Генерал К. Г. Маннергейм:
«Військові дії були спрямовані проти тих руських збройних частин, які залишалися в Фінляндії, не дивлячись на визнання радянським урядом незалежності нашої держави. Саме тому війна, що спалахнула, була війною визвольною, боротьбою за свободу. Цей факт не можуть змінити і ті обставини, що невдовзі ми були змушені вести воєнні дії не лише проти руських, але і проти бунтівників всередині країни. Ні законний уряд, ні його армія не були повинні в цьому. Вина лежала на керівниках заколоту».
В тому, що мізерна частина громадян Фінляндії — фінів за національністю — піддалася на облудну пропаганду чужаків з берегів Неви і виступила проти незалежності своєї держави, за подальше її закріпачення, зіграла свою роль вікова русифікація країни, що перетворила їх на денаціоналізованих елементів, сиріч «інтернаціоналістів», але неодмінно з російською мовою спілкування, а також демагогічні гасла щодо рівності народів і завтрашнє щасливе життя, що всі, мовляв, будуть «разом». І не дивно, адже на той час вже 109 років російська імперія душила Фінляндію, позбавляючи її прав бути самостійною. Генерал Маннергейм змушений був звернутися до народу із спеціальною заявою, у якій, застерігши, що вважає необхідним роззброїти не лише російські гарнізони в країні, а й заодно «гірших представників нашого народу», які, «об’єднавшись з російськими солдатами, стали на шлях зради й насильства і почали убивати мирних громадян…», до всього ж «повсталі зрадили батьківщину», а тому «повинні бути засудженими».
Перші успіхи білу армію чекали вже на світанку 28 січня, коли було організовано опорний пункт для майбутніх битв. Великі гарнізони руських у Васі, Сейняйолі і Лапус були роззброєні. На протязі всього лише чотирьох днів увесь район Етеля-Похьянмаа був звільнений. П’ять тисяч росіян склали зброю. Було захоплено 8000 гвинтівок (яких так не вистачало патріотам), 34 кулемети, 37 гармат, кілька мінометів і велику кількість спорядження та боєприпасів. І це був лише початок визвольної боротьби фінів за свою незалежність.
«Я виступив із зверненням до народу Фінляндії, — згадує Маннергейм, — у якому заявив, що вважаю абсолютно необхідним роззброїти російські гарнізони, оскільки гірші представники нашого народу, об’єднавшись з російськими солдатами, стали на шлях насильства і заходилися грабувати і вбивати мирних громадян. Повсталі зрадили Батьківщину, а тому їх має чекати сувора кара. У зверненні говорилося і про те, що російським солдатам, які добровільно складуть зброю, буде гарантована особиста безпека, і як тільки Фінляндія та Росія дійдуть згоди, їх негайно звільнять». («Українці й поляки, — зазначає далі генерал-лейтенант, — звільнялися негайно»).
У перші тижні війни частини шюцкуру роззброїли біля 7000 російських солдат і захопили ще 25 000 гвинтівок та велику кількість іншого військового спорядження. 6 лютого вся Північна Фінляндія аж до кордонів зі Швецією була в руках повсталих. Також вдалося врятувати золотий запас фінського державного банку.
І все ж ситуація ще була критичною, адже численність «червоної гвардії» сягала 30 000 чоловік, плюс близько 40 000 російських солдатів — важкі бої не затихали увесь лютий, березень і квітень. Але перемога спершу повільно, а далі швидше схилялася на бік повсталих, які щораз більше й більше захоплювали зброї й противника і, на ходу переозброюючись, звільняли свою батьківщину. В ході боїв створювалася Ставка головнокомандуючого, що знаходилася в поїзді, який стояв на колії біля станції Сейняйокі, генеральний штаб та його структури.
Одночасно сенатом було прийнято закон про всезагальну військову повинність — віднині всі чоловіки віком від 21 до 40 років повинні були служити в армії. За планом мали бути створені 9 дивізій, що складалися б із 27 полків, а також ряд особливих підрозділів. Офіцерські та унтер-офіцерські кадри комплектувалися з єгерів та керівників шюцкуру. Але й «червона гвардія» зміцнювала свої ряди, отримуючи з Петрограда і зброю, і людське поповнення — бої тільки-но розгоралися.
«Наказую всім збройним силам Фінляндії в строк з 3 по 9 березня підготуватись до наступу і 10 березня всіма силами розпочати рішучий наступ для вигнання лахтарів (букв. „м’ясники“ — зневажлива назва шюцкорівців)» — це з наказу по «червоній гвардії». Але вже ніякі накази не могли зупинити нестримний натиск патріотів країни Суомі.
6 квітня повсталі захопили місто Тампере, взявши в полон 11 тисяч чоловік і велику кількість воєнних трофеїв — найбільша, численністю до 25 тисяч чоловік Північна армія заколотників була повністю розгромлена! А через дев’ятнадцять днів безперервних боїв члени уряду заколотників ганебно втекли, кинувши напризволяще свої війська — Східна група загарбників перестала існувати. В полон потрапило 15 тисяч заколотників, переможцям дісталася велика кількість зброї, так необхідної їм. Тепер у руках противників незалежної Фінляндії залишалася лише невелика частина території, головно форт Іно, але за кілька днів і його гарнізон здався. Військові операції, які почалися 25 січня, 16 травня були успішно завершені.
А ще через день частини новоствореної національної армії, які брали участь у визвольній війні, та загони шюцкору в честь перемоги пройшли в столиці Фінляндії урочистим маршем.
Здавалось, що й сама природа, зазвичай сувора і не завжди ласкава до Суомі, поділяла з ними радість вікопомної — тепер уже вікопомної! — події. День той, 16 травня 1918 року, видався напрочуд гарним: над країною Суомі, країною тисячі озер, було чисте голубе небо, що по весні буває рідко. Теплинно лагідно сяяло сонце і в північній країні, котра того дня здавалася ледь чи не південною, і в душах людей буяло гоже літо. Вперше за останнє сторіччя на території Фінляндії не було жодного озброєного чужинця — ну хіба це не свято із свят? — та ще званого «старшим братом», який до того розпоряджався там, як у себе вдома. І вперше за останнє сторіччя більше не було потреби цвенькати його мовою, обов’язковою у всіх фінських школах та в установах. Фінляндія вже не повинна була стояти струнко — ні перед імператором, ні перед «видатним вождем світового пролетаріату», ні навіть перед його співправителем Троцьким, якого пізніше свої ж звинуватять у «соціальній демагогії, авантюризмі, безпринципності», що було характерним і для самого Леніна, і, врешті-решт, знищать.
Фінляндія вперше за останнє сторіччя була вільною — від північного кордону до південного, від східного до західного, і над її землею, над просторами синіх вод Ботнічної та Фінської заток, над Балтійським морем, над усіма її ляні (губерніями) було тихо й благословенно. А на її гербі лев у короні, стоячи на кривій шаблі, чи не вперше так упевнено здіймав меч, той меч, що приніс волю.
«Марш через місто відбувся таким способом, що надавав цьому весняному піднесеному національному празнику особливого значення, — згадуватиме згодом історик і свідок подій того знаменного дня. — Крізь радісні людські натовпи проходили військові частини. Вулиці були прикрашені прапорами, ряди національних солдатів, зодягнених в грубезну військову форму, йшли на Сенатську площу, марширували мимо глядачів, і все це створювало картину озброєного фінського народу. На чолі цих рядів йшли люди, чиї імена були відомі всій країні».
В наказі по армії її головнокомандуючий генерал-лейтенант Карл Густав Маннергейм вітав своїх співвітчизників-воїнів такими словами (зазвичай мова його наказів суха й лаконічна, як військові зведення, а тут вона напрочуд поетична, пафосна й образна, схвильовано-щира, мова людини, яка гордилася, що саме їй випала честь стати визволителем свого народу):
«Вас була жменька погано озброєних людей, які не злякалися багаточисленного противника і почали визвольну боротьбу… Як снігова грудка, армія Фінляндії виросла під час переможного походу на південь.
Головна мета досягнута. Наша країна вільна. Від лапландської тундри, від найдальших скель Аландських островів до річки Сестра полощеться стяг з левом. Фінський народ скинув багатовікові кайдани і готовий зайняти місце, те місце, яке йому належить.
Я сердечно дякую всім вам — тим, хто брав участь в цій багатомісячній боротьбі. Кожен із вас вніс свою частку в нашу перемогу, і ми всі разом радуємось досягнутому успіхові. Я дякую вам за вашу самовідданість і за довір’я, яке виказали ви тоді, коли наші надії здавалися примарними. Дякую вам за героїзм на полях битв, за безсонні ночі, важкі переходи і нелюдську напругу… Але перш за все, мої почуття вдячності і захоплення адресовані тим, хто, перетерпівши тяжкі страждання і виконавши свій обов’язок, лежить тепер у землі.
Нині вперше за сто років ми чуємо канонаду фінських гармат із Свеаборзької фортеці. Вони вітають полеглих героїв, але одночасно дають сигнал до народження нового дня.
…Для захисту нашої свободи армія повинна бути в повній бойовій готовності. Фортеці, гармати і іноземна допомога не порятують, якщо кожний не усвідомить, що саме він стоїть на сторожі країни. Хай запам’ятають чоловіки Фінляндії, що без одностайності не можна створити сильну армію, і що тільки сильний народ зможе безпечно створювати своє майбуття.
Солдати! Хай у вашу честь високо мають наші незаплямовані стяги, наш красивий білий прапор, який об’єднав нас і привів до перемоги!»
Того ж дня генерал-лейтенант Маннергейм виступив у сенаті:
— Шановні панове члени уряду! На чолі молодої переможної армії Фінляндії і від її імені вітаю уряд… Ми змогли розгромити сильного противника, а також надати уряду і всьому народу ту владу і силу, які необхідні для майбутньої нашої Батьківщини.
Шановне панство! Наша перша велика задача виконана. В рядах білої армії служать всі ті, хто поділяє наші надії. Свідчення цьому — тисячі білих хрестів на кладовищах в різних районах Фінляндії. Вони волають, аби жертви не були даремні!
У відповідь голова сенату, звертаючись до Маннергейма, сказав:
— Під вашим енергійним керівництвом була створена молода армія Фінляндії. Ви прищепили цій народній армії військову дисципліну, без чого було б неможливим досягнути будь-яких успіхів. Під вашим командуванням військові сили, надихані гарячою любов’ю до батьківщини, йшли від перемоги до перемоги… Від імені Батьківщини уряд сердечно дякує вам, пане генерале, за все те, що ви зробили для спасіння Вітчизни, і вітає вас в столиці нашої Батьківщини!
Із спогадів К. Г. Маннергейма:
«Якби ми не піднялися на боротьбу в 1918 році, Фінляндія в кращому випадку перетворилась би в автономну область Радянського Союзу — без яких би то не було національних свобод, без справжньої державності, і нам не знайшлося б місця серед вільних націй.
…Дуже рідко в історії воєн домагалися перемоги такими незначними матеріальними втратами, і зовсім вже рідко воєнні дії велися такими непідготовленими військами.
Мені, людині, яка тридцять років прослужила в армії великої держави і звикла до її специфіки, було зовсім не легко збагнути ситуацію 1918 року. Особливо слід відзначити, що у визвольній війні головнокомандуючий не мав підтримки власного уряду. Мені допомогли вистояти мої вірні друзі, а перемогу принесли героїчні офіцери і солдати шюцкору. Фінська армія, яку навіть у власній країні багато хто ненавидів і на яку зводили наклепи, врятувала країну від загибелі і створила потужний фундамент для майбутньої Фінляндії як незалежної держави».
Так була здобута велика перемога, якої Фінляндія до того ще ніколи не здобувала. І все відбудеться у відповідності з віщуванням ясновидиці — генерал створить армію і приведе її до перемоги. І все це за такий короткий, неймовірно короткий проміжок часу від січня до травня. І сам Маннергейм іноді по-дитячому дивуватиметься, пригадуючи своє недовге перебування в одеському готелі «Лондон» в жовтні 1917 року: «Але звідки їй було відомо у 1917 році те, що ще станеться зі мною у 1918 році?»
А 6 грудня звідтоді і назавжди стане для країни Суомі Днем її незалежності. Про той День і спогад.
ЗДРАСТУЙ, ФІНЛЯНДІЄ, СЕСТРО МОЯ!..…Той Новий рік, що його ми зустрічали в друга-поета, відомого і знаного на той час, а по смерті якось вже й незаслужено призабутого, зустрічали, як і водиться, всю ніч, до білого ранку (а він і справді був білим-білим од рясного та лапатого снігу, що почав сіятись за вікном ще передсвітом), особливо мені запам’ятався. Може, тому, що на святковому столі біля традиційної фігурки традиційного діда-мороза стояли живі квіти. Це було, як нині модно казати, навіть кльово. І звалися вони вельми симпатично, якраз під святковий захід: мороз. Або ще — морозиха. Себто айстра верболиста. Букетик блідо-блакитних квіток, зібраних в кошик, досить оригінально виглядав на новорічному столі. Цвіте морозиха до пізньої осені, заморозків не боїться (звідси й назва), але як вона «дотягнула» аж до 31 грудня — не знаю. Мабуть, поет привіз її з півдня, він, здається, того місяця їздив до Криму. Отож, блакитненько-блаватна морозиха — айстра і надала нашому тодішньому новоріччю такого собі шарму, що за неї навіть було виголошено один з тостів.
І взагалі, якось аж по-сімейному було тоді в поета, його затишній, хоч і маленькій господі, в так званій «хрущовці». До горілок майже ніхто з гостей не доторкнувся, пили шампанське брют та сухе червоне вино (якщо пам’ять не зраджує, каберне вищого ґатунку), з сієї причини ніхто не п’янів, але всім було весело, тож і настрій був відповідний. Коли вже провели Старий рік, зустріли й привітали Новий і про все перегомоніли, десь ближче до третіх півнів настала черга довгоочікуваної поезії. В центрі нашого дружного літературного товариства (поети, прозаїки, один, здається, критик, щоправда, дещо жовчний — професія наклала відбиток чи що?), звичайно ж, був господар, відомий на той час поет, він до білого ранку, до рясного лапатого снігу за синіючим вікном при свічах читав свої поезії, що їх понаписував тієї осені та на початку зими. А двічі його, як і кожного істинного поета, запрошувати не доводилось (та й коли ще йому така нагода трапиться!) — тож читав і читав. Ми його слухали дещо поблажливо — розслаблені добрим вином — хай, мовляв, поет відведе душу, вірші його були гарні — все про любов, пейзажна лірика, настроєве. І звичайно ж — українсько-патріотичне — козаки, гетьмани, степи, Запоріжжя…
І раптом десь передсвітом поет зробив крен в політику — найнебезпечнішу тему в тодішній нашій «спільній родині». Хоча все вийшло ж ніби ненароком (та й кого цікавила політика за новорічним столом з живим букетом морозихи?). Не пригадую вже, котрий з гостей згадав Діда Мороза і притьмом запитав:
— Хто скаже, де літує Дід Мороз? І з яких країв він до нас прибуває в Новорічну ніч?
Запитання мовби ж дитяче, але всі весело заходилися гадати — звідки. Зійшлися на тому, що безперемінно звідкілясь із півночі.
— З Лапландії! — вигукнув зачинщик розмови про Діда Мороза. — На Скандинавському півострові є такий край з колоритним йменням — Лапландія! Там в нелегких, майже приполярних умовах живуть оленярі, мисливці й рибалки народу лопарі. Вони ж лапландці. Або ще — саамі, корінні мешканці тих суворих країв. Ось до них в Лапландію першим і приїздить на санях, запряжених оленями, Дід Мороз. А вже звідти й до нас…
І тут поет, скориставшись паузою, і вигулькнув із своєю небезпечною темою.
— До речі, про Фінляндію, яку ви щойно згадали у зв’язку з Лапландією. 6 грудня я написав про край «Калевали» вірша. Чому саме 6 грудня? А тому, що 6 грудня — це день, коли Фінляндія проголосила свою незалежність у 1917 році. А Україна тоді… А втім, не буду, бо й так усе ясно. А Фінляндія — молодець! Була ж вона глухою провінцією Російської імперії, якоюсь там губернією на північній околиці, князівством Фінляндським, а бач… Виборола незалежність. В снігах Карельського перешийку. Знайшлась у неї одна людина, яка…
Ми завмерли, здогадавшись, кого має на увазі наш друг — не інакше як Маннергейма. А прізвище білого генерала, непримиренного ворога СРСР, та ще в позитивному контексті, згадувати в СРСР було рівнозначно самогубству. Слава Богу, поет, захопившись, не назвав прізвища білофіна, борця з «червоною зіркою», і ми полегшено зітхнули, не відаючи, що нас чекає попереду…