Єршов почув, як підполковник поклав трубку на стіл і крикнув комусь, щоб покликали Малиновкіна. Через декілька секунд у трубці знову зашуміло і почувся молодий, сильний голос:
— Лейтенант Малиновкін біля телефону.
— Здрастуйте, товаришу Малиновкін! — привітав його майор. — Єршов з вами розмовляє. Ну, як ви, готові? Забирайте тоді з собою все, що треба, і до мене на квартиру. Адресу вам скажуть. Ми тут і познайомимося ближче. Ну, до зустрічі!
… Малиновкін приїхав до обіду. В руках його був чемодан, через руку перекинутий легкий сірий піджак. Комірець світлої сорочки юнака розстебнувся, оголюючи загорілу шию. Обличчя лейтенанта здавалося зовсім молодим. Усміхався він ніжною, соромливою посмішкою. Єршов тільки поглянув на нього і відразу ж вирішив, що Малиновкін — хороший хлопець. Зібравшись було зустріти його холодно і суворо, він зразу ж забув про це рішення, усміхнувся і простяг Малиновкіну руку:
— Давайте познайомимось, товаришу Малиновкін! Як вас звати?
— Дмитро… Дмитро Іванович, товаришу майор, — зніяковіло промовив Малиновкін, не знаючи, куди постарити свій чемодан.
— А я — Андрій Миколайович. Це запам'ятайте, а те, що я майор, забудьте. Ім'я це теж, до речі, на сьогоднішній день тільки: завтра до іншого доведеться звикати. Чемодан ви залиште тут, мати прийде — прибере куди-небудь. Ви однак з комфортом збираєтесь подорожувати, — усміхнувся Єршов, кивнувши на чемодан. — Речей більше ніж треба взяли.
— Адже ж там… — почав був Малиновкін. Але Єршов перебив його:
— Нічого, нічого, я вас розвантажу, якщо потрібно буде. Пішли поговоримо про справу.
У кімнаті майора Малиновкін передусім звернув увагу на книжкову шафу і, коли Єршов запропонував йому стілець, сів так, щоб бачити корінці книг за скляними дверцями. Поки майор діставав щось із письмового стола, він уже пробіг очима назви деяких томів, що стояли ближче до нього. Тут виявились, головним чином, твори на військову тему. Але зате в сусідній шафі він прочитав на корінцях назви таких книг, яких ніяк не сподівався знайти в бібліотеці контррозвідника. Це відкриття викликало в лейтенанта почуття ще більшої поваги до майора, хоч він і так чув про нього багато цікавого.
— Сподіваюсь, вас уже познайомили з завданням, Дмитре… — Єршов зам'явся, пригадуючи, як по батькові Малиновкіна.
— Називайте мене просто Дмитром, — так само зніяковіло посміхаючись, запропонував Малиновкін.
— Згодний, — в свою чергу усміхнувся Єршов, уважно розглядаючи атлетичну будову тіла Малиновкіна. З усього було видно, що юнак неабиякий спортсмен. — Ну, так от, Дмитре, чи знайомі ви з нашим завданням?
— Так, в загальних рисах, товаришу майор… Пробачте — Андрію Миколайовичу.
— Так от: завтра вранці ми виїжджаємо — я на таксі, ви автобусом. Зустрічаємося в поїзді, у купірованому вагоні. Там ми «випадково» виявимося сусідами і «познайомимося». Я «виявлюсь» Мухтаровим Таїром Олександровичем, працівником Алма-Атинського історичного музею, що їде в наукове відрядження до Аксакальська. Ви відрекомендуєтесь мені молодим залізничником, що їде на будівництво залізниці. Прізвище та ім'я вам немає потреби змінювати. От яку б тільки спеціальність підібрати?
— Телеграфіста або навіть радіотелеграфіста, — підказав Малиновкін. — Спеціальність ця добре мені знайома.
— От і чудово! — погодився Єршов. — Я подзвоню пізніше, і вам пришлють відповідне посвідчення. Ну, а тепер ходімо обідати, та, до речі, й чемоданом вашим займемось: розвантажимо його трохи.
— А що ж в ньому розвантажувати, Андрію Миколайовичу? — здивувався Малиновкін. — У мене там рація. А з особистих речей тільки найнеобхідніше.
Попутники
Всю дорогу від Москви до Куйбишева Єршов і Малиновкін грали в шахи. Вони нічим не відрізнялися від решти пасажирів — людей найрізноманітніших професій і багатьох національностей. Майор був одягнений у довгу шовкову сорочку, підперезану тонким кавказьким ремінцем з багатьма срібними пластинками, на голові — тюбетейка. Лейтенант був у тому ж одязі, в якому приїхав учора до Єршова.
Сусідами їхніми по купе були дві літні пенсіонерки. Хоча жінки ці мали найбезневинніший вигляд, для Єршова і Малиновкіна вони виявилися досить небезпечними попутницями; обидві були дуже допитливі і без кінця про щось запитували. Щоб хоч частково стримати їх допитливість, Малиновкін, що відрекомендувався телеграфістом, почав віртуозно демонструвати їм свою техніку, вистукуючи з неймовірною швидкістю тут же складені тексти. Від шуму, здійнятого цим ентузіастом телеграфної справи, старенькі спочатку затуляли вуха, а потім знайшли собі в коридорі більш підхожих співбесідників.
Використовуючи цю обставину, розвідники могли розмовляти без перешкод. Єршов, правда, вважав більш розсудливим не говорити про свою роботу, але Малиновкін не міг втриматися і час від часу все запитував про яку-небудь дрібницю. А найбільше його цікавив сам Єршов.
— Заздрю я вам, Андрію Миколайовичу, — пошепки говорив він, дивлячись скоса на двері купе. — Ловко ви в Прибалтиці фашистських шпигунів накрили. У нас у військовій школі на основі вашого досвіду навіть спеціальні заняття провадилися…
Майору доводилося зупиняти захопленого лейтенанта.
— Забороняю вам зараз і надалі на ці теми розмовляти, — з докором хитав він головою. — А що стосується справи з телевізійним шпигунством, то його розплутав не я, а Астахов. От вже хто справді талант!
— Більше не буду про це, Андрію Миколайовичу, — обіцяв Малиновкін, благальними очима дивлячись на Єршова. — Але й ви допомогли Астахову цю справу розплутати. Хіба це не правда? І про вас особисто розповідають, як ви… Ну гаразд, все! Більше про це ні слова.
У Куйбишеві, на превелике задоволення Малиновкіна, старенькі, нарешті, «вивантажились». Вони тепло розпрощалися із своїми попутниками, подякували за компанію і попросили у Єршова-Мухтарова його алма-атинську адресу, щоб заїхати як-небудь до нього за фруктами, які він так розхвалював усю дорогу.
Звільнені місця зразу ж зайняли двоє молодих людей у залізничній формі. На кітелі одного з них були погони техніка-лейтенанта.
— Далеко їдете, молоді люди? — запитав їх Єршов.
— Далеко, аж до Перевальська, — відповів хлопець без погонів.
— До Перевальська? — вигукнув Малиновкін. — І нам туди ж — попутники, значить!
— А ви чого туди, якщо не секрет? — знову спитав Єршов.
— На роботу. Заробітки там добрі на будівництві залізниці, — посміхаючись, відповів той же хлопець.
Другий, з погонами техніка-лейтенанта, сердито подивився на нього.
— Гаразд, досить рвача вдавати!.. Паровозники ми, — пояснив він. — Я — машиніст, а це мій помічник. Працювали раніше на вітці Куйбишев — Гідробуд. А зараз на новій будові вже другий рік. З відпустки повертаємось.
— Ми взагалі завжди там, де найважче, — все тим же насмішкуватим тоном зауважив помічник машиніста. — Це я не від себе: я його слова повторюю! — кивнув він на машиніста. — Мене переважно заробіток приваблює.
— А ви знаєте, молодий чоловіче, як це по-науковому називається? — раптом сердито промовив Малиновкін, і обличчя його стало незвично суворим. — Цинізмом!
— Та ви що, всерйоз його слова сприйняли? — засоромлено посміхнувся машиніст. — Він просто вдає дурня. Думаєте, я його умовляв, щоб він зі мною в Середню Азію поїхав? І не думав навіть — сам причепився. А щодо заробітків — то ми на Гідробуді ще більше заробляли.
Єршов розумівся на людях і навіть по зовнішньому вигляду рідко помилявся в їх душевних якостях. Машиніст зразу ж йому сподобався. Було в ньому щось спільне з Малиновкіним, хоча зовні вони і не схожі були один на одного.
— Ну що ж, давайте тоді познайомимось, — весело промовив Єршов — і простяг машиністові руку. — Мухтаров Таїр Олександрович, науковий працівник з Алма-Ати.
— Костянтин Шатров, — відрекомендувався машиніст і кивнув на помічника: — А це Рябов Федір.
Через кілька годин, коли поїзд вже підходив до Ішинбаєва, попутники разом повечеряли і розпили принесену Рябовим півлітрівку. Розмова пішла жвавіше і відвертіше. Залізничники були так захоплені розповідями про свою роботу і свої плани, що жодного разу не запитали про наміри попутників, з чого ті були надзвичайно раді. «Це не старенькі-пенсіонерки, — подумав Малиновкін. — їм самим є що розповісти…»
Залізничники тимчасом, поговоривши трохи про роботу, непомітно перейшли на інтимні теми. Говорив, між іншим, переважно Рябов. Шатров спробував декілька разів спинити товариша, але потім тільки рукою махнув.
— Ну звичайно, — філософствував Федір, — поїхали ми в Середню Азію із-за головного нашого принципу — тільки вперед! Це, так би мовити, ідеологічна основа, але була і ще одна рушійна сила — любов. Так-так! Ви не смійтесь… І нічого мене під бік штовхати, дорогий Костю. Тут всі люди свої, і соромитися не варто. Та й потім — який вже це секрет, якщо про нього мало не вся Куйбишевська залізниця знала. На новому місці теж, здається, секрету з цього не вийшло…
Рябов говорив все це серйозним тоном, але Єршову було ясно, що він просто розігрує свого приятеля.
— Так от, — продовжував Рябов, — є тут у нас така дівчина — інженер-шляховик Ольга Василівна Бєлова. Красуня! Можете в цьому на мій смак покластися. Спочатку вона разом з нами на ділянці Куйбишев—Гідробуд працювала, а потім її на нове будівництво в Середню Азію перевели. Розумієте тепер, чому іще нас на цю нову будову потягнуло?.. — Він усміхнувся і додав: — «Нас», це я так, до слова, сказав. Потягнуло в основному Костю.
— Дурницю верзеш! — не на жарт розсердився нарешті Шатров. — Є у нас інженер Бєлова — це вірно. Подобається вона мені — цього теж приховувати не буду. Але все інше — нісенітниця!
Єршов задоволено слухав своїх попутників і мимоволі подумав про те, що, збираючись з моменту посадки в поїзд грати роль трохи нахабного, самовпевненого Мухтарова, він не виконав цього наміру: не хотілося принижувати себе в очах цих чесних радянських людей.
Жанбаєв змінює адресу
В Аксакальську у Шатрова і Рябова була пересадка — до Перевальська їм треба було їхати місцевим поїздом.
— Ну, а ви як, товаришу Малиновкін? — спитали вони Дмитра. — Теж з нами?
— Аякже! — гаряче вигукнув лейтенант.
Залізничники попрощалися з Єршовим-Мухтаровим, пішли до квиткових кас місцевих поїздів. А Єршов не поспішаючи попрямував до камери для схову ручного багажу, з тривогою думаючи про те, як удасться Малиновкіну відкараскатися від своїх супутників.
У камері для схову була довга черга. Єршов навіть зрадів з цього — може Малиновкін встигне повернутися, поки підійде черга Єршова. Правда, на всякий випадок він умовився з Дмитром, що той буде чекати його на станції, в залі транзитних пасажирів.
Понад тридцять хвилин довелося простояти Єршову в черзі, перш ніж він зміг здати свій чемодан. А коли вийшов нарешті з камери для схову, біля дверей його вже чекав, усміхаючись, Малиновкін.
— Дуже вдало все вийшло, — весело сказав він, витираючи хусточкою спітнілий лоб. — Квитків у касі для мене не вистачило. А в них командировки і залізничні проїзні документи, так що потрібно було тільки компостер поставити. Дістав би, звичайно, і я квиток, коли б дуже вже потрібно було, — усміхнувся Малиновкін. — Ну, а взагалі все вийшло цілком природно. Тут, виявляється, таке перевантаження залізниці, що квитків частенько не вистачає. Приятелів наших провів я до вагона, попрощався — і до вас. От і все. Вдало?
— Будемо вважати, що вдало, — серйозно відповів Єршов. В душі він був задоволений Малииовкіним, але вважав, що тепер, коли вони прибули на місце, треба бути з ним суворішим.
— Ну, а тепер до Жанбаєва? — запитав Малиновкін.
— Ні, — так само серйозно сказав Єршов, уважно поглядаючи на всі боки. — До речі, ми тепер не знайомі один з одним. Ідіть до залу для транзитних пасажирів і там чекайте на мене. Я буду відсутній дві-три години, а може, більше. Ясно?
— Ясно, Андрію Миколайовичу.