Шрагін ішов безлюдними вулицями, що вже поринули у присмеркову синизну, і думав, як дивно влаштована людина. І трьох років нема, як він за наказом партії залишив роботу інженера-суднобудівника і став чекістом. Хіба міг він тоді подумати, що колись опиниться в цьому зайнятому ворогом місті, очолюватиме тут цілу групу і провадитиме таємну боротьбу? Але це вже сталось, він уже працює. І робота, хоч би якою небезпечною вона не була, є як і всяка робота — до неї, виявляється, можна звикнути, і в ній є свої робочі будні…
Наближаючись до свого будинку, Шрагін знову побачив генеральську машину. Шофер спав, насунувши на носа пілотку.
Шрагін навмисно грюкнув дверима, коли заходив, і зараз же з вітальні вийшла Емма Густавівна.
— А ось і наш Ігор Миколайович! — голосно вигукнула вона. — Зайдіть до нас хоч на хвилинку. У нас генерал Штромм.
Шрагін зайшов у вітальню й побачив генерала, що сидів у кріслі. Сьогодні він був у цивільному. Йому було років сорок п’ять, можливо, трохи більше. Крупне прямокутне обличчя, масивна постать. Очевидно, короткозорий. Він розглядав Шрагіна, примруживши очі.
— Добрий вечір, пане генерал, — із стриманою шанобливістю сказав по-німецькому Шрагін, зупинившись посеред кімнати.
— Добрий вечір, добрий вечір, щасливий обранець, — з удаваним невдоволенням басовито відізвався генерал, важко підвівся з крісла, підійшов до Шрагіна і подав йому руку. — Штромм, Август, — виразно вимовив він.
— Шрагін, Ігор.
— Шрагін? О! Ми обидва на «Ш»? Пробачте, а як ви сказали ім’я?
— Ігор.
— І-гор?
— Так.
— Таємничі російські імена, — похитав головою генерал. — Посидьте з нами. Адже мені доведеться доповідати моєму родичеві й про вас. І ви теж наш родич, І-гор. — Генерал басовито розсміявся.
Емма Густавівна поставила перед Шрагіним каву.
— Чого ж ви не питаєте, де ваша Лілі? — з неприємною інтонацією спитала вона.
— Я приголомшений знайомством з живим німецьким генералом, — усміхнувся Шрагін.
— Ви вважали б за краще знайомитися зі мною — мертвим? — загримотів генерал своїм басовитим сміхом.
— Лілі валяється в ліжку, — сказала Емма Густавівна. — У неї страшенна мігрень. Покличте її, можливо, все-таки вона вип’є кави?
Шрагін встав і, попросивши вибачення в генерала, пішов у кімнату Лілі. Дівчина долілиць лежала на дивані.
— Лілю, що з вами? — тихо спитав Шрагін.
Вона схопилася, сіла і здивовано втупила очі на Шрагіна.
— Ах, це ви, — з полегкістю сказала вона. — Страшний сон бачила, б-р-р! Він ще й досі там?
— Мати хоче, щоб ви зайшли до вітальні, — сказав Шрагін.
— Він викликає в мене нудоту. Я не піду. Скажіть, мігрень, і вона не хоче псувати всім настрою.
— Мігрень, то й мігрень, — сказав Шрагін і пішов у вітальню.
— Як чудово, як чудово! — гудів генерал. — Слухайте, І-горе, я тільки зараз узнав, що ваша дружина піаністка. Це ж чудово! Вона просто зобов’язана нас почастувати Бетховеном.
— У неї, пане генерал, страшенний головний біль, і цього не можна не брати до уваги, — лагідно сказав Шрагін.
— Німецький генерал не повинен нічого брати до уваги, — заявив Штромм майже серйозно.
— Але ж ви ще й людина, і до того ж родич, — усміхнувся Шрагін.
— Спіймав, хай йому грець! Капітулюю перед мігренню. Хо-хо-хо! Сідайте, І-гор, і прийміть сердечне вітання од Вільгельма фон Аммельштейна, вашого… гм… як же він вам доводиться? — не збагну, хо-хо-хо, але загалом це найдостойніша і… — генерал підняв палець, — найбагатша людина. Я йому телефонував, розказав про мій візит у вашу домівку. Він так розхвилювався, що почав запинатись. Каже, що сьогодні в нього перша за багато років справжня радість, — він довідався, що не один на землі. Сподіваюсь, ви розумієте, чим це пахне?
— Не зовсім… — відповів Шрагін.
— Боже, що з вами зі всіма зробили комуністи? Він не розуміє, що для нього означає, коли найбагатший фон Аммельштейн визнає в ньому родича!
— Розкажіть нам, що є нового, — втрутилась Емма Густавівна.
— Нового? — Генерал підняв брови. — Ні-чо-го. Мене особисто цікавить тільки одна новина — падіння Москви. І це станеться, можете бути певні. — Він звернувся до Шрагіна. — Мені сказали, що ви працюєте на верфі. Як там у вас справи?
— Поки що ніяк, — відповів Шрагін.
— Чого ж це дрімає наш дорогий адмірал Бодеккер? Він же прославлений адміністратор верфів рейха.
— Завод зруйновано, робота буде величезна. Робітників нема, інженерів нема, — зітхнув Шрагін. — А тим часом як хочеться працювати…
— О, це чудово! — вигукнув генерал. — Вашу відповідь я сьогодні ж внесу до зведення. Я без упину всім товчу, що для росіян головне щастя — робота і, якщо ми забезпечимо їх роботою і пристойною платнею, вони стануть могутньою опорою рейха. Правильно?
— Так, ми любимо працювати.
— Слухайте, І-гор, значить, ви підтримуєте мою думку?
— Зробити це, однак, не так просто. Для цього треба негайно почати відбудовувати все, що зруйновано, — з гідністю і стримано відповідав Шрагін, вирішивши раз і назавжди обрати цей тон для розмов з генералом.
— Згодний, — кивнув Штромм. — Але силу-силенну ваших людей ми вивезем у Німеччину, в Польщу, у Францію. Люди, які хочуть працювати, нам потрібні скрізь. Запевняю вас, ніхто без роботи не залишиться. Адже ви інженер? З Бодеккером ви познайомились? Я вас відрекомендую.
— Дякую, ми вже знайомі. До того ж не в моїх правилах користуватися протекцією.
— Мені б хотілось узнати, І-гор: ви залишились свідомо? — вів далі генерал.
— Як вам сказати? Несвідомо роблять тільки тварини.
— Хо-хо! Чудова відповідь!
— Це неподобство, — втрутилася в розмову Емма Густавівна. — Як тільки зійдуться двоє чоловіків, вони зразу починають говорити про справу й нікого більше не хочуть помічати. Я прошу вас, генерале, розказати, як там у вас зараз в Німеччині.
— Як? Чудово, наймиліша фрау Реккерт, чу-до-во! Нам, хто живе в цю епоху, заздритимуть всі майбутні покоління. І все це фюрер, фюрер і ще раз фюрер. Він, фрау Реккерт, подумав і про вас. Мій рейхсміністр, коли я виїздив сюди, сказав мені: «Фюрер заклопотаний долею осілих там німців». Чуєте, фрау Реккерт? Фюрер заклопотаний вашою долею!..
Шрагін стежив за генералом з величезною цікавістю, і водночас його мозок фіксував усе, що могло пригодитись для справи.
— Так, панове, — просторікував генерал. — Нова Німеччина вже народилась і йде до великого майбутнього. Звичайно, ще не одубіло покоління чистоплюїв, ще борсаються десь колишнє чиновництво і колишні плутократи. Але ми всю цю мерзоту знищимо, запевняю вас! От розрахуємося з росіянами, з англосаксами і потім одним ударом остаточно очистимо повітря Німеччини від випорожнень минулого! Пардон, фрау Реккерт! — Він навіть вибачення вигукнув, як команду на плацу. Потім повільно обернувся до Шрагіна і сказав пихато: — І я хочу вас, молодий чоловіче, попередити: любите ви роботу чи не любите — це все-таки не головне. Ваша доля залежить від того, чи зрозумієте ви велич фюрера і нової Німеччини. Якщо ні, вас розтопче історія, запам’ятайте це.
— Я вже зараз все це прекрасно розумію, — твердо і переконано відповів Шрагін.
— Тоді, хайль Гітлер! — несподівано гаркнув генерал і викинув уперед руку.
Шрагін, трохи почекавши, теж підняв руку і неголосно промовив:
— Хайль… Гітлер!
— Браво, І-гор! Ви перший росіянин, який переді мною привітав геній фюрера…
Емма Густавівна знову спробувала відвести розмову від політики, яка її завжди лякала. Вона попросила розповісти, як виглядає її родич фон Аммельштейн. І раптом генерал Штромм знову закричав:
— До речі, от і ваш родич, фрау Реккерт, теж недозволено довго одвертав носа вбік. Коли я одружився з його племінницею, я, природно, ввійшов в його дім. Бувало, прийдемо з дружиною в гості. Я — хайль Гітлер! А він — здрастуй, дорогий мій друже. Я все розумів і з побоюванням для себе терпляче очікував, що буде далі. І тільки коли ми прибрали до рук Австрію, Чехію, Польщу, Францію і я якось прийшов до нього додому і сказав: «Хайль Гітлер!», він, нарешті, відповів теж: «Хайль Гітлер!» І тоді я обняв його і сказав: «Дякувати богові, тепер ми справді родичі». Але хіба я можу забути, що він визнав фюрера тільки після того, як фюрер подарував йому Європу? Ось він, — генерал кивнув на Шрагіна, — навіть він зрозумів усе значно раніше…
Незабаром генерал поїхав. Прощаючись, він сказав Еммі Густавівні, щоб вона не боялась ніяких утисків з боку окупаційної влади.
— Всіх, кого треба, я попередив, — сказав він. — Однак я і мої друзі залишаємо за собою право ходити до вас в гості. І ви вже зрозумійте, будь ласка, нас, тих, що опинилися на чужині. Для нас ваша домівка, як острів у чорному океані.
— Прошу вас, не соромтесь, — белькотіла Емма Густавівна.
Генерал поцілував їй руку.
— Ради бога, не проводжайте мене, — сказав він. — Я вже відчуваю себе тут як дома.
Грюкнули зовнішні двері, заревів мотор автомобіля, і все затихло.
Емма Густавівна збентежено дивилася на Шрагіна.
— Все-таки це жахливо! — промовила вона втомлено. — Мені іноді здається, що я бачу все це уві сні.
Розділ 11
Зіна — так звали дівчину, що працювала на біржі, — виховувалась у дитбудинку. По закінченні семирічки в дитбудинку вона приїхала в це місто, почала працювати прибиральницею в лікарні і зразу ж поступила в школу медсестер. Закінчити школу перешкодила війна.
Зіна пішла в військкомат, намагалася потрапити до армії, але замість цього її відправили рити оборонні споруди. Так вона залишилась у місті.
На біржі, куди влаштувалася Зіна, було два начальники: один — німецький, недосяжний для Зіни, похмурий німець із штучним скляним оком — пан Харнікен; другий — росіянин, в недалекому минулому завідувач міською лазнею, Про-хор Васильович, який прийняв Зіну на роботу і називав її тепер не інакше, як дочка. А Зіна поза очі називала його Лягавим — за те, що він немов нюхом чув, коли наближався пан Харнікен. Тоді в нього зразу піднімалось вухо, він весь ставав зовсім іншим, схоплювався з-за стола, втягував живіт і віддано дивився на двері. Саме в цю мить з’являвся німецький директор.
— Встати! — кричав Лягавий і вже тихо й шанобливо промовляв: — Здрастуйте, пане Харнікен.
Німець кивав головою і урочисто прямував до свого кабінету.
У перші дні Зіна не дуже задумувалась над тим, що трапилось. Та все ж скоро вона зрозуміла, що і з нею і з усім містом сталося величезне нещастя. Працюючи на біржі, вона раніше за інших узнала, що німці готують відправлення працездатних городян до Німеччини. «Їх там, як рабів, продаватимуть», — сказала Зіні Віра Іванівна, літня жінка, в минулому вчителька, а тепер такий, як і Зіна, обліковець.
Кожного вечора на біржі появлялися гестапівці. Зіну лякала їхня чорна тарганяча форма з черепами на рукавах. Лягавий вивалював перед ними на стіл облікові картки, і гестапівці довго рилися в них. Якісь картки вони забирали з собою, і після цього Лягавий брав до себе реєстраційну книгу і викреслював з неї кілька прізвищ. «Цих уже можна вважати небіжчиками», — говорила тоді Віра Іванівна.
Якось вранці Лягавий підкликав до себе Зіну.
— Коли бачиш, що прийшов єврей, а пише в картці, що він росіянин, дай мені сигнал. Підійди до мене наче по довідку і скажи, — наказав він.
Віра Іванівна, узнавши про наказ Лягавого, сказала Зіні:
— Якщо ти це зробиш, то станеш убивцею.
Але Зіна й не збиралася виконувати цей наказ.
Після роботи вона бігла додому, надівала своє єдине вихідне платтячко — синє у білу смужечку — і йшла, як вона казала, на люди. Дівчина просто тинялася по місту і пильно дивилася, що робиться навкруги.
І ось одного разу в неділю, коли вона стояла на розі коло базару, хтось тихо її покликав.
— Зіна, це ти?
Вона обернулась і побачила дівчину, разом з якою працювала в лікарні.
— Юлька! Здрастуй! — зраділа Зіна. Вони обнялись, наче були подругами. А насправді тоді в лікарні вони мало знали одна одну.
— Познайомся, це мій чоловік, — сказала Юля і за руку підтягла плечистого юнака з добродушним усміхненим обличчям, що стояв віддалік.
— Сашко, — сказав він і так стиснув руку Зіни, що вона скрикнула.
— Ти що тут робиш? — спитала Юля.
— Я? Нічого. Гуляю, — безтурботно відповіла Зіна.
— Працюєш? Обліковець на біржі?
Зіна махнула рукою:
— Аби зарплата і картки. А ти де?
— О! В мене посада найвідповідальніша, я дружина свого чоловіка, — весело сказала Юля.
— Вона чудова дружина, — засміявся Сашко і, обнявши Юлю, притиснув до своїх могутніх грудей. І шепнув: — Поклич її в гості…
— Сашко, люди навкруги, — сказала Юля, вивільняючись з обіймів чоловіка.
Зіна дивилася на них з заздрістю.
— Чого дивишся так? Заздриш? Гляди-но, й тебе влаштуємо, — розсміялась Юля і серйозно спитала: —Ти що збираєшся робити?
— Нічого.
— Ходімо до нас, поп’ємо чаю, поговоримо.
Чай був надзвичайно смачний, з варенням, з м’якими домашніми коржиками. За столом розмовляли про що завгодно. Про те, як варити кисіль з давленого винограду. Як смішно німці, не знаючи російської мови, намагаються розмовляти з нашими. Що на базарі появився якийсь зсунутий з глузду старий, який, побачивши німця, стає струнко і на все горло співає «Боже, царя храни…»
Почало сутеніти. Юля завісила вікна й засвітила гасову лампу під зеленим скляним абажуром. За столом стало ще затишніше. Зіна тужливо подумала, що їй треба йти, — скоро комендантська година, і вона опиниться в своїй кімнатці, де навіть світла немає ніякого.
У вікно двічі уривчасто стукнули по рамі.
— Сергій, безпритульний наш! — вигукнув Сашко й пішов відчиняти двері.
Гостя посадовили поруч із Зіною. Куточком ока вона бачила його худе і, як їй здалося, втомлене обличчя.
— Думаю, дай хоч на хвилинку загляну, до комендантської години, — говорив гість сиплуватим тенорком. — А головний розрахунок — хоч трохи попоїсти на сон грядущий.
— Ти у нас завжди на обліку, — сміялася Юля, ставлячи перед Сергієм тарілку з вареною картоплею, политою олією. Він з’їв цю картоплю за хвилину і приступив до чаю. Робив він усе енергійно, встигаючи, між іншим, брати участь у розмові.
І раптом він немов тільки-но побачив, що поруч з ним сидить незнайома дівчина, хоч Федорчук ще в сінях шепнув йому, яка в них корисна гостя і що треба з нею познайомитися.
— А я ж вас і не знаю. Як вас звати? — спитав він Зіну.
— Ну й люди ми! — спохватилась Юля. — Забули познайомити. Це Зіна.
— Отже, Зіна? — спитав Сергій. — А я Сергій.
— Знаю, — сказала Зіна і засміялась.
Настав час іти. Сашко жартома наказав Сергієві провести Зіну додому:
— Головою відповідаєш мені за неї…
Вони майже бігли вулицею — от-от комендантська година. Сергій тримав Зіну під руку, і це її бентежило й сковувало. Вона взагалі не любила і не вміла ходити попідруч. Розмова не клеїлась.
— А чого це Сашко називає вас безпритульним? — спитала Зіна.
— Відповідно до анкети, я з дитбудинку.
— І я теж, — здивувалася й зраділа Зіна.
— Сестричка, значить? — Сергій стиснув її лікоть. — Мені іноді здається, що кожний другий пройшов через це.
— А я нікого з наших ще не зустрічала, — сказала Зіна. — Хіба тільки одну подружку, ще до війни.
Вони підійшли до будинку Зіни, попрощались церемонно за руку, і Зіна прошмигнула у хвіртку.
Після цього вони почали зустрічатися кожного дня. Сергій приходив до біржі під кінець робочого дня, виходила Зіна, і вони йшли гуляти. Згадували кожен свій дитбудинок, і все в обох було схоже. Але Зіна почала боятися Сергія, її насторожувала його поривчастість. Одного разу, коли вони прощалися біля її будинку, він схопив її незручно за шию і намагався поцілувати. Вона вперлася хлопцеві в груди ліктем і ненароком дуже боляче вдарила його головою в підборіддя. Він зразу відпустив її, і помацавши підборіддя, похмуро сказав:
— Зуби, здається, цілі, і то добре. На добраніч. — І пішов.
Зіна побоювалась, що їхнє знайомство на цьому й припиниться.
Але саме в цей час Димко дістав наказ Шрагіна зблизитися з Зіною. Та й без цього він не обірвав би з нею знайомство — розумів, як може це пригодитися для справи. І нарешті, дівчина просто дедалі більше подобалась йому. Словом, на другий день Сергій, наче нічого й не було, ждав її коло біржі. Цього разу він був мовчазний і задумливий. «Ображається» — вирішила Зіна. Але він раптом сказав: