— Пфлаумер був добрий працівник? — недбало спитав Релінк.
— Дуже добрий.
— Ви можете за нього поручитись?
У тоні Релінка черговий відчув погрозу і вирішив уточнити свою думку.
— Я маю на увазі, що він був грамотний спеціаліст, — сказав він.
— Отакі грамотні і виявляються головними ворогами Німеччини, — холодно і все ж примирливо зауважив Релінк.
— Пригадайте краще, які у вашого дуже доброго Пфлаумера були неприємності останнім часом.
— Ви маєте на увазі ту історію, коли він продав мотоцикл цивільній особі?
— Хоча б… Для початку.
Поки черговий розказував про те, як Пфлаумер зібрав мотоцикл з розбитих машин і потім продав його комусь у місті, Релінк уже сформулював нове звинувачення небіжчикові: передача підпільникам мотоцикла.
— Так. А ще? — спитав Релінк.
— Ще з ним було щось у Польщі.
— Що саме?
— Я тоді разом з ним не служив, я тільки чув від когось… Він там висловлював якісь помилкові думки з приводу знищення Варшави.
Розчинились двері, і в кабінет ввійшов у супроводі двох своїх заступників генерал Вітих. З їхнього вигляду можна було зрозуміти, що в місті вони були не в кіно, а займалися значно веселішою справою. З обличчя одного заступника не сходила п’яна усмішка.
Релінк відпустив чергового і, коли той вийшов, звернувся до командуючого базою:
— Що скажете, генерале?
Вітих стиснув голову руками, упав на диван і заридав…
Релінк вернувся до себе пізно ввечері і застав у своєму кабінеті генерала Штромма. «Цей нероба, як крук, чує, де пахне трупом», — подумав Релінк, але не виказуючи злості, люб’язно привітався з генералом і потім довго і розважливо роздягався біля вішалки, здуваючи порошинки з кашкета, причісуючись перед дзеркалом.
— Ну, що там? — нетерпляче спитав Штромм. — Справді жахливо?
— Щоб точно оцінити те, що сталося, туди треба поїхати, — не втримався від шпильки Релінк. — Так, це найсерйозніша подія за весь час.
— Натрапили на якийсь слід?
— Не хочу поспішати з висновками, дещо, однак, намітилось.
Та хоч скільки Штромм домагався узнати, що саме зумів вияснити Релінк, нічого певного він не почув.
— Я все-таки прошу вас поїхати на місце події, — втомлено мовив Релінк.
— Вранці поїду, — невдоволено відізвався генерал. — А зараз я більше вам не заважатиму. Бажаю успіху.
Штромм пішов вчасно. Через кілька хвилин Релінка по прямому проводу викликав Берлін, і він почув телеграфну мову свого шефа.
— Доповідайте, що трапилось? Коротше: факти і наслідки розслідування.
Релінк коротко розказав про диверсію і досить складно виклав свою версію щодо інженера майстерень Пфлаумера.
— Одній людині така диверсія не під силу, — сказав Олендорф.
— Знайдемо і решту.
— Пошукайте їх в тюрмі, — несподівано для Релінка порадили з Берліна. — Знайдете там чоловік двадцять. Покарання мусить відбутися протягом трьох днів.
— Може, краще оформити їх як заложників? Це справить корисний моральний ефект у місті, — запропонував Релінк.
— Дійте, як вважатимете потрібним. Шифрування про інженера майстерень надішліть мені завтра вранці.
— Буде виконано! — майже радісно вигукнув Релінк. Він уже бачив, що Олендорф не менше від нього зацікавлений у будь-якому варіанті розслідування. Головне, щоб усе зробити швидко й рішуче.
В цей час головний учасник диверсії Федорчук лежав у госпіталі авіабази. З приступом гострого запалення нирок його забрали туди ще за два дні до вибуху. Коли вибухівку поклали в дренажні колодязі біля стоянки літаків, в ангарі і в майстернях, і залишалось тільки підключити годинниковий механізм підривного обладнання, у Федорчука почався приступ. Він звалився на роботі, і його, зігнутого від болю, повезли в госпіталь. Було цілком ясно, що найскладнішу операцію нирок йому ніхто не робитиме, а звинуватити в симуляції цієї хвороби дуже важко, особливо якщо хворого добре проінструктував лікар. Сам Вальтер ще в п’ятницю взяв дозвіл поїхати в місто на суботу і неділю в аеродромному автобусі в компанії двох десятків військовослужбовців, котрі, як і він, мали звільнення на суботу й неділю. Але в ніч на неділю він вернувся на велосипеді, пробрався на аеродром через піщаний кар’єр, включив механізм і знову поїхав у місто. На все це він витратив менше двох годин, так що він встиг вернутися в компанію, з якою він пиячив у ресторані. Він залишив компанію з Зіною Димко, яка цього вечора грала роль його дівчини. А коли через дві години він вернувся без неї, ніхто з горілчаних братів навіть не спитав, де він пропадав…
Розділ 33
Ні Релінк тут, ні тим більше Отто Олендорф далеко в Берліні не зрозуміли зразу всього значення диверсії на аеродромі. Справа полягала зовсім не в кількості знищених літаків і вбитих льотчиків. Вибух сколихнув душу городян. Подія миттю обросла легендами, в яких невпинно перебільшувалися наслідки вибуху, але був і досить точний опис того, як цей вибух організували й виконали. Тут народна фантазія була невичерпна. Одні розказували, наче аеродром захопив цілий загін героїв, які половину літаків висадили в повітря, а на решті полетіли через фронт до своїх. За розповіддю інших, аеродром протягом двох діб перебував у руках підпільників, і вони на німецьких літаках відправили на Велику землю своїх поранених товаришів. Розповідали ще, наче вибух здійснено за сигналом з Москви і що в той же день, годину і хвилину таких вибухів сталося по всій окупованій території тисячі. Через те, мовляв, так і здригнулася земля під ногами, від одного вибуху так не здригнеться.
У всіх розповідях неодмінно підкреслювали, що справу цю було добре організовано, що в ній брало участь багато людей і що так чи інакше люди, які готували вибух, мали прямий зв’язок з Великою землею.
Агентура справно повідомила Релінка про всі ці легенди. Поінформований краще від інших про диверсію, він прекрасно бачив, що саме в цих легендах правда, а що вигадка. Однак тверезий аналіз привів його до висновку, що в основі всіх легенд лежить незаперечна істина. Ясно, що таку велику диверсію одна людина здійснити не могла. Ясно, що диверсію готували дуже досвідчені й сміливі люди. Хто-хто, а Релінк знав: ні одного справжнього учасника диверсії не спіймали, і напасти на їхній слід поки що не пощастило. Нарешті, у Релінка не було ні найменших підстав не бачити зв’язку між вибухом і роботою радіостанції Гранта.
Тільки тепер Релінк збагнув усю небезпеку цієї диверсії. Небезпечними для нього були навіть додатки, що фігурували в агентурних повідомленнях, за яких обставин агент чув ту чи іншу легенду. Люди, розказавши легенду, додавали: «Закінчилось у німців спокійне життя». Або: «Вибух — це тільки початок». Або: «Все одно до одного. Восени на німецькому складі пристрілялись, а тепер почали бити як слід». Або: «Вибух — це сигнал для всіх, хто ще не став цілковитою сволотою…»
Релінку розповідали й інше — як реагували на вибух німці і, зокрема, навіть його співробітники. А в штабі армії високопоставлений офіцер сказав йому глузливо: «Ну от, тепер і ви узнали, що в росіян є не тільки шия для петлі, а й міцні кулаки…»
Гнітюче враження справила на Релінка розмова з штурмбанфюрером Цахом. Він сподівався, що вибух підштовхне Цаха і примусить його діяти рішучіше. Але замість того побачив начальника поліції СД якщо не пригніченим, то, в усякому разі, розгубленим.
— Це ж неможливо збагнути, — казав Цах. — Майже рік ми працювали даремно, і я зробив ціле кладовище не з тих, з кого треба було його робити.
— Дурниця! — відповів Релінк. — Тепер ми бачимо, які ми були ліберальні й недіяльні.
— Невже? — іронічно вигукнув Цах і, вийнявши з кишені конверт, мовчки подав його Релінку. Діставши з конверта аркуш паперу, Релінк прочитав: «Вальтеру Цаху. (На випадок неодержання попередніх повідомлень). Доводимо до твого відома, бандита і ката, що тобі винесено смертний вирок. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає і буде виконаний у призначений нами строк». Замість підпису намальовано серп і молот.
— Уже третє повідомлення, — сказав Цах. — Оце я одержав сьогодні вранці. Його знайшли на підлозі в кімнаті, куди приходять на прийом родичі арештованих.
— Взяти всіх, хто був сьогодні на прийомі, і вирвати визнання, — наказав Релінк.
Цах поморщився:
— Марна справа. Ми знаємо тільки тих, від кого прийняли передачі й листи, а кімната було повним-повнісінька. Перші два повідомлення надіслали поштою.
— Дешевий трюк для слабонервних, — резюмував Релінк і шпурнув листа Цаху. — Давайте перейдемо до діла. Треба якомога ефективніше стратити двадцять заложників. Це буде нашою відповіддю.
— Коли? — мляво поцікавився він.
— Найближчої неділі.
— Тоді цим займеться мій заступник, — дивлячись кудись убік, сказав Цах.
— Це що за фокус? — насторожився Релінк.
— Ніяких фокусів. Ще до вибуху я погодив з вищим начальством свою поїздку в Бухарест до брата. Він тяжко поранений і лежить в госпіталі.
— Нікуди ви не поїдете! — Релінк ударив ребром долоні об стіл. — Я не хочу заводити справу про боягузтво начальника поліції СД.
— Брата вже повідомлено про мій приїзд. Він у дуже тяжкому стані.
— Та що ви верзете, Цах? Триває велика війна, а не місячник родинних сантиментів! Зрозумійте, нарешті, якщо ви справжній наці, то після одержання цих брудних листів, в момент, коли вішатимемо бандитів, ви повинні бути у всіх перед очима. Це ваша відповідь на брудні листи. Погрожувати підкидними листами можуть тільки найбільші боягузи, але й вони, побачивши, що ви здалися, можуть виявитися хоробрими.
— Гаразд, — холодно і байдуже мовив Цах. — Я проведу акцію і потім все-таки поїду до брата. — Цах помовчав і вів далі в тому ж тоні: — Я боягузом ніколи не був, і ви це прекрасно знаєте, ви знаєте, що я тут зробив для зміцнення порядку. Але я не позбавлений права думати про те, що відбувається, і… любити свого єдиного брата.
— Про що думати? — пом’якшив тон Релінк.
— Я не вірю, що вибух не примусив вас задуматися, — так само холодно говорив Цах далі.
— Про що?
— Про те, чи досить уміло і правильно ми виконуємо тут свій обов’язок перед Німеччиною і фюрером.
— Не знаю, як ви, а я віддаю нашій справі усе.
— Це безсумнівно, — погодився Цах, дивлячись на масивне підборіддя Релінка. — Але тоді в Берліні можуть вирішити, що ви просто не маєте достатніх даних, щоб упоратись із справою, яку вам доручили.
— Я змушений нагадати вам, Цах, слова фюрера про те, що можливості кожного рядового німця необмежені, як необмежені можливості його рейха, а це значить: зараз ви признаєтесь, що вичерпалися до дна. Я зробити таке визнання не посмію, просто не посмію.
— А по-моєму, нам просто не слід так розмовляти, — спокійно сказав Цах. — Уже час перейти від абстракції до факту. Вибух на аеродромі через рік після нашої роботи тут — це факт, що свідчить не на нашу користь. Наш обов’язок — тверезо розібратися в тому, що сталося. А якщо ми вдаватимемо, ніби нічого особливого не трапилось, ми не виконаємо іншої вказівки нашого фюрера: про те, що ворог, як правило, має успіх там, де ми випускаємо з своїх рук ініціативу.
— Гаразд. Я згоден на дозвіллі поговорити з вами про це. Але сьогодні наша ініціатива повинна проявитися в нашій відповіді на те, що сталося, відповіді, яка скаже ворогові, що ми рішучі й нещадні до кінця. Прошу вас, Цах, зараз же зайнятися акцією.
— Добре. — Цах встав. — Але все-таки поговорити нам слід.
— Ми обов’язково поговоримо, — по-дружньому й інтимно сказав Релінк і додав багатозначно: — Зразу після акції, у мене вдома. Домовились?..
Особливу лють викликав у Релінка генерал Штромм. Цей нероба не тільки зайняв позицію стороннього спостерігача, він майже відкрито радів з того, що сталося. Він, бачте, вже давно сигналізував Берліну про недостатню рішучість місцевої СД. О, генерал знав, що робив, коли посилав у Берлін свої реляції! До рішучості закликав, коли приїздив сюди, сам Гіммлер, і тепер сигнали Штромма свідчили про його далекоглядність і проникливість. Цей точний розрахунок і викликав лють Релінка. Він знав ціну розумові генерала, а на перевірці виходило, що цей дурень з громовим голосом діяв безпрограшно.
Увечері Релінку подзвонив з Берліна Олендорф. З перших же його слів Релінк зрозумів, що справи погані: не жди добра, коли Олендорф перестає говорити своїм звичайним телеграфним стилем.
— Доповідайте, яких ви заходів вжили після диверсії, — запропонував Олендорф.
Релінк почав розказувати про підготовлювану страту двадцяти червоних і про хід слідства по «групі аеродромного інженера Пфлаумера». Та Олендорф слухав не довго, перебив і зажадав уважно вислухати його вказівки.
— Тих двадцять необхідно стратити відкрито, як заложників по справі диверсії. І ніяких спроб видати їх за учасників вибуху.
— Я саме так… — хотів вставити Релінк, але Олендорф знову обірвав його:
— Прошу вас слухати мене. Отже, ці двадцять — заложники, і необхідно дати зрозуміти, що цими двадцятьма розплата міста не обмежиться, це перше. Друге: необхідно прочистити тюрму. Мені стало відомо, що у вас в камерах сидять по тридцять чоловік. Ви що, збираєте колекцію? Протягом трьох — чотирьох днів оформіть вироки на всіх, у кого хоч пушинка на рилі. Третє: щотижневі облави по місту — квартал за кварталом, будинок за будинком. Раз місто ховає ворогів Німеччини, воно мусить за це відповідати. Ви повинні знати поправку, яку вніс фюрер в наказ про покарання місцевого населення за смерть одного німця. Проект наказу говорив: за одного німця від п’яти до десяти радянських. Фюрер виправив: від п’ятдесяти до ста. От вам генеральна вказівка, як діяти. На війні несправедлива смерть — повсякденність. І все це треба роз’яснити населенню у відповідних наказах, коротких і ясних. Диверсії червоних мають стати кошмаром для міста, а не для нас. Розумієте, в чому ваше завдання?
— Все буде виконано, — чітко, по-військовому відповів Релінк.
— Далі: справу інженера Пфлаумера припинити. Сьогодні ж арештуйте і відправте літаком у Берлін механіка Вальтера Шніцлера, що працює на аеродромі. Записали?
— Буде виконано.
— Про те, як ви виконуєте свої обов’язки, ми судитимемо з дальшого становища у вашому місті, — холодно закінчив Олендорф. — І мушу попередити: тепер все залежатиме тільки од вас, а те, що ви робили досі, свідчить проти вас. У мене все.
Олендорф давно дав відбій, а Релінк ще довго сидів, приклавши трубку до вуха, наче сподівався, що Берлін скаже йому щось іще. Та Берлін мовчав. Релінк шпурнув трубку на важіль і натиснув кнопку. На дверях появився ад’ютант.
— Всіх офіцерів сюди! — крикнув Релінк.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ 34
Таке на нашій землі трапляється не вперше… У 1812 році жорстока Бородинська битва закінчилася тим, що Кутузов із своїми військами відступив до Рязані, а Наполеон зайняв Москву. За свідченням очевидців, армії Наполеона входили в російську столицю «без радощів і блиску переможців, на їхніх неструнких колонах позначалося засмучення, злість і сум…» Для того, щоб зрозуміти, що ж насправді в ті часи сталося на війні, треба ще раз перечитати толстовські сторінки «Війни і миру», що розповідають про те, як билися під Бородіним артилеристи батареї капітана Тушина. Вони теж відступили до Рязані — поранені, лишивши на полі бою загиблих, але перед тим, як відступити, виграли битву і перемогли Наполеона. Він ввійшов у Москву переможеним.
Гітлер не досягнув і цього. Весною й літом 1942 року гітлерівська армія наступала. Але попереду Німеччину ждала трагедія шостої армії в Сталінграді. І цього жаркого літа вона йшла до днів свого трауру, коли її воєначальники і обивателі відчують жах поразки, що невідворотно посуне на них од Волги. Німецькі дивізії наступали на Сталінград уже переможеними.
Що ж сталося між цим літом і сталінградською зимою? Що спростувало всі розрахунки і прогнози німецьких генералів і військових спостерігачів? Вони підраховували захоплені радянські міста і розгромлені дивізії, але не розуміли, що в кожній дивізії була своя батарея Тушина, що в кожному місті теж були свої батареї Тушина.