— О, це цікаво, — примружився чорт. — Але ти все одно не квапся і з цим, Антоху... — Він кивнув Блазієві, щоб той нахилився, і щось прошепотів йому до вуха.
Блазій довго дивився на чорта каламутними очима, ніби не розумів, що той йому сказав, потім стенув плечима.
— Папу щоб визнав? А яке діло чортам до папи і взагалі до церкви?
— Який ти дурний... Де нема ксьондзів, попів, там і чортів не буває. У світі, Антоху, все створено за образом і подобієм господнім. Король подібний до бога, ти ж на болотного чорта схожий. Бог створив пекло, щоб людей карати, а королі — тюрми. Хіба львівський кат не служить старості, хіба староста може без нього обійтися? Ну, а що не сидить з ним за одним столом, то й ми не сидимо з папою, навіть з архієпископом — ні.
— Та воно ніби так, — намагався второпати чортову мову Блазій. — Але чому ти тоді не за патріарха?
— Таж вони туркам служать або ж Москві. А ми в Речі Посполитій живемо. І твій Балабан — теж. А Польща — під папським зверхництвом. Тож мусять і Балабан, і всі православні єпископи зрозуміти, що не турецький і не московський хліб вони їдять! — уже сердився чорт. — А ти чиє вино п'єш?
— Та й то правда... А таки правда! — уже тверезів Антох. — Але ж, братку, це віру треба зрадити...
— Віру? — засміявся чорт. — А що таке віра? її ж люди видумують. А ти, Антоху, хіба не людина? Чому хтось, а не ти сам, має керувати твоєю совістю? Чому Рогатинець проповідує свої думки, а ти не можеш? Адже думаєш інакше, ніж він, я бачу. Ти ж не черв, най тебе бог візьме, пане Блазію, а людина!
— Та я весь час так думав! — вдарив себе у груди Блазій. — Але мені, темному, втовкмачували інше — на мою муку, на приниження, щоб я слугою був. А я хочу бути паном. Чуєш, чорте, — паном!
— Чую, як же ні... А більше не пий, Антоху, ти вже готовий. Запам'ятай лише: день у день втовкмачуй Балабанові, хай знає, чого жадає простий люд. Ти ж поки що простий. Почекай... Віднині маєш право щодня сідати за цей столик — тобі завжди сюди подадуть шматок хліба, рибу і кухоль пива.
Перед вечором чорт вивів Антоха з пивниці, взяв під пахву і поніс його тим самим провулком, яким він сьогодні йшов услід за голубом. Кинув у кущі біля королівського арсеналу, витер об штани руки і провалився під землю.
На другий день Соліковський сукав із кінської шерсті ляльку Антоха Блазія.
...Лист від Іпатія Потія дрібно тремтів у руці єпископа Балабана, він ще і ще раз перечитував його і не міг йняти віри, що на нього, династичного владику, так підступно наставили капкан берестейський єпископ Потій і луцький єпископ, ненажера й розпусник, Кирило Терлецький.
Та хіба ж не вони, такі вже затяті руснаки, такі вже гарячі православні, а найпаче митрополит Рогоза, картали його і від церкви відлучали за війну з братством? А самі потаємно, щоб місця добрі захопити, погодились на унію з костьолом, і тепер вони із Соліковським купно самі з братством розправляться, а йому, Балабанові, замість білого митрополичого клобука приход Миколаївської церкви віддадуть... Бо не слухав Блазія. Боже, звідки він міг знати, що устами цієї мерзоти говорить сам Соліковський? А скільки разів хотілося Балабанові, сполоханому роз'юшеною паствою, побігти до архієпископа і на колінах просити, щоб визволив із патріаршої неволі. Але ж бо ні — що скажуть православні єпископи й митрополити? Лисиці... Вовки!
«Повідомляю сим, — Балабан ще раз перечитував Потієве послання, — що я і луцький владика Кирило Терлецький, порозумівшись з митрополитом Михайлом Рогозою, помислили вчинити богоугодне діло — звільнитися від пут патріархів, які запродали себе невірним і рачать нашу нещасну, сліпу церкву, що синагозі уподібнилась, віддати в наругу московському цареві, і осінити римським апостольським хрестом усю неукую Русь, ту плюгаву обору, що народом українським себе називає. Ти ж, Гедеоне, благородну рать розпочав проти бидла і глупих простаків, і коли ми тебе усовіщали, то з тим токмо наміром, аби ти зрозумів, що тільки в спілці з римською церквою можеш їх перемогти. Ти цього не хотів зрозуміти і тому не можеш стати першим між нами. Та коли не хочеш бути останнім, приїжджай у Берестя. Як ми повернемось з Рима поблагословлені папою, то приймемо тебе і ти підпишеш акт унії».
Коли вони встигли змовитися за його спиною? Рогоза — цей ревнитель православія, який каплицю Трьох святителів братчикам освячував, а Балабана віддавав анафемі! Але чи ж то за його спиною? Хіба отой гнилозубий Блазій не нашіптував йому день-денно, щоб піти на поклон до Соліковського і подякувати йому за те, що посилає ціпаків проти походів черні на Юрську гору? Що тепер діяти, в який бік кинутися? До Соліковського — пізно. Поїхати нині ж у Берестя і стати четвертим у сонмі відступників? Четвертим — йому, єпископові, якому снився митрополичий престол? А що, коли примиритися з братством і зажити слави захисника православія перед уніатами?
У двері єпископського покою хтось постукав. Гедеон склав листа і ждав. До покою увійшов диякон Юрської церкви.
— Владико, — мовив диякон, подаючи єпископові великий ключ, — якийсь парафіянин поклав служці на тацю і просив передати особисто вам.
Балабан кинувся до диякона, вхопив ключа.
— Умгу... Іди. Або ні, почекай... — Він сів за стіл, взяв аркуш паперу і довго писав. Потім засвітив свічку, дістав з шухляди сургуча, накапав на сувій і відтиснув печатку. — А тепер, у цю ж хвилину, — подав сувій і ключ дияконові, — йди до братського дому на Руській і віддай сеньйору братства Юрієві Рогатинцеві.
Випав сніг на Михайла — святий архістратиг приїхав на білому коні. Якраз у той день з далекого студеного краю повернулися віце-сеньйор Іван Красовський і скарбник Хома Бабич на критих шкіряною будою санях і, вихудлі, зморені, ледве позаносили до братського будинку дари московського царя: п'ять сороків соболів, п'ять сороків куниць, ікону Ісуса шириною в півтора ліктя, а висотою у два, ікону владичиці з младенцем і золота чистого для прикрашення чесних ікон цілий фунт — щоб величнішою була Успенська церква, ніж римські костьоли, які своїми світлими прикрасами, благоліпієм, органами православних християн до себе притягають.
Безцінні подарунки привезли братчики від царя Федора Івановича, а найцінніше — тепло людей руських, в яких мешкали, перебуваючи в білокам'яній Москві, їх співчуття до боротьби народу православного з латинниками на Україні. То подумав Юрій Рогатинець, що ніхто вже не в силі спинити їх братського чину, бо визнав їх і став за ними православний світ.
Велика була радість на братській сходці: постановили збудувати ще не бачену у Львові за красою і величчю православну українську святиню, фортецю віри й науки і запросили для звершення цього діла італійського зодчого Павла Римлянина, який прославився будівництвом Чорної кам'яниці Лоренцовича, а ще більше—готичної синагоги, фундованої сеньйором єврейської гміни Нахманом Ізаковичем.
Скарбником братства, з причини хворості старого Бабича, вибрали в лічбі спритного поборця пожертв на братські потреби Антоха Блазія, він-бо ревно покаявся, що трутного зілля більш не вживатиме і братству хоче вірно служити.
Соболів продали за дев'ятсот п'ятдесят золотих, куниць — за шістсот, а ще від молдавського господаря Єремії Могили цілу тисячу отримали, то як тільки потепліло, сповістив дзвін Кирило на Корняктівській вежі про закладення каменя під Успенську церкву.
У той же самий день ,на архієпископській відправі в катедрі промовляв з амвону Соліковський.
З вигляду він був спокійний, не піднімав уверх рук,запрошуючи господа в свідки чи на допомогу, тільки пальці до білоти в нігтях стискали поруччя амвону, він не закликав нікого, не вмовляв і не чекав підтримки — архієпископ доводив до пастви своє рішення так, як повідомляє регіментар військо про початок війни.
— Переможець, який не знищив вільних установ завойованого краю, мусить чекати загибелі. Втрачена воля, коли вона ще живе в умах підданих, стає хоругвою ребелій. Чого ми дочекалися: козацькі ребелізанти під проводом якогось Наливайка сваволять на Волині й доти сваволитимуть — як не ці, то інші, — доки підкорений народ держатиметься своєї віри. А в нас під боком закладають схизмати свою синагогу. І ми, безпечні й сліпі, спокійно споглядаємо, як множиться гніздо гадюче! Колонії свої треба вводити на підкорений терен, і я роблю це на власну руку, бо не послухали моїх просьб ні гетьман, ні король. Я закликаю вас, правовірні католики, вийти у великодну п'ятницю на інавгурацію[32]ордену товаришів Ісуса — єдиних божих сподвижників, які мають силу оновити нашу приспану віру, нашу снагу і здольність до боротьби із схизматами. Не бійтесь бути жорстокими, вірний син ойчизни має право йти проти законів милосердя, і всі його вчинки вважатимуться чесними й похвали гідними. А коли хто знайдеться серед вас, відданий Ісусовому серцю, і прийме у свій дім хоча б одного єзуїта, тому прощені будуть усі гріхи.
У великодню п'ятницю біля катедри зібрався натовп — найпобожніші католики, а особливо жінки, пропихалися наперед, щоб зблизька побачити рицарів Ісуса, вістка про яких розкотилася по всьому світу — від Іспанії до Хін, а до Львова входять уперше, щоб захистити святий костьол від схизматів.
Вони увійшли через Краківську браму, наче справжні пілігрими з далеких світів. Попереду крокував молодий суперіор[33] майбутнього єзуїтського дому патер Лятерна — в чорному капелюсі з широкими загнутими крисами; на поштивій віддалі від нього — три коад'ютори[34] в рогатих беретках, їх смиренні очі дивилися повз людські обличчя, зосереджені в спогляданні святої мети, яку бачить єзуїт кожної миті, тим паче на людях. За ними йшов осел — символ Христового тріумфу; за ослом петляв, наче спутаний, монах у чорному катівському каптурі з прорізами для очей і рота, він ніс у руках хрест, а в кінці — кількоро монахів, простоволосих, з палицями й гудзуватими шнурами в руках.
Процесія зупинилася напроти катедри, єзуїти помолились і пішли вбік Галицької брами: неподалік неї стояла непоказна каплиця, в якій досі молилися тільки жебраки.
Убогий вигляд рицарів Ісуса і те, що вони не заходять до величного й розкішного костьолу, а йдуть приймати благословення в Жебрацькій каплиці, їхня відреченість від мирських суєт, зворушили юрбу, жінки побігли слідом за процесією і вклякли на мокру землю, не оголюючи колін, а за ними й деякі чоловіки.
Юрій Рогатинець стояв посеред вулиці, мов загублений, діймало його тремке відчуття тривоги. Зловістям віяло від цієї чорної процесії, а ще на дні серця лежав терпкий осадок після вчорашньої розмови з Гретою. Він пробував примиритися з нею.
«Ми бідні з тобою, Грето, ми однакові, чому нас має різнити віра. Ти зрозумій: багаті, поляки то чи русини, мають іншого бога, ніж ми».
«Неправда, — відказала якось кволо й невпевнено, — ми з панею Дорогою Лоренцовичевою одному богові молимося...»
«Що у вас спільного може бути з панею Дорогою? Єзуїтство тим і страшне, що воно прибирає машкару скромності й ловить душі бідних простаків. Грето, тебе обплутують, і мені тебе жаль. Зійдімось знову, забудемо ту суперечку...»
«Пані Дорота все знає... — сказала Грета, зречено глянувши на нього. — Завтра, Юрку, я тобі все скажу».
Рогатинець перебирав поглядом голови жінок, які стояли на колінах, і легшало в нього на душі: Грети між ними не було.
Коли поріділо біля катедри, Шимон Шимонович уздрів Рогатинця, підійшов до нього.
— Ви знаєте, пане Юрію, я ще не бачив, щоб так багато ослів віддавали честь одному, — засміявся Шимонович.
— Не до сміху, пане поете. Ви — поляк, вам не страшно. А на наш русинський край іде чума.
— Львів усе одно залишиться русинським містом, ніхто не в силі цього перемінити, пане Рогатинцю, запам'ятайте. Мій народ колись це зрозуміє. А втім, розуміє й нині — я також з народу. Тільки не замикайтеся від світу на своїй тісній Руській вулиці. З вашої школи молодь повинна глянути колись на великий світ, далеко ширший, ніж Україна. Не дайте занидіти їй у притворі з Часословцем і Октоїхом. Латина — не тільки словоблудіє, як мовлять ваші проповідники, а й вікно в науку.
Рогатинець не відповів: з боку Жебрацької каплиці донісся лемент жінок, і вони, кожен окремо, поквапилися туди.
На паперті каплиці перед архієпископом Соліковським стояли на колінах суперіор і коад'ютори, монах у каптурі тримав піднятий у руці хрест, а простоволосі монахи, оголені до пояса, мовчки били один одного палицями, шмагали гудзуватими шнурами, осел кричав, ніби виригував із себе монаший біль; криваві басамани вкрили спини покутників; жінки вголос ридали, піддаючись екстазові, деякі пані зривали з вух сережки, знімали з ший кольє і кидали на паперть, а коли бичування закінчилось, до Соліковського підбігли дві жінки і, падаючи перед ним на коліна, закричали:
— О Єзу, о Єзу! Ми приймаємо їх, святих мучеників, захисників наших!
Рогатинець пропхався вперед і застогнав: він упізнав дочку покійного аптекаря Лоренцовича Дороту і свою малжону Грету.
Мов ошпарений, біг додому на Руську. Невідома досі сила страху гнала його, він ще не знав, що буде робити, в кого питати поради, але чув: за ним валить брудна хвиля потопу, яка заллє нині все місто. Лише кілька бузувірів удерлося до Львова, і їм викрикує дику осанну юрба, і в тій юрбі — його Грета. А що буде завтра, потім — всі одуріють, скоряться, озвіріють і зітруть все те, що збудував він з братчиками на землі і в душах. І ніхто не допоможе — далеко православний світ.
Він похапцем зібрав свої речі у мішок, побачив на підвіконні оздоблене візерунками сідло і сагайдак, вишитий золотом, узяв їх і, не замикаючи дверей, пішов до братського будинку на Руську.
Біля дверей стояв диякон Юрської церкви. Він подав Рогатинцеві сувій, запечатаний сургучем, і ключ. Юрій сполотнів: він упізнав ключ від братської скарбниці.
Сидів у братській ізбі за столом, застеленим білою скатертиною, на столі хрест, підсвічники і братська скринька, — що це, Красовський, не дочекавшись його, скликає сходку? Екстраординарну? Протиєзуїтську? Юрій перечитував Балабанового листа, і все інше, крім тої пропасті, яку мережкою заступили єпископські рядки, здавалося марним, смішним, непотрібним. Яка сходка, кого вона врятує? Усе, що виростало роками, упало за один день, вони — мов діти, які будують з піску фортецю, а ту іграшкову твердиню за одну мить розвалює ногою дужий гевал або ж розмиває злива. Жменька білоголових дітей під високою стіною тюрми...
Одного не міг зрозуміти — чому Балабан? Чому ворог ворога сповістив про небезпеку?
Двері до ізби рвучко відчинилися, чорнобородий Іван Красовський зупинився біля стола, видихнув:
— Нас б'ють, але й правда наша! Послання від Вишенського прийшло!
Красовський здивувався: чому Рогатинець не схопився, ні слова не сказав? Адже це його замисел — написати листа до патріарха Єремії з просьбою, щоб той розшукав через своїх посланців Івана Вишенського на Афоні й передав йому ревну просьбу братчиків: хай приїде мніх Іван до Львова і проповідує в Успенській церкві.
— Ти слухай, слухай, Юрку! — Красовський розгорнув дрібно списаний лист паперу: «Посланіє до всіх обще в лядськой землі жив'ящих». — «О люта страно грішна, плем'я злоє, синове беззаконія! Од глави і ног острупіли єсьте, осмраділи єсьте гноєм, несть місця цілого од гріховного недуга: все струп, все рана, все пухлина, все неправда, все лукавство, все лжа...»
— Це правда, свята правда... — не підводячи голови, мовив Рогатинець. — Тільки то дуже легко глаголати пророчі слова з теплої келії після порції бобу чи квасолі...
— Я тебе не розумію, Юрку, — розвів руки Красовський. — Ти ж сам говорив: кого ми протиставимо Скарзі, Соліковському? І вже маємо — Вишенського. Уїдливого, лютого, праведного. Адже ми беззубі: нас лихословлять, а ми благословляємо, нас переслідують — ми терпимо, нас лають — ми молимося, ми стали як сміття для світу, як ті покидьки!
— О, так!..
— Тому скличемо сходку сьогодні по великому ділу всього нашого народу: постановимо надрукувати посланіє Вишенського во мнозіх екземплярах, а королеві супліку складемо. Скажемо: немає в нас уже більше терпіння. У мурах Львова чотири народи живуть. Вірмени свій уряд мають, жидове — теж, тільки старожитній натуральний народ русинський — ніби в єгипетській неволі. Дзвони сказали нині сплутати, щоб ми ними не кликали Наливайка... — Красовський зблиснув очима й ударив кулаком по столі. — Але ж урветься терпець, і ми самі до нього підемо!
— Не підемо, — підвів очі Рогатинець. — Ніхто не піде із своїх домівок, від дітей своїх, від церков, від ринкового смороду. Від голови до ніг острупіли єсьмо... Не треба сходки. На, читай...
Рогатинець подав Красовському Балабанового листа і ключ від скарбниці. Іван пробіг очима листа і зажмурився.
— Сходку! Доконче нині сходку! Я посилаю дзвонаря із знаменням до всіх братчиків.
Не відказавши й слова, Юрій пішов з ізби. Пішов до Блазія. Не знав, що скаже йому, можливо, й нічого не скаже, навіть не плюне в його пику. Але побачити мусить. До Рогатинця надто повільно добиралося усвідомлення тієї неймовірної зради, яку задумали церковні ієрархи. Перед очима постало благородне пастирське обличчя митрополита Рогози і — незнайомі — Потія й Терлецького, певне, теж благородні, та Юрко не міг тепер співставити їх зовнішні личини з потворністю наймерзеннішого вчинку, тому шукав Блазія, щоб побачити його ніздрювате обличчя, гнилозубий рот, схопити сам образ зради і накласти його на достойні лика ієрархів.