Правда, частина пролетаріату ще не дістала собі домашнього радіорупора, але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий режим!.. Ну, взяти хоч би тих же безпритульних. Хто посміє сказати, що йому (ім'ярек) приємно зустрічатись з цією публікою, з цими нещасними дітками? Але що робити! Тут міщанській філантропії нема місця! Треба боротися з соціальними хворобами організовано. Саме тому Іван Іванович ніколи й не ділиться з індивідуалістами-жебраками своєю копійкою.
Май бере за руку Фіалку і виробляє з нею «па». Він бадьорим і сміливим поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсі мило посміхається. Посміхаються й Іван Іванович та Марфа Галактіонівна.
Явдоха стоїть на порозі і теж усміхається. Куховарка усміхається тією радісною усмішкою, коли напевне можна сказати, що вона цілком свідомо ставиться до свого хазяїна і прекрасно знає, що кожна горняшка мусить бути народнім комісаром.
- Гоп-гоп! - б'є в долоні Іван Іванович.- Жвавіш, Фіалочко! Кандидатка в жовтенятка раптом робить прекрасне «па», так що мало не всі ахають від задоволення.
- Ноіа! - скрикнула мадмуазель Люсі.
Скрикнув щось і Іван Іванович. Навіть сирена скрикнула десь за вікном. Але цей останній крик почула тільки Марфа Галактіонівна. Вона підійшла до вікна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенів той же дрібний осінній дощик, але товаришка Галакта його майже не чула. Вона мажорно думала про нове літо, про те, як вони - вся сім'я - після важкої роботи одержать від свого начальника відпустку і місце на курорті. Там вони знову побачать чудове море. Кавказькі чи то Кримські гори і будуть там згадувати знову ж таки минулі дні і будуть там так багато сміятись тим безтурботним сміхом, що так довго дзвенить поетичною луною в не менш художніх горах.
...Нарешті діти цілують Івана Івановича в його високий лоб і йдуть слухати соцвихівських матеріалістичних оповідань, себто зовсім не ідеалістичних казок. Марфа Галактіонівна лягає на канапу, Іван Іванович сідає в крісло, і починається вечір спогадів чи то розмов на теми сучасного політичного життя: про комунізм і соціалізм.
- Хоч як це й дивно,- каже Марфа Галактіонівна, поправляючи декольте,- а я й досі не розумію, чим комунізм відрізняється від соціалізму.
- Невже не розумієш? - здивовано питає мій герой.
- Їй-богу!.. Ну, от скажімо так: що ми сьогодні будуємо: комунізм чи соціалізм?
Іван Іванович знімає свої рогові окуляри і протирає їх білосніжною хусткою.
- Ну, звичайно, соціалізм! - задоволене посміхається він.- Комунізм - це вища форма.
- Така відповідь мене не задовольняє,- говорить Марфа Галактіонівна.- Ти мені скажи конкретно: чим конкретно соціалізм відрізняється від комунізму?
Але Іван Іванович не встигає відповісти конкретно. В кабінеті дзвонить телефонний апарат: мій герой іде до телефону і буде, очевидно, розмовляти там з Методієм Кириловичем. Довго він просидить у вищезгаданому кабінеті - я не знаю, але я знаю, що читачі приблизно вже уявляють собі сім'ю Івана Івановича, і тому переходжу до дальшого, більш динамічного штриха. На мій погляд, з цього місця читачеві вже не доведеться позіхати, а можливо, доведеться тільки несподівано погодитись, що самокритику тут доведено до кінця.
ІІІМій герой збирається з товаришкою Галактою на зібрання комосередку, а також і про те, що трапилось після цього.
- Чи не час уже йти нам на ячейку? - сказав Іван Іванович, коли на сусідній дзвіниці вдарило до вечірні.
Марфа Галактіонівна подивилась на годинника й сказала, що і справді уже пора.
Це був один із тих четвергів, коли кожний партієць комосередку мойого героя організовано бере участь у будівництві першої в світі радянської республіки.
Іван Іванович взяв портфель і пішов у коридор одягатись. Марфа Галактіонівна теж пішла одягатись. Вона наділа простеньку червону хустку і старенький жакет, так що виглядала зовсім симпатично і нагадувала моєму герою робітницю з тютюнової фабрики. Іван Іванович теж в ці дні виглядав багато скромніш, як звичайно. Капелюх він брав старенький і навіть виймав з комоди солдатську блузку, що залишилась в нього з часів воєнного комунізму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганні, ніби це передягання було подібне до того, що його ми спостерігаємо у вівтарі. Але в той час, коли піп надягає на себе шикарну, цілком ідеалістичну ризу, тут ми бачимо, як краще вбрання міняють на скромний, можна сказати, матеріалістичний одяг і до того ж у звичайному коридорі. Словом, Іван Іванович (товариш Жан) і Марфа Галактіонівна (товаришка Галакта) воістину зразково і похвально орієнтувалися у всіх вимогах епохи переходового періоду.
- Знаєш,- сказав мій герой, ступаючи калошами і своєю незмінною парасолькою по асфальту вулиці Томаса Мора.- Мені зараз прийшла геніальна ідея.
- Тобі, Жане, вічно лізуть у голову геніальні ідеї,- сказала Марфа Галактіонівна, ступаючи по асфальту тієї ж вулиці.
Іван Іванович трохи покривився незадоволено, але «геніальна ідея», очевидно, не давала йому спокою, і тому він почав:
- Що соціалізм,- почав він,- можна збудувати в одній країні - це факт. Це надзвичайно талановито доказано і Леніном і Марксом. Але, коли наші дискусійщики не вірять в це, то, по-моєму, можна і одмовитись од вищезгаданої теоретичної формули.
- Що ти мелеш! - оглядаючись, скрикнула Марфа Галактіонівна.- Ти ще гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соціалізму в одній країні.
- А я от все-таки настоюю на свойому! - рішуче сказав Іван Іванович.- Чому ти хочеш, щоб я обов'язково думав по шаблону? Ми зовсім не проти оригінальних думок. Я тільки хочу сказати, що з цієї формули по суті можна зробити трохи іншу, яка мусить задовольняти і нас і не може не задовольняти і їх.
Марфа Галактіонівна зупинилась і здивовано подивилась на свого чоловіка.
- Я тебе не розумію! - сказала вона.
- Не розумієш?.. Ну, як же це так? - задоволене посміхнувся мій герой.- Собаку зарито ось у чому: хіба ми будуємо соціалізм в одній країні? Ну?
Марфа Галактіонівна знову зупинилась і знову здивовано подивилась на свого чоловіка.
- Я тебе все-таки не розумію! - ще раз сказала вона. Тоді Іван Іванович побідно визирнув поверх своїх окулярів і сказав тремтячим від задоволення голосом:
- А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росія - раз, Україна - два, Грузія - три, Білорусія - чотири. Хіба це буде одна країна?
- Але ти не подумав про економіку? - кинула товаришка Галакта.
- Правильно! Я про економіку не подумав, але я подумав, що для маси так буде ясніш,- сказав Іван Іванович.
- Тоді твоя геніальна ідея є не що інше, як глупота,- різко кинула Марфа Галактіонівна. Товариш Жан образився: мовляв, навіщо так ображати його?
- Нічого подібного! - сказав він.- Це буде не зовсім поганий полемічний прийом.
- Але цей «прийом» може привести тебе до буржуазної України.
Мій герой раптом вдарив себе по коліну: мовляв, це вже, їй-богу, слушне зауваження!
Словом, Іван Іванович певний, що ми «для маси» будуємо соціалізм не в одній країні, а саме в кількох, але, беручи на увагу той факт, що в центральній пресі ще так не ставилось питання і не дебатувалось в цій площині, беручи на увагу також те, що на такій «формулі» може зіграти хтось, Іван Іванович одмовляється від цієї ідеї і цілком стоїть на постулатах останнього пленуму ЦК.
В таких цікавих розмовах мої герої пройшли половину путі,- тієї святкової путі, що один раз на тиждень (а саме в четвер) веде декого із «ідеологічно витриманих» партійців саме до залу засідань Івана Івановича.
Уже вечоріло. То тут, то там - по дорозі - фаркали люкси. У церкві дзвонили до вечірні, і дзвін цей тривожив душу кожного обивателя. Обиватель, очевидно, думав про воскресіння Христа, але Іван Іванович про це зовсім не думав і нарочито думав про антирелігійну пропаганду. Інша справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О, тоді мій герой теж відчув би якусь тривогу на душі (власне, не на душі - пробачте за цей безпардонний ідеалізм!-а якось більш моністично). Але думав би Іван Іванович не про якусь там первісну християнську комуну, а саме про матеріалістичну діалектику. Це зовсім не значить, що він хоче вульгарно прищепити дарвінізм до соціології,- Боже борони! Інакше він не йшов би зараз на зібрання комосередку, так би мовити, реr реdes Apostolorum, а найняв би візника й поїхав візником,- це значить, що Іван Іванович (із слів Семена Яковича) завжди був, єсть і буде зразковим будівничим радянської держави.
По дорозі до моїх героїв підійшов Методій Кирилович, і скоро вони входили до залу засідань комосередку.
IVЗал засідань комосердку, а також і про те, як проходили збори.
Це - досить-таки симпатично-декорована кімната. Кожний її закуток нагадує глядачам, що він не просто закуток, а головним чином «червоний куточок». Тут висять на стіні мало не всі вожді революції.
Крім вождів, тут багато різних революційних плакатів з різними текстами - профсоюзного, комсомольського та іншого походження. Тексти страшенно цікаві, художньо витримані (художня простота!) і такі переконуючі, що погляд ніколи на них довго не затримується: одразу все ясно й зрозуміло. На правій стіні в ореолі «монументального реалізму» висить місцева стінгазета. Це надзвичайно цікава газета. Там вам і оригінальні відділи, як от: «маленькі дефекти великої машини», тут вам і їдкі сатири на місцеве начальство, як-от: «шашні бувшої кандидатки в комсомол машиністки Попадько».
...Іван Іванович сів на першому стільці у першому ряду. Поруч його сіла Марфа Галактіонівна, а далі - Методій Кирилович.
Було тихо. Тільки зрідка прокидалось то тут, то там стримане шепотіння. Раз у раз рипали двері, і зал потроху залюднювавсь. За вікном настирливо дзвонили до вечірні, і смішно було, що десь там, у церкві, люди стоять перед лампадками і думають про ідеалістичні катакомби перших християнських мучеників, а тут ніяких лампад нема, світить цілком матеріалістична електрика і люди думають без всякої ідеалістичної беліберди.
- Ти пам'ятаєш, яку поставлено сьогодні доповідь? - спитав тихим голосом Іван Іванович і подивився на Марфу Галактіонівну.
- Хіба ти забув? - сказала товаришка Галакта.- Та сьогодні ж доповідь про останню вилазку проти самокритики.
- О! - сказав Іван Іванович і підняв свій ніжно-білий вказательний палець.
І він мав рацію саме так підняти палець. Це значило, що мій герой сьогодні буде уважно ловити кожне слово і ні разу не задрімає тією безм'ятежною дрімотою, коли певний, що можна спокійно трохи поспати, бо, по-перше, в потрібний момент (коли голосують одноголосне) Марфа Галактіонівна легенько штовхне його під бік, і, по-друге, Іван Іванович певний був, що його комосередок «ніколи не зрадить інтересів пролетаріату».
- Інтересно послухати! - сказав мій герой і подивився на Методія Кириловича.
- Надзвичайно інтересно! - сказав Методій Кирилович і, підсунувшись ближче до свого друга, промовив таємничим голосом: - у нас... теж єсть!..
- Що єсть? - не зрозумів Іван Іванович. Методій Кирилович подивився бистрими очима по сторонах - праворуч, ліворуч, назад - і нарешті прошепотів чітко і рішуче:
- Дискусійщик! Ви розумієте? Справжній дискусійщик... От вгадайте, де він?
Іван Іванович від такої несподіванки аж одкинувся назад.
- Що ви говорите? - сказав він схвильовано.- В нашій примірній ячейці єсть дискусійщик?.. Галакточко, ти чуєш?
Але Марфа Галактіонівна вже почула цю сенсацію і уважно розглядала обличчя присутніх членів.
- Чи не кур'єр? - спитала вона, пронизуючи поглядом дальню фігуру, що самотньо сиділа в останньому ряду.
- Нє! - рішуче одрубав Методій Кирилович. Тоді Марфа Галактіонівна знову забігала очима по стільцях.
Комосередок явився вже, так би мовити, іn соrроrе: прийшли всі члени колегії, прийшли завідуючі відділами і начальники та замісники різних канцелярій, прийшов уже голова місцевкому і три рядових службовці, прийшла й організаторша жінок і її організація: секретарша головного начальника, секретарша головного зама і жінка головного начальника (остання, як і Марфа Галактіонівна, ніде не посідала посади і, як і Марфа Галактіонівна, доглядала своїх дітей). Словом, не прийшли ще тільки секретар комсомолу і сам головний начальник, що мусів сьогодні робити доповідь.
...Товаришка Галакта губилась в догадках і ніяк не могла вгадати, хто ж цей дискусійщик.
- Ага! - сказав нарешті Іван Іванович.- Я тепер знаю: це, очевидно, уборщиця!
- Нічого подібного! - сказав Методій Кирилович.- Уборщиця не може бути дискусійщицею, бо вона тільки кандидатка в партію.
- Ну, так хто ж такий? - мало не скрикнула Марфа Галактіонівна.- Ну, не мучайте мене!..
Методій Кирилович побачив, що далі він і справді не має комуністичного права мучити своїх товаришів і, скосивши очі, сказав іронічно:
- От він!.. Товариш Лайтер!
- Товариш Лайтер? Що ви кажете! - розвів руками Іван Іванович.- Ніколи б не подумав. Такий тихенький і лагідний - і на тобі! Воістину: в тихому болоті завжди чорти водяться.
Марфа Галактіонівна вп'ялась очима в маленьку фігурку товариша Лайтера (він сидів далеко ліворуч).
- Так,- сказала вона, зідхнувши,- він може! Він може бути дискусійщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його обличчя - воно страшенно бліде і, я б сказала, майже дегенеративне. Мені чомусь завжди здавалось, що він анархіст-індивідуаліст.
- Ви, може, думаєте, що він і справді якісь ідеї найшов? - сказав Методій Кирилович, бігаючи очима по підлозі.- Нічого подібного! Свій! Свій свого, так би мовити... От в чому сіль!
- Що ви цим хочете сказати? - спитав недогадливий Іван Іванович.
- Та то я... так! - байдуже махнув рукою Методій Кирилович. Але це таємне «свій» заінтригувало Марфу Галактіонівну, хоч вона і розуміла, в чому справа.
- Ви вічно говорите натяками! - незадоволено сказала вона.- При чому тут «свій»?
- Та то мені просто жалко товариша Лайтера,- сказав Методій Кирилович.- Це буде ще одна зачіпка для антисемітів: знову, скажуть, єврей!
Потім Методій Кирилович почав розповідати, як його колись до глибини душі обурювало «діло Бейліса» і як він взагалі страшенно симпатично ставиться до євреїв. Навіть більше того: він вважає, що найгеніяльніших людей дала саме ця нація.
- От, приміром, візьмемо Христа,- сказав він.- Наш народ і досі не знає, що Христос був єврей.
- А де він тепер працює? - спитав Іван Іванович.
- Христос? - здивовано подививсь Методій Кирилович.
- Та який там Христос! Товариш Лайтер!
Мій герой вже давно надів другу пару окулярів і уважно розглядав дискусійщика. Його зовсім не обходить, що товариш Лайтер єврей: соціальна боротьба не знає національних рамців, і він, як витриманий партієць, мусить бити всякого, хто так чи інакше піде проти самокритики і, значить, проти пролетаріату. І, коли Іван Іванович узнав, що в останній час товариш Лайтер завідує трестівською бібліотекою, він тут же вирішив: «інтелігент! деморалізований член партії»!
Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всі члени комосередку. Марфа Галактіонівна передала новину сусідці, сусідка сусідові і т. д. Погляди були пронизливі і такі ідеологічно-витримані, що «дискусійщик», здається, ще більш зблід.
...Нарешті на дзвіниці покинули дзвонити. Вечірня почалась. Тоді до залу увійшов головний начальник і секретар комячейки. В залі ще тихше стало, навіть зникло шушукання. Все причаїлось в напруженні: дисципліна в комгуртку була зразкова, і члени осередку організовано і по-товариському поважали свого начальника.
- Товариші,- сказав секретар, сходячи на трибуну.- Прошу намітити кандидатуру на голову даного зібрання.
- Семена Яковича! - скрикнуло одразу кілька голосів.
Головний начальник (Семен Якович) поправив свою краватку, мило усміхнувся й розвів руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разів дякую за таке зворушливе довір'я, але - не можу! Він зрідка показував на своє горло, і присутні могли подумати, що справа в задусі (головний начальник теж страждав на зажиріння серця), але ці припущення (правда, їх і не було) одразу ж розвіяв секретар.
- Семен Якович сьогодні не може головувати,- сказав він,- бо сьогодні Семен Якович робить доповідь.
- А... а... це інша справа,- загуло в залі, і комосередок, добре пам'ятаючи вирішення партії про середпартійну демократію, запропонував кандидатуру з низів.