Не заходячи додому, городами Єршов вийшов на вулицю. Будинок, в якому оселився тепер Малиновкін, був йому відомий. Він спеціально проходив мимо нього вдень, щоб на всякий випадок знати, як потрапити туди вночі. Без великих зусиль знайшов він його і тепер, подивившись на всі боки, тихо постукав у вікно тієї кімнати, в якій жив Малиновкін.
Голова лейтенанта зразу ж появилась біля вікна. Пізнавши майора, Малиновкін обережно відчинив кватирку:
— Що трапилось, Андрію Миколайовичу?
— Можете ви непомітно вийти до мене на вулицю?
— Краще, коли я через вікно вилізу, щоб господарів не турбувати.
Поспішно одягнувшись, лейтенант перекинув ноги через підвіконня і стрибнув на землю: у темряві він не боявся, що хто-небудь помітить це.
Єршов узяв Малиновкіна під руку і, повільно пройшовши з ним вздовж глухої, темної вулиці, повідомив про нову шифрограму Жанбаєва.
— Безперечно цей негідник задумав якийсь злочин! — схвильовано вигукнув Малиновкін, стискуючи кулаки.
— Спокійніше, Дмитре! — суворо зупинив його Єршов. — Постарайтесь обходитися без знаків оклику. Ідіть негайно до начальника місцевого МВС. Повідомте його про можливу диверсію найближчої доби. Попросіть встановити нагляд за Аскаром Джандербековим. Попередьте про небезпеку і залізничників. Без їхньої допомоги навряд чи нам вдасться що-небудь зробити. А мені треба повертатися в будинок Джандербекова, щоб не викликати підозри в Аскара. Зустрінемося вранці о дев'ятій годині в молочній, на розі Першотравневої вулиці.
Майор майже не спав решту цієї ночі, а як тільки розвиднілося, напружено почав прислухатися до звуків у домі Джандербекова. Темірбек не ночував сьогодні вдома, але Аскар ще вчора ввечері ніби ненароком повідомив Єршова, що той пішов у гості до якогось родича і, мабуть, там заночує.
Сам Аскар прокинувся, як звичайно, о сьомій. Він не поспішаючи умився на кухні, поснідав і пішов на роботу. Єршов стежив за ним крізь вікно. Він ішов своєю неквапливою перевалистою ходою, трохи сутулячись і незграбно розмахуючи руками. Звичайно, важко було по ході судити про те, що на душі у Джандербекова, але Єршову здалося, що людина, яка щось замишляє, не може йти так спокійно.
Без чверті дев'ять майор пішов на Першотравневу вулицю. Молочна тільки що відкрилася, але коли він зайшов у приміщення, то побачив, що Малиновкін уже якось ухитрився замовити собі кисле молоко і склянку кофе.
Єршов сів за сусідній столик і ввічливо попросив у Малиновкіна меню. Лейтенант простягнув йому довгасту тверду папку, в яку була вкладена записка.
«Повідомив усе кому слід, — писав лейтенант. — Обміркували всі варіанти можливих дій Жанбаєва. Є побоювання, що він задумує щось в зв'язку з відправленням сьогодні на будівельну ділянку ешелону з вибуховими речовинами».
«Авжеж, звичайно, він постарається використати цю обставину, — зразу ж вирішив Єршов, відчуваючи, як на лобі його виступає піт. — А я, виходить, привіз йому чемодан з підривними засобами…»
Першою ж реакцією було бажання негайно діяти. Піти на станцію і особисто арештувати Аскара Джандербекова — потім видно буде, співучасник він Жанбаєва чи ні. Але тут же інший, тверезіший, внутрішній голос стримав його: що це дасть? Зрив диверсії? Але Жанбаєв насторожиться і якщо не здійснить свого задуму зараз, то зробить це іншим разом, і тоді важче буде запобігти його задумові — він зрозуміє, що Єршову-Мухтарову не можна більше довіряти.
Газетні вирізки
Того ж дня і приблизно в той самий час до кабінету генерала Сабліна прийшов з повідомленням полковник Осипов. В руках його була досить пухла папка з вирізками з іноземних газет, переважно американських. Він поклав її на стіл перед генералом і мовчки сів у крісло, чекаючи, коли Саблін закінчить перегляд документів, поданих йому на підпис.
Підписавши останній папір і відклавши його вбік, генерал розкрив нарешті папку, яку приніс Осипов. Прочитавши декілька газетних вирізок, він почав побіжно перегортати решту, читаючи в них тільки заголовки статей і підкреслені Осиповим рядки. В міру ознайомлення з цими матеріалами на обличчі його все частіше з'являлося здивування, і він раз у раз запитливо поглядав на полковника. А Осипов задумливо перегортав ілюстрований журнал, який він взяв із стола Сабліна, і здавався байдужим.
— Те, що буржуазні газети заговорили зараз про проблеми використання атомної енергії в мирних цілях, мене анітрохи не дивує, — промовив нарешті Саблін, злегка відсуваючи папку з вирізками. — Не дивує мене і песимістичний тон буржуазних діячів з цього приводу. Протести проти невпинної гонки озброєнь і грізна вимога народів заборонити зброю масового знищення змусили їх до цієї розмови. Навіщо однак знову приніс ти мені все це — не зрозумію щось.
— А ти не звернув хіба уваги на те, що деякі американські газети посилаються і на наш начебто сумний досвід використання атомної енергії? — запитав Осипов, підсуваючи до себе папку з вирізками.
— Такі газетні «вигадки» з'являються ж не вперше, — знизав плечима Саблін.
— Ну, а ось це, наприклад. — Осипов вийняв з папки і дав генералу невелику вирізку. — Вони пишуть тут про «страшенний вибух з величезними жертвами», який стався нібито на будівництві однієї з наших середньоазіатських залізничних магістралей. Що ти про це скажеш? Чи не здається тобі, що статейка ця має якесь відношення до місії Жанбаєва?
— Тут же не вказується точна адреса «події»? — запитав Саблін, перебігаючи очима невелику газетну замітку, яку він чомусь не помітив під час перегляду вирізок, що їх приніс полковник Осипов.
— Точної адреси немає, звичайно, — відповів Осипов, нервово постукуючи пальцями об край стола, — та й бути не може, бо боюсь, щоб вони не спробували підкріпити цю газетну «вигадку» справжніми фактами.
— Точніше? — попросив Саблін, хоч зразу ж зрозумів думку Осипова.
— Вибухом з великою кількістю жертв, — відповів полковник і насторожено подивився в очі співбесідника. — Чи не про цей «сюрприз» ішла мова в шифрограмі, адресованій Жанбаєву?
Тепер хід думок Сабліна збігся з думками полковника. Ілля Ілліч теж думав зараз про цей «сюрприз» і про майора Єршова. Чи збагнув він уже задуми Жанбаєва, чи все ще губиться в догадках? Треба попередити його, хай має на увазі можливість такого «сюрпризу».
— Коли в нас сьогодні сеанс з Малиновкіним? — спитав генерал Саблін.
— О першій годині ночі.
— Попередь його, — коротко розпорядився Ілля Ілліч.
— Слухаюсь.
О першій годині ночі полковник Осипов сидів біля радіостанції і насторожено стежив за впевненими діями чергового радиста. Він уже декілька разів викликав Малиновкіна, але відповіді все не було. Коли велика стрілка годинника почала відлічувати одинадцяту хвилину другої години, на обличчі полковника з'явилися перші ознаки нетерпіння.
Радист, почекавши трохи, знову застукав ключем, посилаючи в ефір свої позивні, але і цього разу ніхто не відізвався.
А через півгодини полковник Осипов доповідав генералу Сабліиу:
— Малиновкін сьогодні вперше не відповів на наш виклик. Що б це могло означати?
«Що б це могло означати?» — роздумував генерал. Він не страждав від безсоння, як полковник Осипов, і, незважаючи на всі хвилювання свого нелегкого трудового дня, добре спав ночами, якщо тільки термінові справи цьому не перешкоджали. Сьогодні однак він довго не міг заснути.
Саблін пройшов велику, сувору школу життя. Були і перемоги, були і поразки на його шляху. Він вривався у конспіративні квартири білогвардійських офіцерів у роки громадянської війни, вистежував таємних агентів іноземних розвідок в роки перших п'ятирічок, служив в армійській контррозвідці в роки Великої Вітчизняної війни.
В нього стріляли вороги явні; проти нього умишляли зле вороги приховані, які пролізли в органи державної безпеки, але він ніколи не здавав своїх позицій.
Все складнішою ставала боротьба; все більше знань вимагала вона від Сабліна. Якщо замолоду покладався він переважно на свою фізичну силу, на вірність ока і на майстерність володіння зброєю, то дуже скоро стали потрібні і гостре політичне чуття і знання міжнародної обстановки. А тепер, крім усього цього, потрібні стали ще такі знання, про які в роки молодості своєї він не мав навіть елементарної уяви. Виникла, наприклад, необхідність в знанні фототехніки, мікрозйомки, радіотехніки і навіть телебачення. Не треба було, звичайно, бути спеціалістом у кожному з цих видів техніки, але знання її основ і можливостей використання для цілей розвідки і контррозвідки було абсолютно необхідним.
А як тільки людство підійшло до передодня атомного віку, щоб суворіше і надійніше оберігати військову і державну таємницю виробництва цієї енергії, Сабліну довелося взятися і за літературу з фізики, слухати лекції, радитися і консультуватися із спеціалістами в галузі атомної і термоядерної енергії.
Генерал Саблін лежав тепер у своєму ліжку з розплющеними очима, перевіряв і зважував усе, намагаючись передбачити дальший розвиток подій, можливі вчинки ворогів і дії своїх підлеглих. Становище майора Єршова здавалося йому особливо складним; допомогти йому потрібно було більше, ніж будь-кому Іншому. Але Сабліну самому був не зовсім ще ясний черговий хід противника, а не розгадавши цього ходу, не можна було дати Єршову правильної поради.
Нічний рейс
Ніч була надзвичайно темна: за два кроки нічого не було видно.
— І треба ж було затягнути відправлення такого ешелону до ночі, — бурчав Шатров, поглядаючи у вікно паровозної будки на похмуре, беззоряне небо.
— Черговий каже, що перегін був зайнятий, — зауважив Рябов, підкачуючи інжектором воду до котла. — З Абдулаєвим щось трапилося. Застряв він на перегоні Голубий арик — Сосновий бір. Тільки за допомогою штовхана ледве витягли його на підйом.
Крізь вікно Шатров бачив різнобарвні вогники станційних сигналів і жовті плями ліхтарів у руках оглядачів вагонів, які перевіряли щойно прибулий на станцію товарний состав. Сяйнув удалині промінь прожектора поїзного локомотива, який відходив від пасажирської станції в бік Аксакальська.
Шатров знав уже про загрозу, яка нависла над його поїздом, і хоч зовні нічим не виявляв своєї тривоги, на душі в нього було неспокійно. Пильніше ніж звичайно стежив він за роботою помічників, вимагаючи від них бездоганної точності виконання всіх своїх розпоряджень.
— Держи по всій колосниковій решітці вогонь рівним шаром, Федоре!.. — наказував він Рябову, заглядаючи в топку. — Тимченко! — кричав він кочегарові, який сортував вугілля на тендері. — Крупніше вугілля подавай. Дрібне іскрити буде, а це небезпечно для нашого вантажу.
Оскільки поїзд відправляли вночі, вживалися особливі застережні заходи. Шатров помітив навіть двох працівників МВС, які декілька разів проходили повз состав. А коли поїзд мав рушити, до Шатрова підійшов кремезний військовий і, приклавши руку до козирка кашкета, відрекомендувався:
— Капітан Бегельдінов. Сподіваюсь, вас не треба попереджати, товаришу Шатров, про необхідність бути пильним? У нас сьогодні є підстава турбуватися за ваш поїзд.
— Що ці військові паніку піднімають? — незадоволено зауважив Рябов, коли капітан відійшов од їхнього паровоза. — Настрій тільки псують!
З технічних причин поїзд затримався на станції ще на півгодини. Навколо, як і раніше, було темно і безлюдно. Дув вітер, сумно завиваючи в щілинах паровозної будки. Тривожний настрій поступово передався і Рябову, і він все частіше поглядав у вікно будки на хвіст состава, що зник десь у темряві, і на примарні вогники сигнальних ліхтарів, які мерехтіли на станції.
Нарешті головний кондуктор дав сигнал, і поїзд рушив. Замиготіли по обидва боки звичні силуети станційних будівель, різнобарвні вогники нічної сигналізації, тьмяно освітлене передмістя, і поїзд, набираючи швидкість, вийшов нарешті у відкрите поле. Здавалося, в цій непроглядній імлі нічого вже не можна було розгледіти обабіч, але Костянтин за вихопленими з темряви променем прожектора кущиками, пікетними стовпчиками, уклонопокажчиками, схожими на похмурі хрести, і за іншими попереджувальними знаками та знайомими предметами вільно читав місцевість і впевнено вів свій локомотив.
Коли поїзд прийшов на станцію Червона Юрта, на якій йому належала невелика зупинка, Рябов зійшов з паровоза і пройшовся вздовж состава. Повернувшись, він мерзлякувато пересмикнув плечима і неголосно промовив:
— Справді страшнувато, розумієш…
— А от тепер я можу сказати тобі — не здіймай паніку, — усміхнувся Костянтин.
З поїздом Шатрова на гальмових площадках вагонів, переодягнені в форму стрільців залізничної охорони, їхали цієї ночі Єршов і Малиновкін: майор — разом з головним кондуктором в голові поїзда, лейтенант — з кондуктором на останньому вагоні. Ще троє стрільців розташувалися на інших гальмових площадках.
Малиновкін був у піднесеному настрої — нарешті він бере участь у справжньому ділі!
«Страшенно потрібна наша професія контррозвідників! — з гордістю думав він, вдивляючись у темряву. — От десь вночі нечутно повзуть зараз гади — шпигуни і диверсанти. Вони можуть отруїти колодязі, викрасти важливі військові документи, вбити великого державного діяча, висадити в повітря поїзд із вибуховими речовинами. Щоб перешкодити їм зробити їхню мерзенну справу, треба уперто йти по їхніх слідах: довгі, томливі дні терпляче вичікувати і вистежувати ворога, розраховуючи кожний свій крок і вгадуючи кожний його крок і не маючи права помилитися. А коли, нарешті, ворога наздоженеш, коли ти його схопиш за горло і притиснеш до стіни, нікому не можна буде розповісти про цю справу, хоч дуже захочеться розповісти про неї, бо це буде справжній подвиг, яким зможуть гордитися і твої друзі і твоя наречена, якщо тільки вона в тебе є…»
У Малиновкіна не було поки що нареченої, і він тяжко зітхнув. У нього була дівчина, яка йому тільки подобалася, але для того, щоб назвати її нареченою, треба було полюбити її так, як Шатров полюбив Ольгу.
Думки Малиновкіна відхилилися убік: він згадав про Бєлову, яку бачив недавно на станції Великий Курган. Вона сподобалася йому тоді, хоч він і не назвав би її красунею. Але, відігнавши від себе ці спогади, він знову почав думати про контррозвідників:
«Так, чекістові не можна ляпати язиком про свою роботу, інакше він може погубити і себе і справу, яку йому доручено. А якщо він не вміє володіти собою і пустий гонор виявиться сильнішим від його волі, то він вже не контррозвідник, не чекіст. Значить, він випадково зробив подвиг і його даремно нагородили. А слава і без того піде слідом, якщо тільки заслужити її чесно».
Малиновкін пригадав, як вперше дивився кінокартину «Подвиг розвідника». Якою повагою він пройнявся тоді до головного героя! «Треба бути тільки таким, як майор Федотов, — говорив він сам собі, — і я буду таким. Іншим просто не можна бути, нема чого іти тоді в розвідники…»
Єршов теж задумливо дивився у цей час в непроглядний темний степ за гальмовою площадкою вагона. «Чи пробрались уже вороги на поїзд, чи вони це зроблять десь у дорозі? — напружено думав він, — і хто вони, ці вороги: чи це сам Жанбаєв, чи Темірбек, чи Аскар Джандербеков?»
Звичайно, і Аскар міг би за наказом Жанбаєва підкласти що-небудь в один з вагонів, але за ним тепер пильно стежили, і Єршову було відомо, що до відходу поїзда він не виходив з приміщення кондукторського резерву.
Єршов не боявся, що Привидом підкуплений хто-не-будь з кондукторської бригади, його ще вдень повідомили, хто буде супроводити поїзд. Всі люди були надійні. Одного з них, — головного кондуктора Бейсамбаєва, — він знав особисто. Підійти непомітно до поїзда в Перевальську теж було неможливо, бо він охоронявся посиленим нарядом. У Жанбаєва був лише такий хід: підкрастися до поїзда на одній з проміжних станцій. Отже, треба бути уважнішим на зупинках.
— Скільки ще у нас по дорозі зупинок, товаришу Бейсамбаєв? — спитав Єршов головного кондуктора.
— Дві лишилось, — відповів головний кондуктор. — Зараз Курганча буде, а потім Абайська.
Коли поїзд прийшов на станцію Курганча, почало вже розвиднятися. Небо тепер було майже безхмарне, Вітер, який всю ніч старанно розганяв хмари, теж трохи вщух. Контури великовантажних вагонів поїзда поступово ставали все виразнішими. Можна було розгледіти уже й состави, що стояли на сусідніх коліях, і станційні будівлі.
Декілька місцевих залізничників, які вийшли зустрічати поїзд Шатрова, повільно йшли вздовж вагонів. Розмірено погойдувались у їхніх руках ліхтарі, кидаючи тьмяні плями світла на сірий пісок баласту. Бейсамбаєв привітався з одним з них, видно з черговим по станції, і пішов поруч.