душі? Може, у вас серед родичів є єврейські хвости, хо-хо-хо!
Всі мовчали. І тоді Емма Густавівна, не стільки розуміючи, скільки відчуваючи виниклу за столом напруженість, на правах хазяйки вирішила виправити становище.
— Ну навіщо такі незрозумілі тости? — проспівала вона своїм воркуючим голосом. — І взагалі, навіщо за столом політика і всяке таке?..
— Незрозумілі тости? — здивувався генерал Штромм, оглядаючи всіх, хто сидів за столом.
— Я б сказав — не зовсім зрозумілі, — зауважив Бодеккер.
— І вам, адмірале? — ще дужче здивувався Штромм. — Тільки суто з ввічливості в присутності милих дам я не хотів вдаватися в подробиці, але я просто змушений це зробити. У місті проводиться ліквідація євреїв, от і все.
Очі в Емми Густавівни округлилися.
— Що значить… ліквідація?
— Гнедіге фрау, ради бога… — генерал Штромм притиснув руки до грудей. — Не вимагайте від мене дальших подробиць.
— Ви маєте на увазі їх виселення? — спитав Бодеккер.
Шрагіну здалося, що насправді адмірал чудово знав, про що говорить генерал, але провокував його сказати все до кінця.
Штромм сплеснув руками:
— О, боже, куди я потрапив! У товариство наївних сліпців! Може, ви мене розігруєте? — Він подивився на Бодеккера і, починаючи сердитись, сказав: — Так, адмірале, виселення, або, точніше, переселення до прабатьків. — Він повернувся до Емми Густавівни. — Пробачте, мадам.
За столом запанувала ще напруженіша мовчанка. Шрагіна дуже непокоїла Ліля, вона дивилася на генерала з відвертою огидою. Шрагін непомітно для інших під столом міцно стиснув руку Лілі і сказав спокійно:
— По-моєму, все настільки ясно, що можна перейти до іншої теми.
— Браво, пане І-гор! — гаркнув генерал і налив собі вина. — От чортяка мій шофер, казав же йому взяти вина більше.
— Я можу запропонувати наше, кримське, — поквапно промовила Емма Густавівна.
Шрагін відчував, як тремтіла в його руці холодна рука Лілі.
— Ви погано себе почуваєте? — тихо спитав він.
Ліля кивнула.
— Тоді навіщо ви тут сидите? Ідіть і лягайте в постіль, на вас ніхто не образиться. Правда, панове?
— Право засмутитись ми все-таки за собою залишимо, — прогудів генерал, окидаючи поглядом тонку постать Лілі.
— Справді, мене чогось морозить, — сказала вона.
Шрагін допоміг їй встати і повів у спальню. Коли вони ввійшли туди, Ліля вирвала у Шрагіна свою руку.
— Ви чули, що він сказав?
— Він говорив правду.
— Вони їх убивають?
— Так.
— І ви спокійні?
— Я змушений бути спокійним, і я дуже боявся, що у вас щось вирветься.
— Вони ж убивці! — здавленим голосом крикнула Ліля.
Шрагін схопив її за плече і, притиснувши до себе, прикрив її уста рукою.
— Ви що, хочете, щоб вони знищили всіх нас?
Шрагін підвів дівчину до ліжка і вони сіли поряд. Ліля тупо дивилася прямо перед собою.
З вітальні долинав розкотистий генеральський регіт.
— Ігоре Миколайовичу, давайте вночі втечемо звідси, — прошепотіла Ліля, впритул наблизивши своє обличчя до обличчя Шрагіна. — Я не можу, не можу…
— Це неможливо, Ліля. Ми повинні залишитися тут, хоча б для того, щоб знати про всі їхні злочини і про те, хто їх учиняв.
— Дивитись і не діяти — це ж злочин, — сказала Ліля. — О господи, у мене є шкільна подруга… Рая… Невже і її?.. Позавчора я бачила її.
— Не діяти ми не будемо.
— Ви просто втішаєте мене, думаєте, що я остання дурепа.
Шрагін взяв Лілю за плечі.
— Ні, Лілю, я поганий утішитель. Мене самого тіпає від люті. Але не треба квапити події, це небезпечно, дуже небезпечно. І якщо ви будете мене слухатись і вірити мені, ви скоро переконаєтесь, що я вас не обманюю.
— Я збожеволію, я можу зрадити себе, — тихо промовила Ліля. — Що ж мені робити, що?
— Для початку уважно слухати й запам’ятовувати все, що вони кажуть. Тільки одна сьогоднішня розмова багато чого варта. Настане час, і ми нагадаємо генералу Штромму цей вечір.
— Коли б ви знали, як мені хочеться повірити вам! — тихо вигукнула Ліля. — Адже це єдине, що дало б мені право жити.
— Прошу вас, повірте мені. І од вас поки що вимагається не так уже й багато: не зірватись по-дурному і, нарешті… слухатись мене і вірити мені, — сказав Шрагін, взявши її руки в свої. — А тепер лягайте і постарайтеся заснути, нам з вами треба бути в формі, незважаючи ні на що. На добраніч.
Коли Шрагін увійшов до вітальні, адмірал Бодеккер уже прощався.
— Я страшенно втомився. — Він подивився на годинник і звернувся до Емми Густавівни: — Хочу подякувати вам за чудовий вечір і відкланятись, залишивши за собою право не забувати до вас дорогу.
Адмірал поцілував руку хазяйці, кивнув генералу Штромму і попрямував у прихожу. Шрагін пішов його проводжати, допоміг йому надіти пальто.
— Я вас вчасно не попередив, що Штуцер — йолоп, і за це він серйозно поплатився, — сказав адмірал, нервово натягуючи на руку лайкову рукавичку. — Вони трохи відкрили кінгстон і потім, звичайно, не змогли його закрити. Кран потонув… Ви щось вирішили з приводу моєї пропозиції? — спитав він без паузи.
— У мене тільки один сумнів, — відповів Шрагін. — Я не хотів би часто виїздити з міста. Все-таки сім’я…
— Познайомившись з вашою милою дружиною, я розумію вас, — усміхнувся Бодеккер. — Обіцяю, що вам не доведеться часто їздити.
— Тоді я згодний, — відповів Шрагін.
Розділ 15
Осінній ранок був по-південному ніжний і ясний. На аеродромі поблизу міста невелика група людей ждала прибуття рейхсміністра Генріха Гіммлера. Сонце, що тільки-но випливло над землею, світило в спини тим, хто зустрічав, і їх надмірно довгі тіні тягнулися зеленим полем на захід, туди, де мав показатись літак.
Найдовшою була тінь командуючого вісімнадцятою армією генерала фон Шобера. За ним ходило прізвисько Довга Берта. Серед тих, що зустрічали, він був найвищий і за чином. Чорний плащ балахоном висів на його кощавій постаті, із застебнутого коміра кітеля стирчала тонка довга шия, увінчана маленькою головою, що потонула в кашкеті з довгим, як дзьоб, чорним козирком. Він стояв трохи осторонь від усіх і помітно нервував: надто часто поглядав на годинник, переступав з ноги на ногу, тривожно про щось задумувався. Всі інші, хто зустрічав, групувалися навколо коменданта міста полковника Гофмана — коротконогого здоров’яка з плоским обличчям. Він був схожий на боксера, що натягнув на себе військову форму. Тут був і шеф місцевої СД, обер-штурмбанфюрер доктор Шпан, старший слідчий Релінк, начальник поліції СД штурмбанфюрер Цах, генерал Штромм. Вони стояли щільною групою і поводилися один з одним так, наче всі були рівня за званнями й чинами. Їх рівняла і об’єднувала належність до тієї особливої касти військових, у чиїх званнях були дві магічні літери «СД». І це їхнім міністром був Гіммлер, якого вони тепер чекали. Всі знали, чому нервує генерал фон Шобер, і розуміюче поглядали на нього. Вони знали, що доля командуючого армією вирішена, саме вони постаралися створити в Берліні думку, що генерал недостатньо рішучий в проведенні особливих заходів по впровадженню «нового порядку» на зайнятих територіях. Генерал дозволив собі, і не один раз, відмовити в допомозі ейнзатц-групі «Д»[2], у якої часто не вистачало сил оперативно проводити «ефективний» терор проти місцевого населення. Сьогодні вони вже розраховували узнати, хто буде замість Шобера. Про те, що над ним нависли хмари, генералу фон Шоберу повідомили його друзі з Берліна, і він чудово знав, що це діло рук тих, хто стояв поряд з ним на аеродромі, і пригадував тепер усі сутички, що сталися між ним і цими людьми. Але ж, як на зло, вони щоразу вимагали в нього транспорт і людей, коли на фронті складалася напружена ситуація, і йому дорогий був кожен солдат, кожна машина. Він сам розумів, що в них теж важливі і вкрай необхідні обов’язки, та тільки вважав, що своєю головою відповідає перед фюрером насамперед за хід наступу, і тому сподівався, що в майбутньому, коли оцінюватимуть його дії за найвищим рахунком війни, всі ці сутички не варті будуть і ламаного гроша і на них ніхто не зверне уваги…