Єршов постояв ще трохи, зважуючи все те, що зараз оце відбулося, і подумав невесело:
«А я, як і раніше, знаю про нього рівно стільки ж, скільки знав до цього. Навіть обличчя не бачив…»
Але тут же він втішився: «Привид, мабуть, перевіряв мене всі ці дні, спостерігаючи за мною, і, напевно, знайшов тепер за можливе довірити дещо. Можна сподіватися, що з часом він стане відвертішим…»
Ідучи в Перевальськ курною дорогою, Єршов раз у раз повертався до одного й того ж питання: що цікавить Жанбаєва на будівництві залізниці? Але навіть приблизної відповіді поки що не було.
Тільки на світанку добрався майор до міста і так само, як і вночі, городами пройшов у будинок Аскара. На сході вже займалася зоря. Підійшовши до вікна, він розсунув занавіски і подививсь на будиночок навпроти. Зараз же відчинилося в ньому вікно, і скуйовджена голова Малиновкіна висунулася на вулицю. Лейтенант зробив вигляд, що вихлюпує щось із склянки на тротуар, а Єршов запалив сірника і закурив — це був умовний знак, який означав, що в нього все гаразд.
Вікно навпроти знову зачинилось.
«Похвилювався, видно, Дмитро!» — тепло подумав Єршов про Малиновкіна і, з насолодою опустившись на диван, почав скидати покриті пилом черевики.
За стіною кімнати Темірбека хтось з присвистом хропів. «Очевидно, кондуктор повернувся вже з поїздки», — вирішив Єршов, пригадавши, що, проходячи через кухню, він наштовхнувся на оковану залізом скриньку, яку Темірбек звичайно брав з собою, ідучи з дому.
В Міністерстві шляхів сполучення
Генерал-директор шляхів і будівництва Вознесенський дуже стомився сьогодні після тривалої наради в міністра шляхів сполучення і найбільше мріяв про відпочинок. Він уже зібрався був додому, як раптом згадав, що о пів на шосту повинен заїхати Саблін. Вони домовились про це вранці по телефону.
Колись Вознесенський був у дружніх взаєминах з Сабліним, але з того часу багато води спливло. Останнім часом вони бачились все рідше і рідше, так що Вознесенський тепер навіть не міг пригадати, коли вони зустрічалися востаннє: три роки це було тому чи цілих п'ять?
Генерал-директор пам'ятав тільки, що Саблін працює в Комітеті державної безпеки, і, коли Ілля Ілліч заявив йому, що справа у нього службова, відмовити в прийомі чи перенести зустріч на інший день визнав за незручне.
Згадавши тепер, що скоро прийде Саблін, Вознесенський незадоволено зморщився і закурив папіросу.
«Навіщо однак я йому потрібний? — розгублено думав він. — Гадаю, що це не зв'язано з якою-небудь неприємною справою? У мене і своїх неприємностей вистачає…»
Саблін прийшов рівно о пів на шосту. Він був у скромному цивільному костюмі і справив на Вознесенського враження людини, що досягла не дуже великих успіхів у житті. Це чомусь заспокоїло його, і він зразу ж взяв свій звичайний, покровительський тон.
— А, дорогий Ілля! — весело вигукнув він, підводячись назустріч Сабліну. — Заходь, заходь!.. Дай-но я на тебе подивлюсь, старина. Е, та ти посивів уже, дружище! Адже ми з тобою — однолітки.
— А ти не змінився майже, хіба поповнішав тільки, — теж усміхаючись і потискуючи руку генерал-директору, промовив Саблін.
Ще вранці, коли вони розмовляли по телефону, йому не сподобався тон Вознесенського, і тепер він остаточно вирішив, що друг його молодості, видно, «зазнався».
Запропонувавши Сабліну крісло, генерал-директор нетерпляче поглянув на годинник, даючи цим зрозуміти, що він не має багато часу і поспішає кудись.
— Я тебе ненадовго затримаю, — помітивши нетерпіння Вознесенського, сказав Саблін. — У мене, власне кажучи, тільки одне запитання. По телефону, проте, не можна було його поставити — от і довелося приїхати особисто… Ти ж, звичайно, добре обізнаний з будівництвом залізниці Перевальськ — Кизилтау?
— Кому ж тоді бути обізнаним, як не мені? — здивувався Вознесенський, і кудлаті його брови піднялися вгору, наморщивши високого лоба.
— А запитання ось яке: там у вас великий обсяг земляних і скельових робіт. Чи застосовуєте ви для цього атомну енергію?
— Спочатку ми справді мали намір застосувати її, на особливо важких ділянках, — відповів Вознесенський, — але потім довелося від цього відмовитися з ряду чисто практичних міркувань. Зараз ми виймаємо породу вибуховим способом за допомогою амоніту. Вибухові роботи провадить спеціальна організація — «Желдорвзрывпром». У неї солідний досвід у цій справі. Зовсім недавно американські спеціалісти твердили, ніби у вибуховій справі попереду йде Аргентіна, яка витрачає на рік біля півтори тисячі тонн вибухових речовин. А ми ще в 1936 році одним тільки масовим вибухом на Уралі підняли в повітря тисячу вісімсот тонн вибухівки.
Вознесенський задоволено засміявся. З обличчя його зник тепер вираз самовдоволення. Відчувалося, що говорив він про добре відому й близьку йому справу. Саблін згадав, що під час громадянської війни Вознесенський служив у саперній частині і ніколи не був байдужим до вибухівки.
— Не хвастаючись, скажу тобі, Ілля, — розговорився генерал-директор, — не без моєї участі створювався цей «Желдорвзрывпром». Чув ти що-небудь про спрямовані вибухи і вибухи на викидання? Дуже цікава справа! Закладається по тисячу двісті — тисячу триста тонн вибухових речовин, повертається ключ вибухової машинки, електричний заряд проходить по електровибуховій мережі, вступають в дію електродетонатори, летять в повітря тисячі кубометрів породи — і кілометрова залізнична виїмка глибиною до двадцяти метрів готова. Точнісінько так спрямованим вибухом створюємо ми і насипи. А скільки на це пішло б часу при розробці виїмок екскаватором, навіть найпотужнішим!
— Якщо ви за один раз висаджуєте в повітря по тисячі з гаком тонн амоніту, то це повинно сколихувати землю подібно до землетрусу? — запитав Саблін, думаючи про щось своє і розгублено поглядаючи у вікно на висотний будинок біля Красних воріт.
— Так, сколихує добре! — підтвердив Вознесенський.
— Спасибі за довідку, Омеляне Петровичу! — Саблін встав і простяг генерал-директорові руку.
Для чого мотоцикл Жанбаєву?
Повернувшись до свого управління, генерал Саблін зразу ж зайшов до полковника Осипова і повідомив його про результати розмови з Вознесенський. Полковник ніколи не поспішав з висновками, добре знаючи, як нелегко приходять правильні рішення. І цього разу він довго мовчав, щось старанно обмірковуючи і зважуючи.
— Що ж це виходить, Панасе Максимовичу? — нетерпляче запитав Саблін, не дочекавшись відповіді Осипова, починаючи вже досадувати на нього. — За чим же охотиться Жанбаєв? Не міг же він сприйняти вибухові роботи за вибухи атомних бомб?
— Та-ак, — промовив нарешті Осипов. — Тут усе сповнене суперечностей. Під час твоєї відсутності мені принесли ще декілька вирізок з іноземних газет. В них повідомляється, що Радянський Союз провадить у Середній Азії великі будівельні роботи за допомогою атомної енергії. І абсолютно точно вказуються саме ті райони, де йде будівництво нашої нової залізниці.
— Якої давності ці відомості? — швидко запитав Саблін і закурив папіросу, що було явною ознакою хвилювання, бо курив він дуже рідко.
— Двотижневої.
Генерал задумався. Пройшовся декілька разів по кабінету. Постояв біля вікна, дивлячись вниз на гомінливу площу.
— Ну що ж, — сказав він нарешті, не помічаючи, що папіроса його погасла. — Могло бути і так: Жанбаєву якось стало відомо, що ми справді мали намір застосувати атомну енергію на будівництві нової залізниці. Обманутий цим, він сприйняв масові вибухи амоніту за атомні і повідомив про це своїх хазяїв. Хтось з них міг потім проговоритися про це повідомлення Жанбаєва в присутності журналістів, жадібних до сенсації, а вже вони постаралися відповідним чином роздути помилку Привида.
— А чи не хочеш ти цим сказати, що Жанбаєв все ще помиляється відносно характеру вибухів? — спитав Осипов, не зовсім ще розуміючи, до чого веде Саблін.
— Ні, не хочу. Він міг помилятися тільки спочатку, але відтоді в нього було досить часу переконатися в своїй помилці.
— Та-ак… — сумніваючись, похитав головою Осипов. — А може, він все-таки ще й досі помиляється?
— А чому? — здивувався генерал, простягаючи руку за сірниками.
— Та хоч би тому, що він відібрав у Єршова мотоцикл, щоб особисто поїхати на будівництво і своїми очима подивитися, що там робиться.
— Навряд чи тільки для цього потрібний йому мотоцикл. Він міг би туди і поїздом добратися. А мотоцикл йому, мабуть, потрібний для прихованого перевезення рації. Адже Єршов надійно замаскував її в колясці.
— Ні, Ілля Ілліч, — похитав головою Осипов, — він знайшов би і інший надійний спосіб сховати куди-небудь рацію. Це не проблема.
— Значить, ти вважаєш, що мотоцикл йому потрібний тільки для поїздки на будівництво? — спитав Саблін, подумавши з досадою, що впертість полковника коли-небудь виведе його з терпіння.
— Треба ж якось пояснити, навіщо йому потрібний цей мотоцикл, — відповів Осипов, не збираючись здаватися.
— А для мене ясно одне, — трохи хмурячись, зауважив Саблін. — На будівництво він на мотоциклі не поїде: це рисковано, а Жанбаєв всіляко уникає риску. Я навіть думаю, що мотоцикл йому потрібний для того тільки, щоб вільніше пересуватися і не дати можливості запеленгувати свою рацію під час радіопередач.
— Але Єршова-Мухтарова, якого він вважає своїм помічником, можуть же теж запеленгувати? Виходить, що, рятуючи себе, він становить під удар свого помічника. А помічника цього він же сам спеціально випросив у свого начальства.
Саблін чекав цього запитання від полковника і відповів:
— Єршов-Мухтаров, мабуть, вестиме з Жанбаєвим дуже короткий радіозв'язок, переважно прийом його наказів. А сам Жанбаєв, крім зв'язку з Єршовим-Мухтаровим, повинен ще підтримувати регулярний зв'язок із своїм резидентом, що зв’язано, звичайно, з чималим риском, йому й треба було вмонтувати рацію в мотоцикл, щоб вести передачі з різних точок, значно віддалених одна від одної. Мотоцикл може бути в нього цілком легально. Повідомив же нам Малиновкін, що як член археологічної експедиції, який працює десь на відшибі від основної групи, Жанбаєв має можливість заправлятися бензином на Перевальській археологічній базі… А що Жанбаєв не збирається на будівництво, — говорив далі генерал, — є іще один доказ: адже він наказав Єршову повідомляти його про вантажі, що ідуть на будівництво. Навіщо йому це, коли він сам туди збирається?
— Так, — непевно промовив Осипов, пригладжуючи коротко підстрижене волосся. — Хитро, хитро все виходить… Будемо однак чекати нових повідомлень від Єршова — може, і виясниться дещо.
Чи не допущена помилка?
Майор Єршов так втомився після зустрічі з Жанбаєвим, що готовий був зразу ж, повернувшись, заснути мертвим сном. Але цього не сталося. Неспокійні думки довго ще тривожили його, і він перевертався з боку на бік, мнучи подушку і важко зітхаючи.
Навіщо потрібний Жанбаєву мотоцикл? Куди він збирається на ньому поїхати? Що думає про нього, Єршова? Чи все ще ставиться з підозрою, чи почне тепер довіряти? Чому цікавлять його залізничні вантажі? Все це було поки що неясно, але вимагало негайної відповіді, правильного рішення. Без цього не можна було діяти далі і сподіватися на успіх. Більш того, непродуманим ходом можна було провалити всю справу, випустити небезпечного ворога, дати можливість Привиду здійснити його злочинні плани.
Близько шостої години ранку повернувся з чергування Аскар. Чути було, як він умивався, а потім гримів тарілками на кухні: видно, вирішив перекусити перед сном. Через кілька хвилин скрипнули двері його кімнати.
У яких взаєминах ця людина з Жанбаєвим? Чи тільки хазяїн його квартири, чи ще і співучасник? В тому, що якийсь зв'язок між ними існує, Єршов не сумнівався. Багато чого Жанбаєв йому не довіряє, але, звичайно, використовує для своєї мети.
Та найбільше майора хвилювало тепер питання: як буде поводитись Жанбаєв надалі з ним, з Єршовим? Завдання, яке він дав йому, по суті, дріб'язкове. Ці відомості і Аскар зумів би роздобути. От хіба тільки повідомити їх без рації не зможе… Доведеться, мабуть, набратися терпіння і почекати ще трохи. Якщо Жанбаєв зв'яжеться з ним скоро по радіо, — значить, довіряє; не зв'яжеться — треба буде визнати, що він, Єршов, розкрив, виказав себе чимсь, сполохав небезпечного ворога. Потім Єршов подумав про те, що повинен буде прокинутися не пізніше як о дев'ятій годині, щоб ні Аскар, ні Темірбек не догадалися, що він не спав цілу ніч. Адже вони могли повідомити Жанбаєва, що він поводиться не дуже обережно.
… Прокинувся Єршов без п'яти дев'ять, йому не потрібен був час на те, щоб зміркувати, де він, що робив учора, що повинен зробити зараз. Він пригадав це майже миттю — позначався досвід чекіста. Небезпечна робота привчила його кожної хвилини бути на сторожі, бо від цього часто залежали не тільки успіх чи невдача дорученої йому справи, але й власне його життя.
В будинку було тихо. Тільки в сусідній кімнаті обережно ходив хтось — видно, Темірбек встав уже і намагався не шуміти, щоб не розбудити двоюрідного брата, якого він, як помітив Єршов, чомусь трохи побоювався.
Єршов поглянув на вікно. Сонце яскраво освітлювало протилежний бік вулиці і будинок старої Гульджан, в якому квартирував лейтенант Малиновкін. Вікно його кімнати було розчинене. Значить, лейтенант встав уже — вони домовились, що вранці розчинене вікно означатиме, що Малиновкін не спить, а вдень і увечері — що він вдома. Юнакові видно, не терпілось узнати скоріше подробиці вчорашньої зустрічі Єршова з Жанбаєвим.
Але що ж можна було зробити зараз? Треба було б зустрітись з ним якось і поговорити, пояснити складність обстановки, що створилася. Але й це не так вже просто. Хто його зна, цього Жанбаєва, — може він не вважає ще іспитовий термін закінченим. Ні, вже краще дотримуватися найсуворішої конспірації до кінця. Про те, де, коли і як зустрітися з Малиновкіним, потрібно було ще подумати.
Аскар встав тільки о дванадцятій годині дня. Єршов до цього часу повернувся з їдальні. Темірбека, який перед тим як він пішов, щось їв у себе в кімнаті, вже не було.
— Ну як, не знудились ще в нас, товаришу Мухтаров? — весело запитав Аскар, ідучи з рушником на шиї надвір умиватися.
— Поки що ні, — бадьоро відповів Єршов. — Я багато цікавого в бібліотеці вашій знайшов. Учора майже весь день там був. Переглядав архівні матеріали і натрапив на цікаві історичні документи… Ну, а у вас як ідуть справи, Аскаре Габдулловичу? Служба ваша не дуже, видно, спокійна? Ночами доводиться чергувати?
— Та ні, це не завжди. В основному все-таки вдень. Та й робота, відверто кажучи, поки що не дуже цікава. От закінчать будівництво магістралі, підуть регулярні поїзди — тоді цікавіше буде. А зараз у нас ні графіка, ні розкладу…
— І вантажі, мабуть, незначні? — наче ненароком, запитав Єршов, спостерігаючи, як енергійно розтирає Аскар вафельним рушником свої добре розвинені, мускулисті груди.
— Відома річ! В основному будівельні матеріали йдуть поки що. Переважно шпали та рейки, іноді цемент. От скоро стануть до ладу нові заводи збірних конструкцій — підуть вантажі цікавіші. Воно, правда, і зараз доводиться возити цікаві речі, інколи навіть на спеціальних багатовісних платформах-транспортерах. От, наприклад, цієї ночі збірний суцільноперевізний міст відправили і декілька залізобетонних споруд. А вчора — елементи збірної металевої водонапірної башти системи Рожнова. Ну, а взагалі, все це не те, що на центральних магістралях. Там зараз така техніка йде, що дивом дивуєшся.
Аскар закінчив обтиратися і повісив рушник на вірьовку, натягнуту через усе подвір'я. Зняв з цієї ж вірьовки білу майку і насилу просунув у неї свою велику голову з жорстким волоссям.