Бідолашна дівчина обмірковувала, що його робити. Вона конче має бути вдома до восьмої чи дев’ятої години. Інакше її рідні про все здогадаються. Можна було подзвонити додому, придумати щось, але перезбудження не сприяло логічному й холоднокровному мисленню. Жужа будь-що мала покинути це трикляте місце. У коридорі на стіні сумно хизувався надщербленою поверхнею телефон-автомат, очікуючи на свої дві копійки. Люся подзвонила Каті, яка мешкала у цьому районі.
– Катько! Мені потрібна твоя допомога… Принеси теплий одяг і взуття до… гінекології.
Катя не розпитувала, що до чого.
– Буду о пів на восьму.
– Добре! – Люся вплелася в радісне очікування.
Аби не викликати підозри про заплановану втечу, пацієнтка прогулювалася коридором, ні на хвилину не випускаючи з поля зору вхідні двері, в які час від часу заходили відвідувачі, що приносили передачі рідним. За п’ять хвилин до сьомої біля дверей з’явилася товста санітарка із зв’язкою ключів.
– Зачиняємо! – пробасила, проходячи повз пару молодят, що сиділи в кутку.
Відвідувачі заквапилися і почали цілувати своїх жінок.
У Люсі стало серце, вона підбігла до санітарки.
– Чому закриваєте? Як? На ключ?
– А ви думали, ваші кобелі цілу ніч тут вештатимуться? – прорекла чоловіконенависниця.
– А чому в сім? Чому, припустімо, не у вісім чи бодай о пів на восьму? – не вгамовувалася Люся.
Санітарка, не вважаючи за потрібне відповідати на такі тупі питання, мовчки подивилася на годинник і почимчикувала до підсобки. Уже з дальнього краю коридору почувся остаточний вердикт:
– За три хвилини повертаюся і зачиняю!
Люся вдивлялася в довгий коридор, звідки мала з хвилини на хвилину з’явитися ключниця, переводила погляд на останніх відвідувачів, за якими зачинялися двері. До приходу Каті було ще півгодини…
Жужа, вмить ухваливши ризиковане рішення, вискочила на засніжене подвір’я й дременула щодуху за трансформаторну будку навпроти входу до лікарні. Опинилася по кісточки в снігу. Чула, як за довгу мить зачинилися двері, як провернувся двічі ключ у щілині, почала відчувати тілом свіже повітря. Серце тріпалося, сльози душили, ноги мерзли. Дівчина стояла, хапаючи дрижаки, прикрита легким квітчастим халатиком, який видавався надто легковажним посеред лютої зими. Зненацька відчайдушність залишила її, Люда відчула себе нікому не потрібною, кинутою, обманутою, хворою. Їй заболіло всередині, ніби різонуло ножем, тоді вихлюпнуло, стекло цівками по оголених ногах, розтопило червоним білий сніг…
Подруга підійшла до дверей лікарні на десять хвилин раніше запланованого. Люся перевела погляд на неї, коли почула, як хтось щосили шарпає двері раз, другий. З-за будки донеслося: «Катя! Я тут!» – і Катя шмигонула на голос. Не на жарт злякалася, побачивши Люсю в такому жалюгідному стані, але нічого зайвого не питала. Жужа, обтерши пекучим снігом литки, вдягала лижного костюма, черевики на босу ногу і в’язану шапку, не переймаючись, як вона виглядає у чужих речах.
– Завтра тобі все привезу, – кинула й пішки подалася додому.
Перше, про що запитали батьки, коли увійшла до квартири, було: «Чому так пізно з роботи?», – й відразу: «Де твоє пальто?» І хоч Люся зовсім не думала дорогою про те, як виправдає свій зовнішній вигляд, на питання негайно знайшла відповідь:
– Після роботи вирішили піти на лижах покататися. Мені колеги дали костюм. Я дуже стомлена… Наганялася… Піду спати.
Уночі Люся прокинулася від того, що її била пропасниця. Температура зашкалювала за сорок. Нестерпно боліло всередині. Дівчина корчилася й затискала рота рукою, аби не стогнати. Перелом прийшов під ранок – біль стишився, тіло розслабилося, сон пом’якшав. Молодість врешті-решт перемогла.
Швеція
Микола з кожним днем перебування на борту плавучого притулку дедалі більше замикався в собі, не обтяжувався розмовами з похнюпленою дружиною. Бубонів прокляття, лежачи на верхній полиці, не звертаючись ні до кого конкретно. Час від часу брався вчити англійську, прикладаючись до шкільних підручників, які притяг із дому. Психологічна напруга та нерозуміння між подружжям підсилилось ще й завдяки тому, що чоловік не гребував відбирати у дружини її двадцять щотижневих крон. Гроші повільно, але впевнено перекочовували до його кишень.
– Потрібно мати бабло на кишені, – «по-фєнє ботав», відмовляючи Жужі, коли та просила видати п’ятака на купівлю шоколадного батончика.
На борту біженського притулку, по різних його закутках, стояли автомати з ласощами, чіпсами, пивом і напоями на кшталт кока-коли. І ті дрібні крони, які отримували біженці, закономірно мігрували в ці автомати. Саме через вітрину такого кіоску Людочка вперше познайомилася зі «Снікерсом», як їй ввижалося, найкращим взірцем людського винахідництва, божественним і неповторним продуктом, замінником будь-яких земних задоволень. З постійністю, гідною людини клінічно залежної, взялася виносити власну зарплатню та обмінювати її на цукерки. Складати «бабло на кишеню» чоловік вирішив саме після того, як тижневі Люсині гроші були «з’їдені» нею впродовж двох днів.
Після тотальної заборони вільного споживання ласощів жінка вмить склала таємний і мстивий план контратаки. Кардинальні дії полягали у вичікуванні моменту, коли чоловік засне. Зі звірячою гостротою слуху прислухалася зі своєї нижньої полиці до його дихання. Коли воно ставало рівномірним, коли не було чути жодного поруху, навшпиньках підкрадалася до піджака, який висів на цвяхові, вбитому у стіну, легенько, аби не зчинити шуму, запускала долоню в кишеню, неухильно дивлячись на чоловіка, вартуючи, щоб той не відкрив ненароком очі й не побачив її негідну поведінку. І ось, коли холодна п’ятикронова монета затиснута у жмені, жінка прожогом вилітає з каюти й мчить, не спиняючись, до заповітного «Снікерса».
Шоколад заковтує, не відходячи від апарата, раз по раз озираючись. Вона стоїть, зіщулившись, як невеличкий хижий звір. У такі хвилини сльози душать майбутню маму, але вона ковтає їх, солоні, перемішуючи з солодкою патокою, арахісом і товстим-товстим шаром молочного шоколаду.
* * *Люсю мали везти до лікарні на медичний огляд. Напередодні візиту ввечері вона неабияк насолодилася, похлюпавшись донесхочу в загальному душі. Їй, як єдиній представниці жіноцтва на кораблі, було видано ключ від душової, яким можна було замкнутися зсередини. Жінка чула, як до кімнати стукали й грюкали охочі чи то помитися, чи подивитися на оголену натуру. Вона лиш задоволено всміхалася та гучніше співала чудернацьку пісеньку, яка вмонтувалася їй у мозок, бо щоранку нав’язливо звучала з притулкових гучномовців.
Наступного дня прокинулася вдосвіта. Кімнатка ще не встигла добре освітитися сонцем крізь іржаву дірку-ілюмінатор. Почувши легкий стукіт у двері, бадьоро виборсалася з постелі. Цієї миті зрозуміла, що до лікарні їхати зарано. Стукотіння, що почалося легеньким шкрябанням, змінилося на гучне гамселення ногами по залізних дверях.
– Хтось стукає, – пошепки повідомила чоловікові, добряче перед цим потрусивши його за плече.
– То відчини. – Микола зі сну не зрозумів жінчиної тривоги.
Жужа вмить виконала наказ чоловіка. До кімнати увійшло двоє офіцерів поліції.
– Збирайтесь! – наказав один із них.
– Куди це? – обурився був Коля з верхньої полиці.
– Без коментарів, – лаконічно відповіли поліцейські й тут-таки вийшли у коридор.
Людочка кинулася до дверей, аби міцніше їх зачинити, але не змогла, бо страж закону вставив між дверима й опалубкою ногу в масивному чорному черевикові.
– Він тримає двері, – знервовано констатувала Жужа.
– Інструкція, – пояснив Микола, похапцем змінюючи одну футболку на іншу – чисту й не таку пожмакану, як нічна. Продовжував патякати, нацуплюючи штани: – Один турок мені казав, що шведи ось так приїжджають, коли мають перевозити в інший табір.
– У інше місце перевозить поліція? – Людочка мала рацію, адже поліція цим не опікується.
– Та біс їх знає… – випалив Микола перед тим, як залишити своє тимчасове пристановище.
Подружжя ще й не вийшло з каюти, лише відчинили двері, як поліцейські, троє вернигір, зиркнувши на руки українців, загули хором:
– З речами!
Людочка й Коля перезирнулися, чоловік похапцем завантажив розкидану білизну до сумки. Валіза лишалася нерозпакованою відтоді, як вони заселилися на баржу «Стокгольм». Надворі на процесію чекав традиційний для шведської поліції «сааб». «У них що, інших машин немає?» – подумала Люся з неприхованою зневагою, яка відкарбувалася в неї на обличчі.
Підійшовши до авта, поліцейські жестами наказали Людочці й Колі покласти руки на капот і розставити ноги. Обшукували-обмацували, наче у гангстерських фільмах чи бойовиках. Людочка, торкаючись щокою чистого гладенького капота, дивилася на один із ілюмінаторів плавбази, звідки за нею спостерігала адміністраторка біженського притулку. Її очі волошково-фіолетового кольору були наповнені сльозами, і, здавалося, шведка поглядом перепрошує у Люсі за те, що так і не змогла влаштувати їй зустріч із лікарем.
* * *У міському поліційному відділку під стіною яскраво-білої кімнати з великим пластиковим вікном сидить двійко розгублених мовчазних людей – Люда і Коля. Вони не розуміють, чому опинилися саме тут, що з ними робитимуть, які несподіванки чатують на них.
– Вони зачинили двері на ключ, – за двадцять хвилин цілковитої мовчанки Люся наважується порушити тишу.
– Не переймайся дурницями, – удавано спокійно відповідає їй чоловік.
– А якщо мені припече до туалету?
– То покличемо когось, – питання спантеличило Миколу, але він не піддавався на провокації дружини. – Усе! Розумієш, це все, – радісно зашепотів. – Тепер нам дадуть дозвіл, чує моє серце. Чи перекинуть до табору, більш придатного для життя. Ахмед мені розповідав…
Коля завчено переказував дружині історію Ахмеда-афганця, який їздив до товариша на північ Швеції в один із сімейних таборів. І які там дивовижні умови, і як там усі радіють життю, і таке інше. Людочка усвідомлювала, що ця розповідь – біженський міф, уквітчаний пахучими гіперболами, ліричними метафорами й нездійсненими фантазіями більшості втікачів. Розповісти притчу до кінця Миколі завадило втручання ззовні. Зі скрипом (чоловік і жінка від несподіванки виструнчилися) відчинилися двері, й до кімнати впхалися двоє абсолютно безтурботних, веселих юнаків, які не мали з собою жодного багажу. Один – типовий скандинав. Біляве волосся, блакитні очі, високий на зріст. Інший – повна його протилежність: маленький, в’юнкий, чорнявий, із очима-вуглинками. На вигляд їм було не більше двадцяти років. Люся відзначила, що мимохіть усміхається, розглядаючи цих двох. Микола, насупившись, дивився на сусідів із підозрою, бо вони заважали зосередитися на власних думках, галасували й борсалися, щипали один одного, цибали по кімнаті, відчайдушно сміялися. Нарешті Коля не витримав та, перекрикуючи гиготіння, звернувся до дружини:
– Якого рожна ми тут так довго чекаємо? – демонстративно постукав черевиком об підлогу, показуючи, що нервує.
– Депортації! – випалив російською блондин, у вимові якого відчувався сильний прибалтійський акцент.
Микола остовпів від новини, потім хутко рвонув до дверей, шарпонув – вони не піддалися.
– Так зачинили-бо навмисно, щоб не втекли, – повідомив інший хлопець, не припиняючи веселитися.
Микола підбіг до вікна.
– Зависоко, – по-філософськи серйозно сказав чорнявий. – Ти не хвилюйся так. Далеко не депортують.
– Лише до Суомі, – додав схожий на скандинава.
– Ми вже втретє летітимемо, – подивився на друга маленький.
– Летітимете? – запитала Людочка.
– Так! І, наскільки я розумію, не лише ми, а й ви. – У кімнаті стало дуже тихо. – За годину, – додав, поглянувши на годинник.
– Вони не мають права! – засичав сполотнілий Микола, у якого тремтіли руки. Після кількох секунд внутрішньої боротьби його бліде обличчя почало вкриватися червоними плямами. – Людко! – звернувся до неї пошепки. – Ану, симулюй пологи… Падай на підлогу, – наказав, не підвищуючи голосу, від чого цей наказ прозвучав як жарт.
Людочку вразила пропозиція чоловіка, але вона була так зацікавлена юнаками, що відмахнулася від надокучливого Миколи й пересіла ближче до хлопців.
– Люся! – простягла руку для знайомства. – А це мій чоловік, Коля. Ми з Союзу.
– А ми з вільної Естонії, – гордовито промовив білявий. – Немає такої країни – Союз. Є імперія. Рандо!
«Що таке «рандо»?» – думала, всміхаючись, Люся. – «Можливо, це естонською, наприклад, свобода чи воля, чи ще щось». Вона б іще довго міркувала, якби інший юнак не втрутився:
– Так його звати. Рандо – це ім’я. А я Петя (саме так і сказав, не Петро чи Пєтя, а Петя, як говорять в українських селах).
Жінка зацікавлено допитувалася, що таке депортація, як проходить і що за собою тягне. Петя натомість розповів свою з Рандо історію.
Рандо – стовідсотковий естонець, чого не можна сказати про Петю, прізвище якого Популос. Рандо звертався до нього не інакше, як Піотрас. Петя – грек. Етнічний, бо всі дев’ятнадцять років прожив в Таллінні. І ось трохи більше року тому він познайомився з Рандо на призовній комісії. Їх мали ось-ось забрати до війська, а вони не хотіли захищати чужу державу, хоч ти лусни. Після знайомства дійшли висновку, що косити від служби – занадто просто, а непогано було б дременути подалі від тоталітарних умов існування. Наступного дня, маючи детально розроблений план дій, спокійно поїхали до Карелії… в ліс… по гриби…
– Отак, пішки-пішки, дійшли до фінського кордону, – оповідку про нелегальний перетин кордону, кримінальний злочин, Петя викладав, як гумореску.
Рандо перебивав його, намагаючись і собі вставити слово.
– Через совєтів прочкурнули, а фіни пов’язали.
– Питають: що це ви, хлопці, тут робите? – вів далі Петя, не зраджуючи сатиричній манері. – А ми, як ті ягнятка: «Грибочки збираємо». Ну, вперше нас депортували назад до Естонії тижнів через два, – хлопець замислився й подивився на друга.
– А за півроку ми знову пішли. Аби цього разу нас не взяли, були обережніші. У Гельсінкі здалися поліції. Кажемо: «Ой, врятуйте! Нас у гарячі точки направляють, а ми не хочемо помирати за чужу державу», – сміються, хапаючись за животи.
– Нас везуть у табір. Ми там сидимо недовго. Тоді взнаємо, що нас ось-ось можуть назад турнути, бо з такими легендами тут тисячі сидять. Ну, Рандо десь довідався, що можна в Стокгольм завіятися. Ми й попхалися.
– Нас протримали півроку й два місяці тому вислали додому. Бо не було ніякої візи. То була друга депортація.
– Цього разу ми вже з візою приїхали.
– Але шведську візу фіг купиш, ми й придбали фінську. А самі знову до Швеції, де вірогідність залишитися вища.
– Та й країна не така рогульна, – виголосив Рандо.
– Рогульна? – перепитав Микола, який долучився до прослуховування естонської саги.
– Ну, фіни – лосі, – констатував Рандо.
– Лосі?
– Та яка різниця, – швидко промовила Люся й повернулася до перерваної розповіді. – Далі!
– Що далі? Тепер ми тут.
– Чому?
– Тому що віза у нас лише фінська, а ми у Швеції, – наголошуючи на кожному слові, розтлумачив Петя. – Думаю, у вас схожа історія.
– Так, – підтвердив Коля.
– Вони все правильно роблять, – розмірковував Піотрас. – Не мають права розглядати наші справи. Але ви не хвилюйтеся. На батьківщину ще не поїдете, – підморгнув.
– Будемо в Суомі, – хлопці плеснули один одного в долоню.
Людочка всміхнулася до чоловіка, але не побачила на його обличчі радості.
– Ти чого? Усе ж добре. Таки краще, ніж на тій баржі. На цій оптимістичній ноті двері до кімнати різко розчахнулися.
– Піотрас Популос! – по складах зачитав із папірця поліцейський, який зазирнув до кімнати.
Петя артистично послав повітряний поцілунок і вийшов. За кілька хвилин викликали Рандо. Микола почав нервово щось шукати в чималій спортивній торбі, крекчучи й стиха матюкаючись. Тоді випростався, простягнув Людочці половинку леза «Нива» зі словами: