Сьогодні тут бал з нагоди звитяги гетьмана Жолкевського. Цього разу він воював не з австрійцями, не з турками і не з козаками: пацифікатор Речі Посполитої розгромив під Гудзовом біля Радом'я поляків — шість тисяч рокошан, які під проводом краківського старости Зебжидовського виступили проти короля, Петра Скарги і єзуїтів — за золоту шляхетську вольність.
Гетьмана на балу не буде. Переможець, забагрений цього разу братньою кров'ю, засмучений домашньою війною, проте віднині непохитний у своїй вірності королеві, переночує сьогодні в Низькому Замку, а завтра попрямує до своєї жовківської резиденції, де чекає на нього малжона Регіна.
Львівський староста Єжи Мнішек теж не прийде. До нього дійшла звістка, що самозваного царя Дмитрія, за якого він віддав дочку Марину, розтерзали московські окрутники, вона ж утекла у Тушино, де буцімто знайшла свого мужа — живого й неушкодженого. Проте старості тривожно: чи не постигне така сама доля і другого самозванця?
Бенкет розпочався, веселість підігрівається вином. За столами, заставленими повними судіями, сарниною, ковбасами, розмаїтими потравами з ведмежих лап, бобрових хвостів, приправленими імбиром, шафраном, перцем, сидять львівські патриції з дамами. На чільному місці — бургомістр Павло Кампіан, зліва два велетні — Янко й Микольцьо Бялоскурські й сутулий Барон. Праворуч — патер Лятерна, який уособлює тут не тільки архієпископа Соліковського (той не відвідує світських бенкетів), а й усіх львівських єзуїтів. Біля патера вільне місце — для венеціанського консула Антоніо Массарі. Його ще немає.
Янко Бялоскурський нервово покусує губи, очі в нього хижі, злі; Микольцьове обличчя кам'яне й непроникливе — вони обидва не п'ють, хоч Кампіан проголошує тост за тостом.
Уже випито за короля, за Петра Скаргу, за Жолкевського, котрий побив, мов пса, проклятого Зебжидовського, за майбутню єзуїтську колегію — дасть бог, її допоможе закласти ясновельможний пан гетьман.
Усі п'ють. Барон хмеліє. Недавно він зробив для своїх благодійників і повелителів велику послугу: впізнав і показав самому інстигаторові[28] схизматицького збуя, котрий півтора року тому напав на уніатського митрополита Іпатія Потія і, хвалити бога, не вбив — поранив ножем у плече. Патриціат нарешті задоволений з Барона, тож може він нині випити й базікати, не просячи слова.
— Я люблю круля! — вигукує Барон, його ніздрювате, немов побите селітрою обличчя червоніє від догідливості, він зизом поглядає на панів — чи всі чули його вірнопідданські зойки, і без тосту перехиляє келих.
Дами зітхають, похитуючи головами, з докором поглядають на Кампіана, який чомусь впустив цього гбура у високе товариство. Янко скривився, глянув на Барона, потім перевів погляд на Кампіана, показав очима на вільне місце біля патера Лятерни. Бургомістр заспокійливо похитав головою.
— Бий ребелізантів!
— Мовчи, дурню, — шикнув Бялоскурський на Барона.
Барон відвісив губу, оскаливши нижній ряд зубів з трьома чорними пнями, подивився з докором на сусіда й помахав пальцем.
— Ти не будь такий дуже мудрий, я ще й тобі можу пригодитися. Вип'ємо, панове! За мого колегу Соліковського, нєх жиє!
Кампіан хоче припинити п'яні вигуки Барона, він простягає у його бік руку, але в цю хвилину всі повертають голови до парадних дверей. До бенкетної зали входить консул Антоніо Массарі, він веде під руку струнку біловолосу дівчину в сукні з дорогого єдвабу, на пальці лівої руки в неї перстень з великим дорогим каменем, обрамленим золотою короною. Волосся в дівчини пишно стелиться по плечах, великі сині очі боязко никають по залу, білі груди виглядають із декольте. Льонця опускає довгі вії, вона йде поволі, спіткнулася, щулиться біля плеча консула, полохливість додає їй краси. Захоплений шепіт шелестить за столом, мужчини ставлять пугарі, Антоніо Массарі проходить з дівчиною серединою зали і зупиняється біля вільного місця навпроти Янка Бялоскурського.
— Моя наречена Леоніда, — вклонився Кампіанові.
— Яка мила... — Кампіан кивнув Льонці головою. — А ви, пане Антоніо, як бачу, ще не виїхали із Львова з консулатом...
— Ви ж зважили на мою просьбу і не дозволили пролити кров, — відказав Массарі, сідаючи з Льонцею біля патера Лятерни.
Янко штовхнув ліктем Микольця — вони випили по першому келиху. Не закусуючи, перехилили по другому. Микольцьо з хрускотом розламав шмат сарнини надвоє, подав братові.
Янко пожадливо вгризся зубами в м'ясо, а очей з Льонці не зводив. Він чіплявся поглядом її губ, грудей, здирав з неї сукню, оголював, шматував її тіло; дівчина блукала очима, щоб утекти від звіра, який причаївся до хижого скоку, та на жодному обличчі спинити погляду не могла — всі були ворожі й чужі. Врешті знайшла точку опори — німфу, що зависала із стелі, з підсвічником у руці. Льонця відчула себе впевненіше, сперлась плечем до Антоніо, дивилась тільки на німфу, проте вряди-годи в полі її зору появлялось звідкись знайоме, ніздрювате й важке, обличчя Барона, і тоді їй ставало страшно, що її впізнають і засміють Антоніо, який знайшов собі наречену в брудній халупі Абрекової.
— Пане консул, — Янко відклав набік недогризок сарнини, — я син Бялоскурського, бургграфа Високого Замку. Не чули про такого? А чого ви зблідли, сеньйорито наречена, наслухалися про нас пліток? Заспокойтеся, ми шляхетні люди, коли з нами по-шляхетному... Був, правда, один випадок... Ми з Микольцьом якось уночі попросили корчмаря Аветика, щоб дав вина. А він забув, що бог велів спраглого напоїти, відмовив нам, то й покарав його господь: наслав на нього дурман, а може, то було й просвітління... Корчмар вилив у ночви вино і на другий день частував кожного перехожого, приказуючи: «Дурний Аветик, пошкодував вина Бялоскурським». Потім же, коли минув дурман, він побіг скаржитися в магістрат, буцімто ми примусили його таке робити. Хто ж до такого може змусити?..
Микольцьо беззвучно засміявся, блиснувши міцним оскалом зубів.
— A propos[29], пане консул, — продовжував Янко. — Чи не чули ви такої приказки, пане Массарі: «Людина на урядовій посаді — як бочка: в ній доти не бачиш дір, поки не наллєш води».
— Я не зрозумів вашої приказки, — холодно відказав Антоніо Массарі.
— Ну, вчора ви... я думаю, зовсім випадково... опинилися в брудному болоті міської черні, і-і — бочка потекла...
— Я там опинився не випадково, милостивий пане. Я сам із черні. І цієї високої посади, яку займаю, не перейняв у спадку, а добився її працею і талантом, подарованим мені богом.
— Вперше чую, що в Італії простолюддю дано такі вольності, — втрутився в розмову Кампіан. — Адже свята інквізиція дбає, щоб...
— У Венеції інквізиції нема, пане бургомістре.
— А Джордано Бруно?
— Його підступно спіймали у Венеції, а спалили в Римі...
— І ви вважаєте його невинною жертвою?
— Я не юрист, пане Кампіан, але мене, глибоко віруючого християнина, лякає одне: язичники, які переслідували колись християн, вбивали лише людей, інквізиція вбиває Христове вчення — основу нашої віри...
— О, то пан Янко мудру приказку загадав, вона, на превеликий жаль, стосується вас.
— А чи знаєте ви, — примружився патер Лятерна, відхиляючись убік, наче боявся заразитись вільнодумством консула, — що за такі слова ми можемо вислати вас з Речі Посполитої? До того ж — вчорашній інцидент...
— Воля ваша, тільки я сумніваюся, що ви це зробите. Зі мною виїдуть купці, і тоді нашу відсутність відчує ваша скарбниця.
Насторожена мовчанка запала в залі, німфа з підсвічником у руці тихо похитувалася під стелею, скапував віск на підлогу; Льонця не відривала від неї погляду, щоб не зустрітися очима з Янком, вона прислухалася до розмови і, не розуміючи гаразд її змісту, відчувала, що над Антоніо і над нею нависла небезпека — їм треба чим швидше йти звідси геть... До Льонці щораз пильніше приглядався блідими очима п'яний Барон, і вона згадала, що бачила його не раз, ще в дитинстві — у корчмі Лисого Мацька.
— Пані й панове! — сплеснув у долоні Кампіан. — Припинімо суперечки... — Він ураз зупинився і підніс до очей руки; гості не розуміли, що трапилося, Кампіан із страхом довго приглядався, потім полегшено зітхнув і знову сплеснув:
— Панове, прошу просити дам на полонез! На галереї, завішаній ширмою, зазвучали лютні й дуди.
— З вами буду танцювати я, — кивнув до Льонці Янко. Массарі почервонів.
— Ви ведете себе недостойно, пане... — він узяв наречену за руку й повів на середину зали.
Льонця ще ніколи не танцювала полонез, вона взагалі ні разу в житті ще не танцювала, та, мабуть, з полегші, що вийшла з-за столу, де її прострілювали хтиві погляди мужчин і ненависні — дам, дівчина стала невагомою, вона пливла у танці так, як цього хотів Антоніо. їй було добре, легко, Льонця дивилася в темні очі коханого і тепер не боялася нічого; в залі танцювало багато пар, але їх було тільки двоє; насторожений вираз обличчя Антоніо лагіднішав, м'якнув, він прошепотів до неї:
— Я кохаю тебе, красуне...
У ту мить чиїсь руки роз'єднали їх — грубо, владно, і Льонця побачила перед собою три пари очей: бліді — Баронові, хижі — Янкові і холодні очі вбивці — Микольцьові.
— Як ти опинилася тут, сучко Абрекової? — вищирив прогнилі зуби Барон.
Янко схопив її за руку й шарпнув до себе.
— І ти відмовила мені — Бялоскурському? Микольцю, виведи її, справ їй весілля під ліхтарнею!
Пролунав ляскіт, музика стихла, лемент дам вдарився об стіни. Антоніо луснув Янка в обличчя ще раз.
Микольцьо тягнув дівчину до дверей, скрутивши їй назад руки, вона опиралася і була німа, німфа з підсвічником хиталася в неї перед очима, Льонця мовчки благала в неї допомоги, та вона віддалялась, маліла; ще побачила Льонця: Антоніо схопив за груди Янка і враз зігнувся, мов зламаний — впав долілиць на підлогу.
— Ти перестарався, Янку, втікай! — прошепотів Кампіан до вбивці, який спокійно оглядав закривавленого ножа.
Брати Бялоскурські гвалтували Льонцю в глухому темному дворі.
Вона приплелася додому вранці — побита, покусана, в роздертій чужій сукні, без заручинового персня.
— Чого ти дивишся на мене? — врешті прорвався в неї голос; вона кричала, надриваючись, щоб викинути з себе біль і жах, і втрату, і останній подих тієї Льонці, якої вже більше не буде. — Чого дивишся на мене, стара відьмо? — верещала до матері. — Ти ж навіщувала, ти! Тепер я шлюха... О, тепер я шлюха!
...До судової зали, де свідчила Льонця, брати Бялоскурські не з'явилися, їх заочно засудили на довічне ув'язнення. Єжи Мнішек зробив Високий Замок своєю літньою резиденцією. В день суду Бялоскурські спокійно пили вино на Краківському передмісті в корчмі «Брага».
А на другий день після суду, вдосвіта, над вікном Абрекової, де колись приклеювали єпископські послання із закликом складати пожертви на друкарню, появився листок зовсім іншого змісту:
Teraz, pigkna Loncio, stoisz pod parkanem,
I kto sig nie leni, bgdzie twoim panem
[30]
.
І покотився згори весільний ридван.
Льонця не могла заснути. Вмовляла себе — не через спогади. Чей же ті згадки про старе, чотирирічної давності, давно вже не будять у ній ні туги, ні болю. Ще донедавна спинялася перед венеціанським левом і тоді з тихою усмішкою на один мент повертала собі Антоніо, а нині вже й образ його стерся в пам'яті — змішався з десятками інших облич, стрінутих тут же, під левом, — грубих, несміливих, п'яних, гарних... Більше Льонця не спиняється перед брамою венеціанських консулів, хіба що у справі, — не було й нема нічого, є тільки спаскуджений світ, до якого звикла, як звикають сміттярі до своєї брудної роботи.
І все-таки нині защеміло: «Цвіт, під яким кишать черви...» Ха! А це ж усюди, на всьому білому світі — так. Золоті шпилі костьолів, розцяцьковані склепіння, а поруч темні монастирські келії; величні башти замків, а внизу — темниці; на статуї правосуддя біля ратуші з одного боку — благородне обличчя Феміди, а з другого — жорстоке катівське; волання до чистоти душі й тіла з амвона вдень, а вночі попівські оргії з повіями... Отче Лятерна, ви святий, але ж за мною таки пришлете, адже сам Ісус не міг встояти перед Марією Магдалиною...
Відчула, що їй дошкуляє голод. Хтось уночі поїв її вином, а їсти — не їла. Підвелася з тапчана, підійшла до кухонної плити. Хоч би крихта де — все вишкріб Письо: він мовчки п'є, мовчки їсть, мовчки випрошує в дочки грошей, а щоб тебе... Льонця проковтнула проклін — нехай собі живе. І мама із своєю хіромантією — теж. З ними звично і навіть затишно, ніхто їй ні за що не докоряє, не неволить... Льонця рада б хоч раз побачити Гізю, але її нема. І добре, що нема... Бо поволокла б, поволокла б сестрицю на вулицю! Хай би втішилась хоч раз — іноді за вином, у міцних обіймах чоловіків Льонця бере для себе дрібку радості. Потім то все пропадає, але хоч мить, хоч мить... Добре, як добре, що Гізі нема...
Льонця пересувала горшки на плиті, сягнула рукою в челюсть печі, витягнула мідний дзбан — такого наче й не було в них дома, заглянула — гриби. Диви, розжилася стара Абрекова! Що ж, Льонця зварить грибів. Нахилила дзбан, щоб висипати сушню в миску, і враз осліпла,
Заторохтіло, забряжчало, з миски бухнуло червоне полум'я. Льонця жахнулася, вона нічого не могла зрозуміти, протерла очі — ні, не сниться. Золоті браслети, персні, хрестики, діадеми... Хатні сутінки розсунулися від блиску — звідки в старої таке багатство? Зачарована, приголомшена, здуріла, брала пальцями прикраси, придивлялася до чуда — одного, другого, третього... Притулила хрестик до грудей — поклала, приміряла дукати до шиї—теж відклала, натягала на пальці один за одним персні і зойкнула: такий самий — з великим каменем, обрамленим золотою короною, той самий заручний її перстень — тут, у цьому дзбані! Антоніо!.. Тривожні пальці розгорнули волосся, поцілунки обпекли її тіло...
Стягнула персні, а цей затиснула в долоні, й тоді дійшло до свідомості, що це хтось підкинув їм до хати скарб, щоб потім звинуватити в злодійстві і потягти на лаву... Та ні, такого не може бути, це Лисий Мацько переховує, він бере в заклад... Але як цей перстень тут узявся? Пам'ятає, якийсь Бялоскурський стягував їй з пальця. Продав?..
Похапливо складала золото в дзбан, трусилися руки, присипала коштовності опеньками, поставила дзбан, де стояв, а долоня не розтулялася, не могла розтулитися.
Боязко глянула у відчинене вікно: на вулиці стояв монах у чорному капелюсі й довгій до п'ят рясі.
— Чого тобі, святеннику? — вихилила голову.
— До патера йди... — монах не дивився їй у вічі. — До святої сповіді. Він чекає тебе в каплиці біля єзуїтського дому. Dominus vobiscum... — Чернець повернувся спиною до вікна,чекав.
— Бугаї Христові! — сплюнула Льонця. Розтулила долоню; так, це її перстень. Натягла на палець правої руки — замість шлюбного. Це моє. Тільки всього й залишилося мені... Хто його дошукається серед тієї зологої сарсами?
Льонця почала одягатися. До кімнати увійшла Абрекова.
— Хто то? — спитала шепотом, з тривогою.
— Отой? — показала Льонця на монаха. — Не бачите, слуга божий.
— Не йди з ним, Льонцю, це сатана. Ти придивись:
капелюх і ряса до п'ят...
— І добре, що сатана! — засміялася Льонця. — А ви, певне, хотіли, щоб за мною прийшов архангел Михаїл!.. Почекай, почекай, болотний чорте, вже йду.
Розділ п'ятий
ЧЕРЕЗ СЛАВУ И БЕЗЧЕСТЯ
Року 1595-го. ...А єпископ Балабан насміхався над братчиками: «Хто мя там судити має — шевці, кравці, кушнірі? Якийсь Рогатинець у них за патріарха, а Красовський за митрополита». Його ж, Юрія, самі братчики нібито за пристрастіє до хмільного зілля і до інших грішних прелестей у дзвіницю посадили. Не знаю нічого за перелюбство, вина ж пан Юрко не вживав, а що просидів добу у Корняктовій вежі й безмін штрафного воску на братський стіл поклав — то правда, всі про це знали на вулиці Руській.
З манускрипта[31]
Тиснуть, давлязаь на тіло й душу міцно кладені з дикого каменю стіни — чи то й дзвонареві так здається, коли виходить на останній поверх будити благовісти до виносу святих дарів? Та ні, музика дзвонів тоді руйнує вщент цей тісний склеп, тоді стелею дзвіниці стає небесна баня, а нині дзвони з прив'язаними до крис сердечками німо й тяжко визирають чорними копулами крізь чотири вікна у всі чотири сторони світу; чорно бовваніє Великий Кирило біля східного віконця, шнури закинуті на дубове перехрестя під склепінням; мовчать благовісти у вежі Корнякта, не вільно їм — Наливайко ходить Волинню.