Бавдоліно - Умберто Эко 14 стр.

— Дванадцятеро Царів-Волхвів? Не забагато?

— Про це пише також Йоан Золотоустий. Інші ж подейкують, нібито їх звали Жрвндд, Нврмзд, Австсп, Арск, Зрвнд, Аригв, Артсист, Астнбвзн, Арквк, Агсрс, Нсрдиг та Мрвдк. Але тут треба бути обережними, бо Оріген твердить, що було їх троє, як синів Ноя, і стільки ж, як Індій, з яких вони походили.

— Може, Волхвів і було дванадцятеро, — зауважив Бавдоліно, — але в Мілані знайдено їх троє, тож саме про трьох треба вибудувати прийнятну історію. Скажемо, що називалися вони Балтазар, Мельхіор і Ґаспар, бо ці імена легше вимовляти, ніж ті подиву гідні, але більш схожі на чхання згуки, що їх нещодавно вимовив вельмишановний наш учитель. Проблема полягає в тому, щоб пояснити, як вони потрапили до Мілана.

— Як на мене, ніяка це не проблема, — сказав канонік, — адже вони таки сюди потрапили. Я переконаний, що гріб їхній знайшла на Переможній горі імператриця Єлена, мати Константина. Жінка, яка зуміла знайти Правдивий Хрест, могла, безперечно, знайти й правдивих Волхвів. І вона ж привезла їхні тіла до Царгорода, помістивши у Святій Софії.

— Е ні, інакше василевс спитає у нас, за яким правом ми забрали їх у нього, — сказав Абдул.

— Не бійся, — відповів канонік. — Якщо вони були в базиліці Святого Євсторґія, то нема сумніву, що привіз їх туди саме цей святий, коли вирушив з Візантії, щоб зайняти єпископський трон у Мілані в часи василевса Маврикія і задовго до часів Карла Великого. Євсторґій не міг вкрасти Волхвів, а значить, він одержав їх у дар від василевса Східної імперії.

З цією гарно вибудуваною історією Бавдоліно повернувся в кінці року до Райнальда і до того ж нагадав йому, ідо за словами Оттона Волхви були предками Пресвітера Йоана, якого вони наділили своєю гідністю і саном. Від них походить влада Пресвітера Йоана над усіма трьома Індіями, або принаймні над однією з них.

Райнальд геть забув про ці Оттонові слова, але почувши про Пресвітера, який правив імперією — ще один цар зі священичими функціями, папа і монарх водночас, — він цілковито переконався, що це поставить Александра III у складне становище: Волхви, царі і жерці, Йоан, цар і жрець — який чудовий образ, яка чудова алегорія, пророцтво, благовість, призвістка імперської гідності, яку він п'ядь за п'яддю ткав навколо Фрідріха!

— Бавдоліно, — сказав він тут же, — тепер про Волхвів подбаю я, а ти подбай про Пресвітера Йоана. Судячи з того, що ти мені розповідаєш, поки що ми маємо тільки чутки, а цього замало. Потрібен документ, який би підтвердив його існування, в якому б говорилося, хто він такий, де і як живе.

— Звідки ж я його візьму?

— Якщо не знайдеш, напиши його сам. Цісар послав тебе вчитися, ось і настала хвилина, щоб був якийсь пожиток з твоїх талантів. І таким чином заслужиш посвячення у лицарі, коли скінчиш студії, — вони й так, як на мене, тривали задовго».

— Розумієш, мосьпане Никито? — сказав Бавдоліно. — Тепер Пресвітер Йоан став моїм обов'язком, а не розвагою. І шукати його я мав уже не в пам'ять Оттона, а щоб виконати наказ Райнальда. Як казав батько мій ґальявдо, я все завжди робив навиворіт. Коли мене до чогось зобов'язують, у мене геть пропадає до цього охота. Я послухав Райнальда й відразу вернувся в Париж, але тільки тому, щоб не бачитися з імператрицею. Абдул знову взявся за складання пісень, і я помітив, що глек із зеленим медом уже наполовину спорожнів. Я нагадав йому про справу Волхвів, але він заграв на своєму інструменті:

О, не дивуйтесь, що мені — Втішне кохання віддалік — Мені утіхи всі сумні — Крім тих, що не побачу ввік: — Не знаю правди, ні олжі — Від тої, що душа бажа, — А-а, а-а!

І я облишив думку обговорювати з ним свої плани стосовно Пресвітера, і десь з рік нічого не робив.

— А Царі-Волхви?

— Через два роки Райнальд відвіз-таки мощі в Кельн, але повівся він щедро, бо колись давно він був настоятелем собору в Гільдесгаймі, і перед тим, як замкнути в Кельні мощі царів у покрівці, відрізав від кожного по пальцю й надіслав у дар своїй колишній церкві. Але в той самий час Райнальдові довелося вирішувати інші проблеми, і то неабиякі. За два місяці до того, як він відсвяткував у Кельні свій тріумф, помер антипапа Віктор. Майже всі полегшено зітхнули — так усе ставало на своє місце саме собою, і сподівалися, що Фрідріхові доведеться помиритися з Александром. Але розкол той був вельми на руку Райнальдові — розумієш, мосьпане Никито, при двох папах він мав більшу владу, ніж при одному. І він вигадав нового антипапу — Паскуаля III, влаштувавши якусь пародію на конклав, у який увійшло четверо церковників, узятих мало не з вулиці. Фрідріха це не переконало. Він казав мені…

— То ти вернувся до нього?

Бавдоліно зітхнув:

— Так, на кілька днів. Якраз того року, коли імператриця народила Фрідріхові сина.

— Що ти відчував?

— Я зрозумів, що мушу остаточно забути її. Я постив сім днів, п'ючи лише воду, бо читав десь, що це очищує дух і, а в кінці викликає видіння.

— Це правда?

— Чиста правда, але у видіннях мені являлася вона. Тоді я вирішив, що мушу побачити цю дитину, щоб зрозуміти різницю між сном і видінням. І я вернувся до двору. Минуло понад два роки від того чудового й страхітливого дня, а відтоді ми більше не бачилися. Беатриса дивилася тільки на дитину, і здавалося, що моя поява аніскільки її не схвилювала. Я пообіцяв собі тоді, що хоч не можу примусити себе любити Беатрису як матір, я любитиму цього хлопчика як брата. Але дивлячись на цю крихітку в колисці, я не міг прогнати думку про те, що якби справи повернули в трохи інший бік, це міг би бути мій син. У будь-якому разі я майже почувався кровозмісником.

Тим часом Фрідріха займали цілком інші речі. Він казав Райнальдові, що півпапи є кепською запорукою його прав, що Царі-Волхви — це чудово, але їх не досить, бо знайти Волхвів не обов'язково означає бути їхнім нащадком. Папі щастить, бо він може довести своє походження від Петра, і Петра призначив сам Ісус, а що ж робити священному і римському імператорові? Пов'язати своє походження з Цезарем, який все ж таки був язичником?

Тоді Бавдоліно висловив перше, що спало йому на гадку, тобто що Фрідріх може довести своє походження від Карла Великого.

— Але ж Карла Великого помазував папа, це нічого не поможе, — заперечив Фрідріх.

— Хіба що ти зробиш його святим, — сказав Бавдоліно.

Фрідріх порадив йому подумати перед тим, як казати дурниці.

— Це не дурниця, — відповів Бавдоліно, який замість того, щоб думати, уявляв собі сцену, яку могла б породити ця ідея. — Послухай мене: ти їдеш в Аахен, де лежать останки Карла Великого, викопуєш їх, поміщаєш у прегарний релікварій посередині Палатинської каплиці і, у присутності твоїй і кортежу з вірних тобі єпископів, включно з владикою Райнальдом — адже він, будучи архієпископом Кельнським, є також митрополитом цієї провінції, — маючи в руках буллу папи Паскуаля, яка дає тобі на це законне право, проголошуєш Карла Великого святим. Розумієш? Ти проголошуєш святим засновника Священної Римської імперії, а якщо він святий, то він вищий від папи, і ти, як його законний спадкоємець, походиш з роду святого, а отже не підлягаєш жодній владі, навіть тій, яка хотіла відлучити тебе від церкви.

— На бороду Карла Великого, — сказав Фрідріх, і волосини його власної бороди аж стали сторчма від великого збудження, — ти чув, Райнальде? Як завжди, хлопець має рацію!

Так все і сталося, хоча й лише наприкінці наступного року, бо потрібен був час, щоб приготувати такі речі як належить.

Никита зауважив, що то була божевільна ідея, а Бавдоліно відказав, що вона, однак, спрацювала. І подивився на Никиту, запишавшись. Звісно, подумав Никита, твоє марнославство не має меж — ти навіть канонізував Карла Великого. Від Бавдоліна можна було очікувати будь-чого.

— А тоді? — спитав він.

— Поки Фрідріх з Райнальдом готувалися канонізувати Карла Великого, я поступово усвідомлював, що ні його, ні Волхвів не вистачить. Вони всі четверо були в Раю — Волхви напевно і, сподіваймося, Карл Великий теж, інакше те, що сталося в Аахені, було б неабияким шахрайством; але потрібне було ще щось, що все ще існує на цій землі, щоб імператор міг сказати: це належить до мене й освячує моє право. Єдине, що міг знайти імператор на цій землі, було царство Пресвітера Йоана.

Уранці в п'ятницю троє ґенуезців, Певере, Боямондо і Ґрілло, прийшли підтвердити те, що чудово було видно здалека. Пожежа погасла, майже сама по собі, бо ніхто не завдавав собі зайвого клопоту гасити її. Але це не значило, що можна вже було йти у Царгород. Ба більше, маючи змогу легше рухатися вулицями й площами, прочани ще запекліше полювали на заможних міщан і посеред ще теплих згарищ руйнували рештки того, що ще лишалося несплюндрованим, шукаючи скарбів, які вціліли після перших пограбувань. Никита безутішно зітхнув і попросив вина з Самосу. Він побажав також, щоб йому підсмажили на краплині олії насіння сезаму, яке можна повільно жувати між одним ковтком і другим, а тоді звелів принести ще й трохи горіхів і фісташок, щоб мати змогу краще слідкувати за подальшою оповіддю Бавдоліна.

Якось Райнальд послав Поета до Парижа з якимсь дорученням, і той скористався цим, щоб разом з Бавдоліном і Абдулом вернутися до корчемних утіх. Він також познайомився з Вороном, але, схоже, фантазії того про Земний Рай зацікавили його мало. Бавдоліно помітив, що роки, проведені при дворі, змінили його. Він набрав твердості, і хоч не переставав весело цмулити вино, але здавалось, ніби він намагається не перебирати міру, щоб бути напоготові, завжди готовий до стрибка, як хтось, хто сподівається застати жертву зненацька.

— Бавдоліно, — сказав він якось, — ви тут гайнуєте час. Того, чого ми мали навчитися тут, у Парижі, ми навчилися. І всі ці вчені просто обісралися б, якби завтра я прибув на диспут при повному параді придворного чиновника, зі шпагою на боці. При дворі я навчився чотирьох речей: перебуваючи при великих людях, теж стаєш великим, великі люди насправді дуже малі, влада — це все, і нема жодної причини, чому б саме тобі її колись не запопасти, принаймні якусь її частину. Звісно, треба вміти чекати, але не можна проґавити нагоду.

Але він одразу ж нащулив вуха, коли почув, що його друзі далі говорять про Пресвітера Йоана. Коли він розлучався з ними, їдучи з Парижа, історія ця все ще виглядала фантазією бібліотечних щурів, але в Мілані він чув, як Бавдоліно говорить про це з Райнальдом як про щось, що може стати видимим знаком імперської влади — принаймні настільки, наскільки були ним знайдені Волхви. У такому разі ця затія його зацікавила і він став брати в ній участь, немов будуючи собі воєнну машину. Помалу стало здаватися — коли він про це говорив, — що край Пресвітера Йоана, як земний Єрусалим, із місця містичної прощі перетворюється для нього на землю, яку треба завоювати.

Він нагадав своїм товаришам, що після пригоди з Волхвами Пресвітер став набагато важливішим, ніж раніше, і мусив справді постати як rex et sacerdos. Цар над царями, він мусив мати такий царський палац, порівняно з яким палаци християнських монархів, включно з василевсом царгородських схизматиків, здалися б халупами, а бувши первосвящеником, він мусив мати храм, порівняно з яким папські церкви здалися б халабудами. Треба було наділити його гідним палацом.

— Взірець ми маємо, — сказав Борон, — це Небесний Єрусалим, як бачив його апостол Йоан в Апокаліпсі. Оточувати його мають високі мури з дванадцятьма брамами, як дванадцять колін Ізраїлевих — три брами на півдні, три брами на заході, три брами на сході і три брами на півночі…

— Аякже, — насміхався Поет, — Пресвітер входить в одну й виходить з іншої, а коли насуває буря, усі вони одночасно грюкають; протяги такі, що в такому палаці я б не жив навіть після смерті…

— Дай мені сказати. Фундамент мурів зроблений з яспису, сапфіру, халцедону, смарагду, сардоніксу, сердоліку, хризоліту, берилу, топазу, хризопразу, гіацинту та аметисту, а дванадцять брам — це дванадцять перлин, і майдан напроти них — з чистого золота, прозорого, мов скло.

— Непогано, — сказав Абдул, — але думаю, що взірцем має бути Єрусалимський Храм, як його описує пророк Єзекиїл. Приходьте завтра вранці до мене в абатство. Один з каноніків, превчений Рішар Вікторинець, шукає способу відтворити план Храму, оскільки текст пророка місцями неясний.

— Мосьпане Никито, — сказав Бавдоліно, — не знаю, чи цікавився ти колись вимірами Храму.

— Поки ні.

— Так ось, ніколи цього не роби, бо при цьому можна зламати собі голову. У Книзі Царів говориться, що ширина Храму — шістдесят ліктів, висота — тридцять, а глибина — двадцять, і що ґанок його завширшки у двадцять і завглибшки у десять ліктів. Але в «Хроніках» стверджується, що висота ґанку — сто двадцять ліктів. Тоді, при ширині двадцять, висоті сто двадцять і глибині десять, ґанок не тільки в чотири рази вищий від цілого Храму, але й такий нестійкий, що варто на нього дмухнути, як він упаде. Та найбільший клопіт починається, коли читаєш видіння Єзекиїла. Жоден вимір тут не тримається купи, і багато хто з побожних людей погоджувався з тим, що Єзекиїлові у видінні дещо привиділося — немов він трохи забагато випив і йому двоїлося в очах. І то було б ще нічого, бо бідолаха Єзекиїл теж мав право розважитися, якби той Рішар Вікторинець не став міркувати так: якщо кожна річ, кожне число, кожна соломинка в Біблії має духовне значення, треба насамперед добре втямити, що воно означає буквально, бо сказати, що довжина чогось одного — три, а чогось іншого — дев'ять, це велика різниця для духовного значення, оскільки ці два числа мають різні містичні значення. Не можу тобі навіть гаразд описати ту сцену, коли ми пішли послухати лекцію Рішара про Храм. Він увесь час зазирав у книгу Єзекиїла і знай міряв усе мотузкою. Він намалював контури будівлі, яку описав Єзекиїл, а тоді брав жердини й планки з м'якого дерева, різав їх з допомогою своїх помічників і намагався зліпити докупи клеєм та цвяхами… Він пробував відтворити Храм, пропорційно зменшивши його розміри, тобто там, де Єзекиїл казав лікоть, він велів обрізати на палець… Що дві хвилини все валилося, Рішар сердився на своїх помічників, кажучи, що вони десь не дотиснули або дали замало клею, а ті виправдовувалися, твердячи, що він дав їм неправильні розміри. Тоді вчитель виправляв свою помилку, кажучи, що, можливо, в тексті пишеться про porta, але в цьому випадку йдеться про porticus, інакше двері виходили завбільшки з цілий Храм; іншими разами він брав свої слова назад і заявляв, що два розміри не узгоджуються між собою тому, що за першим разом Єзекиїл виходив з розміру цілої будівлі, а за другим разом — з розмірів її частини. Або ж іноді там, де згадується лікоть, мається на увазі геометричний лікоть, тобто шість звичайних ліктів. Одне слово, кілька днів ми розважалися, дивлячись, як святий цей чоловік крутиться, мов муха в окропі, і щоразу, як Храм валився, ми вибухали сміхом. Щоб приховати це, ми вдавали, буцім підбираємо щось, що у нас упало, але згодом якийсь канонік помітив, що надто вже часто у нас щось падає, і прогнав нас геть.

У наступні дні Абдул припустив, що оскільки Єзекиїл належав до народу Ізраїля, якесь світло міг пролити на цю справу хтось з його одновірців. А що його товариші обурено запротестували, мовляв, не можна читати Писання, питаючи поради в юдея, бо всім відомо, що підступний цей люд змінював текст священних книг, щоб стерти звідти будь-яку згадку про пришестя Христа, Абдул сказав, що дехто з найбільших паризьких метрів іноді, хоча й тайкома, послуговувався знаннями рабинів, принаймні щодо тих уступів, де не йшлося про пришестя Месії. Само собою так вийшло, що якраз у ті дні вікторинські каноніки запросили у свою обитель одного з них, ще молодого, але вже славетного Соломона з Жерони.

Звісно, Соломон не міг замешкати в абатстві Святого Віктора: каноніки знайшли йому кімнату, сморідну й темну, на одній із найзанедбаніших вулиць Парижа. То справді був муж ще молодого віку, хоч обличчя його виглядало виснаженим від розважань і студій. Висловлювався він доброю латиною, але його важко було зрозуміти, бо мав він одну чудернацьку особливість: у лівій частині рота він мав усі зуби, зверху й знизу, починаючи від серединних, зате не мав жодного зуба у правій. Хоч був ранок, у кімнаті було темно, і йому доводилося читати із засвіченим каганцем, і коли ввійшли відвідувачі, він поклав руки на сувій перед собою, немов щоб перешкодити їм зазирнути туди — зайва обережність, бо сувій був записаний гебрайськими літерами. Рабин спробував вибачитися, бо то, мовляв, книга, якою християни слушно бридяться — горезвісна «Толедот Єшу», де розповідається, що Ісус був сином куртизанки і найманця на ім'я Пантера. Але вікторинські каноніки попросили його перекласти кілька сторінок з неї, бо хотіли зрозуміти, як далеко може зайти підступність юдеїв. Він також сказав, що працює над цим охоче, бо й сам вважає цю книгу занадто суворою до Ісуса, який був, безперечно, чоловіком чеснотливим, хоча й хибував у тому, що неслушно вважав себе Месією, але його, мабуть, обдурив Князь Пітьми, бо ж і Євангелія погоджуються, що той приходив спокушати його.