Й оповів пан Корнель Олесеві, які біди в різні часи падали на Місто, скільки їх над ними пронеслося, а ми з тобою, юначе, яким завжди відбирали право на самостійне життя, сидимо ось тут на лавочці живі й здорові… Отож послухай, Олесю, що я повім, й тоді тебе покине зажура, бо з усіх тарапатів наш край завше виходив ціло, хоч зазнавав чимало втрат – у людях, в маєтності, а передовсім у духовності, бо найтяжче ярмо – то неволя духа: людина в біді часто забуває, хто вона зроду… Однак наш галицький люд завжди мав силу зберігати образ Божий.
…1217 року угорський король Андрій одружився з дочкою князя Мстислава, й прийшла вона до нього з чималим віном – Галицьким князівством разом з нашим Містом. Й могло лучитися так, що ми донині стали б угорцями, а вийшло навпаки: мадяри, які прийшли з Паннонії в наш край, розчинилися в руському морі, й тепер хіба лише за прізвищами можна розпізнати їхнє родове походження.
…1387 року польська королева Ядвіга завоювала Червону Русь й утворила з наших земель Руське воєводство, до якого входив і наш повіт. І що з того: і німці, і жиди, і поляки по селах та містечках відокремились у свої гета, а українці залишилися неушкодженими по селах, з яких пішла вся українська еліта.
…1436 року волоський воєвода Стефан відібрав у польського короля Владислава Варнєнчика Покуття, і де нині ті волохи – крутять ліри під нашими церквами на престольних празниках і навіть не розуміють, чому їх називають волохами, ще й ображаються за таку прозиванку
…1589 року на Місто напали турки й татари, спалили монастир над Прутом, а ченців повісили. Тяжка то була втрата, але знайди нині в Місті хоч одного турка!
…Наш квартал, юначе, назвали Торговицею. Це відповідна назва, бо куди як не на наш міський поділ щовівтірка й щонеділі з'їжджаються з усіх усюдів люди із своїм товаром – з таких далеких сіл і містечок, що іноді й два дні треба добиратися: з Ценева, Городенки, Отинії, Заболотова, Жаб'я й Бистреця, навіть з далеких Голов, за якими вже й світу людського немає, лише гори та полонини… Й часто забувають торгівці властиву назву нашого Міста – називають його Торговицею і правду мають, бо хто нами не торгував і ще й нині торгують чужинці, як своїм крамом…
А ось таки знайшовся серед нас один лицар із свинопасів, як висловився колись Шевченко: не знаний досі нікому Мацейко скарав польського міністра за пацифікацію, коли-то збузувірені поліцаї вривалися кінними кавалькадами в наші села, хати підпалювали, зерно заливали рунгурською нафтою, чоловіків головами встромляли у розжарені печі, а на іконах і портретах Шевченка та Франка, яких виносили з церков, шкіл і Народних домів, дикі танці справляли, мов ті монголи на тілах руських князів над Калкою… И коли той лицар застрелив ката, збудували на Берестейщині страшнішу катушу, ніж мандаторські за часів Довбуша, і винних та невинних людей у те пекло заганяють… І мучиться в тій Березі Картузькій професор Тарновецький, і, можливо, наша красуня Москалівна теж там страждає – содом і гоморру творять окупанти, але ж нас не переможуть. Та ні – ніколи!
Пан радник надовго замовк, а коли гіркий туск зіслиз з його обличчя й воно просвітліло, сказав:
«…Але ти не називай наших катів поляками, кати ніколи імен не мали й до жодних націй не належали – то звиродніла банда, яка не має ні своєї історії, ані культури, а сумління й жалю до людей – ні крихти. Та я знаю поляка, який живе у Слободі Рунгурській і книги про гуцульський край пише – про опришківське волелюбство… І міркую собі: якщо хоч один поляк честь нам віддає і за людей нас вважає, то знай: нема у ворогів такої сили, щоб нас з тобою здолати. Ще вийдуть колись наші мученики з новітніх катуш, але й ти, молодий, не маєш права в бездіяльності і спокою їх очікувати, чей професор Тарновецький за свободу пожертвував своїм становищем і достатком, а панна Москалівна – молодістю і вродою. Іди назустріч їм, шукай до них стежок…
І подумай: чи відчуває людина голод, коли бачить хліб на столі? А ні – голодною стає, коли того хліба немає. Народ не відчуває свободи, коли вона в нього є, він може оцінити, що вартує воля, тільки тоді, як її в нього відбирають, – тоді він відчує за нею нестерпний голод. Ти ще не відчув його?
Питаєш, хто той поляк, який славить у книгах наш край. Це вчений-етнограф Станіслав Вінценз. Я прочитав його книгу «На високій полонині» – то енциклопедія наших вірувань, звичаїв і героїки, її автор – письменник, рівний Хоткевичу, Коцюбинському, Франкові… Його добре знає наш машиніст-бляхар Антошко Дзівак, який служив разом з капітаном Вінцензом у війську Пілсудського в поході на Київ. Він тобі найкраще про нього розповів би…»
…Таке згадалося панові Корнелю Геродоту, коли він вертався від вілли «Ядвіга», до якої щонеділі після утрені приходить, щоб уздріти образ Сальомеї, котрий лише там живим йому являється…
Багато часу спливло донині: Олесь Шамрай, уже в літах, порається на своєму подвір'ї. Вони обидва зараз приязно привітаються й, може, добру хвилину порозмовляють, та своїм минулим один одному звірятися не будуть. І нині, і завжди кожен сам оглядатиметься назад, шукаючи джерел доброти в людських і своїх вчинках, з яких будуть сповідатися лише перед собою і перед Господом.
Розділ п'ятий
Четвертого червня 1935 року Місто затужило плачем трембіт з балкона другого поверху Народного Дому – з помешкання Андрія Чайковського. Три легіні у гуцульській вбері, підвівши горі трембіти, сповіщали небо і землю, що відійшов з життя славний письменник, з книг якого живилися любов'ю до рідного краю діти й вірою у краще майбутнє української нації утверджували себе сиві комбатанти визвольних змагань, гімназійні професори, ремісники й селяни – весь люд Галичини.
Чорні вуалі на обличчях жінок, чорні кокарди на грудях чоловіків, чорні крепи на поруччях балкона, чорна домовина в катафалку, покрита червоною китайкою, четверо коней з чорними биндами на капейстрах тягнуть похоронний повіз – усе Місто затінилось чорною тугою. Траурна процесія просувається центральною вулицею між шпалерами сотень засмучених людей до ратуші й, минаючи її, завертає до староміського цвинтаря, що неподалік Благовіщенської церкви – там навіки упокоїться муж, який з відчайною відвагою виступив із своїми історичними повістями на нерівну прю з нобілітованим і Нобелівською премією нагородженим світової слави польським розбійником пера Генріхом Сєнкевичем, геній якого не встояв перед спокусою рубати мечем і палити вогнем слабшого супротивника на загарбаній землі, відбирати в нього родову пам'ять і, називаючи його бидлом, у справжнє бидло перетворювати.
А не вдалося: переміг Давид Голіафа, й ось за катафалком Давида йдуть тисячі людей, яким покійник подарував найгострішу зброю – історичну пам'ять, з котрою народ виборсався з принижень, до неба голову підвів і спромігся не лише на зневагу до облудника, а й на самоповагу й гордість за труд і героїзм славетних предків…
А трембіти ридають: на чолі священицького сонму йде декан прелат Русин у золотій мітрі, й звучать пісенні молитви за упокій вірного сина Галичини; за священиками ступають сини письменника Микола і Андрій; вдова Наталія вже не плаче, її власне життя закінчилося з життям мужа, і якщо бодай крихта ще залишилася, то віддасть її своїм синам і онукам, один з яких, Жадан, світлий і незахищений, мов пролісок, йде, тримаючись за руку бабусі.
Поруч із вдовою йдуть гімназійний професор і поет Дмитро Николишин, письменник Богдан Лепкий, син Івана Франка Петро; цих мужів упізнає Олесь Шамрай, який серед колони гімназистів ступає поруч із нерозлучним приятелем Юрком Сербином. Юра на вигляд старший за Олеся, він, напевне, більше за нього знає – читає заборонені книжки й часто кудись пропадає, по кілька днів немає його в гімназії, а коли Олесь допитується, він багатозначно промовчує, лише часом відпекується: колись скажу; йдучи за катафалком, Олесь запитує в Юрка, хто той, а хто той другий. Цей високий із сивою борідкою – знаменитий вчений Іван Горбачевський, з Праги на похорон приїхав, а той з великою головою, низенький, який іде поруч з Лепким, – то Станіслав Вінценз з Рунгур. Вінценз? – тихо скрикує Олесь і пильно придивляється, хто ж то йде поруч з легендарним дослідником опришківства – таж ніхто інший, а бляхар Антошко Дзівак, й стає Олесеві приємно, що відомий письменник не цурається колишнього військового побратима – простого ремісника. Й Олесь у думці постановляє: завтра він прийде до бляхаря розпитати про Вінценза… Й цієї миті теж згадує слова радника Геродота про голод за свободою, яку він, Олесь, повинен теж відчути, але як хто: як професор Тарновецький, панна Москалівна чи цей поляк з Рунгур, зачарований опришківською свободою?… Чи як Юрко Сербин, який уперто щось утаює від приятеля?
Й окремо, відчужено від людей іде збойкотований міською громадою радник Корнель Геродот, він тримає під руку вигнану з дому Баруха Фойєрштайна юдейку Сальомею, в зелених очах якої не згасає погордливий зблиск; від осудливих поглядів захищається вона холодною неприступністю, зверхністю й запаморочливою семітською вродою.
І вже ридає над свіжою могилою реквієм «Co святими упокой»; вже пригасає чорний день, а західне склепіння неба прострілює гаряча світляна бинда, немов надія…
Хор «боян» відспівав «Вічную пам'ять», і багатолюдна похоронна громада почала поволі розтавати, гублячись між могилками. Олесь стояв біля свіжовисипаного гробу, чекав на Юрка, який загубився у натовпі, й тримав у полі зору мужів – Станіслава Вінценза, Богдана Лепкого, Петра Франка й Антошка Дзівака, які стояли скраю Печеніжинського тракту, чогось очікуючи. Й коли до них підкотився фіакр і вони всілися в повіз, підійшов Юрко, й обидва приятелі подалися вгору до Михайлівської церкви.
Надворі сутеніло, сумерк нагнітав туск на душу Олеся, і він, йдучи мовчки поруч з товаришем, думав про втрати, яких зазнає нація зі смертями знакомитих людей, з арештами підпільників, а теж через байдужість, бо ось ці люди, які йдуть їм назустріч, квапляться додому після праці, розмовляють, пересварюються, сміються, повертають до крамниць, щоб запастися їдлом на вечерю, – чи усвідомлюють вони, наскільки щойно стали меншими, слабкішими, вразливішими після смерті письменника? Чи задумуються над ціною цієї втрати або ж над тим, який духовний набуток могли б отримати, якби втямили, що смерть великих людей стає підмурівком, фундаментом, на якому виросте споруда майбутнього досконалішого життя, – й тоді вирішуватимуть свою і всього народу долю старі, молоді й ще не народжені… А з чим стану я на місці покійного письменника, який своєю працею збудив гонор у людей за свій рід і любов до рідної землі? І що повинен зробити я, щоб стати цеглиною у фундаменті нового часу? Що маю вчинити, кого полюбити, кого й чого навчити, адже я цієї миті вийшов на дорогу, з якої зійшли Андрій Чайковський, Леопольд Тарновецький, панна Москалівна, – і я сам стаю поводирем свого власного життя…
Хто мені допоможе все це збагнути? Ось мій приятель, напевне, робить вже щось таке, про що я поняття не маю. Замкнувся, утаємничився – чи то вважає, що я не гідний ступити на ту стежку, якою він уже йде, – кудись прямує, до якогось чину готується; та невже я слабший або дурніший за нього і чи зганьбив чимось себе бодай на одробину?
Хлопці спинилися біля Михайлівської церкви – Юркові треба звернути ліворуч, на Мнихівку, а Олесь спуститься захаращеним схилом до Кляштору й вийде на свій Каштановий провулок; Юрко вже подає Олесеві руку, той затримує її у своїй долоні й запитує про те, що давно визріло в його неспокійних роздумах, – питає, незмигно дивлячись у вічі приятелеві:
«Ти вже належиш до ОУН?»
«Ще ні, – спокійно відказав Юрко, не відводячи погляду від товариша. – Поки що ходжу на оунівські молодіжні курси – на вишкіл».
«Ну а я?» – вимовив Олесь і затнувся, ніби злякався власного голосу.
«А ти подумай… Тільки знай: звідти немає вороття».
Й вони мовчки розійшлися.
…У неділю, коли бляхар Антошко Дзівак відпочиває, Олесь зважився зайти до нього.
Майстер запросив хлопця до покою, підсунув йому крісло й багатозначно посміхнувся: а що, може, й справді, як це собі вимріяла Емілія, стане Олесь їхнім зятем – у Бога всього много… І як тільки гість сів у крісло, до покою увійшли шестикласник польської гімназії, що розташована поверхом вище від української, Казьо із задерикуватим виразом обличчя й схожа на нього миловидна сестричка Нуся – теж шестикласниця жіночої школи Українського педагогічного товариства.
«То що хочеш сказати, синку?» – запитав Дзівак Олеся, зніченого появою Казя й Нусі.
«Та я так… – не знав хлопець, як висловити своє прохання, тому випалив просто з моста: – Ну, якби ви мали час, пане машиністе, й розповіли мені щось про пана Вінценза – про нього ходять легенди…»
«О-о, та це мені зробити дуже легко і приємно! – розвів руками бляхар. – Я люблю про нього розказувати, він вартий того».
Й Антошко Дзівак почав розповідати про свого військового побратима й офіцера, якому підлягав у поході на Київ, – як кажуть, від Адама і Єви.
Батько пана Станіслава, промисловець з французького роду, ще за небіжки Австрії примандрував у Карпати на пошуки нафтових родовищ і зупинився у Криворівні. Купив у збанкрутілого поміщика маєток на Заріччі, де й народився його первісток Стась. Саме тоді пронеслася над краєм чутка про рунгурську воду, яка горить, – тож, полишивши над Черемошем сім'ю на довгі роки, подався Казимир Вінценз разом зі своїм співробітником Рудольфом Щепановським до Рунгур й узявся там за видобуток чорного золота, а хлопчика виховувала в горах піснярка й ворожка Палагна Рабенчукова, яка навіки зачарувала його піснями й легендами про карпатських опришків.
Станіслав закінчив у Львівському університеті право й філософію, а коли вибухла світова війна, був покликаний на військову службу. Після одинадцятого листопада 1918 року, коли Польща проголосила незалежність, а Галичину покинуло українське військо, Станіслав вступив до легіонів Пілсудського, служив у званні капітана, подружився там з рядовим жовніром – майстром на всі руки – Антошком Дзіваком, який, вернувшись з російського полону, став машиністом льокайки в Рунгурах. До Рунгур після гуцульських заворушень у Карпатах і жорстоких жандармських розправ над населенням переселився з Криворівні й пан Станіслав Вінценз, прийнявши в спадок від покійного батька нафтову фірму «Польмін».
…Надворі темніло, фіакр поволі котився з Міста печеніжинською дорогою до Рунгур, пасажири мовчали, як це завжди буває після похорону. На задньому сидінні дрімали Богдан Лепкий і Станіслав Вінценз, на передньому сидінні, одномісному, прикуцнув Петро Франко. Не піддаючись дрімоті, він позирав то в один, то в другий бік, любуючись кудлатим кожухом дібров, що, залиті місячним сяйвом, пливли під крайнім карпатським хребтом і були сповнені дивних таємниць, які народ одвіку й донині розгадує в переказах, легендах і піснях…
І думалося Петрові Франкові, що відтепер захисним щитом перед засиллям сєнкевичівської шовіністичної ідеології буде тільки фольклор – найправдивіша духовна субстанція, проте надто сира для спожитку на світовому ринку, а ось другого письменника, рівного Чайковському, який умів історичним болем розпанахувати людські серця, а особливо дитячі, немає, бо ні суха, мов пісок, творчість Будзиновського, ні примітивна – Кащенка, ані навіть густа фактологією – Опільського не здатні проникати в душі читачів болісною й войовничою мислію, яка в Чайковського стала рівносильною з сєнкевичівською шовіністичною риторикою.
Й заговорив Петро Франко, продовжуючи думати вголос, а Дзівак, що примостився біля візника, нашорошив вуха – йому завше було цікаво слухати, що говорять мудріші за нього.
«І навіть ви, пане Богдане, – звернувся Франко до Лепкого, – дали лише ґрунтовне пізнання мазепинської епохи, а от Чайковський зумів розтривожити серця молоді романтикою козацьких уходів, пекучим болем брата за сестрою – відтворив він начало нашої боротьби за волю й розпачливо заридав над її втратою…»
«Це правда, – відказав, прокинувшись із задуми, Богдан Лепкий. – Я констатую, а треба й наступати… Що ж, цим умінням володіє нині єдиний письменник, мій сусід у фіакрі – добродій Вінценз, який видобуває з нашої історії екстракт героїки… І мені дивно, пане Станіславе, що ви, опришок за натурою, який сказав про карпатських збойників так, ніби увіч їх бачив, покинули гори й задихаєтесь тепер у рунгурському сопуху лише для того, щоб мати певний достаток…»
«На те склалося багато причин, колего, – відказав тихо Вінценз, ніби таємницею ділився. Та враз заговорив голосно, захищаючись: – На ваш докір скажу, що я пишу не в Рунгурах, а у швайцарському Берні: природа того краю нагадує мені Карпати. А теж у нашому Бистреці, в гірській западині, де я збудував собі хижу. Тільки там беру до рук перо. Гай, гай…» – Вінценз помовчав, а далі повів розповідь так, ніби то хтось про нього розказує…