Великий візир відчував тепер більше, ніж будь-коли, пекучу потребу зустрітися з кимось розумним, кому б міг довірити свої думки і сумніви, від кого почув би слова поради і розради. В Біюк-сараї такої людини не було.
Якось таємні агенти принесли у двір чутку, що у Стамбулі знову появився меддах Омар: він розмовляє з людьми, слухає їхні скарги. Що з ним чинити?
Аззем-паша багато чув розповідей про меддаха Омара ще в часи Амурата. Про мудреця, який розгадав під стінами Багдада сон шаленого султана і якимсь чудом залишився живим, ходили по країні легенди. Великий візир наказав розшукати Омара і запросити його до свого палацу на перший день байраму.
Коли мосахир120 настирливим калатанням об дерев'яну дошку сповістив правовірних про кінець посту, до приймальні візира прийшов меддах Омар. Хвилину стояли вони один проти одного — неймовірно схожі, немов близнюки: однакового росту, віку, обидва сивобороді і високочолі, різнив їх хіба тільки одяг. Візир — у білій хутряній киреї, Омар — у простому, випрілому на дощах і сонці бурнусі. Зустрілись наче сини однієї матері, яких доля розлучила ще в дитинстві і повела різними шляхами: одного до влади, другого до народу, одного зробила володарем, другого — мудрецем. А на схилі віку звела їх знову, щоб кожний з них розказав свій досвід, свою правду.
— Ти просив мене, великий візирю, хай бог дасть тобі вічне життя, щоб я прийшов до тебе, — поклонився меддах Омар. — Що ж примусило можновладця, який тримає в руках тисячі військ, мільйони народу і тугру121, вдатися до убогого меддаха, що не має нічого, крім крихти простої людської мудрості, подарованої аллахом?
— Сумніви, — коротко відказав Аззем-паша. Не чекаючи запросин візира, меддах присів на гаптовану сріблом подушку, напроти нього сів і візир. Омар приглянувся до обличчя Аззем-паші: не було на ньому ні пихи гордої, ні жорстокості тирана, ні неприступності повелителя. Омар знав всесильних світу цього, та зустрічав серед них лише грубу запальність, глупу пихатість, темну жорстокість. Велителя, який сумнівається, ще не доводилося бачити.
— Сумніви — потрібна річ, — мовив він. — Бо хто не сумнівається, той не досліджує, хто не досліджує, той не прозріває, хто не прозріває, той залишається в сліпоті. Але я не знаю, як говорити з тобою, щоб мої слова принесли тобі користь. Адже сказав ваш шейхульіслам, що слів, які приносять збуток вірі і владі, не треба знати і не треба говорити; слова, що записані в книзі пророка, треба говорити, а розуміти їх не конче, про вади вельмож: можна знати, та говорити заборонено. Як дозволиш мені бути з тобою?
— Говори правду. Бо ж мусить хоч один із владик знати істину. Кожна мить тепер приносить незрозумілі загадки, яких я розгадати не в силі. Колись було інакше. Давніше епоха тривала десятки років, і людські уми призвичаювалися до неї, тепер же на один день десятки епох. Я розгублений, я не розумію, де істина, а де облудність, де золото, а де сухозлітка. Бачу якусь бездонну прірву між двором і країною, між потребами людей і тим, що ми їм даємо, між словом і ділом. І не знаю, як переступити її. Хто винен — султан, візир, каді-аскер? Але ж сановники міняються, а прірва западається все глибше. Двір потребує грошей, накладає на підданих податки, і чим більше їх накладає, тим менше золота у державній скарбниці. Народ стогне, а імперія від цього не міцніє...
— Це закономірно, візирю. Між бажанням держави і бажанням людей існує вічна суперечність. Але при розумних, добрих і вчених правителях ця прірва така вузька, що її можна завжди переступити. Що ж сталося в нас? До того часу, поки слава завоювання була спільною метою держави і народу, народ не шкодував свого життя для слави. Потім одна людина взяла владу в свої руки, народ потрапив у залежність від єдиновладця. Одна людина за всіх думати не може, вона впадає в помилки, думки мільйонів не можуть збігатися з думкою однієї людини. І звідси починається та криза, про яку ти говорив. Єдиновладець прагне до розкошів, і витрати перевищують прибутки. Він хоче слави для себе і завойовує чужі землі. Кожна чужа земля сповнює люд тривогою, бо тоді життя його в постійній небезпеці. Народ хоче спокою, а не чужих земель, які не дають йому ні радості, ні хліба. Володар примушує підданих воювати, і піддані нерадо проливають кров за те, що їм не потрібне. Володар здирає податки на воєнні витрати, людське майно перебуває під постійною загрозою, люди втрачають бажання до Його придбання. А багатство держави залежить від особистого багатства людей. Якщо його в них немає, — звідки візьметься в держави? Коли народ пригнічений, — скарбниця порожня...
— Ти говориш страшні речі, розумний старче, — мовив у задумі Аззем-паша. — Твої слова доводять безвихідність становища Турецької імперії. Я ж думаю про її могутність, а не про загибель, і шукаю шляхів до зміцнення.
— Те, що рветься, безконечно зшивати не можна. Ми, правда, невтомно зшиваємо, але чим? Догмами старого корана, який навіває багато думок і поезії, але став не придатний для управління державою. Тисяча років минуло від часу його створення, а становища світу і народів, звичаї і погляди не існують незмінно. З плином часу відбуваються постійні зміни, коран же залишається таким, як був при халіфах пророка. Тому богослови мусять припускатися помилок, їх же наслідують проворні пристосуванці ради своєї наживи. Народ перестав їм вірити. Кориться, а не вірить. Хвалить, а не любить. Говорить одне, а думає інше. Правителі відчувають це, щораз менше довіряють своїм власним синам і впокорюють своїх же людей чужинцями — яничарами. Звідси починаються внутрішні бунти, а бунти — це початок загибелі імперії.
Аззем-паша підвівся.
— Омаре, — сказав він, — дай подумати мені. За твої слова можна повести тебе на ешафот. Але від цього не зміцніє Туреччина. Якщо ти маєш рацію, то ні за що тебе карати, коли ж ти помиляєшся, то твоє дабірство122 не підірве державних устоїв. Ти мислиш, а мислячі люди повинні жити. Прийди до мене за сім днів. Я хочу продовжити нашу розмову.
В перший день байраму до Стамбула з'їхалися купці і крамарі з усіх кінців імперії. Як і кожного року після Рамазану на Бедестані мало відбутися султанське торжище. Субаші оголосив, що відкриватиме торги сам султан Ібрагім.
Ювелір Хюсам зважився піти ще раз зі своїм незвичайним крамом на базар. Мусив продати хоч трохи товару, щоб заплатити податок. Старості ювелірного цеху, уста-рагінові, донесли, що Хюсам і далі виробляє браслети, медальйони, амулети, а до цеху вступати не хоче, тож староста наклав на старого неймовірно високий податок — аж вісімсот акче. Таких грошей Хюсам не міг роздобути, хоч би спродав усе, разом зі своїми папучами. Правда, за один тільки рубіновий амулет він міг би взяти набагато більше, але хто його купить?.. Нафіса хворіє, рідко вже й на ноги підводиться, а принести їй чогось смачного нема за що. На Хюсамовому дастархані давно вже не було ні пастирми, ні баклави123, перебиваються обоє на паляницях і каві. Як дожити довгий вік, якщо бог не пошкодував їм днів під своїм небом?
Хюсам забрав добро в мішечок і подався до Бедеста-ну, чей знайдеться для нього, нецехового, хоч трошки місця на долівці?
Базарний гармидер було чути здалеку. Народ тягнувся юрбами до центру, на в'ючених мулах і верблюдах пробивалися купці крізь натовп, тіснячи і тратуючи піших, викрикували гамали124, вимагаючи вступатися з дороги. А з обох боків один біля одного сиділи жебраки з к'яшкулями125 — предтечі базару. Так багато жебраків Хюсам ще не бачив. Кожного року їх, видно, збільшується, а хто знає — може, незабаром і старий ювелір поповнить їхні ряди?
Цікаво, ким вони були? Хюсам понишпорив у кишені кафтана, знайшов кілька мідних монет і підійшов до крайнього.
— Звідки прислало тебе горе, нещасний?
— Із Анатолії... Тімаріотом був. Податки загнали в лихву, лихварі забрали тімар...
Хюсам кинув у к'яшкуль одну монету і підійшов до другого.
— Я дубильник із Андріанополя. Уста-рагін зажадав за мою майстерню бакшиш. Оце й збираю на хабар. Не пошкодуй двох монет, добрий чоловіче.
— ...Я ходжа, був учителем у медресе на Скутарі. Хіба я знав, що вірші Вейсі і Нефі126 заборонено читати софтам? Вигнали...
— ...Я колишній хатиб. Насмілився сказати на проповіді, що кадій тлумачить коран так, як йому вигідно...
— ...Я румелійський райя... А ти чого випитуєш усіх? Може, шукаєш товариша за своїм фахом? Не завдавай собі клопоту. Тут усі рівні. Махді прийшов до нас раніше часу, вказаного пророком. Сідай біля мене, жебратимемо до спілки. Так краще...
Пішов Хюсам. Ряди жебраків змінилися мізерними крамничками під сірими наметами. До головної брами Бедестану було ще далеко, та базар починався вже тут. Власники крамниць, кравецьких майстерень, цирулень, кафедджіїв, яким, видно, не залишилось місця під склепінням ринку, голосно вихваляли товар, звертали на себе увагу, хто чим міг: один грав на гуслях, другий дрібно вибивав на тамбурині, інший курив ладан, хто видзвонював дзвіночками. Тут були і араби в різнокольорових бурнусах, і крикливі греки з квітчастими хустками на головах, і мовчазні турки в чалмах. Продавалося все: канделябри, таці, кремінні рушниці і ятагани, перець, колеандра, помаранчі, парча, єдваб, шовк.
Хюсам подумав, що нема чого йому пробиватися далі, пізно прийшов. Притулився в ряді, поставив перед собою солом'яне крісельце, розклав на ньому свій дорогоцінний крам.
Крізь базарний знервований гармидер долинали уривки фраз, небавом Хюсам міг уже вловити їхній зміст: люди обурювалися, що на ринку ходять фальшиві монети, а піастри вичеканили з нещирого золота.
Напроти, біля дверей нужденного склепу, стояв крамар у смішній позі, ніби розіп'ятий, і лементував крізь сльози:
— Я ніколи не підвищував цін, але погляньте, погляньте, які мені гроші дають!
Хюсам скорботно похитав головою. Цього крамаря стамбульський кадій прибив сьогодні за вухо до одвірка крамниці — справедлива кара здирникам. Але ж як він міг не заправити подвійної ціни, коли гроші наполовину втратили вартість?
— Ось приїде султан, — не вгавав покараний, — і ми спитаємо, куди ділося золото, чому нам платять удвоє легшими піастрами.
З відчиненої кофейні долетів сміх. Якийсь софта розповідав анекдоти.
— Куди ділося золото? Він питає, куди ділося золото! А хіба йому невідомо, що трапилось недавно в Біюк-сараї? Покликав наш султан дервіша Алі-бабу і запитав його, в чому суть щастя на землі. Алі-баба відповів:
«їсти, пити і пускати вітри». Розсердився султан, посадив зухвалого дервіша в тюрму, аж раптом — о всевишній! — у султана стався запір. Покликав знову сонцеликий Ібрагім дервіша і простогнав: «Якщо вилікуєш, дам за кожний спуск по мішку золота». Помолився дервіш добрим джинам, почав султан голосно пускати вітри, а казнадар за кожним разом кидає перед Алі-бабою по мішку з грішми. Тут убігла валіде. «О сину мій, — закричала, — що ти робиш? Адже так продуєш усе царство!» А він питає, куди ділося золото...
Регіт у кофейні раптово змовк, кремезний чолов'яга вскочив до кофейні, схопив софту за комір. Той вирвався і зник у натовпі.
Хюсамові не було смішно. Він із болем поглядав на свої вироби, яких ніхто не брав, бо хто ж візьме, коли гроші султан справді проциндрив?
Народ усе більше хвилювався, гомонів. Чекали приїзду Ібрагіма.
Біля султанського палацу тим часом чинилася не менша веремія, ніж на базарі. З самого ранку біля головних воріт зліва стояли вишикувані кінні спагії, ті, що служили султанові за землі, — тімаріоти і заїми; справа — яничари. Очікували виїзду султана. Повинна була відбутись церемонія цілування султанської мантії.
Падишах довго не появлявся. Врешті відчинилися ворота, але замість нього вийшов начальник охорони султанського плаща, перед собою на дрючку він ніс Ібрагімову шубу.
Здибились враз коні спагіїв, обурені комонні готові були ринутися у ворота і вчинити розправу над султаном за ганьбу, але тут почулася голосна команда яничар-аги Hyp Алі: «До зброї», і спинилися спагії. Розгублений капу-ага127 схопив у руки шубу і підніс її для цілування алай-бегові. Той зблід від обурення і зневаги, і не знати, чим би все закінчилось, якби не закричали яничари:
— До падишаха! Хто поперед нас сміє цілувати султанську мантію?
Зчинилась буча, вартові капиджії побігли у двір доповісти Ібрагімові про небезпеку. Султан зачув підозрілий крик і тремтів усім тілом. Дізнавшись про причину яничарського бунту, він наказав негайно стяти голову церемоніймейстру. Капу-ага був страчений прилюдно, заспокоєні яничари юрбами подались на Бедестан відкривати замість Ібрапма султан-мезади128.
Чорбаджі Алім ішов попереду своєї орти — бундючний, у дорогому кунтуші. Темним поглядом поводив на торговців, і вони нітились, замовкали: на Бедестані знали звички найближчого поплічника яничар-аги.
З того часу, як Аліма призначили чорбаджієм, минуло кілька років. Він міцно увійшов у довір'я Hyp Алі, гроші щедро капали у його скарбницю, яку він тримав у багатого ювеліра на Бедестані. Щодень, щорік згасала жадоба воювати — інші перспективи всміхалися тепер лицареві. Знав Алім: при першій нагоді яничар-ага стане великим візирем, а він тоді піде на його місце.
Та й не було рації при султанові Ібрагімові рватися до бою. Ті часи, коли достатки і славу яничари здобували на війні, пішли в небуття. Тепер посаду і звання можна було купити, а гроші кмітливим пливли звідусіль: хабарі приносили воїни, що викуплювалися від походів, і родовиті турки за право вступу в яничарський корпус. Бо тут краща плата, ніж у спагіїв, і кари, і смерть не такі страшні; комонних б'ють у п'яти, яничарів — по спині, комонних на кіл саджають, яничарів топлять у Босфорі. Хабарі приносили і злочинці, яким у яничарському корпусі узаконювалися грабунки і вбивства. А вже справжнє багатство прибувало чор-баджієві на документи загиблих у боях воїнів.
Яничарам дозволили одружуватися і купувати землі. Казарми порожніли, воїни ставали власниками.
Алім не одружувався. Він вдовольнявся полюбовницями і утримував їх у розкішному конаку біля Ат-мейдану.
Чорбаджі прямував до воріт базару. Там, біля головної брами, над якою розпростер крила висічений на камені візантійський орел, він стане поруч із Hyp Алі, проголосить відкриття базару, а потім вибере найкращі подарунки для коханок — діамантові намиста, єдваби, шовки.
Алім не помітив старого крамаря, що стояв за солом'яним крісельцем, на якому розкладені були коштовності. Хюсам прикипів до нього поглядом: де бачив це обличчя, чиє воно? І, напевно, вихователь і колишній приймак ніколи б не зустрілися, якби якийсь яничар не помітив майстерно вирізьбленого амулета, в сердечку якого горів діамант, списаний ледь помітною тонкою в'яззю. Яничарові очі жадібно блиснули, він глянув на стривоженого ювеліра, спитав:
— Звідки воно в тебе?
— Я... Я ювелір. Сам зробив...
— Ти — ювелір? — зареготав яничар. — Ювеліри там, на Бедестані, а ти злодій! Бо якби ні, то став би поруч із своїми цеховими.
— Я не цеховий...
— То яке ти маєш право продавати такі коштовні речі поза цехом?
Алім повернув голову, зупинився.
— Що там?
Яничар пошкодував, що привернув увагу чорбаджія, тепер амулет дістанеться йому. Він притьмом сунув за пояс коштовність, і тоді закричав Хюсам:
— Віддай! О аллах, я працював над ним сорок ночей! Алім простягнув руку, яничар слухняно віддав чор-баджієві амулет.
— Ти звідки береш такі речі? — глянув Алім спідлоба на старого, він не впізнав його, бо й годі було впізнати: Хюсам висох, згорбився, обличчя втопилося в кудлатій бороді, тільки очі звідкись були Алімові знайомі.
Хюсам затрусився, простягнув обидві руки, схлипнув:
— А... Алі... — більше слів не міг видавити з горла: перед ним стояв той, який колись кликав його батьком.
— Звідки ти маєш такі речі? — придивлявся чорбад-жі до амулета. О, він не сподівався аж такий дорогий подарунок принести сьогодні вирлоокій Зулейці. Але звідки в цього жебрака такі дорогоцінності?