І от розчинялися навстіж двері камери, і тюремник кричав:
— Триста перший, виходь!
Триста перший — номер Шрагіна…
Цього разу допит був особливо важкий. Бульдог бив Шрагіна гумовим бруском тільки по голові і все в одне місце — трохи вище правої скроні. Ударить, почекає кілька секунд і знову б’є… Потім ще… Після третього удару Шрагін упав на підлогу, його перевернули, щоб відкрився правий бік голови, і Бульдог знову взявся за гумовий брусок… Найстрашніше, що Шрагін не втрачав свідомості…
В одній камері з Шрагіним сидів і верховодив у ній веснянкуватий рудий хлопець, якого всі звали Дока. Це було його прізвисько в злодійській зграї. Вони пограбували якогось багатого спекулянта, забрали золото, поділили, як ведеться: Дока — ватажок зграї — дістав половину, а всім іншим порівну. Потім посварились, і його «дружки» із заздрощів навели на свого ватажка лягавих. Доку арештували і тепер тягали на допити, били, вимагали показати, де він сховав золото. Однак хлопець усе зносив з дивовижною стійкістю і мовчав, а потім свою злість зганяв на мешканцях камери. Він був розчарований в людях і всіх сусідів по камері, крім Шрагіна, називав не інакше, як падло. Шрагін вражав його силою волі. Дока розумів, що німці хочуть його зламати і роблять для цього все, та «кремінний дядьок» стоїть перед ними на смерть, як намагається стояти і він сам… Помітивши, що між Шрагіним і Григоренком є зв’язок, Дока одного разу виліз на нари до Шрагіна і прошепотів:
— Ти тому соплякові, дядьок, не співчувай, він — товар тричі проданий. Вони з нього манну кашу зробили. Та тільки він і до цього був манкою. Розумієш, про що я, дядьок?
— А ну, як вони з мене теж манну кашу зготують, — невесело посміхнувся Шрагін.
— Що ти, дядьок! Ти кинь… — Дока довго лежав мовчки, потім знову повернувся до Шрагіна: — Тоді одно, дядьок, — треба вмерти з музикою.
Дока знову довго мовчав, а потім, раптом піднявши догори ногу, вийняв з-за обшлага штанів якийсь блискучий предмет і подав його Шрагіну:
— Візьми, дядьок. Не гучна, та все-таки музика. — Це був кусок леза небезпечної бритви. — Не пістолет, звичайно, і не граната, проте, коли якийсь гад підійде на крок, з нього можна зробити різдвяну гуску. По горлу треба, дядьок, тільки по горлу. Словом, бери.
Шрагін взяв бритву, сховав її в щілину стелі, подякував Доці, повернувся на бік, немов збирався заснути, і заплющив очі. Те, що спало йому тільки що на думку, здавалося неправильним, але він вважав, що повинен усе старанно обдумати…
Новий допит для Шрагіна мало не закінчився катастрофою. Була мить, коли та хитка і чужа свідомість раптом взяла над ним верх і почала наказувати йому просити в ката пощади. Більше поки що нічого не вимагала, та аби почати. Саме в цю мить Бульдог помилився: не вгадав стану своєї жертви, вдарив її ще двічі гумовим бруском, і з вуха Шрагіна хлинула кров.
На другий день Шрагін, уже не міг підвестися з нар. Опритомнівши, він думав тільки про одне — про наступний допит уночі.
Спробував, як звичайно, готуватися до нього і передусім відвернути увагу од болю, але думка його ні на чому не могла зупинитись, одразу вислизала, танула… Всупереч його волі одна думка невідступно побивалася болем в його запаленому мозку: «Скоро ніч… скоро ніч… знову допит… знову…» Надвечір опам’ятавшись від нетривалого забуття, пін на якусь мить з незвичайною ясністю побачив і оцінив своє становище. І вирішив…
Мешканці камери після вечірньої перевірки розійшлися на нари. До незмінного часу допиту лишалася майже година. Шрагін вийняв із щілини в стелі лезо бритви і сказавши собі: «Я не дозволю вам порадуватися з моєї моральної смерті», розрізав собі вени на одній і потім на другій руці. Переконавшись, що кров пружно цибенить з обох ран, він заплющив очі…
Але сталося те, чого він не міг передбачити: кров просочилася крізь нари і залила обличчя арештованого, що лежав на першому поверсі. Весь залитий гарячою кров’ю, охоплений зі сну жахом, він зчинив галас. Прибігли тюремники, і Шрагіна негайно перенесли в лікарню.
Релінка підняв з ліжка телефонний дзвінок Бульдога. Почувши від нього про подію в тюрмі, він подумав спочатку, що це йому сниться, і довго мовчав, збираючи думки.
— Ви чуєте мене? — обережно запитав Бульдог.
— Якщо він умре, вважай себе солдатом на фронті, — сказав Релінк осиплим голосом. — Я зараз приїду в тюрму…
Він викликав машину і став швидко вдягатись. Релінк розумів, що Шрагіна не зламати, а це означало, що слідство так і не дасть йому в руки ефектного матеріалу, тим більше що Берлін, як і раніше, вимагав, щоб цю справу було юридично доведено. Але Релінк все-таки сподівався ще підключити до справи всі учинені в місті і відомі Берліну антинімецькі диверсії. Хай Шрагін мовчить, говоритимуть Григоренко, Любченко, підготовлені свідки. Проте вистава без головного героя не вистава. Смерть Шрагіна викличе лють Олендорфа: він змушений буде доповісти про це гросадміралу Деніцу. Хай йому чорт!
Релінк кинувся до телефону і набрав номер лікаря Лангмана.
— Прошу пробачення, доктор, але мій дзвінок — термінова необхідність, — швидко заговорив Релінк, не даючи можливості співрозмовникові вставити слово. — Я зробив усе, що вам було потрібно, тепер прошу вас зробити все, що можна, для мене. Відомий вам пан Шрагін зараз у тюрмі перерізав собі вени, і я не покладаюся на кваліфікацію тюремних лікарів.
Після тривалої паузи Лангман сказав:
— Гаразд, я пришлю спеціаліста.
— Це треба зробити негайно.
— Звичайно, — відповів Лангман і поклав трубку.
В тюремній лікарні Релінк не підійшов до Шрагіна, біля якого клопоталися лікарі. Він сидів у кабінеті начальника тюрми і розглядав знайдений на нарах кусок бритви. Начальник тюрми — білий од страху — стояв біля стіни, намагаючись не привертати уваги Релінка.
До кабінету обережно зайшов Бульдог. Тихо причинивши за собою двері, він багатозначно подивився на начальника тюрми.
— Прошу вас вийти, — наказав Релінк, і начальник тюрми блискавично залишив свій кабінет.
— Ну, що?
Бульдог у відповідь тільки розвів руками.
— Ти розумієш, що сталося?
— Він наче ще дихає, — сказав Бульдог.
— Дурень! Що сталося з тобою, не розумієш? Ну, нічого, поки ти проковтнеш на фронті російську кулю, в тебе буде час поворушити мозком…
Релінк поїхав з тюрми тільки на світанку. Лікарі нічого доброго не обіцяли…
Розділ 56
Узнавши, що Шрагін вижив, Релінк раптом подумав: краще б він помер. Кінець кінцем за самогубство арештованого відповідало б тюремне начальство, зате смерть автоматично припинила б справу, яка через втручання адмірала Бодеккера стала такою складною і безперспективною. А тепер це слідство, що нічого не обіцяє, треба відновлювати. Застосовувати до Шрагіна сильнодіючих заходів допиту більше не можна, а сподіватися на те, що він заговорить сам, не було ані найменших підстав.
Коли Шрагіна зразу після видужання привезли в СД, він був ще зовсім слабий, говорив тихо і повільно, та в його пильних сірих очах Релінк бачив ту ж саму силу. Наказуючи привезти до нього Шрагіна, Релінк думав скористатися з його фізичної слабості, але тепер він бачив, що це нічого не дасть.
— Я мушу висловити жаль з приводу того, що з вами сталось, — почав Релінк, не дивлячись на Шрагіна. — Проте можна було не вдаватися до таких крайніх заходів.
— Ви не можете судити про це, катували мене, а не вас, — неголосно сказав Шрагін.
Настала досить довга пауза. Релінк не збирався сперечатися чи заперечувати факт застосування тортур, він у цей час вгамовував у собі роздратування, яке спалахнуло від того, що він змушений вести цю розмову.
— Так чи інакше, слід об’єктивно визнати, що на даному етапі бій виграли ви, — дивлячись повз Шрагіна, говорив далі Релінк. — А втім, я ніколи не переоцінював можливості співробітника, який допитував. Ну що ж, тепер ми поведемо справу за всіма класичними правилами і…
— Чому немає протоколіста? — перебив його Шрагін.
— Тому що немає допиту, — пояснив Релінк. — Я просто вирішив разом з вами розібратися в нашій ситуації, щоб потім не виникло ніяких непорозумінь. Отже, юридичний бік ситуації такий. Хто ви — ми знаємо. Чим ви тут займалися — ми теж знаємо. Ваші спільники — правда, на жаль, поки що не всі — нам відомі і перебувають в наших руках. Ми не маємо тільки вашого визнання своєї провини. Ви людина юридично освічена і, виходить, знаєте, що щиросерде визнання провини завжди є фактором, який значно пом’якшує формулу покарання. І навпаки, звичайно. Отже, коли ви захочете зробити це визнання, сповістіть нас через тюремну адміністрацію. Але чекати нескінченно ми не можемо, хоч би тому, що не збираємося довго лишатись у цьому місті, а возити з собою тюрму із злочинцями, що не призналися, недоцільно… — Релінк, задоволений тим, як елегантно веде він цю розмову, посміхаючись, подивився на Шрагіна і, наче на ніж, наткнувся на його спокійний вивчаючий погляд. Мовчазний поєдинок поглядів тривав секунду — дві, і Релінк підвівся. — Останнє уточнення — не зрозумійте помилково наше терпіння. Тих відомостей, які ми щодо вас маємо, цілком досить для смертного вироку. І тільки для смертного. Один раз ви вже спробували самі розпорядитися своїм життям. Цьому перешкодив, до речі зауважити, доктор Лангман, — якби не його втручання, то ми зараз не мали б можливості розмовляти. Тепер ваше життя знову в ваших руках, однак я вірю, що цього разу ви вчините розумніше.
Коли Шрагіна вивели, Релінк викликав Бульдога:
— Шрагіна і його компанію перевести до кримінального табору, — наказав він. — Оточи їх там з усіх боків агентами. Подивимося ще раз на їхні зв’язки. Чи не спробують вони тікати?
— Я не можу його бачити, я його пристрілю, — сказав Бульдог.
— У свій час я не позбавлю тебе цього задоволення, а поки що виконуй мій наказ…
Шрагіна перевезли в тюрму серед білого дня у відкритому кузові грузовика і тільки з одним конвойним. Везли головною вулицею, хоча це був зовсім не найкоротший шлях. Недалеко від базару машина зупинилася, шофер кудись пішов, і хвилин двадцять не повертався. Шрагін одразу зрозумів: Релінк затіяв з ним якусь нову гру…
Біля металевих тюремних воріт з мордами левів машина простояла хвилин десять, поки конвоїр сварився крізь вічко з тюремною охороною. Як завжди, коло тюрми товпилися родичі арештованих. Вони співчутливо розглядали Шрагіна. Знайомих серед них він не побачив. Зовсім близько за косогором виблискувала гладінь ріки. Водний простір кликав, манив, і раптом у Шрагіна майнула думка: до косогору метрів сто, не більше, а там можна скотитися в зарослу бур’яном балку. А далі що? Вночі така втеча могла б закінчитися вдало, а зараз, удень, ця витівка приречена на провал. А може, саме цього й хоче Релінк?
Шрагіна ввели крізь металеві ворота, і він опинився в так званому передбаннику — між зовнішніми і внутрішніми воротами тюрми. Крізь маленьку хвіртку його вштовхнули у двір і повели ліворуч, в уже знайомий йому одноповерховий корпус, де були одиночки для особливо важливих злочинців.
Опинившись в одиночці, Шрагін сів на пригвинчену до стінки дерев’яну койку і задумався. Власне, нічого особливо складного не сталося. Мабуть, Релінка перелякала його спроба самогубства і він тепер хоче створити враження, ніби слідство віднині входить в суворо юридичне річище. Та навіщо це йому? Ясно одно: очевидно, в нього, як і раніше, немає вагомих доказів, але цього разу вони йому навіщось потрібні. Навряд чи він серйозно вірить, що Шрагін сам визнає свою провину. Але тоді може бути тільки одне найпростіше розв’язання загадки: Релінк вирішив зволікати справу, виграючи час і вичікуючи обстановку, коли зможе ліквідувати його, незважаючи ні на яку юрисдикцію. Що ж робити за даних обставин? Втеча? Однак треба тверезо дивитися правді в вічі: без допомоги ззовні втекти неможливо, навіть при полегшеному режимі ув’язнення. Покластися на сліпий випадок безглуздо. На чию ж допомогу можна розраховувати. Дем’янова і Величка, що лишилися, судячи з усього, на волі, втягувати в цю справу не можна: вони борються, і ставити їх під удар він не має права. Та й зв’язку з ними все одно нема…
Найрозумніше було б скористатися допомогою Юлі. Федорчук загинув, і вона вільна у своїх вчинках. Якщо Юля одного дня принесе йому передачу, ніхто не здивується, — адже Димко на очній ставці з ним сказав, що знає його через покійного Федорчука. Сергій, мабуть, розгубившись, вирішив, що на мертвого можна валити все, і не подумав, що цим розкрив зв’язок між усіма трьома. А втім, Релінк тоді, здається, не звернув на це уваги чи вже й сам догадувався про це. Так чи інакше, тепер заява Димка могла виправдати зацікавленість Юлі його долею: що не кажіть, знайома людина… Але що може зробити Юля? Невідомо, в якому вона сама тепер стані…
Зіна щодня приносила передачі для чоловіка і потім цілий день тинялася коло тюрми. їй здавалося, що так вона ближче до свого Сергія. Незабаром після арешту чоловіка вона одного разу бачилася з Юлею, але їй видалося, що Юлі важко слухати її розповіді про Сергія — хай ув’язненого, але все-таки живого…
Цього вечора Зіна прийшла до Юлі вдруге.
— Слухай, я сьогодні бачила Ігоря Миколайовича, — збуджено повідомила вона. — Я була коло тюрми, і його туди привезли. У відкритій машині. Я зразу його впізнала.
— А ти ж його раніше і в очі ніколи не бачила, — хотіла Юля напоумити свою подругу.
— Якось мені його описав Сергій. Ну точнісінько він, я не могла помилитись, я його за два кроки бачила.
— Ну, який він, розкажи…
— Високий такий… — почала розповідати Зіна, дивлячись вгору… — Шкіряне пальто, коричневе… Шапка така, з сірим хутром і з козирком. Очі такі ясні, красиві. А обличчя жовте, і синяки отакі під очима. Вуха ще в нього такі притиснуті, неначе мочки приросли…
— Знаєш, схожий… Слово честі, схожий… — промовила Юля, починаючи хвилюватись. Вона стала ходити по кімнаті. Ще і ще раз просила Зіну описати Шрагіна. А потім рішуче сказала: — Справді, він! Завтра я понесу йому передачу. Отак ми й перевіримо, чи є він там…
Вони подивилися одна на одну і враз, немов по команді, обидві заплакали. Юля обняла Зіну, пригорнулася до неї:
— Ой, Зіно, Зіно, хіба думала я, що буде, коли сватала тебе за Сергія?
— А що ти повинна була думати? — казала Зіна, схлипуючи і щільніше пригортаючись до подружки. — Ти, може, думаєш, що я жалкую за чим? То знай — я все одно щаслива. Сергія тільки шкода… так шкода… — і вона ридма заридала.
Юля гладила її по голові, примовляючи:
— Ми обидві щасливі… дуже щасливі… правда — щасливі…
— Сергій сьогодні записку передав, — діловито витираючи сльози сказала Зіна. — Вимагає, щоб я менше йому носила і сама краще харчувалась. Наказує: всі його речі поміняти на продукти. Уявляєш? От дурний хлопець…
Вони лягли спати на одному ліжку і довго ще шепталися, погасивши світло. А рано-вранці, коли місто ще спало, вони разом пішли до тюрми…
Був тихий весняний ранок. Після холодної ночі черепичні дахи тьмяно сріблив іній, з лиману віяло застояною вологістю, і чим ближче Зіна і Юля підходили до тюрми, тим дужче їх проймала ця холодна вологість.
Коло тюрми біля віконечка, де приймали передачі, вже стояло кілька жінок. Юля й Зіна теж стали в чергу. Всі мовчали. Про що говорити цим жінкам? Усе в них однакове — горе й надії. Навіть їхні сірі, тривожні обличчя були схожі одне на одне…
Рівно о восьмій годині відчинилося віконечко, і черговий комендант тюрми почав приймати передачі. Він мовчки брав клуночки і, почувши прізвище арештованого, звіряв за списком. Жінки теж мовчки ставали осторонь і ждали — може, буде відповідь. От відійшла од віконечка Зіна. Тепер черга Юлі.
— Шрагін? — комендант втупився очима в неї. — Ви родичка?
— Знайома, — відповіла Юля.
— Отже, Шрагіну?
— А що, не можна?
— Чому не можна? Можна… — комендант відклав убік клуночок і тихо сказав: — Ви його можете навіть побачити… он там, на березі, працює…