3
Будинок, до якого всіх їх занесло цієї ночі, від недавнього часу носив назву "Корчма "На Місяці" — саме так, з асиметричними лапками посередині, це писалося. Звичайно, тут не могло обійтися без передісторії, а навіть і цілих трьох передісторій, кожна з яких вимагає особливої пильності.
Усе починається безнадійно спазматичною атакою сірих і завошивлених піхотинців, що їм наказано будь що будь скинути супротивника з хребта і захопити контроль над стратегічно важливою полониною Дзиндзул. Це, здається, 1915 рік, і кожна розроблена у верхах бойова операція має відчутний присмак авантюризму та безпорадності. Саме тому майже всі вони гинуть на підступах до ворожих позицій, методично розстрілювані згори шрапнеллю, а їхні тіла безглуздо котяться полонинськими схилами вниз. Саме там, у липкій від крові траві, лежить, уже провалюючись у коридори темряви і зле позіхаючи, один із них — сіроокий доброволець з незакінченою університетською освітою. Його останнім атеїстичним видінням у дедалі скляніючих очах є, крім подертого на шматки неба, постать Ангела Циклонів — того, що зганяє докупи і знову розганяє хмари над цим проклятим місцем. Сіроокий піхотинець, щоправда, вже не бачить, запавши у пустку, як ця зіткана з ефіру постать урешті схиляється над ним.
Минає лише десяток років — і майже все повторюється: лежачи горілиць у тій самій переповненій старими гільзами траві, молоде світило варшавської метеорологічної школи дивиться, як і тоді, в розірвані небеса, аж поки та сама ангельська долоня не закриває ті самі сірого кольору очі. Уві сні він бачить свою мету.
Ніколи не приходьте туди, де ви одного разу вмирали.
Наступні роки пролітають під знаком боротьби за втілення. Безконечні засідання вчених рад, полум'яні доповіді та рапорти, переїзди з конференції на конференцію, звернення до академіків, виснажливі перегляди кошторису, збирання підписів під рекомендаційними листами зі Стокгольму, Парижу й Лондону і насамкінець — конфіденційна аудієнція в надзвичайно високопоставленого державного мужа. Усе це так чи інакше спричинилося до остаточного позитивного рішення; таким чином, однієї з весен справді почалася будова, дерево, камінь і метал возили до підніжжя спеціально збудованим і пущеним від колії через ліс залізничним відгалуженням, проте на останньому етапі, коли схил робився надто стрімким, залишалися вже тільки гуцулики, фантастична тяглова сила, до смерті витривалі й невибагливі конячки, що ними все необхідне, як і все зайве, достачалось аж на хребет. Безумовним порятунком кошторису була сміховинно дешева робоча сила: тутешні чоловіки продавалися так само безрозсудливо і легко, як продаватимуться їхні нащадки на східноєвропейських ринках через сім десятків років. Отже, ціною ненастанно ляскаючих батогів, гранично напнутих жил і кількох принагідних смертей від травматизму та горілки, а також безлічі будівельних махінацій і трьох-чотирьох авантюрних компромісів, усе врешті здійснилося: зали і кімнати, кабінети, півкругла вежа зі спостережними пунктами, лабораторії, радіовузол, автономна електростанція та опалювальна система з гарячою водою у ваннах, пральнях і душових, а далі вже й зовсім омріяне: бібліотека, танцювальний салон з грамофонами й музичними автоматами, більярдна, зимовий сад філодендронів, кіноклуб і маленька картинна галерея з непоганими копіями пізньоромантичних альпійських пейзажів. Усе разом називалося метеостанцією — і саме сюди в'їхав на початку певного літа той самий сіроокий ентузіаст, а слідом за ним і вся безвідмовна залога спостерігачів за циклонами. Не обійшлося без дружин, дітей та кількох служниць. Життя на хребті мусило здаватися нормальним, нічим не відрізняючись від варшавського, краківського чи навіть і львівського.
Проте життя на хребті виявилося передусім вітряним і не один з них позбувся віднесеного у замежні трансильванські безодні капелюха, прогулюючись колишньою військовою дорогою. Цікаво, що лише їхньому молодому шефові вдавалося час від часу підбирати ті самі гільзи, поржавілі шоломи і прострелені напівзітлілі кашкети — він, що називається, знав місця. Його дружина натомість була неперевершеною у збиранні квітів і лікарських рослин, тож усе це згодом накопичувалося в численних гербаріях. Тут іще можна приплести щонедільну ідилію з двійком голосних дітей та служницею, котра ледве встигала добігати слідом за всіма, несучи спеціального пікнікового кошика з молоком і бісквітами, але я не певен, чи в них уже були діти. Зате я певен в іншому: їх мусили супроводити пташині крики, щоразу відношувані, як і капелюхи чи зірвані жіночі хустки й шалики, все туди ж — у трансильванському напрямі.
Зрештою, чи крики були тільки пташиними?
Я так само певен, що того першого літа він був цілком щасливий — жити на одній зі світових вершин, бачити, якою насправді велетенською буває ця країна — гори, спостерігати за небом і пересуванням туманів, провадити деталізовані записи й розрахунки, слухати, як накочують громи, як хмарні масиви набрякають градом, передбачати, як упродовж одного й того ж серпневого дня погода зміниться вісім разів і всі чотири пори року являть себе в дещо плутаному порядку: літо, зима, осінь, весна. Це було і виконанням обов'язку, і втіленням помисленого, і здійсненням сну водночас. Чи не забагато як на одного піхотинця?
Тим часом уже на початку наступної весни довелося виконувати деякі не відбиті у кошторисах домовленості. Адже реалізація настільки дорогих сновидінь не могла б відбутися без суттєвої підтримки котрогось із наймогутніших світових партнерів, про що, власне, і йшлося майже прямим текстом під час тієї конфіденційної зустрічі сіроокого ідеаліста з високим державним діячем. Незадовго після неї місцевість було неофіційно відвідано цілком відповідальним представником уряду Об'єднаного Королівства ( далі — ПУОК) в супроводі кількох непогано як на квітень засмаглих експертів. Через тиждень, повечерявши на певній захованій від сторонніх поглядів чортопільській віллі, лискучий ПУОК вкотре занурив кінчик сигари у келих із коньяком і зробивши останню паузу на пахке димопускання, сказав до завмерлих у трепеті варшавських стратегів щось на кшталт Well, you have convinced me, gentlemen, після чого підписав усі відповідні протоколи.
Таким чином, уже до літа наївне товариство синоптиків було не те щоби брутально, але досить владно посунуте набік у своїй високогірній резиденції. Приміщень зробилось удвічі менше, а мешканців удвічі більше, причому ці нові мешканці принесли зі собою не тільки модерніше радіоустаткування, тренажери, безліч сейфів, замків, учбових макетів, боєприпасів та інакших книжок (переважно підручників з шифрування й російської мови, яку вони цілком щиро вважали мовою місцевих Ruthenians) — вони принесли також дещо інше, що можна було б назвати атмосферою. То був передусім неспокій, задушлива конспіративна резонність, що легко переходила у наказову знервованість. Усю залогу разом із челяддю було відразу змушено до підписання певних імперативних зобов'язань. Потім відбувся достатньо суворий поділ територій, унаслідок якого метеостанція позбулася кількох ключових функціональних вузлів, з вежею включно. На своїх ранкових пробіжках уздовж хребта вони скандували якісь нерозбірливі войовничі гасла, а половину танцювального салону забрали під гімнастичний клас. Робилось ясно як Божий день, що світ рухається до чогось дуже поганого і в ньому щохвилини можуть початися всілякі жахи.
Відчуття того, як усе невблаганно посипалося кудись до дідька, не відразу опанувало генієм метеорології. До певного дня він намагався силоміць приборкати власне розчарування і знайти якийсь оптимальний modus vivendi щодо цього неминучого зла. Іноді йому навіть подобалося розпити на дозвіллі з начальником нових співмешканців плящину-другу і повправлятися в англійській (з усіх трьох західних мов він, як колишній підданець Габсбурґів, найгірше знав саме цю). Чи, скажімо, зіграти з ним у шахи — сили гравців були приблизно рівними. Крім того, як йому здавалося, циклони і вітри залишалися такими ж, і зірки так само продиралися з-поза хмар на рухомому нічному небі, і пташині крики так само неприкаяно носилися в навколишньому цупкому повітрі.
Але одного дня його було просто приголомшено, коли, обурений черговим порушенням метеосуверенітету, він, пригадавши право першого власника, а точніше кажучи, спонукуваний підозрами, увірвався на заборонену територію, де в одному з відсіків застав обидвох — і свою дружину, й шефа шпигунів — у сплетінні тіл (отже, наш фільм із науково-пізнавального жанру перестрибує в мелодраматичний). За кілька днів (а головним чином ночей) вона все-таки покинула це місце назавжди (четверо гуцулів несли за нею її манатки полонинським схилом униз, потім білий газовий шалик востаннє майнув з-поміж перших дерев пралісу, як верхня половина приспущеного національного прапора). Йому так і не вдалося викликати перелюбника на дуель. Але він до нестями напився і того, й наступного вечора.
Поміж цими вечорами і вечором останнього зішестя Ангела Циклонів на полонину Дзиндзул він якось прожив ще з рік. Усе справді летіло до біса, горілка не давала, а відбирала, Гітлер приєднав чехів, і кожне нове розпорядження варшавського керівництва відгонило панікою та шахрайством, до того ж за всіма ознаками він підчепив сифіліс у котроїсь зі своїх рідкозубих любасок. Цього разу Ангел Циклонів не мав жодного шансу, хоча через тринадцять років усе виглядало майже так само: та сама полонина Дзиндзул, та сама трава, той самий осклілий погляд у небо, от тільки цього разу він виявився куди справнішим добровольцем, вистреливши в себе зі знанням діла і цілком добровільно.
Залишається думати, що після його демісії метеостанційні справи пішли ще гірше — залога просто порозлазилася хто куди, виснажена власною цілковитою непотрібністю, а можливо, просто незмовкаючим ревінням вітрів і пташиними криками. Як не дивно, але паралельно з цими подіями почалося згортання і сусідського закладу — виникало враження, ніби це місце цікавило їх лише доти, доки тут працювалося зі стихіями.
Останні сейфи з таємними архівами й аґентурними списками було вивезено в бік Трансильванії вже за кілька днів перед сімнадцятим вересня тридцять дев'ятого року. Пізніше була лиш велика і всепоглинаюча пожежа — горіли меблі, підлога, плавилися стіни, а разом із ними патефони, радіоприймачі, незліченні гербарії та підручники з російської мови, хоч саме зараз вони й могли б урешті стати в пригоді.
І так закінчується перша передісторія.
А для того, аби почалася друга, обгоріла руїна метеостанції мусить простояти неторканою десь коло трьох десятиліть. Хоча "неторканою" засильно сказано — так чи інакше з неї часом користали як не випадкові мандрівники, ховаючись від граду і снігу під рештками склепінь, то навколишні мешканці, розтягуючи по своїх потребах усілякі фрагменти і сегменти минулої цілості. Що діялося крім того? Хтось розпалював якісь вогнища з недонищених меблів, хтось кохався на ребрах обвуглених калориферів, хтось умирав від страху, наслухаючи вовче виття і, звісно ж, пташині крики.
У будь— якому разі, коли десь на зламі шістдесятих і сімдесятих цей терен відвідала спеціальна комісія з району, там панувало суцільне запустіння, а серед запахів переважали міазми.
Згадана комісія видерлася на самий хребет цілком неспроста: то був час активізації в роботі з молоддю та, особливо, підлітками; влада рад укотре звернула якнайпильнішу увагу на проблеми дозвілля дітей трудящих; надзвичайного значення надавалося спортивному та фізичному вихованню; олімпійський рух охоплював територію всієї країни, тож усюди відбувалися копіткі й мозільні пошуки молодих талантів для олімпійського резерву. Наші спортивні перемоги звістували й загальне торжество наших ідей. Зрозуміло, що і в зимових видах спорту ми були недосяжними. Хоча в окремих дисциплінах намітилося деяке відставання, подоланню якого було присвячено кілька розширених пленумів і селекторних нарад. Найгірше справа стояла зі стрибунами з трампліну, що їх вигадливі журналісти встигли окреслити метафоричним іменням літаючих лижників. Тож ідучи назустріч ітеде, комісія з району погодилася, що інтернатові з підготовки юних спортсменів-гірськолижників — бути. І бути йому розсадником наших немеркнучих перемог. (Певні підстави щодо таких крилатих сподівань і справді існували: місцеві гуцульські діти з раннього дитинства традиційно добре почувалися на гірських лижах, іноді заробляючи своїми трюками на жигулівське і куриво в усіляких приїжджих роззяв).