Дядя Варфоломій перебиває:
— Так ти з нею досі не говорив???
— Ні.
— Нехорошо. А викликаєш телеграмою.
—- Я написав тільки про згоду...
— Нехорошо.
Дядя Варфоломій має вигляд остаточно ображеного, і це для того: завоювати Стефана. А в душі він зовсім не ображений. В його душі співають зараз олесівські солов’ї 6 і пахнуть там українські троянди, знаєте: пелюстки, що в альбом провінціаль-ній баришні.
...В холостяцькій кімнаті поетичний розгардіяш. Наприклад, на столі: «Капітал» 7, тараня, калоша, повидло, фарби, Мікеланджело 8 і — чого тут тільки нема!
В кутку бліді плями шумного міського дня. В коридорах крики мешканців, чути — кричить, гримає брук. Город підвівся, і летять мотори, і біжать тротуари. Дзвін, грюк, рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетні південно-західних хмар.
Дядя Варфоломій приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив із Стефаном і сів на кровать. Тоді відхиляє ковдру й лоскоче п’ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:
— В драмі був?
— Ні, на концерті молодої філармонії.
Дядя Варфоломій ще лоскоче:
— Ах ти, ячейко!
—...і от Республіка УСРР. Коли подивитись на південь крізь сиві масиви весняних хмар туди далі — звичайно, його не видно, а він є на півдні: маленький городок і біля нього закинута станція. Колись Вероніка казала:
«Це мій милий степовий край, і по ньому тікають дороги на Донеччину». А Дема казав з пафосом: «Ой ти, краю мій тривожний — виконкоми й сум!..»
...І, значить, у цьому городку жила-була сім’я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. І от вийшло так (із драми батьки й діти): папа прокляв дітей — Стефана й Вероніку, тому що вони пішли... Потім папа й мама сіли на корабель і не пішли, а поїхали в Болгарію. Дядя Варфоломій, очевидно, не прокляв. Між іншим, Дема іншої фамілії, просто товариш... І от городок (крізь сиві масиви весняних хмар на півдні), закинута станція, спогади* революція. І кричить революція над вухом: Бундзз! Бундзз! І лежить в просторах ціле провалля віків, і Достоєвський9, і Ра-фаель , і глибина глибин.
А в домі за раднаргосом жила з Веронікою Христина (робітниця, бабуся). Вероніка перейшла на другу квартиру — і бабуся перейшла. Тепер Христина каже:
— Що з моєю Веронікою зробили? Не знаєш, Стефане?
Стефан мовчить...
...Дядя Варфоломій ще полоскотав:
— Ах ти, ячейко!
Потім дядя Варфоломій ск&зав до Стефана: ,
— Гляди: я чоловік не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?
Тоді йшла весна.
Зачалась дико, божевільно, надзвичайно — пожарами. З далеких курганів республіки на лоні сизої безвісті палахтіли заграви, а потім небо тануло і по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночі клекотіли, кипіли й зачаровано блукали по кварталах. Іноді приходили неясні сни. На прозорій, чистій блакиті зорі творили нечувану загірну симфонію.
Сидить Вероніка, а Христина підбирає своє сиве волосся. І каже Христина:
—...Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призи-дум, що в тебе нема нікоторої правди? Буржуй ти — і больш нічого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресе-фесер не призидум, а делегацькоє собрания. Должон за правду стоять.
...Вероніка сидить, нахиливши голову.
На каланчі горить огонь, відтіля чути неясний клекіт із слобожанських степів, що оточили город. Весна.
І лише сторожкий клекіт по туманних шляхах. І співає боян 11 вечірню молитву, і каже слово «о полку» людяності: за морями, за лісами, за широкими тривожними ланами лежать золоті піски, і блукають там отари здійснених бажань, і чути вже шум — то зграями линуть на захід. І кажуть з тоскою:
. — Чи скоро, горлице? І “розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість.
Боян змовк... Вероніка сказала:
— Бабусю, мені хочеться ласкати ваше сиве, волосся.
Христина сказала:
— Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім? Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе.
Вероніка сіла біля Христини й перебирала її сиве волосся*
— ...Знаєте, колись у дитинстві в моєї мами були обмо
роки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілося її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї, і так їцільно, що хочеться влізти в її тіло, злитись
як одно тіло... І от приходив доктор, мама була мертва, бліда,
як смерть, і її відкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину й потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. ї тоді, знаєте, мені було легше. Це радість терпіння, бабусюі
Змовкла й ще сказала:
— Це радість терпіння, бабусю.
...На Полярних Посьолках темрява. Зрідка виють пси, зрідка прокинеться брук. В кімнаті вогко, жевріє каганець» ...1 в цей час на другому кінці города за рікою Дема стоїть біля мольберта, потім підходить до вікна і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрівлями. Навпроти в кабачку «Дайош» раз у раз одчиняються двері і випускають, і впускають (як це в Горького ,2?) «безпокойних і і них»»
Дема знову підходить до мольберта і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав: «Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти». Стефан сказав: «Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фахівець».— «А хто ж ти?» Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався й ліг спати. Спить.
...Стефан, як і завжди після роботи, спокійно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихі розумні очі, як в оленя, уважно дивляться крізь окуляри.
— ...Демо, покинь! Лягай спати.
— Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от — мої пензлі лежать.
Стефан усміхнувся:
— Знову за своє. Чудний ти, Демо.
Тоді Дема кидається до столу й жагуче говорить:
— Образливо оце; от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл...
— Дякую за комплімент!
— Дякуй — не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети. Що це?
Стефан ще усміхається, підводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями.
— ...Я, Демо, бувший математик, фізик, і я знаю, скажемо, ціну Декартовій 13 системі координатів... Лягай спати. Я теж утомився.
...Проходили шумно по вулиці натовпи з опери й зникали поодинці у вогких масивах весняної ночі.
— ...Слава в верхів’ях революції і на землі радість.
...Гряде весна. 1 повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар.
Дядя Варфоломій пішов у город.
...Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема разказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів 14, про шахи: королю мат! про смерть! Іще розказував з Кіп-лінга 15, з індійського життя чудову казку: «Рікі-Тікі-Таві» 16. Дема пішов. За стіною хтось уїдливо-одноманітно повторював:
— Суб’єкт в об’єкті.
Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полісся. Асі ІШегат 9.
...А вчора прийшов з Поярних Посьолків, був на заводі Стругаль і К °. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули трамваї, собор, брук.
— ...Вероніка не приходила?
— Ні! — це Дема.
— Варфоломій казав, що бачив її.
...Дема стоїть біля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. «Тільки лінії». Більш нічого. «Тільки лінії».
...Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефанові про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Вероніка йшла з парткому. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню* Радість так лоскотала, що прямо — чорт! Вероніка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках, Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала...
«Ну, не кажи». І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Вероніка сказала: «Не вік дивитися плакатно; треба, Стефан каже, подивитись і глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина».
Дядя Варфоломій глянув на неї й раптом зрозумів:
«Вероніка жона». І згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї 17...
...Це було вчора...
...А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно.
— Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальті. Йшла, похиливши голову, біля бюста Артема по пустельній доріжці саду. Покликав:
— Вероніко!
— Я.Коли увійшла, обняв, довго держав в обіймах, і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору складку на чолі.
Синій весняний вечір танув.
— ...Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси?
Сказала, хоробливо усміхнувшись:
— По твоїй проповіді живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
— Ну, як, говорила з ним?
— Знаю.
— Що ж ти?
— Нічого!
Стефан сказав:
— Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потім нахилився під кровать і дістав чоботи.
— Надягай.
Вона одхилила його руку.
Стефан незадоволено подивився:
— В ролі страдниці?
— Так.
Хотів переконати, говорив, переконуючи, агітаційно:
— Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого в робітників антагонізм — до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: «Я — інтелігент», працюй щиро, і маса буде поважати тебе.
Вероніка зітхнула і сказала:
Стефане! Це риторика, фразерство.— І тут же скинулась:— Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але різні доріжки. Я йду по цій, ти по тій — десь зійдуться.
— Вероніко...
— Ні, Стефане, ти мене не переконаєш... У тебе єсть чай?
...Стефан вийшов. Вероніка сіла й дивилась на портрет
Мікеланджело. Прийшов Дема. І чути було, як ростуть дні, і хотілось слухати вітру.
...А вітер на арфі грав, як у книзі «Золотий гомін» . За городом шуміли слобожанські степи. Степи творили буйну весну, і щастя їм, як вагітній матері, що рожає в перший раз.
Дема сказав: 1
— Коли я намалюю цю велику річ, у якій відчуваю «сьогодні»? Як легко було писати картину на тему «повстання».
Стефан сказав:
— Ясно. Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято.
Вероніка сказала:
— Демо! Ти мистець революції, а от «сьогодні» ти й не напишеш, тому що «сьогодні» є зовсім не те, що каже Стефан* Не героїчні будні, а героїчне терпїння. Зрозумієш — напишеш.
Стефан сказав:
— Це патетика. Це твої босі ноги в калошах, Вероніко!
— Може.
...Розмову кинули — увійшов дядя Варфоломій. Він прийшов з донецького вокзалу, з синього шуму. Він остаточно був радий, що нарешті й Вероніка тут, бо завтра якраз іде потяг на закинуту станцію. Дядя Варфоломій був певний, що Стефан умовить Вероніку, і він жартував.
...Дядя Варфоломій говорив:
— Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нічого: у нас все «благонадьожно». Більше. Скажу по щирості — матеріалізм. Як у свій час носили винниченківські сорочки, так тепер наше глухе місто поринуло в матеріалізмі. Якась пошесть. Підеш у гімназію — матеріалізм. Підеш у просвіту — матеріалізм. Навіть в автокефалії про матеріалізм чуєш, словом, цілком «благонадьожно»... А наша, так сказать, генерація старих зубрів, що ведуть свою родословну від Грушевських і9, Петлюр та інших — цих, знаєте, елегантних панів та панночок з орієнтацією на першу паризьку моду, цих скоро не буде» Де дінуться — Бог його знає. Напевне тільки це: незабаром станем іхтіозаврами, матеріалом для археологів.., їдемо, Вероніко — цілком «благонадьожно».
І тут же дядя Варфоломій подумав про курочок: «Гарно б завести!.. І вся ця суєта житейська.»* Охо-хої Позіхнув і ретельно перехрестиву уста.
Тоді Вероніка сказала:
— Демо, сюди не заходила Христина?
— Ні
— Ну, так мені треба йти. Сьогодні у нас спектакль.
Дядя Варфоломій скинувся; щось закричав, заверещав.
Вероніка мовчала. Дядя Варфоломій покликав у сіни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! І рішили йти з нею.
...Вийшли всі на ганок. Небо відходило вдаль. Зорі творили нечувану загірну симфонію. Пішли до ріки. Дядя Варфоломій проводив до берега, останні — з Веронікою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.
...З города сунулись вози. Перекликались у вогкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далині густо розкидані були заводські огні. Дема творив сентименти:
— Це не від Луки, а від повстання 20. З нього одна глава і на мотив: «гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть». І це тому, що я чую далекий тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дівчинка, і я бачу народження нового життя.
...Вероніка мовчала.
Тоді промовив Стефан:
— Вероніко, тобі холодно в калошах. Ти хоч би чулки наділа.
Близько підійшла, подивилась в очі й тихо, але чітко й суворо сказала:
— Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрічатись.
Стефан подумав і кинув:
— Добре. Але скажи мені: ти чула що-небудь про аристократизм духа?
Вероніка сказала:
— Чула.
...Підійшов Дема.
— Цро що говорите?
Стефан:
— Про цінності: Евклідову 21 на площині і Лобачевського 22 на сферичній поверхні.
— Ну, це не про мене писано.
.«.Нарешті й ріка. Підійшов і дядя Варфоломій. Десь чиркнув сірник — у весняній ночі стояли два цигаркові огники. Далеко на Поярних Посьолках співали дівчата.
Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народних: ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця:
— Слава в верхів’ях революції і на землі радість!
І чути ще боянову молитву під тихий акомпанемент земного хору — весняного шуму. Стоїть чітка Віфліємська зоря23. Боян дивиться вдаль і тихо каже: «... твоє життя, ти, твої руки, твій кожний день — це агітація невідомих комун. Чого ж вони хочуть від мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?» І пише діва — жіночий ватажок — наказ. І, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, і, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, і вона не може погасити пожар своєї творчості.
— Слава в верхів’ях революції і на землі радість! Боян сказав: «Можна згоріти, як свічка перед образом моєї мадонни Христини». Але не втихала боянова молитва під тихий акомпанемент земного хору — весняного шуму.