Я побачив, як вона щось каже до мене, я не відповідаю, вона починає рвучко збиратися.
«Але ж так було вчора, — подумав я, — крім того, я не міг цього бачити, бо спав».
Можливо, я засну й зараз? Але для чого я тоді замовив розмову?
Хтось прочовгав повз мене. Я розплющив очі і побачив старого дідка з пишною розпатланою шевелюрою, що артистично розметалася по плечах.
Я провів дідка поглядом і подумав, що Магда не любила людей з довгим волоссям. Щось вона говорила про це останнім часом. Невже мені цікаво, що вона говорила?
Цікаво, де вона зараз? У котроїсь із подруг? Поїхала до Іринки? Чи, може, до своїх батьків?
Я розумів, що мав би зателефонувати кудись, зчинити тривогу, шукати, адже все-таки не голка і не сумка зникла, а дружина, але не мав до цього ні найменшого бажання. Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.
Крім того, я був певен, що Магда не пропаде. Авжеж, не пропаде, нема чого й бідкатися даремно. Коло знайомих у неї — дай Боже, вміння спілкуватися з людьми теж не позичати. Що ще треба?..
Підсвідомо я розумів, що мав би все ж зробити якісь кроки, що, можливо, Магда й сподівається на те, що буду шукати, може, хоче таким робом перевірити моє ставлення до неї, але… навіщо?..
А втім… Навіщо я їй обіцяв золоті гори… Бо вірив. Вірив у власні сили, у свою зірку, у своє призначення на цій землі.
Усе ж виявилося набагато складнішим. Ніхто не зустрічав мене з розкритими обіймами, не поспішав утілювати мої ідеї в життя, більше того, вони з кожним роком, новою розробкою виявлялися недолугими і банальними. Сірими, як зграя вовків. Та у вовків хоч є зуби, мої ж ідеї і задуми повмирали без найменшого опору, ніби, коли з'явилися на світ, уже відчували себе приреченими.
— Ясенівка, пройдіть у восьму кабіну.
Квапливо підвівшись, я зайшов до кабінки, взяв трубку.
— Алло, я слухаю, — почув зовсім поруч лагідний мамин голос. — Це ти, Михайлику?
— Ні, я. Доброго ранку, мамо.
— Андрійку… Ти з дому дзвониш? З міста?
— З міста, звідки ж іще.
— Я гадала, може, ти..
— Ні, я не приїду. Маїда у вас?
— Ні, — здивовано сказала мама. — Вона мала приїхати?
— Ні, — поквапно відповів я.
— Тоді чому ти питаєш?
Чути було, що мама здивувалася ще більше. Я навіть зримо побачив, як побіліло її обличчя — у неї манера лякатися з будь-якої дрібниці. Я гарячково шукав слів, а язик наче прилип до піднебіння, і задряпало в горлі.
— Бачиш… вона…
— Що трапилось, Андрійку?
— А що мало трапитись? — вдавано бадьоро спитав я.
— У тебе голос якийсь дивний…
— Дивний? Тобі здається, мамо. Яка у вас погода?
— Погода? Тепла. Зранку трохи туман. А чому ти про це питаєш?
— Так. Я думав, може, у вас дощ. Іринка здорова?
— Звичайно.
— Що нового у Мишка?
— У Мишка? Він приїжджав минулої неділі. І вчора дзвонив.
— А Оля?
— Прислала листа. У Тіночки зубки прорізалися.
— Подія.
— Не смійся, Андрійку. То таки подія. А чому ти спитав за Магду?
— Ну, вона мала їхати вчора. Потім передумала. А ввечері сказала… сказала, що зро¬бить мені сюрприз і вранці кудись зникла.
— До подруги або на базар поїхала.
— Може, й так.
— Ти щось приховуєш, Андрійку…
— Нічого я не приховую, мамо.
— Може, я подзвоню ввечері?
— Не треба. Я сам подзвоню, коли Магди не буде.
— Ну, як хочеш… То у вас таки нічого не трапилось? Як ви живете, Андрійку?
— Живемо, — сказав я. — Живемо, мамо.
— То Магда справді збиралася вчора приїхати? — ще раз побажала упевнитися мама.
— Авжеж, збиралася. Стривай, мамо. Вона сказала, якщо раніше справиться в подруги… Отже, вона зараз у подруги.
— Там що — якісь гостини?
— Може, й гостини, — сказав я. — Мамо, знаєш…
Тут я пригадав учорашню дивну зустріч на вулиці. Вперше за ранок пригадав. Спитати маму про ще одного брата? Але хіба мама могла щось приховувати? Дурня це якась. Приїду, то запитаю.
— Що ти хотів сказати, Андрійку?
— Нічого, так… Приїду, то скажу. До побачення, мамо.
— Зачекай, Андрійку, — закричала раптом мама, — Іруся до кімнати якраз вбігла. З татом говоритимеш, Ірусю.
Я почув у трубці голосне уривчасте дихання, від якого в мене защеміло в серці.
— Привіт, мала, — якомога бадьоріше сказав я.
«Влаштуюся на новому місці — заберу Іринку, — забринів у мене в вухах Магдин голос. Заберу Іринку… заберу Іринку…»
— Я не мала, — наголосила донька. — Я не мала, таточку, і цвяшки дідові тримала.
— Ого, — сказав я. — То ти молодець. Слухайся дідуся й бабусю.
— Я слухаюся, — запевнила Іринка. — А де мама?
— Пішла в магазин, — несподівано для самого себе випалив я.
— І привезе мені цукерку? — спитала Іринка.
— Привезе. Ти тільки слухайся дідуся і бабусю.
— Добре, — пообіцяла донька. — Я побігла, а то мене дід чекає.
— Біжи, — дозволив я. — Чао, Ірусю.
— Я не хочу чаю, — сказала вона. — Я біжу тримати цвяшки.
— Поговорили? — це знову мама. — Отака вона непосида. Ти був спокійніший.
— Авжеж, я був зразковим хлопчиком, — підтвердив я. — До побачення, мамо.
— Хтось до нас у двір повертає. Ні, то не Магда. До побачення, Андрійку, — попроща-лася у відповідь мама.
Я першим повісив трубку, постояв якусь хвилю, притулившись лобом до холодного запітнілого скла. Чути було, як у сусідній кабінці жіночий голос просить когось неодмінно одягати на прогулянки плаща, бо вона знає, який там холодний вересень.
«Зворушлива турбота, — подумав я. — До біса зворушлива. Ха-ха, яка зворушлива. Про мене хтось би так потурбувався, авжеж».
І враз спазм перехопив мені горло — я знову побачив зовсім поруч Магду. Тоді, тієї незабутньої зими, — коли вперше прийшов до їхнього гуртожитку, коли вперше постукав у двері кімнати, де жили Магда і ще троє її подруг.
Якщо зізнатися відверто, я довго тоді тупцював перед старовинним чотириповерховим будинком із облупленими колонами в стилі ампір, обладнаним під студентський гуртожиток. Так довго, що перехожі почали звертати на мене увагу, а якісь дівчата, може, навіть з Магдиного курсу, проходячи мимо, сказали щось одна до одної, вочевидь, на мою адресу і весело захихотіли, ще й безсоромно озирнулися декілька разів. А втім, це не мало тоді для мене ніякогісінького значення. Як і те, що сніг падав і падав на мою непокриту голову, і коли я все ж наважився піднятися на третій поверх і постукати у світло-сірі широкі двері, я був схожий, либонь, на Діда Мороза.
— Боже мій, який ти розхристаний, — сказала Магда, коли я ввалився до їхньої кімнати. — Ти ж геть замерз, Андрію.
— Я не замерз, — спробував я слабко опиратися. — У мене навіть руки теплі, ось попробуй.
— У тебе руки — як дві крижинки, — засміялася Магда. — Але я тебе напою чаєм. Зараз заварю з липовим цвітом.
— ТИ, мабуть, вважаєш, що я геть змерзлячко?
— Ну що ти? — засміялася знову Магда, і сміх у неї був щасливим. — Що ти, Андрійку, ти дуже мужній, але чаю я таки заварю, то вже моя турбота.
Вона взялася діставати торбинку з цвітом, обернулася, я завмер од щасливого сяйва її очей, а вона підбігла до мене, спитала, чого я стою, мабуть, таки замерз, коли отак стою непорушно; і лише тепер я помітив, що в кімнаті на ліжку сидить ще одна дівчина — спортивного складу, коротко пострижена, і здивувався, що Магда зовсім її не соромиться і з тим же щасливим виглядом метушливо струшує з мене сніг.
Я досі пам'ятаю запах її рук, які обтрясали сніг з коміра мого старого осінньо-зимового пальта. Так більше ніщо не пахло. Ніщо не пахло так, як її руки, той сніг і пишне смоляне волосся, на яке з мого тоді ще буйного чуба, перелетіло декілька лапатих сніжинок.
Струснувши головою, наче кінь, що проганяв спекотної погоди набридливих мух, я вийшов з переговорної кабінки. Турботлива тітонька в сусідній усе ще балакала з дочкою чи сином, які жили в холодному вересні. Людей у залі збільшувалося, але не було жодного знайомого обличчя. Я зітхнув і пішов до віконця доплачувати за прострочений час розмови.
За віконцем сиділа вже молоденька дівчина із тоненькими наманікюреними пальчиками. Коли вона брала з моїх рук гроші, здавалося, що ті пальчики мають ось-ось переломитися, і я не стримався і сказав їй про це.
— Я ж вас не ображаю, — сказала дівчина за віконцем і презирливо повела гострим плечиком, вкритим яскраво-блакитним в'язаним платтячком.
— Маєте рацію, — сказав я і поспішив відійти.
Зате з переговорного пункту я вийшов не поспішаючи. У мене було море часу. І я не знав, як той час потратити. Я пройшовся вулицею, зайшов до гастроному, заглянув навіть до перукарні і зайняв там чергу, хоч підстригатися не мав наміру, а поголюся вже дома.
Згадавши таким чином, що в мене є дім, я попрямував туди, бо раптом з'явилася впевненість, що Магда повернулася. Чому вона з'явилася, я й сам не знав, але мені, не знати чого, захотілося, щоб так воно і було.
Невже отой дурний спогад у кабінці вплинув?
«Спогад лишився спогадом, тільки й усього», — подумав я, вже коли підходив до нашого будинку.
І все-таки… Все-таки… Я ходив дзвонити тому, що бажав, аби Магда була в Ясенівці. Боявся цього і бажав. Була можливість якось врятувати ситуацію, перевести все на жарт абощо.
«Ти там? Ти вдома? Вибач, учора вийшло так недоречно», — сказав би я.
Але відповідь… відповідь мала бути єдиною?..
Чому в мені й досі живе надія? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають і забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент — виживе воно все-таки чи ні?..
Я раптом ще раз пригадав чоловіка, який сказав, що він мій брат. Хто він? Може, його підіслала Магда? Але навіщо? Чи ця зустріч мені приснилася, примарилася серед ночі?
«Схоже на те», — втішив я себе. І виразно побачив машину, що зупиняється, а в ній — чоловіка, як дві краплі води схожого на мене. Може, трохи мужнішого, міцнішого на вигляд.
7— ВИ Андрій Платонович?
Це запитання наздогнало мене вже біля самісіньких дверей під'їзду.
Я озирнувся і побачив поруч стрункого довгоногого хлопця у джинсах і картатій со-рочці. Він підходив до мене, приязно посміхаючись. Навіть не те, щоб особливо приязно, а вибачливо і співчутливо водночас. Ледь видовжене, по-особливому вродливе його обличчя світилося чимось наче загадковим чи що, хоч таке визначення більше підходить жінкам. Але що поробиш, коли воно так і було, чи, принаймні, мені так здалося.
— Я Андрій Платонович.
Хлопець мовчав і дивився собі під ноги. Я чув зовсім поруч його посапування. Воно ставало все частішим. Наче він біг на довгу дистанцію і вже пробіг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж ніяк не змінився, і це мене, не знати чому, роздратувало. Я мовби передчував, що трапиться далі…
— Ходімо, — сказав я, щоб погасити роздратування.
— Дякую, — хлопець явно зніяковів. — Я, власне, на хвилину, лише заберу деякі речі…
— Речі? — витріщився я на нього.
— Так, адже я, власне, прийшов за речами Магдалени Григорівни.
— Магдалени… Григорівни?
— Так.
Тут я згадав, що Магдочку справді звати Магдалена, принаймні так було написано у неї в паспорті.
Магдалена… Та ще й Григорівна. І цей тип…
«Ого-го, — подумав я. — Авжеж, тобі тільки це й лишається, шановний».
— Ходімо, — я вимовив це якомога спокійніше.
Ми зайшли до під'їзду. Грюкнули двері за спиною. Ми підіймалися сходинка за сходинкою, я чув за спиною дихання цього юного нахаби і не міг позбутися безглуздого враження, наче ми опускаємось вниз. Підіймаємось і воднораз опускаємось. І я віднині назавжди приречений чути це дихання за спиною.
Додибавши таким чином до третього поверху, ми спинилися. Я раптом почув, як пахне глина. Не крейда, а саме глина.
«Здається, цієї весни у нас білили під'їзд, — подумав я, — здається, білили, було це у травні, скорше у квітні, тоді ще тільки починало теплішати, але що з того?..»
Я не зміг ухопитися за кінчик думки, що несподівано зникла, так само несподівано, як і з'явилася.
Мені раптом захотілося, щоб хтось вийшов із котроїсь квартири, заговорив до мене, я відповів би, і знайшов би багато слів, авжеж, багато, стільки, що вистачило б на нас двох. Я знайшов би такі слова, що цьому молодику, який тепер стоїть збоку і вперто вичікує, коли ж ми підемо далі, стало б зрозуміло, що він тут зайвий, що його прихід безглуздий і непотрібний. Авжеж, саме так — безглуздий і непотрібний.
Ніхто не вийшов. Під'їзд мовчав. Ми стояли на третьому поверсі. Моя рука поволі опустилася на поручні.
— Вам погано? — спитав тієї ж миті підкреслено турботливо мій супутник.
— Чому ви так вирішили? — різко повернувся я до нього.
— Ви спинилися, — він сказав це начеб вибачливо.
— Я спинився, — сказав я. — А може, ми живемо на третьому поверсі?
Він мав би відповісти: «Ні, я знаю, що ви живете на четвертому поверсі». Чи: «То чому ж ми не заходимо до квартири?» Він, однак, нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і стояв. Очі у нього ДИВИЛИСЯ кудись повз мене, але я встиг помітити, що вони сірі з голубуватим відтінком. Невже Магда-Магдалена полюбила його за ці очі? Яка дурниця. А втім, чи мені не однаково? Я раптом гранично чітко усвідомив: єдиний вихід у мене — це вдавати байдужого до всього, що відбувається і відбуватиметься далі. До цих сходинок і стін, до дихання за спиною, до трагікомедії, що розігруватиметься у моїй квартирі. Абсолютно байдужим. Я чужий всьому цьому. Абсолютно чужий. Те, що минуло, вже не вернеш. Ось єдина рятівна думка, що мені лишається. Я буду твердити її ще зо два десятки сходинок до дверей нашої квартири.
«Чи, може, я рахуватиму сходинки?» — подумав я і рушив.
Хтось опускався назустріч. Мимо нас пройшла сусідка з верхнього поверху, розповніла жінка з полотняною авоською. Привіталася, я відповів, і нічого не трапилося. Отже, моє чекання було марним, і єдине, що мені лишалося, — маска байдужості. То ж я так і йшов — поволі і байдуже. На поверх вище вилазив годину, а може, й більше, принаймні мені так здалося.
Так само підкреслено байдуже я відчиняв двері. У цій квартирі все віднині було мені чуже.
— Що ж вам наказано забрати? — спитав я.
— Плаща і рожеве плаття. І сумку, яка стоїть у шафі.
— Беріть, — байдуже сказав я. — Відчиняйте дверці й беріть.
Він підійшов до шафи, так, ніби тут був уже (а може, й був), повернув ключ, що стримів у дверцях, потім сам повернувся до мене.
— Може, ви дістанете?
— Ні, вже, вибачте, — сказав я. — Діставайте, що хочете.
Він заглянув і вийняв сумку, наповнену речами. Потім вийняв плаща і рожеву сукню — я любив, коли Магда її вдягала. Діставши все це, він знову повернувся до мене, подивився співчутливо.
— Не розумію, — сказав він. — Ви так поводитесь, наче вам усе байдуже.
— Так воно і е, — сказав я.
Він зняв плаща і сукню з плечиків, акуратно склав їх, дістав з кишені чималий целофановий мішечок і засунув їх туди. І саме цей жест, ця акуратність, не знати чого, ще дужче розізлили мене. Мені захотілося викинути цього нахабу за двері, як паршиве щеня, викинути геть, можливо, й униз із четвертого поверху. Чесне слово, мені було б навіть приємно, якби я почув його розпачливий крик, і анітрохи не соромно.
«Цього тобі тільки не вистачало — зчинити бійку», — встиг подумати я, перш, ніж ступив крок до нього.
Він здивовано подивився на мене, і в його погляді зблиснула настороженість. Я відзначив, що ми приблизно однакового росту і однакової комплекції. Він лише був на років п'ять, а може, й більше молодший. Ця обставина раптом вивищила мене у власних очах.
«Усе повторюється, подумав я, невже справді все повторюється? Невже цей молодик — я в поліпшеному варіанті? І чого він чекає до біса? Чи він чекав, що я почну бійку?»
— Ви, здається, хочете щось запитати? — сказав непрошений гість з убивчим спокоєм.
— Так, — сказав я, намагаючись теж бути спокійним, хоч мені це вдавалося з неабиякою натугою. — Ви тільки-но закінчили університет, авжеж?