Правобережні козацькі полки, серед яких був і Дорошенко зі своїми людьми, починають — аби врятувати те, що вже неможливо було врятувати, — виступати за підданство королю. Та коли були розбиті вірні Виговському полки і сам Виговський склав булаву, Дорошенко переходить на бік Юрася Хмельницького — таким чином врятувавши себе від розправи московитів.
В жовтні 1659 року він на чолі козацької делегації їде на переговори до князя Трубецького і від імені гетьмана, полковників і війська заявляє, що вони готові йти під руку царя, але тільки на тих умовах, що й за Хмельницького (Переяславська рада). Але угода Хмельницького з царем вже зробила своє, втягла Україну в російське ярмо і більше росіян вона не влаштовує. Трубецькой наполягає на новій, вигідній Москві угоді.
Дорошенко від імені старшин і гетьмана подає 14 нових статей, що були схвалені на козацькій раді в Жердовій Долині. Погоджуючись на прийняття московської протекції, дорошенківці вимагали свободи закордонних зносин для гетьмана, заборони кому б то не було в Україні зноситись з Москвою поза гетьманом, вільного вибору Київського митрополита і зверхності патріарха Царгородського над Українською Церквою, щоб, зрештою, вільно було закладати в Україні школи з рідною мовою навчання, що московський воєвода мав бути лише у Києві… Князь Трубецькой закрутив носом і навіть прийняти ці статті для розгляду відмовився, вимагаючи, аби до нього негайно прибув сам гетьман Юрій Хмельницький, про якого воєвода Шереметьєв зневажливо відгукувався: «Прилично бы такому гетьманишке еще гуси пасть, а не гетьманствовать». Юрій Хмельницький спершу вагався (главі уряду не престижно їхати на прийом до князя чужої держави), але врешті, згнітивши серце з безвиході, прибув до Переяслава, де стояв князь Трубецькой.
Аби показати, хто він такий, князь кілька днів не приймав гетьмана, стягнувши до Переяслава 40 тисяч московського війська буцімто для «оберігання» — від кого? — козацької ради. Зрештою, 17 жовтня, промаринувавши гетьмана більше тижня, Трубецькой погодився на зустріч. Статті нової угоди, привезені Дорошенком, він відкинув, а продиктував їм свої умови, за якими українську автономію було обкраяно по саме далі нікуди, і 18 жовтня в Переяславі (і що за нещасливий град для України!) в соборній церкві відбулася силувана присяга гетьмана та старшин на основі нової угоди, продиктованої козакам Трубецьким.
Дорошенко та його товариші залишили Переяслав з пекучим відчуттям сорому, поразки, ганьби і ненависті до брутального переможця, з відчуттям, що вони продали Україну (так воно, власне, й було) за безцінь. У тих статтях угоди навіть був ганебний пункт про видачу Москві жінки й дітей Виговського, і українська старшина, не згорівши від неслави, підписала їх, і всі попередні зусилля Богдана Хмельницького були похерені.
Та дорошенківці вирішили не здаватися — була слабенька надія на «справедливість» московського царя — а раптом вдасться його умовити дарувати Україні хоч куценьку волю, хоч півволі, хоч крихту волі, га? (Наївна віра у доброго чужого царя, з якою Україна не розлучилася й понині, тяжко хоруючи на неї віками!).
Ю. Хмельницький, будучи безвольною людиною, легко піддавався чужим впливам. Навіть поганим, на шкоду своїй вітчизні. Але, на щастя, й добрим. Дорошенківці умовили його ще поборотися за волю. Позітхавши — «Та воно й так, батькові Москва обіцяла більше волі», — синок його погодився відрядити до Москви своїх людей.
В грудні делегація української козацької держави на чолі з Дорошенком прибуває до Москви у складі Андрія Одинця, Василя Дворецького, Степана Федьковича, Павла Апостола, Павла Єфремова, Максима Булиги (дані за «Дневальныя записки приказа Тайных Делъ»).
Але Москва, що вже міцно отаборилась на Лівобережжі України, спираючись на Запоріжжя, яке танцювало тоді під її дудку, та на «військову чернь», категорично відмовилась — устами дяків Посольського приказу, — уступати малоросам у будь-чому (навіть дарувати амністію прихильникам Виговського). Але в Посольському приказі пообіцяли, що делегацію малоросів неодмінно прийме «сам цар». Сплив тиждень в чеканні. 1 січня 1660 року українське посольство нарешті прийняв цар Олексій, пригостив «братів» казенним обідом в царських палатах, був як ніколи уважний і ласкавий, але робити будь-які зміни в угоді, що її склав Трубецькой, навідріз відмовився.
Українське посольство повернулося додому ні з чим.
Гіркота поразки.
Безнадія.
І тоді Дорошенко, не знаходячи собі місця, що Україна ще в більшій неволі, як була за Хмельницького, вирішив зробити ставку на Польщу. Не з нелюбові до руських, як то пізніше видасться Пушкіну, а тільки тому, що руські відмовилися дати Україні бодай куцу волю в рамках московської протекції.
Звідтоді й аж по 1677 рік — цілих сімнадцять років тривала його боротьба з білим царем, що, врешті-решт, закінчилася повною поразкою — на жаль, не Москви.
А щодо двох пар соболів царя Олексія, подарованих ним Дорошенку, то пуття з них не було ніякого — їх пожерла міль.
— Жаль, добрі були соболі, — скаже гетьман і велить викинути полисілі шкурки на смітник.
На тому й закінчиться історія, як Кремль хотів було задешево купити в Дорошенка Україну — всього лише за дві пари цінних шкурок, за які так охоче продавалися впродовж віків українці (та й нині продаються, щоправда, вже не за соболі).
Але протистояння Дорошенка з Москвою на тому не скінчилося.
…Ні Загряжські, ні тим паче Гончарови вродою-красою (на відміну від чинів та багатств) не відзначалися, тож зовнішніми даними ні сяйнути, ні хоча б похвастати ніколи не могли. По тій причині, що не було чим. Чи — ким. Бо такими вдавалися — пересічними. І діти їхні, й онуки та правнуки теж у батьків такими собі вдавалися і з маси невродливців ніколи не виділялися.
І раптом одна з них — Наталі, або ж просто Наташка, — внучка Загряжських, донька Гончарова — красунею небаченою в тих родах вигулькнула, чарівною, як казали, квіткою розквітла в чахлому саду.
У кого така вдалася?
Хто в їхніх родах і в якому поколінні був красенем?
Виявилось, не хто, а сам засновник роду, прадід Наталчиної матері, теж Наталі. Ба, ба, та це ж він, малоросійський гетьман Петро Дорофійович Дорошенко писаним красенем був! Єдиний вродливець у двох родах — Загряжських і Гончарових! Навіть його сучасники свідчили: гетьман Петро був зело красен собою… Більше нікому в їхніх родах було ощасливити вродою Наталі Гончарову. Це він, прапрадід-красень, через покоління передав праправнучці своїй вроду українську, чи як у Москві казали, малоросійську, або ще «южную»… І всі про юну Наталоньку Гончарову заговорили і почали наголошувати, що вона — праправнучка самого гетьмана Дорошенка! З тим досить рідкісним, як для Москви, титулом — праправнучка малоросійського гетьмана — і з’явилася дівчина на московських балах взимку 1828 року, і те, чийого вона роду, стало як наче б візитівкою, її чи не найбільшим — після вроди — скарбом. Ось тоді у вищому світі Москви, але у зв’язку з новою примою московських балів, і виринуло з більш як столітнього забуття ім’я українського гетьмана, ворога, до речі, Росії, як «затаврував» його Пушкін…
— Дорошенко?.. Хто?.. Хто такий?.. — швидко питав Пушкін московських друзів, як вперше побачив на балу Наталі Гончарову і почув, чия вона праправнучка. — Який Дорошенко?.. Хоча… Щось вчувається малоросійське… Судячи по прізвищу… А-а… Він, голубчик, малоросійський гетьман Дорошенко, який, здається, чи не найбільше не любив руських. Себто їх ненавидів. Нас тодішніх… Пригадую, я писав про нього у примітках до поеми «Полтава». Пам’ятаю, пам’ятаю… Справді, красивий був малорос! Вродою своєю, а не політикою, бо необачно воював з Росією. Воював доти — от упертий малорос! — доки Росія його не висмикнула з України і не відправила у Ярополче на вічне поселення — без права повернення в свою Україну. А втім, для ворогів такого рангу як Дорошенко це був почесний варіант, бо інших малоросійських гетьманів цар відправляв у Сибір, в який-небудь Тобольськ на Іртиші…
— Ось його врода і передалася його ж праправнучці.
— Хоч тут Дорошенко прислужився Росії, як ненавидів за її — нашу, до речі, — імперську політику, за володарювання над іншими. В тім числі й над милою його серцю Украйною… Максимович давав мені малоросійські народні пісні — поезія! Істинні перли! Я, коли мандрував цим дивним краєм, коли писав «Полтаву», був у захопленні від Украйни. А які жінки там, на півдні, де тече величавий Дніпро! Не дивно, що навіть старий Мазепа не встояв перед їхніми чарами!
— І зокрема, перед однією юною особою, перед Марією Кочубеївною, — вставив хтось із друзів. Скориставшись паузою в бесіді, процитував по пам’яті:
Пушкін, слухаючи свого друга-шанувальника, був у захопленні. Але не тому, що пролунали з уст московського юнака його власні рядки (почуття гумору ще ніколи не зраджувало поета, хоч він і вважав себе за такого, що вже належить країні, адже власною творчістю не завжди був задоволений, бо творчі вимоги до самого себе зростали постійно, особливо в останні роки), а тому, що рядки, писані ним про кохану гетьмана Мазепи, здалися йому такими, що підходили і до праправнучки гетьмана Дорошенка… А раптом тут якась символіка? Тільки-но він закінчив «Полтаву» — жовтень 1828–го — і поема ще не вийшла в світ, але вже в обох столицях ходила у списках по руках, як Україна нагадала йому про себе — він зустрів у Москві праправнучку одного з її найвідоміших і найнепокірніших до Росії гетьманів.
«Полтаву» він писав у якомусь гарячковитому збудженні. Ледь чи не хворобливому, але вельми приємному і радісному. Бо іноді здавалося, що жив не на землі, а в небесах витав, хоч дні його тоді й минали в частих поїздках то в Москву, то в Петербург. В серпні того року почали над його головою згущуватися хмари неприємностей, коли виникла серйозна справа про елегію «Андре Шеньє» та поему «Гавриліада». По елегії закінчилося тим, що Державна Рада Росії винесла вирок: запровадити над поетом таємний нагляд як над неблагонадійним. Постанову особисто затвердив Микола I. Особлива комісія, створена за вказівкою імператора, прискіпливо зайнялася його «Гавриліадою». Імператор назвав її «мерзостью». І він змушений був відкараскатися від тієї «мерзости», поклявшись — іншого виходу не було, — що то не його твір. Ледве-ледве викрутився від авторства не зовсім пристойної речі. Почалася смуга невезіння, непевності. Тривога, бездіяльність, карти до ранку, значні програші. Та ще звичне відчуття безпритульності і непотрібності в цьому світі… Але тієї осені його врятувала «Полтава», яку він писав у захопленні. Віршовані рядки приходили до нього навіть уві сні… Коли ж завершив поему — ожив. І навіть спробував було підбити клинці до однієї знайомої на ймення Марія (тому й героїню «Полтави» Матрьону Кочубей перейменував на Марію). Про неї писав, що вона «цветок в пустыне, соловей в дичи лесной, перл в море» і що він «намерен на днях в нее влюбиться». Проте з Марією тоді нічого не вийшло. Він так же швидко, як захопився, так і охолов. І тут на обрії з’явилася вона, Наташка Гончарова. Він так захопився праправнучкою Дорошенка, що й білого світу без неї вже не уявляв. І те, що він тільки-но написав про гетьмана Дорошенка і по якомусь там часі зустрів його праправнучку, було знаком долі, посланням небес…
— До речі, Дорошенко, здається, і мій родич. Так, так, родак. Син його одружився з Параскевою Пушкіною… Цікаво. Хоч старий Дорошенко й ненавидів руських, а от же — іронія долі! — йому довелося з руськими породичатися. Мудро вчинив московський уряд, коли одружив цього сепаратиста з московською дворянкою і поселив у Ярополчому. А праправнучка його… Світ, виявляється, такий тісний. Праправнучка його просто… ні, вона просто чарівна. Я вже нею зачарований!
Друзі легенько посміювалися з поета, який і сам любив кепкувати, і влучні жарти цінував.
— Олександре, ти, здається, не тільки цією Наталі Гончаровою зачарований, а — огончарований!
— Огончарований? — сміявся поет молодо, радо й щасливо, відчуваючи вже тоді, що б там не було, як би доля не повернулася до нього, а вона, Наташа Гончарова, буде таки його. — Вельми дотепно. І, здається, правдиво.
— Але — стережися! Ти досвідчений ловелас, але ж і Наталі не простий горішок!
— Я теж не з простаків. Други, відрекомендуйте мене юній діві. Зведіть мене з нею. Мушу їй закрутити голову. Ах, як здорово, що я приїхав у Москву саме цієї зими. Не раніше й не пізніше, а — якраз. Це моя судьба! Геть сумніви, геть хандру! Я залюбки залишаюся в Москві. До весни! А на той час юне диво Гончарових, думаю, буде моїм. Не вперше мені за се любе діло братися…
…І все в нього було вже десь там, за літами, за життям — і молодість, і любов, і стрімке зростання від козака до гетьмана держави, і саме гетьманування, перемоги й поразки, боріння, служіння ідеї об’єднання України… Зрештою, десь там, за туманами, за далями, за чужими краями була й Україна, назавжди втрачена Україна, та Україна, яку він так і не зміг об’єднати і зробити її вільною, а попереду — чужа чужаниця, Москва, доживання віку в Ярополчому вольним невольником, у вільній неволі… Все було позаду, але старим він тоді ще не був — що ні, то ні.
Олександр Пушкін вмістить портрет Дорошенка (досить симпатичний) у власних примітках до «Полтави», а в тексті поеми теж його згадає. У тому розділі, де йдеться про боротьбу українців за свої права і вольності. Коли вже Карл XII ішов
Петра Дорошенка в поемі названо старим. Яка несправедливість! Та й скільки йому тоді було, коли його привезли до Москви? Всього лише п’ятдесят п’ять, для справжнього мужа це лише розквіт. Та й коли б він був справді старим (як чоловік), то не мав би Олександр Сергійович через століття своєї чарівливої Наталі, яка, на жаль, вкоротить йому й без того молодого віку, але це вже інша тема.
До речі, Тарас Шевченко, який з великою симпатією ставився до гетьмана Петра Дорошенка, теж… туди. Називав його… старим. Хоча б у поезії «Заступила чорна хмара…»: «А ти, старий Дорошенку…» і т. д. (Про цю поему мовлено буде в іншому місці нашої розповіді).