— Остання примітка дуже важлива, — серйозно сказав чоловік. — Дивлюсь я на деяких спритників і думаю: перед яким же богом ви, сволота, будете свої гріхи замолювати? Інші он — пожежі німцям влаштовують…
— Які пожежі? — спитав Шрагін.
— Ви що, з неба впали? А нафтобаза недавно? А як вони тарахнули аеродром? — швидко сказав чоловік і замовк.
— Як це ви не боїтеся таке казати першому стрічному?
Чоловік махнув рукою:
— А що вони мені зроблять? Та якщо вони почнуть вішати таких, як я, то в них вірьовок не вистачить. Усе місто не перевішають. — Раптом на обличчі його з’явився переляк, і він без паузи швидко промовив: — А тепер давайте розійдемось хто куди… — Він пішов нетвердою, але поквапною ходою, лавіруючи між могилами і не оглядаючись.
А Шрагін ще довго стояв коло ялинки, що ледве прикривала його від періщливого злого дощу, якого він, зрештою, і не помічав, охоплений хвилюванням…
У зв’язку з дедалі частішими бомбардуваннями міста адмірал Бодеккер ввів на заводі цілодобове чергування інженерів, і сам часто залишався на ніч. Сьогодні в Шрагіна було нічне чергування, і він вирішив зайти додому — хоч годину поспати. Але йому перешкодила Емма Густавівна. Вона, мабуть, спеціально чекала на нього.
— Терпець мій урвався, Ігоре Миколайовичу, — трагічним голосом почала вона з місця в кар’єр. — Двозначне становище Лілі більше нестерпне. Ви знаєте, як серйозно вона хвора. Тут вона може загинути, — стара промокнула хусточкою сухі очі і вела далі: — Лікар Лангман може влаштувати Лілю в туберкульозний санаторій в Німеччині. Вчора я одержала листа від Аммельштейна, він обіцяв допомогти грішми. Проте Ліля не може скористатися всім цим тільки через своє безглузде становище…
— Еммо Густавівно, — перебив її Шрагін, — я хочу вам нагадати, що ініціатором створення цього становища Лілі в ім’я врятування квартири були ви, а не я.
— О господи, в ті дні ми всі втратили розум! — вигукнула жінка.
— Я його не втрачав і тоді, — втомлено сказав Шрагін. — Я погодився на вашу пропозицію не зразу. Кінець кінцем я зробив це для вас.
— Але тепер все змінилося. Життя утряслось, і всі ми, і ви теж у тому числі, так чи інакше в ньому влаштовані. Однак виходить, що за це я повинна пожертвувати рідною дочкою. То хай краще загину я! — раптом патетично вигукнула вона і рішуче додала: — Дайте Лілі можливість виїхати.
— Вона хоче цього? — запитав Шрагін.
— Так, цілком. Лангман любить її. Ігоре Миколайовичу, в неї може бути щасливе, спокійне життя. Вона все вирішила, але вона боїться вас.
— Я хочу поговорити з нею. Хай вона зайде до мене…
Ліля справді мала поганий вигляд: її крейдяно-біле обличчя було вкрите плямами нездорового рум’янцю.
— Я чула все, що говорила зараз мама. Дійсно, все так, як вона говорила, — швидко сказала Ліля, не дивлячись на Шрагіна.
— Ну що ж, примусити вас робити інакше я не можу і не маю права. Мені лишається тільки побажати, щоб вирішене не обернулося для вас і вашої матері непоправною трагедією.
— У нас уже давно трагедія, — тихо мовила Ліля.
— Ви не забули, що допомагали мені? — запитав Шрагін.
— Ні. І я знала, що ви тепер скористаєтесь з цього, — підвищила голос Ліля. — Але ж це нечесно, Ігоре Миколайовичу.
— Ви помиляєтесь, я ніяк не збираюся скористатися з цього проти вас, але я повинен бути гарантований від того, що ви в припадку відвертості не бовкнете про мене.
— Я клянусь! — вигукнула Ліля.
— Цього мало. Адже я рискую не тільки своїм життям, а значно більшим. Сподіваюсь, ви це ще здатні зрозуміти. Тому я напишу повний звіт про вашу діяльність і надійно сховаю цей документ. Якщо зі мною щось трапиться і я побачу, що цим зобов’язаний вам, я пред’явлю його гестапо.
— Я клянусь, клянусь! Ніколи! — Ліля дуже хвилювалась. Шрагін бачив, що вона готова заплакати, але дивився на неї з іронією. — Прошу вас, Ігоре Миколайовичу, не посміхайтесь, не ставтеся з презирством до мене. Я все-таки радянська людина. Я не знаю, що зі мною буде, але я знаю одно — я не можу порвати з своєю країною… Не можу, повірте мені. І ваша таємниця буде для мене… там… моєю гордістю. Повірте мені. — Вона заридала і вибігла з кімнати.
Шрагін подивився на годинник, зітхнув і ліг на ліжко. Він задрімав хвилин на двадцять і прокинувся з важким болем у голові і огидною слабістю у всьому тілі. Вчора весь день він провів на борту самохідної баржі — від лютого вітру нікуди було сховатись. «Легко й простудитись», — подумав Шрагін, не допускаючи й думки, що він просто надзвичайно втомився…
Розділ 49
Юлю випустили з гестапо. Вона скористалася «поштовою скринькою» Федорчука, і незабаром Григоренко вийняв з неї записку. Юля писала, що їй необхідно терміново зустрітися з Шрагіним. Григоренко трохи не зробив непоправну помилку — він вирішив зайти до Юлі і з’ясувати, навіщо їй потрібна зустріч. Та, на щастя, звернувши на вулицю, де жила Юля, він здалека помітив підозрілого суб’єкта, що стояв у ніші воріт біля аптеки, і повернув назад…
Зустріч з Юлею Шрагін продумував дуже ретельно. СД могла випустити її з тюрми, щоб вистежити її зв’язки. А що коли кати СД зломили Юлю і вона стала їхнім агентом? Проте відмовити їй в зустрічі Шрагін не міг. Він пам’ятав свою першу розмову з нею, коли вона хотіла труїти гітлерівців, пригадав, скільки цінних повідомлень приносила вона йому, а головне, він пам’ятав, як ручився за неї Федорчук. Як за себе!..
Зустріч так організували, що агенти — хай би вони були наймудрішими — не могли простежити до кінця шлях Юлі до Шрагіна. На самому початку дороги вона пройде такими місцями, де спостерігача неминуче виявлять. Але і в цьому випадку зустріч не відмінялась. Навпаки, вона ставала ще необхіднішою: адже якщо Юля не знає, що за нею ходить агент, вона може принести біду і собі, і товаришам. Організація спостерігання за нею свідчила ще й про те, що кати не зуміли домогтися від неї потрібних їм показань. Думку про її зраду Шрагін категорично відкидав, але за законами конспірації повинен був передбачити і це…
Спостереження проводилось. Юля тим часом ввійшла в баню, але потім попрямувала не в роздягальню, а через чорний хід у двір, звідкіля можна було вийти на паралельну вулицю. Там на Юлю вже чекав Димко, який повів її по «ланцюжку» далі — до Шрагіна. Агент СД ходитиме коло бані понад годину і, коли смеркне, почне підозрювати щось недобре. Та тільки після того, як баню зачинять, він піде доповідати начальству, що прогавив об’єкт.
Зустріч відбувалася в будиночку стариків Колесникових, у яких жив Харченко. Самі вони цього вечора пішли в гості до родичів. Охороняли зустріч учасники «ланцюжка» Сергій і Зіна Димко та Єгор Назаров.
Коли Шрагін побачив Юлю, серце у нього стиснулось. Завжди прямо і гордо носивши свою красиву голову, вона тепер стояла перед ним сутула, втиснувши голову в плечі. Від опухлих синяків обличчя було перекошене, як після паралічу. Не було розкішного волосся — його остригли в тюрмі, її великі чорні очі з втомленим болем дивилися на Шрагіна. Може, цілу хвилину вони так мовчки стояли один проти одного, потім Юля ледве чутно сказала:
— Отак, Ігоре Миколайовичу…
Шрагін взяв її за плечі і посадив на лавку. Сам сів перед нею на табурет. Вони були такі схвильовані, що навіть не поздоровкались. Юля оглянула знайому їй кімнату і спитала:
— Як з Пашею Харченком?
— Все гаразд, все гаразд, — поспішно відповів Шрагін. — Юля, що було з вами?
Юля опустила голову і, затиснувши зчіплені руки між колінами, почала розказувати. Але не про себе, про Федорчука. В тюрмі від охоронника нафтобази вона узнала, як Федорчук вийшов з відром з кімнати чергового, щоб принести нафти, і загинув від незрозумілого вибуху.
— Мабуть, запальний шнур згорів до строку, — зробила висновок вона. — Але живим у їхні паскудні руки він не попав… Я тепер ходжу до них, вимагаю, щоб вони віддали Сашине тіло. Хочу поховати його, як людину, щоб могилка була. У нього ж синочки є, може, приїдуть коли-небудь поклонитись…
Вона судорожно зітхнула і, підвівши очі на Шрагіна, ледве чутно спитала:
— Чому так трапилось? Чому? Він же був такий певний, що все закінчиться добре. Ішов на чергування веселий. Сказав: «Над північ поглянь у бік нафтобази, побачиш чудову картину». Я йому ще сказала: «Підожди радіти, як би не заплакати». А він на це: «Тоді передай Ігореві Миколайовичу, щоб він ні про що не тривожився». От я і передаю…
Вона відхилила голову назад до стіни і деякий час дивилась у вічі Шрагіну, губи її почали здригатись, кривитись, вона заплющила очі, переборюючи себе, щоб не заплакати, стулила губи, і, хоч очі були заплющені, та сльози вже хлинули з-під густих вій, потекли по її напухлому обличчю. Шрагін взяв Юлину холодну руку і немов відігрівав її в своїх долонях. І мовчав…
Юля вивільнила руку, краєм шерстяної хустки витерла сльози, і, наче нічого й не було, говорила далі:
— А потім прийшли до мене. Години дві обшук робили. Але Саша саме в той день останнього чергування все до найменшої дрібниці передивився, навіть лаз у сарайчику засипав. Проте вони туди й не пішли. У нас в пічному димоході граната була схована — для надзвичайного випадку. Я було вирішила пустити її в хід, та подумала: а що, коли Саша живий і зник? Мене вони спершу на хитрість ловили — мовляв, Федорчук у них, все вже сказав, і мені треба, якщо я хочу йому й собі доброго, у всьому теж признатись. Я зразу зрозуміла — Саша загинув або втік. І тоді я їм такий галас зчинила… — Юля через силу всміхнулась. — З росіянами, кричу, не впоралися, то взялися за своїх, за німців. Хапаєте чесних фольксдойчів. Я за це самому Гітлеру скаргу напишу. Вони слухали, слухали і давай мене бити… А я все рівно — я чесна німкеня, і Саша мій теж чесна людина, і ми обоє, як найпослідущі дурні, вірно служили новому порядкові і от заслужили таку нагороду… Повезли мене в тюрму. А назавтра все спочатку. І били знову. Я все рівно своє кричала. Так дев'ять днів підряд. Потім сказали, що я паскуда, шлюха, а що коханець мій уже в пеклі горілку з чортами п’є. За цю брехню я істерику вчинила. Тоді вони знову мене побили й вигнали. От і все. Потім я пішла до себе в ресторан, а мене туди й не пустили. Так що я тепер вимагаю від них не тільки Сашу, а й роботу… Ну гади! Які гади! Чи буде їм коли кінець, Ігоре Миколайовичу?
— Буде, Юля, буде…
— Я чого зустрічі просила — сказати вам те, що Саша наказав передати. І ще: доручіть мені що-небудь. Найважче. Ви не думайте, я скоро відійду і тоді виконаю будь-яке завдання!
— Я подумаю, Юля, — сказав Шрагін. — Але треба почекати. За вами їхні собаки ходять. От і сьогодні гнались. Вони повинні повірити, що ви ні при чому. І коли знімуть спостереження, ми зустрінемось. А за Сашу ми всі будемо мстити. Всі…
Додому Юлю віддалеки супроводжував Сергій Димко. Ввійшла вона не через свою хвіртку, біля якої вештався агент, а через сусідські садочки. Рано-вранці в будинок вдерлися два гестапівці. Побачивши, що вона мирно спить, явно для годиться зробили недбалий обшук і, не сказавши ні слова, пішли…
Релінк рвав і метав. Агента, що спустив з ока Юлю коло бані, і того, котрий не помітив, як вона вернулась додому, відправив під арешт, пообіцявши ще й послати на фронт. Він відчував, що, як і тоді з друкарнею, диверсію на нафтобазі вчинили його головні і як і раніше невловні противники. І тепер нитка розшуку висковзнула з його рук. Минулого разу він був винен сам — поспішив з розстрілом арештованого. Тепер виконавець диверсії загинув. Але зосталась його дівка. Релінк не вірив Юлі і вважав її співучасницею загиблого. Однак допити нічого не дали. «Скільки її не тряси, з дурної нічого не витрусиш», — сказав Бульдог. І Релінк вирішив відпустити Юлю, але невідступно йти по її слідах. Його агенти загубили її в перші ж дні, а дальші спостереження нічогісінького не дало — вона або сиділа дома, або сама йшла в СД і зчиняла там скандали, вимагаючи передати їй тіло Федорчука і влаштувати її на роботу.
Першу вимогу Релінк виконав, розраховуючи, що на похорон можуть прийти спільники загиблого. Не справдився і цей розрахунок. Ховала сама — три могильники за роботу одержали від неї золоті сережки. Кінець кінцем Релінк вирішив більше на Юлю не витрачати часу, йому довелося навіть прийняти її, оскільки вона і далі вимагала роботи.
Юля грала роль дурненької, що втратила коханця і тепер хоче немов заново влаштуватися в житті. Вона кокетувала з Релінком, але знову й знову стверджувала, що її Саша був чесною людиною, новому порядку хотів тільки добра і що на нього звели наклеп якісь заздрісники. Та хай бог милує, якби вона помітила, що він займається якимись злочинними справами, то відразу вигнала б його з дому. Проте як же все-таки з роботою? Вона ж фольксдойч і хоче мати не яку-небудь роботу, а де чистіше і грошей більше. До того ж вона безневинно зазнала побоїв від своїх же німців…
Релінку набридло все це слухати, і він пообіцяв їй подумати.
Тим часом радіослужба СД в Одесі перехопила три радіограми, адресовані таємничому і невловному Гранту. Більше того, їм нібито вдалося розшифрувати ці радіограми. Релінк не повірив цьому, хоч надісланий йому текст радіограм виглядав цілком вірогідно. У двох радіограмах згадувалося його місто. Релінк вважав, що надати вигадці ознак вірогідності не так уже й важко, особливо якщо врахувати, що його колегам в Одесі після скандалу з викриттям афери в порту було вкрай необхідно відновити своє реноме. Заради цього вони могли й потрудитись. Але трохи згодом уже через Берлін він одержав матеріал переконливіший, ніж ці радіограми. Два тижні тому СД Одеси внаслідок ретельної агентурної розробки з застосуванням техніки знайшла і арештувала радиста підпільної групи, який приймав радіограми для Гранта. Він дав показання, що передачі йшли з Москви і що туди ж він кілька разів передавав повідомлення, підписані тим же Грантом. Але оскільки відкритим текстом давали тільки підпис «Грант», то змісту радіограм радист не знав. Він і цей підпис вважав шифруванням… Радист припускав, що цей дуже важливий агент або сам приїздить в Одесу з міста, де працює Релінк, або присилає зв’язкового.
Попри всю свою недовіру до одеських колег і підозри, що вони спеціально влаштовують йому неприємності, Релінк не міг відмахнутись од цього надісланого Берліном матеріалу. Треба було діяти. У своїх міркуваннях Релінк пішов найпростішим шляхом: вільного виїзду з його міста в Одесу нема, дозвіл видає військова комендатура; отже, треба запитати звідти список всіх, кому цього року видавали такий дозвіл. З’ясувати, хто їздив не раз, і насамперед встановити за цими людьми нагляд або навіть зразу їх арештувати.
Однак усе це ніяких наслідків не дало. В тенета, розставлені на вивчення осіб, що одержували дозвіл на виїзд з міста, Шрагін не потрапив.
Релінк не врахував, що адмірал Бодеккер сам мав право виписувати такі дозволи. А чотири місцевих мешканці, що попали в тенета після перевірки, виявилися спекулянтами, і від них Релінк мав тільки одну користь: він узнав, що в комендатурі у спекулянтів за проїзний дозвіл беруть хабарі.
Релінк передав ці дані в поліцію СД Цаху, після чого виникла «справа про корупції в військовій комендатурі міста», справа, яка, на жаль, не стала такою гучною, як одеська, і зібрати з неї вершки Релінку не пощастило.
Розділ 50
Цієї другої воєнної зими грудень видався сирітський — не випало ні одного по-справжньому зимового дня. Під Новий рік у місті майже не було снігу. Люди вже почали згадувати якийсь давним-давній рік, коли отак само зими зовсім не було, аж раптом на них з холодною люттю обрушився січень — з морозами, завірюхами, з пронизливими степовими вітрами. Місто принишкло, мешканці сиділи по домівках, на деяких вулицях по кілька днів на снігу не побачиш людського сліду. Тільки як смеркне, по всьому місту лунає тріск — люди ламали на паливо паркани.
Навіть СД притихла в ці дні — цілий тиждень не було облав. Шрагіна влаштовував цей несподіваний перепочинок. У грудні група вже діяла. Зіна і Сергій Димко викрали на біржі і знищили майже чотири тисячі облікових карток. Під самий Новий рік Ковальов і підпільники, що працювали за п’ятдесят кілометрів од міста, підготували розрив ешелона, в якому вивозили людей до Німеччини, — майже триста чоловік урятувалося. З табору військовополонених не без участі Дем’янова втекла група офіцерів і солдатів; їм підпільники допомогли сховатися в місті, і вони поривалися вступити в боротьбу. Величко разом з підпільниками випускав листівки. Сам Шрагін активно провадив розвідку.