Він (Юрко) писав довго, натхненно.
Ще була вночі тривога і гули гудки — на заводі пожежа.
Остап прийшов пізно — тільки-но ліг» Підвівся, розбудив Юрка:
— Пожар!
— Де?
— На заводі.
Юрко сказав:
— Я захворів, я не піду.
Остап одягався, скаржився:
— Поставлять його за інженера, а воно ні бе-бе. От і пожар, Юрко не стерпів:
— А ви, мабуть, і сьогодні випили?
І відповів Остап байдуже:
— Це наше діло, заводське.
І вийшов.
«Попутчик... так...»
Наталка, як пішов Остап, одразу захропла.
За тиждень був суботник: після пожежі прибирали. Пішли на роботу всі.
Юрко не пішов: йому лагодитись до лекції.
У посьолку було тихо, тільки діти на вулицях кричали. Юрко підійшов до Наталки:
— Наталю! — і голос йому затремтів.
Вона подивилась на нього й зблідла.
— Що таке? — і сіла на ліжко.
І він сів.
— Я вам, як товариш, як...
Вона подивилась на Юрка — йому горіли очі, і їй спалахнули очі.
Він узяв її голову й міцно обняв.
Вона тихо говорила:
— У мене не було дітей... Що-ви кажете?.. Я не хочу... ...На розі в меду горіла липа — прийшов солодкий дух.
— Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу...
(Я зупинився на найцікавішому місці. Правда? І як ви думаєте, чи не час мені плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже, останнє зусилля!)
...Хтось закричав на вулиці, Наталка наставила вухо. Потім підхопилась»
— Якесь нещастя» ,
Заводські жінки чують нещастя — серцем. Вискочила... ...На рбзі в меду горіла липа...
А потім у кімнату внесли Остапа й положили на ліжко. З крана зірвалась стальна хрестовина й перебила Остапові праву ногу.
НА ГЛУХІМ ШЛЯХУГлибокі борозни літ... І це — тоска.... Куди сховаюсь від могил твоїх?
...А втім, добре: і штучні вона мала, та з часом повипадали з ометИо А постать її прибила чвиря. Знаєте — чвиря на глузам шляху.
Мороз коле скло, мережить скло»
Школа, клас...
До повіту — 60, до станції — 80.
Навкруги: глуш,
глуш,
глуш...
Це глибокий чатинник моєї несибірської тайги.
оосЗнаєте, милий друже, от мініатюрний фрагмент із забутої, розвіяної поеми «Азія».
«оооВ п’ятому віці — дикім і далекім — від Уральських хребтів, від волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гунни сармати 2, германці 3... І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттіла 4, король гуннів.
...Проходили віки. І прийшов глухий вік — XI?о І на невідомих азіатських верхів’ях підвелась грізна постать Тамерлана
Це поіа, Ьепе 7 до моєї віри: велика істина землі: сонце підводиться на сході.
сосСоСНИ гудуть-гудуть.о.
Чого так сосни гудуть?
— Хуртовина. Вітри.
Ох ви, сосни мої — азіатський край!
...Школа, клас.
Дітвора співає:
— Ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет...
...Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна біжить:
— Боже мій, діти! Не можна так співати: це ж пісня державна!
Наталя Миколаївна скінчила прогімназію — то так далеко! — Нестір — сторож:
— ...Миколаївно! А хліба вже, мать, нема!
— Ах, Несторе! Боже мій! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь...
Вона... «як-небудь». Нестір:
— Ох, Миколаївно! Святий ви чоловік. Потому, як мені уздрівається: забули про нас буржуази... Пожалуйте, махорочки...
Закурюють.
1’ ...Нафти нема. Ночі довгі, як степові дороги на великій рівнині. На холодній печі, в ганчірках — фунт сухарів у кутку і старе тіло. А ще старе біля порога: Нестір.
Тоді сни... А може, таємна ява?
— ...у другому двадцятого століття, двадцять років тому він приїхав, бадьорий і радісний, як сама юність. •
Стояв вересень. Стояли .блакитні далекі простори., Тоді обрій цвів гарячими маками, і облітали пелюстки, і обгортали мозок.
На серці співала струнка,~ біла, як молоко, береза: у неї пишні молоді перса, у неї золоті кучері...
...(— Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!..)
...Над архіпелагом осель, у м’ятову даль линула березова пісня.
„..І курів далекий обрій, і пахли в мріях мальтійські мандарини й африканський мигдаль.
— ...Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском... Там, десь на Великих Зондських 6, на вулкані Омеру. Наталочко! Моя зелена наядо7.
Тоді кипіла скажено друга молодість, тоді не вірила, що йде тридцята весна, бо в очах темніло, а під ягодою тугої перси ревли від солодких мук отари самців.
Вона:
— ...Олексо! Мій божевільний! Я п’янію... Налий усю мене столітнім медом, туманним хмелем, Олексо! Розірви мені сорочку!
...Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летіли журавлі! Курли! курли!
І прокинулась ріка до порогів.
(— Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?)
о.оНад оселями проходили сторожкі ночі. Проходили по осоках, по заводях і далі в простір, лісовими' стежками, за узлісся.
(— Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!)
¦ —...Миколаївно! Чи чуєте?
— Чую, Несторе.
— Мабуть, прийшов кінець. З’їли сукині сини
революцію.
— Бог його знає, Несторе! Та тільки я думаю: все гарно будво Отже, на тому тижні приїздили з наробразу, казали: все гарно буде.
...А СОСНИ гудуть-гудутьоо.
— Чого так сосни гудуть?
— Хуртовина. Вітри»
Ох, ви, сосни мої — азіатський край!
...Чиркнув сірник. Нестір запалив свічку:
— Отож учора був на базарі, так оратор казав: такий із наших... Треба, каже (читає по записці)... двадцять п’ять архі-воєнських комунізмів„„. Щоб, значить, була правда... Що ви на це скажете?
...— Пф! — свічка погасла.
— Бог його знає, Несторе!
„„.Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак — великий чумацький шлях. Перша хата була на березі. Але ріку випивало сонце, а тросків підрізували роки, і відходила вода в долину. Тоді будівлі стояли на горбах, а вулицею летіли бенгальськими огнями піски.
...Співала:
— А я дівчина Наталка8, а зовуть мене Полтавка...
— ...Наталочко! Моє миле котятко!
...Він приїхав до бунту, коли в глибинах осель ріс бунт. Говорив про бунт — такий гострий, як бритва на горлі, такий грізний, як смерч в океані... шумують, шумують води: вал за валом. На сході — маяк. Рев сирени.
...А друга молодість і в Нестора була: Наталя Миколаївна — це недосяжні кургани зір.
...З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тоді, двадцять літ тому.
...А бунт виріс і положив бритву на горло.
Він:
— Наталочко! Я йду туди, до них!
— Іди, милий.
Він пішов і не вернувся: не вертаються — хто в бунт.
...У Сибір на золоті розсипини по Володимирській 9 пройшов каторжник. І не прийшов.
...І знову сни... а може, таємна яв?.. Хіба, знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестір?
„„.Плоть не розцвіла в закладний час. Від нього, від Олекси. І ніколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.
У п’ятому двадцятого століття проходив останній шквал другої молодості. І після заняття з сумом дивилась (з сумом врізаної стеблини) на Нестора. Як вона хотіла, щоб він зрозумів її.
Але не зрозумів. ї одійшла друга молодість... А третя ніколи не приходить.
...Брели роки. Пролітали журавлі, горіли світанки, горіли зорі. А вранці в садках шуміла діамантова паморозь.
— ...Чи скоро земля воскресне? І біжить глибокий чатин-ник моєї несибірської тайги назустріч свіжому вітрові...
День за днем, рік за роком — у вічність... (— Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?)
...Нестір ходив у суботу по пошту за десять верстов і приносив відтіля пошту й тютюн «Бурас» за дев’ятнадцять копійок, у синій обгортці. До глибокої ночі вони курили й грали у хвильки.
...Азія — не Азія. Провінція — далі, провінція — глибше.
Далекий обрій димиться. Темний вітер, сіверко. Білий вітер. Замело доріжки, вовчі стежки, заячі сліди. Повстали замети, набії. За сараєм іржала, вила і рожала замети ніч.
...А сосни гудуть — гудуть...
— Чого так сосни гудуть.
— Хуртовина. Вітри.
Ох, ви, сосни мої — азіатський край!
...Уранці підвівся багряний диск холодного сонця. І стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снігу. На вітах горіли червінці. Це остання згадка другої молодості.
...Але скоро вітер знову підняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця.
І знову хуга.
...А в школу таки зібрались. У лахміттях федеративного добра. У школі біженець Стасик.
Наталя Миколаївна читає історію: — Поляки гнітили український народ.
Дітвора до хлопчиська:
— Стасику! А ти ж полячок!
— Бережись, Стасику, задавимо тебе вночі.
І скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталі Миколаївні кажуть:
.— Навіщо ж ви так говорите?
— Боже мій, нас так учили в прогімназії.
А то ще буває з Богом. Діти:
—Ми в класі в Бога не віримо, а вдома віримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вірить: ми самі бачили.
І ще:
— Наталю Миколаївно! А навіщо ви ікону зняли?
— Ах, діти, ікон уже в класі не можна вішати: наробраз не дозволяє.
...Давно це: до Наталі Миколаївни з’їжджались із сусідніх сіл учителі, учительки, фельдшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селі уміють лікувати бешиху.
Вечір. У кімнаті самогонний апарат» Нестір:
— Ну, вже завтра обязательно продамо дві пляшки, а тоді й хліба купимо»
— Купіть, Несторе!
о..Налили по рюмці. Випили... Темніє... І знову надворі хуга.
...А сосни гудуть — гудуть...
— Чого так сосни гудуть? ...Хуртовина. Вітри.
Ох, ви, сосни мої — азіатський край!
СОЛОНСЬКИЙ ЯР ІДо слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.
Стоять стіною, хмуряться.
В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Соленського Яру.
Солонський Яр: як і село.
В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром — селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо.
Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр — природна фортеця.
Солонські острожники казали:
— Є Холодний Яр а це — Солонський Яр,.. Атож...
А в Млинківській волості скаржилися:
— І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля.
Чухали потилиці, збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.
— Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як ,^ой казав...
„.Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.
Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки».
«„«Стоїть могутній дуб на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків перехиляється на ділянку молодняку.,
...У немите вікно. волосної ради дороги майже не видно» Савко Гордієнко, безусий голова з гострим ( обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу»
— Ну, що? І сьогодні обібрано кого?
— Аякже: Матвія Юхименка.
Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:
— Не інакше, як дивізію треба сюди»
Притакують.
У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолі:
— От напасть.». Прийдеться воювати.
Згодились.
— Дивіться, вам видніше».» А що напасть — то правда» Але Савчин сусіда попередив:
— Ти гляди, Савко, п’ять предсідателів ухекали, то»»» може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не ав-стріяка.
...А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:
— Така йому фортуна: плохий буде — хай головує, а зачепить — лихо буде...
Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід» »..Пахло дубовим молодняком.
И ,
«...Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру» Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз’їздах»» Такий папірець від повітового військового комісара»
Савко подумав: «Дійсно пора».
Зібрав міліціонерів:
— Гайда!
Міліціонери — Старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить»
\ІРудий міліціонер, старшина, каже:
— А що, того... можна буде в Солонівці самогону»»» Чуєш, Сгівко?
Голова не чує, задумався» Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть»
*.»Скоро в’їхали в ліс»
Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що гулко йде в гущавину від ударів копит.
Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо.
Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.
Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з СавчиниМо
— Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
— Це кого? Солончан?
— Авжеж!
Савко сказав:
— Наказ єсть з уїзду. Ніззя.
— Ага... Ну, то інше діло.
А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
— Слиш, Савко! Кажуть по газетках — румунський король селянам слабоду проголосив?
— А тобі що з того?
— Та як лее: все-таки слабода...
Савко скрушно похитав головою:
— Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну?
— Звісно, що ні.
— Отож-бо й є. Бандити ви гарні, як на вас подивишся.
Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки
оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню.
...Під’їжджали до Солонського Яру.
Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку.
Пустили коні в гущавину, і зашумів, затріщав ліс.
Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі.
Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було.
Тут ніколи не було сонця й завжди стояла тінь.
...Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру).
Гвинтівки приготовити, але без наказу голови не стріляти.
Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла.
Нарешті загін вискочив на ріжу.
...Загавкали собаки. По ярку забігали постаті.
— Стій! Куди біжиш? Стій!
Голоси загінчан метушились у зелені, і з усіх кінців од кликались луни.
Савко скрикнув:
— Стріляй у повітря!
Бухнувся випал над Солонеьким Яром, і раптом село стало мертве.
Під’їхали до голохватських будівель,
— Дома хазяї?
Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками,
— Д, щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали, А ми подумали — і справді комунія наскочила»
Савко суворо подивився і спитав: