Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або інакше. Він далі так жити не має сили.
Христя сказала холодно:
— Я не піду!
Макс захвилювався. Христя ще раз сказала холодно:
— Я не піду.
В той же вечір Вівдя сиділа з Вольським на ліжку й розмовляла.
На дворі знову знялась курява — зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати — останній зимовий місяць (і то кінець). Вівдя задмухала на світло.
— Дивіться, як парує!.. Хіба ви не змерзли?
— Трішки змерз,— сказав Вольський, запалюючи цигарку.
— Ну, то йдіть сідайте біля мене — буде тепліш.
Сів.
Сказала:
— Щільніш. А то положіть руку на плече.
Вольський:
— Ні, мабуть, не треба.
— Чому?
— Зайде Макс, а він і так на мене сердиться.
З іронією:
— А ви боїтесь?
Просто:
— Ні!
Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова. Гу!.. Ґу!*.
Вівдя сказала:
— Чого мені сіро?
Подивився на неї. Вона дійсно була бліда й сіра.
— А ви візьміть себе в руки.
— Ха!.. В руки...
Спитав:
— Не можна?
— Ні, не можна. А проте противно, все противно... Ходимо... багато нас... як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке несила.
— А ви ще раз спробуйте.
Сказав серйозно.
Вівдя нервово перекосила обличчя:
— Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить... Так! По-старому.
Вольський:
— Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агітація.
— Так, краще не треба!
Вона засміялась.
— Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе.
— Це та сама Горпина?..— спитав Вольський.
— Ні, мабуть, не та,— сказала Вівдя й задумалась.
Потім вони декілька хвилин посиділи мовчки.
Ще хтось гупав праворуч.
А хуга била сніжинками в вікно. Вольський ще раз спитав про Макса — де він?
А Макс прийшов уже від Христі й стояв знову біля дверей. По дорозі він спотикнувся й розбив одно скло від окулярів. Окуляри не здіймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крім тош, вуха його горіли, а в скронях стукало.
Вівдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цім. Це її дратувало.
Вона знову почала кокетувати.
Вольський:
— Я так не люблю!
— А як же ви любите? — і примружила очі.
Сказав:
— Ви мене не перший день дратуєте... Що ви від мене хочете?
Вівдя здивовано:
— Я од вас хочу?
— Так, ви.
Сказав уперто й рішуче.
Вона:
— Це мені подобається.
Вольський:
— А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це й не мучте Макса, мене й себе.
У Вівді загорілися очі.
— Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?
Вольський мовчав.
— З умовою, щоб двері не замикати! Добре?
Вольський мовчав.
Вівдя поспішно почала розстібати пасок і гудзики на кофточці.
Вольський спокійно відійшов до вікна й став спиною до Вівді.
А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тихо, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали й видихали повітря.
Нарешті вона сказала:
— Ну, йдіть, я готова.
— Готові? — не повертаючись, спитав Вольський.
Вівдя не відповіла.
Тоді Вольський хутко повернувся, взяв із столу капелюш і вийшов.
Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря:
— Сво-лоч!
Іще підскочила до стінки й билась об неї головою, зціпивши зуби.
Далі сиділа декілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Макс.
Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.
Вівдя мовчала.
Праворуч і ліворуч уже не гупало.
В гостиниці було тихо.
...А в вікно знову бились сніжинки.
Сніжинки...
ЛЕГЕНДАІ
Влетіла буря, крикнула — дзвінко, просторо:
— Повстання!
Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась — широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани — зажурені, похилі.
...Ішла повінь... Летіла буря...
І от я хочу про молодицю коротенько розповісти — як у народі чув.
Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пісень гнідих, що на зорі застигли й кожну мить сивіють.
Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), ніхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, та не прожив і років зо три — пішов у повстанці.
Отож і залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.
Дитина довго не жила, захворіла на віспу й ночі однієї кикнула.
...Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилася.
Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь теж здох.
...А батько закатував матір.
...Ну, і півтори десятини за двадцять верстов...
...Ех ти, сибірська каторго!
...Колись прокинулась удосвіта (під повіткою спала): за ногу хтось.
— Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
— Хлопці, сюди! Бач, яка краля!
...Отже, червоні прийшли, повстанці прийшли. Д’ех, будуть діла, матері їх ковінька!
Кричали:
— Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?
Баба-свекруха сплеснула руками:
— Ой, лишенько! Які ж тут буржуї, самі селяни проживають,
Посміхнулися, а потім виймають папірці, читають із папірців.
— А Гордій Пронь є?
— Та є.
— А Остап Забийворота є?
— Та є.
Аж здивувалася стара: усіх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справді жили, як коти в сметані.
...А потім повстанці пішли. А ввечері ще прийшли... Ой, було ж молока та ковбас — хоч собак годуй!
— Вари вареники! Печи пиріжки!
Варила, пекла Стенька...
...Мовчала, прислухалася, розглядала... А у вікно зазирав молодик червоний, з лісу підводився. Хлопці їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвіла, як мак... Д’ех! До чого була струнка та красива молодиця, а очі їй, як у кози дикої, тільки хитренькі трішки.
«.Отже, горіла, цвіла Стенька... а баба спитала:
— Що ви, хлопці, надумали? Невже ліворуція?
— Ліворуція, бабо, повстання, та й квит. Ідемо буржуїв бити.
— Ой, лишенько! — та й утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
— Невже жалко?
— Та де там..о щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський — як що, то й плакати.
А повстанці підводилися, до Стеньки йшли...
— Ух ти, кралечко! — цебто обняв один.
...А другий навіть заіржав.
Мовчала молодиця, думала, мабуть... потім спалахнула раптом, наче промінь пробивсь крізь хмари:
— За волю... йдете?
І крикнули хлопці:
— За волю! — ще й шаблюки забрязкотіли.
Зашумували очі в слив’янці (під віями ніби слив’янка кипіла), вискочила Стенька до порога:
— Цієї ночі п’ять чоловік присплю... Хто перший? Виходь!
Задзвеніли шаблюки, з грюком розпанахало двері...
...А ранком повстанці засідлали коні, сіли на коні й закуріли з села. Перед вів загін, а позаду летіла забийворотинська хура. Хуру везли гладкі забийворотинські коні: гнідий у яблуках жеребець і білий кінь з чорною ногою, з тавром на стегні.
...Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.
...Гуділа-дзвеніла слава про Стенька-юнака, червоного повстанця.
Не одна трясилова ніч пройшла, іде, пройде — тисячі, тисячі, тисячі... Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Будьонний 2, і були — тисячі, тисячі, тисячі...
...Палали панські маєтки, тікали пани. Ішли червоногвар-дійці — з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі йшли повстанці — чабани, байстрюки, голодранці (відтіля, де на ставок верби похилилися). Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки...
Гримали повстання. Лютували повстанці.
А найбільш за всіх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучі трактори й череп’яні покрівлі), там тоді важко ходила сумна розпука.
Казали: прийшов юнак із степу, з Хортиці19, сюди, в ліси, помститися. Казали: тільки краяни радіють (де верби на ставок похилилися), тільки чабани й байстрюки радіють, а іншим — смерть.
Тоді вороги тримали владу, панували знов. І тремтіли вороги, коли чули про Стеньку-юнака.
Дивно, хоч де йому з’явитися, там одразу вибухали повстання: виходили чоловіки й баби з косами, ціпами, ховали борони — догори зубами — в траві й наганяли на них ворожі кінні загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.
Казали: ватажок Стенька — стрункий юнак і ясний, мов голубе небо, і буйний, неначе буря, і гордий, мов сокіл. Хто слухав Стеньку, той ішов за ним і в огонь, і в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Він горів завжди й вабив завжди, наче степові огні в темряві. І як великий пророк, він віщував — так переказували по селах, по заводах:
— Збираймося до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи — чигає воля. Беріть ножі, одрізи, несіть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лісів, з нетрів, з темряви. Летіть, як метелики, на світло... Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як віки б’ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок — і ми в голубій країні, не буде кроку — знову безодня, темна, слизька, як жаба... Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: беріть ножі! точіть ножі!..
І брали ножі, і точили ножі, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лісів, відходило далеко-далеко. І знову палали панські маєтки й череп’яні покрівлі. Ходила кривава помста, а ліси знову гуділи буйну славу юнакові.
...І піднялися тоді вороги, вовчі загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообіцяли пригоршню червінців. А тоді почали вибухати ще частіш повстання. Як вітер, літав юнак по оселях та підіймав пригноблених, і пригноблені тягнулися з усіх усюд до нього, і лилася цебрами ворожа кров.
Так чергувалися зорі: була вечірня, була вранішня. Іще були дні, і відходили нерозгадані дні, за лісом зникали.
Вже майже рік лютує юнак, і не здібні вороги зловити його.
...І от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А він сидить на коні й посміхається до людей, наче вечірня зоря до річки.
Був тоді присмерк, стояли жнива, і на майдані пахло полем. Та й під’їхав загін до журавля, і позлазили з коней повстанці. І юнак зліз. І що ж? Юнак як юнак, але справжній Стенька: очі йому, як невиїждженому коникові, грають...
___Любили люди того юнака, мов буревісник бурю, неначе
чайка синє море. Але ховали люди між себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тільки ховали. А була ота думка оця: ішла чутка, що Стенька з лісовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такі чутки пустили, а дехто й інакше мислив. Що куля минає, то ще й нічого: єсть такі діди, на Чорномор’ї були, від кулі теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як із нечистою силою що — то анцихрист,
...Отож зліз юнак, з цеберки воду п’є. І підійди до нього на той гріх бабуся старенька; їй сина вороги закатували — червоний повстанець був. Підійшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового ще й пиріжок маленький. Обернувся юнак: примітив це. А баба схопила його руку — та до уст своїх, та тужити.
— Голубе ти мій рідненький! Синочку ти мій гарненький!
Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться
на нього.
...Отут-то й було несподіване: як кинеться юнак перед бабою навколішки, зблід, як лист той осінній, і змолився юнак:
— Бабусю велика! Молюся тобі за твої страждання, за твої муки. Ти мій єдиний бог, а іншого не знаю. Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце грозами.
Сказав це юнак, скочив на коня, і пропав загін у степу.
А люди стояли й думали. І порішили тоді люди, що Стенька дійсно зв’язався з нечистою силою.
^ І пішла з того часу погана слава про юнака. Тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди відсахнулися від ньогоо І важко тоді стало юнакові жити з своїм загоном у лісі: вовчі загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не підтримували його.
Та й сунулися хмари над тим лісом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили води на сосни, а сосни стурбовано гули. ї були тоді неясні думи й неясні мрії, і журба була за далеким, неясним, невимовленим...
...Жив у тім лісі й діД Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова поділась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморські книги й узнавав по них, куди корова поділася, хто коня вкрав.
Іще знав дід Чорноморець, де ховається юнак, і розповів він людям, що наступає кінець юнакові, що лютою смертю помре він. Але ще гримали повстання і горіли панські маєтки.
Але вже надходив кінець.
Тихо, крадькома, мов кішка, насувалася юнакова загибель. Як осіння журба між дерев, м’яко ступала загибель. І прийшла загибель.
...Була темна ніч. Тоді була темна ніч. Зойкали сичі, тривожно гуділи сосни. З трьох кінців палахкотіли заграви. То горіли панські маєтки, то було діло юнакове — ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, і гордого, як сокіл. Тоді загін його отаборився в Зеленому Ярку. Біля багаття лежали стрункі постаті, а з боку лежав повстанський пес — здоровий вухатий собака.
І раптом підвівся й завив пес — тихенько й тривожно. І сказав тоді юнак:
— Іде зима. Підемо глибше в ліси... Ще помсті не кінець!
І одгукнулося здалеко таємно:
— Ще помсті не кінець!
І заспівав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить із заводі в Дніпро:
— Ой, Морозе-Морозенку 4, ти славний козаче...
І одгукнулось:
— Ой, Морозе-Морозенку...
Та не чули тоді повстанці, що насувається на них неминуче лихо. (Тоді байдуже тріщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви.)
...А Зелений Ярок оточили вовчі загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо...
Гей, гей! Була тоді темна ніч, як далеке-далеке минуле!..
...А потім раптово вибухнули постріли. Зататакали кулемети — то оточили повстанців вороги. І зійшлися тоді дві сили: одна сила юнакова, а друга — вовча...