Рвонув коня, бризнуло каміння з-під копит і посипалося на дахи циганських хаток, що приліпилися під прямовисною скелею.
Передвечірня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсідалися за дастарханом55, заставленим глечиками і фільджанами. Стара циганка розливала вино, два музиканти в баранячих шапках витинали дрібну мелодію на цитрах, малий напівголий циганчук галяндрасив, і посміхалися задоволене дві молоді циганки — з розпущеним волоссям з довгими люльками в руках.
Певно, Іслам-Гірей проїхав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний циганський відпочинок, та серед гурту помітив плечистого парубка з русим волоссям, що стояв біля входу в печеру, спершись спиною до стіни. Це не був чінгяне56 Одягнутий у червоний кафтан, підперезаний голубим кушаком57 він скидався на козака. Звідки міг узятися тут?
Це зацікавило Іслам-Гірея Невже посли від козаків прибули до посольського стану в Біюк Яшлав, що недалеко Бахчисарая, і оце один з них пішов розважатися до циган?
Він зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником цигани в земному поклоні. Знали його в обличчя. В цю мить з печери випурхнула гурма дітей, вони обступили калгу-султана, простягаючи руки. Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Іслам посміхнувся і сипнув дітям жменю мідних монет Знявся галас і стих, до ханича підступила молода циганка.
— Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю.
Змірявся Іслам з чорним поглядом красуні.
— Ще рано мені вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе тоді, коли сам почну вирішувати свою долю, та не для того аби вгадувала її, а хіба — щоб побажала щастя. Такі уста не віщують лиха... Але ти скажи мені, що то за джигіт он там стоїть? Звідки він тут узявся?
Зніяковіла дівчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з відьомським обличчям.
— Ти про нього питаєш, ефенді, хай благословить аллах твоє ім'я? — Глянула спідлоба і показала рукою на хлопця, що незрушно стояв біля печери.
— Про нього питаю.
— Це... це мій син, — відказала циганка, заникуючись.
— Брешеш, стара відьмо! — крикнув Іслам. — Ану, підійди сюди, молодче, і -поклонися, — звернувся до парубка. — Ти не зігнув своєї спини переді мною.
Парубок повільно підійшов до Іслам-Гірея і сказав:
— Мені ніхто ніколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я спину щодня, випилюючи бодрацький камінь біля Мангуша.
— Хто ти є?
— Не знаю, хто я. Моє ім'я Селім, і я інший, ніж вони, — кивнув головою на циган. — Але виріс я у цій печері, тут їм, і мене не б'ють.
— Ця циганка твоя мама?
— Я не знаю, що таке мама.
— Слухай, стара, — Іслам-Прей повернув голову до циганки. — Звідки він у тебе? Не син це твій. Для кого годуєш? Продай мені його, я дам за нього не менші гроші, ніж ти могла б узяти на базарі.
— Не для базару я ховала його, ефенді. Там платять за людей так, як і за худобу - яка ситість, яка сила. Його ж віддам за ціну, втричі вищу, тому, хто вміє оцінювати ще й лицарський дух.
— А того лицарського духу він набирався на бодрацьких каменоломнях?
— Якщо він є в людини, то не пропаде і в темниці. А ти збагни своїм оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вільної циганки, мусить бути лицарем Він із України, ефенді.
Добре вмієш захвалювати товар, сово, і знаєш перед ким, — посміхнувся Іслам-Гірей. — Але як я не куплю, то ніхто не дасть тобі потрібної ціни. Що робитимеш із ним? Цигани рабів не тримають, жебрати юнака не навчила і сином не назвала.
— Ханові колись продам.
— Ханові? Але ж хан є.
— Такому, який потребує не скопців, а лицарів.
— Язик заважає тобі в роті, відьмо. Твоє щастя, що гнів не підступив до мого серця. Віддай мені його, я потребую лицарів.
— Ти не хан, вельможо...
— То візьми мою руку і ворожи. Наворожиш мені ханство, тоді візьму джигіта даром, коли ж не наворожиш, голову отут зітну!
Схилилась до землі стара, та не видно було переляку на її обличчі.
— Достойнику знакомитий, — мовила, — володар, що грабує своїх підлеглих, — поганий володар. Його боїться народ, але не любить. Такий хан програє битви. А за тобою колись піде народ. Це кажу я — стара Еміне, якій уже за вісімдесят. Кажу, не дивлячись на руку.
Іслам-Гірей вийняв з-за пояса мішечок, побрязкав ним і шпурнув циганці. Вона спритно підхопила його, очі її засвітились.
— Це за лицаря. А за ворожбу?
Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояс і кинув їй в обличчя жменею золотих дукатів.
— Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. — А тоді звернувся до юнака: — Ти хочеш бути моїм воїном, юначе?
— О, так! — спалахнули захватом очі Селіма.
Іслам-Гірей пришпорив коня і поскакав, минаючи Ашлама-сарай і медресе, до головного ханського палацу.
Зупинився на мосту біля воріт. Два мідні дракони над брамою, що вже сто літ перегризали один одному горло, блищали в останніх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить у ханський двір, що саме є гербом Гіреїв, і хай обачним буде кожен: калга чи простий райя.
Залишивши коня біля воріт, калга-султан статечно подався до спальних кімнат хана. Пішов сходами вгору, минаючи сторожів-євнухів, що стояли навшпиньках біля кожних дверей; двері ханської спальні відчинилися самі — за ними стояли, заховані в біляодвірні ніші, німі раби.
Бегадир-хан сидів на подушці посеред кімнати в чалмі з зеленим дном, у голубому кафтані. Він приготувався до прийому калги, однак його обличчя було бліде, аж жовте, і чимось стривожене, Іслам-Гірей відзначив про себе, що, певно, недовго поживе цей анемічний меланхолік. Зняв із голови тюрбан, кинув на долівку, нагнувся до брата, і поцілував його в полу кафтана. Бегадир кволо кивнув Ісламові, дозволивши сісти напроти.
— Ор-капу укріплено, хане, — доповів Іслам-Гірей. — Десять веж перебудовано наново, ворота оббиті залізом — жодна жива душа не пройде крізь них. З півночі Крим безпечний...
Бегадир-Гірей сидів, звісивши голову Здавалось, він не слухав рапорту Іслама.
— Чауш58 сьогодні прибув із Стамбула, — промовив згодом. — Амурат помер.
Нестриманий і гарячий Іслам -схопився на ноги.
— Він же бездітний! — вирвалось із його уст. Бегадир сполошився, глянув на німих рабів, прошепотів:
— Не вір сьогодні навіть мертвим, Ісламе. А султан буде. Рід Османів не закінчився. Завтра оперізують мечем Ібрагіма...
Бегадир вдивлявся в глибокі очі молодшого брата. Чекав від нього здивування, обурення або ж навіть сміху.
Та стало враз непроникливим костисте обличчя калги-султана. Тільки хижі, злорадні вогники на мить блиснули в чорних очах і тут же погасли.
Розділ п'ятий
Сказав Пророк, хай над ним буде мир
«О ви, які хочете влади, запитайте себе,
кого і що ви любите?» З хадісіа
Стамбул напружено очікував коронування нового султана і був напружено тихим. Мліли проти сонця кипариси, спиналися разом із ними до неба мінарети Айя-Софії, по той бік затоки мовчала завжди гамірна Галата, а султанський палац Біюк-сарай причаївся, мов до стрибка, на горбатому клину між Босфором і Золотим Рогом.
Третього дня після смерті Амурата з самого ранку почав збиратися народ уздовж Ат-мейдану59. Люди вдивлялися в бік султанського палацу, що таїв тепер у собі таємницю влади.
Перед полуднем Ібрагім, одягнений у султанську одежу, в'їжджав у супроводі анатолійського і румелійського кадіаскерів до Біюк-сарая. Попереду на буланому огирі гордо скакав ага яничарів Hyp Алі.
Три дні у Малому палаці на Петроні60, де навчаються військової справи молоді яничари, готували нового султана до вступу на престол. Займався з Ібрагімом шейх-ульіслам, навчав його ритуалу коронування, радив, як він має поводитись у перші дні султанування.
Ібрагім, наче новонароджений, не знав нічого — ні життя султанів, ні звичайних людей. Ще шестирічним хлопчиком його відлучили від матері і завезли в бурсу, де він, заледве ставши підлітком, пізнав розкіш розпусти і пияцтва. Султанич блазнював по кафеджіях, на вулицях і в циганських притонах, поки Амурат замкнув його у в'язницю, щоб не плюгавив султанського роду.
Дивна доля престолонаслідників. Вона не має середини, а тільки небо або пекло — золотий трон або ж смердюча тюрма.
Регель знав, навіщо готується цей спектакль з Ібрагімом — треба рятувати династію. В душі ж він противився: як можна оперізувати півідіота мечем Османа? Адже всі, навіть валіде, називали його юродивим.
Шейхульіслам довго придивлявся до мізерного Ібрагіма — він нагадував пагінець проса, що виріс у підвалі. Бліда, аж прозора шкіра на обличчі, боязко стиснуті губи, але очі — ні, очі не божевільні — якісь наївні, хлоп'ячі, і слухає він порад верховного душ-пастиря, як слухняний учень у медресе. Йому все цікаво, дивно, певне, незвично слухати навіть людський голос, якого стільки років не чув. Він добре запам'ятовує, що має сказати, коли його опережуть мечем, доволі швидко вивчив напам'ять промову до яничар.
— Ти мусиш бути обережний з яничарами і поки що повинен слухатись великого візира Аззем-пашу, який знає всі подробиці й таємниці державного життя...
— Так, ефенді...
«Його можна зарівно вивчити і на ремісника, і на імама, — подумав Регель, коли підготовка спектаклю коронування нового султана була закінчена. — Він ще дитина. Але дозріватиме в тронному залі. Що з нього виросте?»
...Ібрагім цупко держався за поводи, сидячи на буйному перському коні, нагнувся вперед, щоб не схитнутися і не впасти, рідка білява борідка стирчала, ніби приклеєна, султанська чалма, втроє більша від маленької голови, згинала тонку шию. Злякано никали Ібрагімові очі по людях — хтось у натовпі пирснув сміхом, згадавши, певно, величного Амурата, і пролилася перша кров у жертву новому падишахові.
Знічений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз чийсь гучний голос: «Слава султану султанів сонцеликому Ібрагімові!», а тоді — спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором — повторила цей клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гіпнотизуючу силу, бо люди повторювали його все частіше, голосніше, до нестями викрикували хвалу тому, з кого готові були хором зареготати.
Відчинилась головна брама палацу, Ібрагім із почтом увійшли на подвір'я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом Завойовником із церкви святої Софії. Тут усі, крім султана, злізли з коней, яничар-ага провів султанського коня до другої брами, куди Ібрагім зайшов сам-один. За цією брамою, на подвір'ї, стояли спагії, вишикувані в два ряди. Між них повинен був пройти султан до дверей селямлика61. Він ступив уперед кілька кроків, та вчув, як починають тремтіти коліна, оглянувся — ескорту сановників не було, з обох боків дивилися на нього кам'яні обличчя озброєних воїнів, і серед них Ібрагім був сам. Страх зцупив м'язи, спазми здавили горло. Адже його знову віддали стражникам, і ці двері, до яких він має пройти крізь лаву спагіїв, не в султанські хороми ведуть, а... а в тюрму! Боязко зиркав то на один, то на другий ряд воїнів, а вони поштиво згинали голови — трохи вщух переляк у душі Ібрагіма. Квапмо пройшов між рядами, побіг східцями, двері розчинилися і зразу зачинилися за ним. Ібрагім наткнувся на жахливо бридкого чоловіка, що стояв у коридорі, схрестивши руки на грудях.
Усе... Кінець!..
Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкій довгій шиї, обличчя без заросту сховалося в складках чорної шкіри, обвисла спідня губа відкривала провалля рота, закладене ґратами жовтих рідких зубів.
Кат...
Ще мить, і пронизливий зойк сполохав би тишу хоромів, але гадючий погляд засльозених очей став улесливим, потвора зігнулась у три погибелі.
— Вітаю, сонце сонць! Я слуга твій, ниций раб кизляр-ага Замбул.
Ібрагім зітхнув, витер холодний піт із чола і, гидливо обійшовши того, хто назвав себе головним євнухом, ступив у зал.
Висока сувора жінка в чорному платті йшла йому назустріч. Упізнав — це була його мати. Валіде підійшла до сина і простягнула руки до його грудей на знак кровного єднання, та Ібрагім різко відштовхнув їх.
Де ти була, коли я гнив у темниці? скрикнув, аж тепер усвідомлюючи кривду, яку йому заподіяли.
Затремтіла Кьозем, опустила руки. Ібрагім знає, видно, що вона теж винна в його ув'язненні. І придумав уже для неї кару А кара для султанської матері одна в Ескі-сарай. І тоді закінчиться могутність валіде назавжди. Їй доведеться до самої смерті жити в Старому палаці на форумі Тавра серед вигнаних султанських жінок, постарілих одалісок, султанських мамок — у бабських дріб'язкових інтригах, сварках, ненависті, приниженні. Молодші там ще живуть надією, що їх візьмуть заміж баші, їй же звідти ніколи не вийти. Помітивши злючий погляд свого суперника кизляр-аги, валіде поквапилася заридати і впасти на коліна перед сином.
— О мій сину! Відомо тільки богові, що я перестраждала. Жорстокий Амурат не знав меж у своїй заздрості Він запроторив тебе в тюрму, боячись твого світлого розуму, твоєї сили Не допомогли мої благання, материнські сльози.
Зм'як Ібрагім, звелів, матері встати. Люто блимнув очима Замбул, бо перед султаном уже стояла не злякана жалюгідна жінка, а владна валіде — володарка двору.
Кланяючись і задкуючи, провів кизляр-ага султана в потаємні двері, колір яких зливався з кольором стіни, вивів його по сходах у темну галерею, заґратовану мушарабіями.
Ібрагім глянув униз, упізнав шейхульіслама і Hyp Алі. Яничар-ага пильно спідлоба дивився на бородатого старого чоловіка в білому одязі. Позаду нього стояв німий слуга, тримаючи над головою великого візира бунчук із п'ятьма кінськими хвостами.
— Тут відбувається рада дивану, повелителю, — прошепотів Замбул. — Ти добре слухай, що говоритиме отой сивобородий, великий візир Амурата — паша. Ти добре прислухайся...
— Аззем-паша? — Ібрагім прилип до решіток. «Це та людина, якої я повинен слухатись, поки навчуся правити державою».
— А потім зійдеш униз, я проведу тебе в тронний зал.
На гаптованих золотом подушках у залі дивану засідали чотири стовпи імперії: великий візир, дефтердар62, анатолійський кадіаскер і шейхульіслам. Бо на чотири частини ділиться Алькоран, чотири халіфи були в пророка, вітри дують із чотирьох сторін світу, і чотири стовпи підтримують балдахін над султанським троном. Та в залі дивану був присутній ще й п'ятий достойник — яничар-ага. Не передбачений ні традиціями, ні кораном. Наглядач священного порядку Блискучої Порти.
Аззем-паша підвівся з подушки і мовив, уникаючи впертого погляду Hyp Алі.
— Волею аллаха відійшов у царство вічного блаженства султан Амурат IV, переможець персів. Мир його праху. Молодший брат Амурата стане на престол, а наш обов'язок — допомогти йому правити великою імперією. — Підвів голову і додав, дивлячись на Hyp Алі: — Допомогти імперії.
Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди.
Ібрагім чекав радників у тронному залі. Він стояв біля трону, не маючи сили відвести від нього жадібного погляду. Це золоте крісло, яке було колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить — і замість вогкої тюремної долівки — трон, устелений коштовними килимами, з леопардовою шкурою в підніжжі, з золотою короною над спинкою. І на ньому можна буде сидіти день, два, рік, вік! Ще хвилина... Ібрагім знає, що скаже диван, проте тремтить у нетерплячому і солодкому очікуванні.
Увійшли сановники. Всі, крім шейхульіслама, вклякли на коліна і поцілували султанські шаги. Ібрагім дав рукою знак, щоб вийшли, а тоді впав обличчям на трон і цілував алмазне поруччя, як цілує ізгой поріг отчого дому. Він ще не знав, що дасть йому це коштовне крісло. По-дитячому схлипував, тулився головою до оксамитової леопардової шерсті, шепотів слова вдячності богові і був, зрештою, в цю мить людиною.
В залі дивану державні діячі запивали пілав щербетом. Великий візир давав обід на честь нового султана. Тільки сам не діткнувся ні до їжі, ні до напоїв.
Тисячі людей стояли під сонцем на вулицях, чекаючи виїзду султана. Нарешті головна брама Біюк-сарая широко відчинилася, і заревів народ. Бостанджі-баша63 з півсотнею субашів розігнали людей з майдану, звільняючи дорогу для процесії.