Павло Ілліч приїхав на військовій полуторці з солдатом-шофером і добре підхмеленим старшиною. Всі швидко розмістились у кузові, й солдати накрили їх брезентом.
— Поки я не постукаю — мовчіть, — наказав старшина. — А як проскочимо пропускний пункт на виїзді з міста, брезент можете зняти.
Хвилин через двадцять машина зупинилась. Шрагін почув, як хлопчачий голос спитав:
— Що везеш?
— Спецвантаж, а що саме, нам знати не належить, — відповів старшина.
Промінь ліхтарика сковзнув по кузову машини.
— Їдь, не загороджуй!
Полуторка рушила далі. Хвилин через десять старшина, як обіцяв, постукав у віконечко з шоферської кабіни. Шрагін одкинув брезент. Над ними розкрилось те ж саме чорне спокійне небо, вкрите вже по-південному великими яскравими зірками.
Розділ 2
Все вийшло якнайкраще. Сніжко сам запросив Шрагіна на деякий час зупинитися в них. Господарям він аж ніяк не завдавав клопоту: у добротному будинку Сніжка було п’ять кімнат, крім кухні.
Поголившись з дороги і поснідавши, Шрагін разом з Павлом Іллічем пішов на завод. Вулиці міста виглядали тривожно. Багато військових машин. На перехресті в садочку з траншей стриміли жерла зенітних гармат. Солдат, що стояв біля них, зсунувши каску на потилицю, в бінокль обдивлявся небо. На вікнах білі хрести з паперових стрічок — наївний спосіб уберегти шибки, коли розвалюються будинки. Двоповерховий кам’яний будинок бомба розкидала на три боки. Лишилася тільки одна стіна — вся в квадратах різнобарвної шпалери.
— Тут жив адвокат, — незрозуміло посміхнувся Сніжко і показав на руїни. — Дуже погана людина. Коли я судився за свій будинок, він хотів мене пустити з торбами, а, бач, сам усе втратив. Бог, він усе бачить і шельму мітить.
По дорозі на завод вони зустрічали людей, які знали Сніжка, віталися з ним.
— Здрастуйте, здрастуйте… — відповідав він то поблажливо, то привітно, а то й іронічно.
— Я бачу, вас усе місто знає, — сказав Шрагін.
— Нічого дивного, — з гідністю відповів Сніжко. — Я тут народився, виріс, людиною став. А тільки знайомства бувають різні. Ось допіру низько кланявся мені дідок, сухорлявий такий, у кепочці. У мене з ним сварка була на заводі. Він тоді ще не виходив на пенсію, в активістах ходив. Зараз він уперше за останні два роки відкланявся. А я от собі й думаю, і чого б це він раптом упізнав мене?
«Я-то знаю, чому він тебе впізнав», — подумав Шрагін, ще раз переконуючись, як добре може стати в пригоді йому знайомство з Павлом Іллічем, який, звичайно, не виїде з міста.
— Житимемо, як бог присудить, — сказав той за сніданком. — Та й німця нам малювати не треба, у нас німецьких колоністів споконвіку повне місто. І скажу вам: нічого люди, є навіть і кращі за наших.
Шрагін знав, що в цьому місті живе багато німецьких родин, які оселилися тут з давніх-давен. Квартира, в якій для нього мали підготувати кімнату, належала саме такій сім’ї.
— А як же ви… коли щось? — поцікавився Сніжко. Шрагін запитливо глянув на нього. — Ну, коли німець сюди прийде…
— Ще не знаю, — безтурботно відповів Шрагін. — Тепер головне для мене — проявити дисципліну: раз мене сюди перевели, я — тут. І готовий виконати будь-яке розпорядження.
— Можуть на вас і шинельку натягнути, — посміхнувся Сніжко.
— Все-таки я спеціаліст.
— Це так, — погодився Сніжко. — Та тільки для наших ви людина зайшла, а навкруги хмара свояків та шуряків, яким броня потрібна.
— Поживемо — побачимо, — з тією ж безтурботністю мовив Шрагін.
Сніжко пройшов на завод, а Шрагін попрямував до будинку, що стояв поруч з прохідною, і незабаром вже сидів у кабінеті завідувача кадрами заводу — того самого Савельєва, про якого йому розказував Сніжко. Втомлений і нервовий, Савельєв з першої ж хвилини заговорив із Шрагіним роздратовано й грубо. Шпурнувши на стіл його папери, він вигукнув:
— Дурні! Справжнісінькі дурні!
— Хто? — здивовано запитав Шрагін.
— В тому числі і ви, коли не розумієте, що тільки невиліковні дурні могли в такий час затіяти перекидання кадрів через всю країну, а головне — куди?
— Вам не потрібні інженери?
— Знаєте, хто нам зараз потрібний? — майже закричав Савельєв, але замовк і знову став гортати папери. Раптом він здивовано втупився на Шрагіна. — Ти глянь, виявляється, перевод за вашим бажанням?
— Я був змушений подати таку заяву.
— Змушений чи не змушений, це не головне. Але, може, ви мені все-таки поясните, чому в вас спалахнуло бажання поїхати до міста, яке не сьогодні-завтра опиниться в руках ворога?
— Я просив би вас свої провокаційні думки лишити при собі, — сердито сказав Шрагін, дивлячись у червоні, запалені очі Савельєва. — В документах ясно сказано, що я подав заяву більше ніж за місяць до війни, і не моя вина, що наркомат затягнув цю справу. І нарешті, даремно ви берете на себе роль пророка і дозволяєте собі призначати строки здачі ворогові радянських міст.
— Ви, очевидно, не знаєте, де зараз німці, — втомлено промовив Савельєв.
— Зате я знаю, де завод, якому я можу стати в пригоді хоча б для того, щоб, залишаючи, висадити його в повітря, — сказав Шрагін.
— Може, вам краще спочатку піти в міськком партії? — з погано прихованою злорадною надією спитав Савельєв.
— Я розумію, на що ви розраховуєте, — відповів Шрагін. — Проте війна не скасувала порядку, який встановили не ми з вами. Віддайте про мене, як годиться, наказ, і я піду в міськком.
Савельєв розлючено натиснув кнопку дзвінка, що лежала на столі. До кабінету зайшла літня жінка в строгому чорному костюмі і солдатських чоботях.
— Ганно Гаврилівно, надрукуйте наказ про призначення цього товариша на вакантну посаду інженера у відділ головного технолога. Ось його документи. — Савельєв подав їй папери, дивлячись на неї так, ніби запрошував її подивуватись разом з ним з того, що відбувається.
— Коли вам дати наказ? — незворушно спитала жінка.
— Зараз, — видихнув Савельєв.
Жінка вже давно пішла, а Савельєв усе ще дивився нерухомими очима на те місце, де вона тільки-но стояла, і мовчав. Шрагін теж мовчав. І раптом Савельєв, важко зітхнувши, перевів погляд на Шрагіна і тужно мовив:
— До чого діло дійшло… І хто б міг подумати ще три місяці тому, га?
— Так, випробування випало нам важке, — в тон йому сказав Шрагін. — І зараз дуже небезпечно втратити владу над нервами.
— Хай йому грець! — тихо вигукнув Савельєв. — Але ж не можна вдавати, ніби нічого не коїться. Я ж у цьому місті народився, а цей завод — все моє життя. Де мені позичити нервів, де? Півзаводу пішло на фронт, а я все завідую кадрами. Воювати — це я розумію… — промовив він так сумно і без будь-якого награвання, що Шрагіну стало шкода цієї змученої людини.
— Нічого, нічого, війни вистачить і для нас з вами, — сказав Шрагін.
Через кілька хвилин наказ було підписано. З 10 серпня 1941 року Ігор Миколайович Шрагін, інженер-механік, зобов’язаний стати до роботи. Десяте — завтра.
Прямо з заводу Шрагін пішов в обласне управління НКВС. Він легко знайшов цей будинок, але зайшов у нього не зразу, хвилин тридцять вибирав момент, коли поблизу не буде перехожих.
Начальника управління не було, він ще вночі поїхав в обком, і коли повернеться, ніхто не знав. Шрагіна прийняв його заступник підполковник Гамарін, який саме й займався основною підготовкою шрагінської операції. Він був ще досить молодий, років під сорок, дебелий, підтягнутий, з широкими бровами на смуглявому обличчі.
— Чому Москву з таким запізненням повідомили про прибуття моєї групи? — спитав Шрагін.
— Низькопробна накладка, — відповів підполковник. — Ми думали, що про це повідомить сама група, а вони думали, що це зробимо ми.
Шрагіну сподобалось, що він не намагався ні вигороджувати себе, ні звинувачувати інших.
— Коли і де я можу побачити своїх людей? — спитав він.
— Ми зберемо їх, звичайно, а от коли, це сказати нелегко. Всі вони зараз беруть участь в очищенні міста, виловлюють всяку наволоч.
— Хто дозволив використати їх для цього? — намагаючись зберегти спокій, спитав Шрагін.
— У даній обстановці ніхто не міг допустити існування безробітних чекістів, — роздратовано відповів підполковник.
— Але ці люди мають залишитися тут і діяти при німцях. Невже ви не розумієте, що ви заздалегідь поставили їх під удар?
Гамарін спокійно усміхнувся самими куточками уст:
— Тих, кого вони чистять, у місті не буде.
— Мені необхідно зв’язатися з Москвою. — Шрагін підвівся і відійшов до вікна, даючи зрозуміти Гамаріну, що більше розмовляти з ним не має наміру.
Підполковник з’єднався з кимось по телефону.
— Як справи з Москвою? — спитав він так само спокійно. — А які надії?.. Дякую… Зв’язку з Москвою, товаришу Шрагін, ми не маємо вже другу добу…
Шрагін дивився крізь вікно на вулицю, але нічого там не бачив. Він напружено думав, що йому зробити. Якщо суворо дотримуватися стратегії і тактики дорученої йому справи, то він повинен відмовитись од використання присланих сюди людей. Але що ж тоді робити самому? Негайно виїхати? Чи залишитись і створити групу з місцевих жителів.
— Телеграфний зв’язок, сподіваюсь, є? — Шрагін підійшов до стола Гамаріна.
— Теоретично є, — підполковник знову всміхнувся куточками тонких уст, і це викликало в Шрагіна лють, яку йому нелегко було побороти. — Сьогодні, наприклад, ми одержали з Москви телеграму, яка була надіслана… — Гамарін поглянув на бланк телеграми, що лежала перед ним, і додав: — п’ятого серпня.
— А наш внутрішній зв’язок по ефіру?
— На жаль! — розвів руками Гамарін. — Під час першого ж бомбардування розбило наш приймально-передавальний центр. У виняткових випадках ми зв’язувались через Одесу, але сьогодні вранці і Одеса не змогла дати нам зв’язок.
— Вам наказувала Москва підготувати для групи радиста. Це зробили? — спитав Шрагін, намагаючись не дивитися на підполковника. — Чи, може, він теж бере участь в облавах?
— Ні. Для цього він надто одіозна постать у місті. Він жде вас на своїй квартирі…
Гамарін не договорив: шумно відчинилися двері, і в кабінет зайшов високий огрядний полковник. Шпурнувши планшет на диван, він зняв кашкета і, вихопивши з кишені носовичок, почав витирати спітніле обличчя і бриту до блиску голову.
— Спекота! — мовив він, важко дихаючи. — Спекота у всіх можливих значеннях.
— Це товариш Шрагін, — сказав Гамарін поквапно, немов попереджаючи, що в кабінеті присутня стороння людина.
Рука полковника завмерла з хусточкою на бритій голові.
— Нарешті прибув! Здорово. Я — Бурмін. — Він узяв носовичок у ліву руку, міцно потиснув руку Шрагіна і, не випускаючи її, сказав: — Мабуть, проклинаєш нас найгіршими словами?
— Я просто не знаю, що робити.
— Розумію, розумію… — Полковник Бурмін сів у крісло напроти Шрагіна. — Я вночі з обкому говорив по «ВЧ» з Москвою, всякого наслухався. — Він швидко обернувся до Гамаріна. — Ну як ти міг таке утнути? Примістити цих людей у готелі, та ще по нашій броні, а на додаток сунув їх в облаву!
— Я вам доповідав, — сухо мовив Гамарін.
— Застрахувався? — Полковник Бурмін дивився на Гамаріна з одвертим глузуванням. — Наче ти не розумієш, що зараз на моїй шиї. Тобі, тобі, Юрію Павловичу, доручено всі ці справи, і ти повинен був усе передбачити.
— Навіть бог усього не міг передбачити, — дивлячись убік, сказав Гамарін.
— З тобою, Юрію Павловичу, каші не з’їси, ложка завжди в тебе, — втомлено промовив Бурмін, і важко підвівшись з крісла, кивнув Шрагіну: — Ходімо до мене.
У затемненому з ночі кабінеті полковника кисло пахло тютюном. Розсмикнувши штори і розчинивши вікно, полковник сів за стіл. До кабінету вривався тривожний шум міста.
— Ну, що ти на все це скажеш? — спитав полковник.
— Говорити пізно, треба вирішувати. Група фактично підірвана, її треба передати вам для ваших потреб.
— А ти сам?
— А мені треба виїхати… або зостатися і створити нову групу з комуністів, яких тут залишають для підпілля. Ваша думка?
— Я доповів комісару все як є, — сказав полковник Бурмін. — Він вилаяв мене як тільки міг і наказав негайно виправити становище.
— Виправити? — здивовано спитав Шрагін. — Як?
— Комісар сказав, що ти знаєш, як це зробити. Він тільки дуже нервував, що тебе ще не було…
Шрагін мовчав. Він уже заспокоївся, і його мозок працював з особливою чіткістю. Так з ним бувало завжди, коли він опинявся в скрутному становищі.
— Вік живи, вік учись, — заговорив Бурмін. — Сам розумієш, скільки тепер на мене всякого звалилось. Вирішив, що цією справою повинна займатися людина, звільнена від усього іншого. — Полковник голосно передихнув і вів далі, немов прислухаючись до шуму на вулиці: — І прекрасний же працівник — чіткий, тямущий, повороткий… Але, видно, тільки коли налагоджена роками справа котиться з гори. А в цих умовах виявився…
— Треба негайно ж віддати наказ, — перебив його Шрагін. — Моїх людей зняти з операції по очищенню міста. Сьогодні ж їх необхідно переселити з готелю на приватні квартири. Це треба зробити вночі. Післязавтра вранці зібрати їх…
Розділ 3
Коли на другий день вранці Шрагін ввійшов на територію заводу, він одразу зрозумів, що робили невеликі групи людей — і цивільних, і військових — біля силового цеху і трохи віддалік, біля стапелів, де височів стальним громаддям недобудований крейсер. «Мінують», — здогадався Шрагін і раптом до болю уявив собі, як рухнуть всі ці складні і такі дорогі споруди і цей корабель-красень… Він пригадав першу студентську практику на Балтійському заводі. Інженер, який знайомив студентів із заводом, повів їх вздовж стапелів. На одному вони побачили маленькі людські постаті, що копошилися на дні величезного котлована — тут майбутнє судно тільки зароджувалось. На другому стапелі вони вже бачили контури судна, зростаючі догори, красиво вигнуті його боки, розперті стальними ребрами. На третьому стапелі вже настилали палубу, а на останньому був корабель, майже готовий до спуску. Він стояв похило, наче приготувавшись до стрибка в море, і був навдивовижу красивий — весь сяяв голубими зірками електрозварювання… Так людина, раз побачивши чудо народження корабля, назавжди перейметься повагою до людей, які це чудо роблять, самі того не помічаючи…
Головного технолога на заводі не було. В залі перед його кабінетом за здибленими креслярськими дошками нікогісінько. Шрагін постояв роздумуючи і пішов у дирекцію.
У просторій приймальні директора повнісінько стривожених людей. Помічник директора — юнак з худим вузьким лицем і русявим підстриженим йоржиком чубом — кидається від одного телефона до іншого і кричить у трубки одне й те ж саме:
— Директор на об’єктах! Я нічого не знаю! Прийде, тоді все з’ясується!
— Ось приїде пан, пан усе розсудить, — злісно сказав хтось у натовпі.
Шрагін протовпився до помічника директора і тихо спитав:
— Що тут діється?
— Що, що… Не приїхали грузовики на збірний пункт, а там кілька сотень людей: сім’ї, діти. Люди прибігли сюди. А що я можу зробити?
Задзвонив ще один телефон. Шрагін підняв трубку і почув суворий голос:
— Хто зі мною розмовляє?
— Інженер головного технолога Шрагін.
— Ви член партії?
Шрагін ледве не сказав «так», але трохи почекавши, відповів:
— Безпартійний.
— Гаразд, все одно. Ваші машини помилково затримала військова комендатура. Помилку виправлено. Там у комендатурі є ваш працівник, але він не знає, де збірний пункт. Негайно дзвоніть у комендатуру, наведіть порядок. Скажіть ще раз прізвище.
— Шрагін.
— Дійте, товаришу Шрагін.
Шрагін сказав помічникові, щоб той негайно з’єднав його з військовою комендатурою.
Приймальна спустіла, люди побігли на збірний пункт. Шрагін лишився удвох з помічником.
— А самому мені що робити? — розгублено спитав юнак. — Дружина з немовлям там, на збірному пункті, а я тут.
— Біжи на збірний пункт, я за тебе лишусь. Якось впораюсь, — сказав Шрагін не роздумуючи.