Шрагін зайшов до дирекції і подзвонив в управління НКВС підполковнику Гамаріну.
— У мене до вас просьба, — навмисно не здоровкаючись, сказав він. — Сьогодні вдень, як домовились, я зустрічаюся з своїми товаришами, але до цього мені хотілося б з кимось із них побалакати.
— Якраз у мене Григоренко, — сказав Гамарін. — Куди йому під’їхати?
— Прошу його через двадцять хвилин бути на розі Радянської і Херсонської.
— Ясно. Більше вам нічого не потрібно? — спитав Гамарін.
— Ні. Дякую.
Коли Шрагін підходив до умовленого місця, він ще здалека впізнав Григоренка, хоча ніколи досі його не бачив. На перехресті стояв, поглядаючи на всі боки, франтувато вдягнений молодик. На ньому був новий габардиновий плащ стального кольору, сірий капелюх і яскраво-жовті черевики. Шрагін навмисно не домовився про прикмети і тепер, уповільнивши ходу, зацікавлено стежив за юнаком. Проходячи повз нього, Шрагін зустрівся з ним очима, не подавши ніякого знаку. Але коли, пройшовши кілька кроків, озирнувся, то побачив, що хлопець його наздоганяє.
— Чи немає у вас сірника, товаришу? Пробачте, звичайно…
— Я не палю, — відповів Шрагін. І подумав: цікаво, як поводитиметься він далі?
Обличчя хлопця прибрало лукавого вигляду, і він сказав:
— А я, здається, вас знаю. Вас часом не Ігорем Миколайовичем звати?
— Ні.
— Ти глянь, помилився! — скрушно мовив хлопець. — Пробачте…
— Ви Григоренко? — спитав Шрагін.
— Так!
— Ідіть за мною…
Незабаром вони вже сиділи у відлюдному місці, недалеко від будинку, де оселився Шрагін.
Шрагін мовчав, безцеремонно розглядаючи юнака, який раптом зніяковів і сердито шпурнув на землю тільки-но прикурену цигарку:
— Не можу до курива звикнути, хоч убий.
Юнакові було років двадцять чотири, не більше. Обличчя в нього якесь дивне: наче й красиве, а чимось і неприємне, немов і простецьке, а разом з тим хитрувате. Ясно-сірі очі дивилися прямо, навіть наглувато, то враз починали бігати, ховатись. Широкі груди розпирали шовкову смугасту сорочку, пов’язану яскраво-жовтим, як черевики, галстуком. Поки що Шрагін знав про нього тільки одне: вихованець спецшколи НКВС.
— Як вас звати?
— Мишко… Михайло, — поквапно відповів хлопець.
— Повністю, будь ласка.
— Григоренко Михайло Пилипович, — чітко відповів хлопець, і Шрагін помітив, що він хотів, як годиться військовому, встати, але не встав.
— А я Шрагін Ігор Миколайович. Ви раніше не курили?
— Не довелося. Тільки тепер.
— Покажіть ваші цигарки.
Григоренко витягнув з кишені коробку «Герцеговини флор», розкрив і подав Шрагіну:
— Прошу.
Шрагін закрив коробку і спитав:
— Як ви думаєте, у цьому місті хто-небудь, крім вас, курить такі цигарки?
— Та тут таких і немає зовсім, — не без гордощів відповів Григоренко. — Це ж нам в раціон дали, ще в Ленінграді.
— Тоді ці цигарки є безпомилковою вашою прикметою. Крім того, коли людина курить, не дістаючи від цього задоволення, це всім видно і за певних обставин може стати підозрілим і також прикметою.
— Ясно, Ігоре Миколайовичу, — почервонів Григоренко, і це його збентеження сподобалось Шрагіну.
— І взагалі, чого це ви так вирядились?
— Так нас усіх обмундирували ще в школі, — відповів Григоренко, і в очах у нього появилися веселі іскорки. — Вигляд, як у інтуристів.
— Всі так вдягнені?
— Геть усі, як лялечки. На вішалці переплутуємо плащі й капелюхи, — розсміявся Григоренко.
Шрагін примусив себе помовчати — кінець кінцем не Григоренко винний у цьому неподобстві.
— Поки ми сюди добиралися, нас двічі в міліцію замітали, — вів далі Григоренко. — Сміху повні штани.
— Як ви впізнали мене на вулиці? — спитав Шрагін.
— За описом підполковника Гамаріна.
— Молодець, — похвалив Шрагін і спитав: — З готелю виїхали?
— Виїхати — виїхали, а от як влаштувались — невідомо. Та я особисто вже давно живу на приватній.
— Де?
— Підшукав собі чудо-квартирку, — підморгнув Григоренко. — Я ж прибув сюди з дружиною. А в готелі місць для дружин не передбачили. Тоді ми з нею найняли кімнатку в самітнього пенсіонера, як годиться, приписалися. Завтра дружина від’їжджає, так би мовити, в порядку загальної евакуації членів родин місцевих співробітників, а я залишусь в кімнаті сам і на повних правах. Мені туди вже й продуктів підкинули, вважайте, що вся група сита буде, — додав Григоренко. — Цілу машину привезли.
— Хто привіз?
— Як хто? — здивувався Григоренко. — Солдати з дивізіону НКВС.
— І сусіди це бачили?
— Хто дивився, той бачив, — безтурботно відповів Григоренко.
— Якщо хтось із сусідів спитає, звідкіля продукти, кажіть, що купили наліво, і більше ні в які пояснення не вступайте.
— Порядок, Ігоре Миколайовичу!
— Як настрій? — поцікавився Шрагін.
— Бойовий, Ігоре Миколайовичу, скоріше б до діла. Руки сверблять.
— Було б краще, аби свербів мозок, а не руки, — ледь усміхнувся Шрагін.
— Свідомість теж напоготові. За всіх, звичайно, не скажу, та я особисто страху не відчуваю, дам фріцу прикурити, будьте певні!
— А всі інші що, бояться? — спитав Шрагін, якому не сподобались і бадьорий легкий тон Григоренка, і його слова «за всіх, звичайно, не скажу».
— Адже кожна людина, Ігоре Миколайовичу, збудована за персональним, так би мовити, проектом. І що кому запроектовано, спробуй узнати, поки з ним солі не наковтаєшся.
Шрагін мовчав. Те, що казав Григоренко, було в цілому правильно, але погано те, що він відділяв себе од товаришів. І в той же час було ясно, що сам він поки що зробив розумніше від інших.
— Ігоре Миколайовичу, ви завжди кажіть мені, як краще діяти, — сказав Григоренко і засміявся. — Ви ж не знаєте, я, як патефон: що на пластинці записано, слова не випаде. Мене в школі так і звали — «Мишко-патефон»…
— Гаразд. Поки що не забудьте, що ми збираємося сьогодні о чотирнадцятій нуль-нуль.
Вернувшись додому, Шрагін хотів спокійно подумати про наступну розмову з товаришами по групі, але почув тихий стукіт у двері.
— Прошу, — невдоволено озвався він.
Це була Ліля. Дивлячись убік і червоніючи, вона швидко сказала:
— Я хочу просити у вас пробачення… за вчорашнє.
— Дрібниці. У всіх з нервами не гаразд, я теж, знаєте… — усміхнувся Шрагін. Він хотів у цю мить тільки одного — щоб вона якомога скоріше пішла і не заважала йому. А вона переступила поріг і зачинила за собою двері.
— І все-таки я не знаю, що робити, — тихо промовила дівчина.
— Одно з двох: або виїжджати, або залишатись, — сказав Шрагін.
— Значить, ви допускаєте або — або?
— Допускаю, — відповів він, серйозно дивлячись їй у вічі і повторюючи про себе: «Іди, іди геть, немає ні хвилинки. Іди».
Здавалось, Ліля почула його, вона рвучко повернулась і вибігла з кімнати…
Перед зустріччю з товаришами Шрагін з тією ж обережністю зайшов в управління. Полковник Бурмін вигрібав із свого сейфа папки і запихав їх у фельд’єгерські брезентові мішки.
— Залишаєшся? — спитав він Шрагіна замість привітання.
— Що на фронті? — відповів Шрагін також питанням.
— Скрізь погано, а в нас так зовсім кепсько. Можливо, вже завтра до ночі все скінчиться. Наші сім’ї виїжджають сьогодні, а ми завтра вранці. А ти?
— Залишаюсь.
— Я думав про тебе… — вів далі Бурмін, запихаючи папки в мішки. — Я все, майор, розумію: залишаєшся ти тут голий і на голому місці, і ми в цьому теж дуже винні. Хто міг подумати, що ми, не провоювавши й двох місяців, — віддамо південь? Та ще тиждень тому я й подумати не міг, що доведеться отак сейфи витрушувати. Ні п’яді чужої і тим більше своєї — ось яка була програма. А тепер свою землю віддаємо цілими областями, та ще кров’ю своєю поливаємо. А втім, тобі це, дивись, ще й допоможе? Німцеві, певно, і на думку не спаде, що на його шляху раптом стане якийсь майор Шрагін з групкою людей. Загалом не згадуй нас лихом, бажаю удачі. Коли б я був молодший, та щоб менше мене тут знали, їй-богу, залишився б теж…
Шрагін розхвилювався. У Москві в поспіху з ним не змогли навіть попрощатись як слід. І тільки тут, від цього втомленого літнього полковника, він почув людські слова, які так потрібні були йому тепер.
— Спасибі, товаришу полковник, — тихо мовив Шрагін і підійшов близько до Бурміна. — Адже, можливо, й не побачимось? — так само тихо спитав він.
— Виживемо, то побачимось, — буркнув полковник, який, сидячи навпочіпки, застібав пряжки на мішку. Він підвівся, відіпхнув мішок ногою і подав Шрагіну руку. — До зустрічі, майоре, до зустрічі.
— До зустрічі, товаришу полковник, — сказав Шрагін, міцно стиснувши широку руку Бурміна…
Через годину відбулася його зустріч з учасниками групи.
Готуючись до неї, Шрагін прекрасно розумів, що його розповідь про майбутню роботу буде суто умоглядною, і тепер навіть не пробував вдавати, нібито він знає щось таке, чого не знають його товариші. Найцінніше в цій зустрічі — можливість хоч трохи узнати один одного. Так вийшло, що, може, завтра їм іти разом на смерть, а вони сьогодні тільки вперше побачаться…
— Міцно осісти в місті — наше перше і найважливіше завдання, — сказав він. — Після того, як сюди прийдуть німці, ми щонайменше місяць нічого не робитимемо. Забудьмо, хто ми. Більше того, ми люди поза політикою. Нам все одно: хоч сам чорт біля влади, тільки б ситими бути. Але кожен з нас може опинитися в ситуації, коли корисно стати і співчуваючим новій владі. Та тут небезпечно переграти. Словом, перший місяць — кожен вивчає свої ситуації і виробляє свої позиції. Потім за моїм сигналом вступить у дію відома вам схема зв’язку номер один. А тепер я хочу порозмовляти з кожним з вас окремо…
Розділ 5
Першим до кабінету зайшов високий хлопець з якимось невловним виразом обличчя. Шрагін спочатку не зрозумів, у чім річ, — хлопець явно намагався не показувати йому своїх очей.
— Рубакін, Анатолій Рубакін, — глухим тенорком відрекомендувався хлопець, дивлячись собі під ноги.
— Сідайте, товаришу Рубакін. Мені хотілося б почути, що ви думаєте про майбутню нашу роботу.
— Нічого я не думаю, товаришу майор. — Рубакін перший раз підняв очі на Шрагіна, і з цього моменту на обличчі його появився вираз рішучості. — Робіть зі мною, що хочете, але я не вважаю себе здатним для цієї роботи.
— Боїтеся?
— Так. І вважаю себе не здатним.
Все, що говорив цей юнак, було таким несподіваним, таким неправдоподібним, що Шрагін мовчав, не знаходячи слів.
— Мені здається, що вам краще виявити боягуза тепер, а не пізніше, — рішуче вів далі Рубакін.
— Але про що ж ви думали, коли йшли в спецшколу і збиралися стати чекістом? — спитав нарешті Шрагін.
Рубакін почав з готовністю пояснювати:
— Я після семирічки був шофером, але працював неба гато, мав успіх у самодіяльності, в мене тоді тенор прорізався. Мріяв стати артистом. І раптом мене викликали й сказали: ось тобі почесна путівка в спецшколу, давай виправдуй довір’я, і так далі. Як тут відмовишся, товаришу майор?.
— Чому ж ви нічого не сказали, коли вас включали в групу? — спитав Шрагін.
— Знову побоявся, товаришу майор.
Шрагін довго мовчав, дивлячись у вікно, на безлюдну вулицю.
— Ідіть до підполковника Гамаріна, — врешті сказав він, — хай він включить вас в евакуацію.
— А куди мені з’явитися… там?
— Куди накаже совість. Ідіть… — гидливо і нетерпляче відповів Шрагін, дивлячись на Рубакіна і вже не бачачи його…
До кабінету ввійшов дебелий низькорослий юнак з великою головою, увінчаною копицею каштанового кучерявого чуба. Причинивши за собою двері, він випростався, чітко, по-військовому пройшов до стола, зупинився і голосно відрапортував:
— Харченко Павло Петрович.
— Сідайте, товаришу Харченко. Давайте поговоримо про нашу майбутню роботу.
Харченко сів, пригладив рукою свій розкішний чуб і, зітхнувши, сказав:
— Пізно ви приїхали, товаришу майор. Хоча б на тиждень раніше.
— Сподіваюсь, ви не думаєте, що я затримався навмисно?
— Та ні, — з добродушною українською інтонацією відповів Харченко. — Всі ми під наказом ходимо. Але як тепер встигнути виправити те, що вже накоїли?
— Що ви маєте на увазі?
— Ну от, дали нам тут нові паспорти, такі новенькі, аж риплять, — Харченко показав великі білі зуби, але незрозуміло було, усміхається він чи гнівається. — Поставили в них прописку і штамп про роботу. Я ще в готелі не поселявся, пішов туди, де мене прописали, а там — установа. Ще гірше із штампом про роботу. У мене, наприклад, відмітили, що я працюю на шкіряному заводі. Пішов я й туди. Заводик маленький, робітників і сотні не буде. А що коли німці накажуть всім з’явитись по місцю їх попередньої роботи? Я прийду, а мене там ніхто не знає, і я нікого не знаю. Крім того, у мене немає ніякої спеціальності шкіряника. Невже нікому було подумати про це?
— Стривайте. І у всіх так?
— Крім Григоренка, він одержав паспорт без штампа про роботу.
— Молодець, я бачу, цей Григоренко.
— Не без того… — погодився Харченко, але в його інтонації Шрагін відчув іронію.
— Він і в готель не поліз, — сказав Шрагін.
— А ми що, хотіли туди? Йому через дружину повезло. Нам наказали, і все.
— Хіба ви самі не розуміли, що це підриває конспірацію? — запитав Шрагін.
— Спочатку не розуміли, — одверто признався Харченко. — Думали, що до здачі міста вагон часу і що ми ще встигнемо пірнути в гущу.
— А ваші костюми? А участь в облавах?
Харченко насупився і, дивлячись на Шрагіна з-під кошлатих брів, сказав:
— Особисто я в облавах брав участь з цілковитим усвідомленням і задоволенням. Отак. І давайте, Ігоре Миколайовичу, поговоримо відверто. З оперативних дисциплін я в спецшколі був перший відмінник. Отак. А що з того? Хіба хто думав, що так усе дибом перевернеться. І поспіх, і помилки — хіба все це зі зла чи через глупоту? Ось ви наче образились, що я сказав про ваше запізнення сюди, відповіли, що це ненавмисно вийшло. Так само і з усіма нашими бідами. Отак, Ігоре Миколайовичу. І в Москві, мабуть, не все йде, як по нотах. І давайте тепер разом налагоджувати справу, а не винних шукати. У мене, якщо дозволите, є різні думки, як нам краще до міста прижитись…
Наступним співрозмовником Шрагіна був Федорчук, плечистий вайло з голубими добрими очима, обрамованими густими білявими віями. Густий русявий чуб зачісаний назад. Руки молотобійця. Поводиться спокійно, невимушено, говорить неквапливо, точно…
— Як ви розцінюєте наше становище? — спитав для початку Шрагін.
— А ніякого ще становища нема. Є тільки дурниці, які можуть його ускладнити.
— Треба ж, нарешті, вживати застережних заходів.
— Я особисто їх уже вжив. Оскільки я відповідаю за вибухівку і зброю, сьогодні вночі ми з Харченком усе переховаємо. Одне недобудоване приміщення знайшли. У підвал — надійно. І якраз там же, по сусідству, я й житло собі знайшов. — Федорчук несподівано усміхнувся. — Тільки от наче одружитися доведеться. Як ви на це дивитесь?
— Хто вона?
— Хороша дівчина, наша цілком.
— А чому лишається в місті?
— Її комсомол залишає. Але вона і нам буде корисна. Німкеня з колоністок. Мову знає. Метка. Ви, товаришу майор, щодо неї не сумнівайтесь, я познайомився з нею не вчора.
— Позавчора?
— В самий перший день приїзду, товаришу майор.
— То що ж, ви одружуєтеся серйозно?
Федорчук відповів не зразу, щоки в нього зарожевіли, він зморщив лоба і довго з виразом страждання дивився кудись у куток.
— Не знаю, чи повірите ви, товаришу майор, — сказав він.
— Та ви кажіть прямо: одруження у вас буде фіктивне чи справжнє?
— У мене дружина є, товаришу майор. І двоє синків, малюки. Вони для мене — все… — Федорчук дедалі більше червонів і морщив лоба, підшукуючи слова. — Ну от… А ця дівчина — одна на всьому світі, а жених її в армії. І він для неї теж — усе. Так що в цьому питанні у нас з нею цілковита ясність. Але сьогодні ж, якщо ви не заперечуватимете, ми з нею, як годиться, запишемося в загсі.