Родик вигнаний на лютий мороз; дзвоник Шмулєвича стосувався його, а він викинутий у смолу ночі; може б, воно й трапилося інакше, повернулося на інше, проте – попіл ранку, дороги, дороги, дороги. Привабливі жінки воскоподібними манекенами вилазили з мерседесів, підібгавши довгі іскристо-сині сукні, блискаючи білими пухкими литками; цнотливо ступали, розвіваючи оболоки парфумів над головою натовпів, що вдихали ці важкі запахи, слухаючи виск автомобільних гальм як передпохоронний дзявкіт псюхи… І нічліжки, де вошва плодилася врівень люду… І кроки, кроки, кроки, що все настирніше нагадували, набирали подоби маршів. І вперше Родик виматюкався, пливучи слизькими від харкотиння, блювотини, наперлої відлиги вулицями, мов зірваний буй; і білим спалахом у голові розірвало, що тут, брате, нема чого шукати, бо загибель цих дорівнює загибелі інших. Усе зрівнялося: люди-посмітюхи, професори-збоченці. Тим ліпше для нього, тим гірше для них, – відпружинившись на лавці, смачно потягнув: «Трахані екзистенціалісти-концептуалісти! Ви, засрані шукачі давно знайденого!» Вічність у подобі зачумленого натовпу перед його зором відшатковувала кусень за куснем, угинала у глеєвидну масу закутів автобусних зупинок, що визміювалися нитками доріг, проторованих жовтими цідилами автобусів. Кроки, кроки, кроки парубіяк у зелено-рябому гакі, вже з нашивками на рукавах, де не добереш: чи то свастика, чи національний герб. Кроки, кроки, кроки… Його морило – на відлигу, а надвечір, зі знанням уже старого бродяги, він відчув, що візьметься на лютий мороз. Кроки… Кроки… Кроки… Кроки вибивали з його голови мрію: «Ти, видно, спиш; тихо здіймаються твої груди: мені так близько і далеко до тебе; видно, ти спиш з утраченою ніжністю, а сонце багряно заливає твої вікна. Ти спиш, судомно хапаючи чистоту зіпсованого повітря. Ось вони, перевалюються з боку на бік, – сите гайвороння, дріб'язок, забруднені голубки, сутенери із заяложеним бріоліном волоссям… Дорога, дорога, дорога… Ет, вони ладні розстебнути матню, вони дрочать на картини Рубенса, твої кавалери, бо такі, як ти, не дають їм тепла… А тобі хочеться тепла…» Злидота косувала, схаркуючи на лавку. Свіфтівські воші мали ту перевагу перед людьми, що вони воші. Зрештою, злидоті зазвичай стало вештатися біля тієї лавки, де, підібгавши ноги біля батареї опалення, витягував марення з дитинства, віддаючись на поталу місту; а злидарям смакувало спостерігати небо або обнюхувати клозетні отвори; жеброті до вподоби, за розвагу повторювати уривки фраз, коли з посинілих губ Родика зривається щасливий сміх, а вони той сміх повторювали, передражнюючи тріскотливими шпаками. А ще посипали йому, сплячому, голову вошами, що задля розваги поназбирували в металеві бляшанки з-під «Нескафе». Або кислоокий пес підбіжить лизнути вологим язиком; і коли Родик кликав на ім'я невідому, то двоє малолітніх обгризених екземою педерастів спробували його зґвалтувати. І малинове марево розлетілося світанковим розпачем: вони билися, кружляючи по майданчику, розштовхуючи калік і цікавих, рипали кулаками, троє знеможених голодом і холодом людей у цьому виталищі знеможених душ, кинутих напризволяще, сплетених у липкий клубок. Нарешті одним ударом – випадковим і різким, під щелепу, – Родик звалив високого і худого, з чорними пронизливими очима хлопця, і той упав, хряпнувся головою об чавунну урну, розлупивши череп, мов шкаралупку горіха. Родик, чвиркнувши по теплих мізках і крові, що парою сходили на лютому морозі, з колючим світлом у голові подався навпрошки дорогою, що вела від вокзалу до здутого в рудих випарах міста, що вже гуло на пізню ніч, полускуючи фіолетовими та червоними спалахами трамваїв, електричок, гуло підземками, мов велетенський шаманський бубон. Він не відчував ні огиди, ні страху. Це набрякало в ньому щось нове, свіже, яке він уже приживляв у собі й усвідомлював як непомильну аксіому буття, – але чому тоді така куца людська пам'ять? Це місто. І він його любить; він завоює його і ту пещену дерихвістку, стерво з пляшечкою пива, – щури навхрест перетинали дорогу, шмигнувши перед очима клубком смердючого тепла… Країна… країна… країна… Країна надувала груди жабою пагорбів, проколюючи небо хмародерами, – країна, країна, країна, обшмарована грозами, перебита нудотою неонових реклам, психоастенічним вибухом сифілітичної лихоманки, розцяцькована СНІДом, – тонким перламутровим сяйвом на дротах втішаючи заблудлих янголів, які впали восени, під важку Покрову. Ех, країна… країна… країна… З алебастровою шиєю, об'їденою жовто-червоними виразками екземи, двоє поліцаїв, червонопиких, розпашілих у передчутті празника, – різдвяна ялинка побрязкувала скляними кульками, і світло падало згори, то горіхове, то малинове, то враз тріпотіло синіми ілюмінаціями, – мертвого тягли до «воронка»: пробували стягнути з нього ще зовсім нові штани, під непорушним поглядом обідраного волоцюги, що переминав у руках важкі кавалки розм'яклої глини. Один поліцай, опецькуватий, з прогнутим лобом, хряпонув по хребту мертвого, щоб розігнути, щоб краще було стягувати дорогі вельветові штани; він ще для певності – чи не живий – пострибав; нарешті йому це вдалося, і він, похихикуючи, матюкаючись, ще поштрикав києм зад покійного: «Ти диви, він ще бздить…» Гільмедов, високий, зареготав, виплюнув жуйку, – з розкосими очима, напівказах-напівтатарин; а Родик невідомо чого плакав, син інтелігентів, нащадок зотлілої шляхти, вивергав із себе, мов блювотину, надуманий світ, розмазуючи своє обличчя по опуклих, як риб'ячі очі, вітринах, ще не відаючи, що доля зведе його з Гільмедовим, аби вкінець знищити те, що він плекав з дитинства. А зараз він плакав, набираючись легкості, – поліцаї тягли за ноги мертвого педераста, розтягуючи кров і мізки по асфальту. А Родик важчав, слухаючи страдницький голос Паваротті з приймача… Може, воно там… Там… десь приховане… Не плач, плач, плач, по всій землі кладеться плач: Гільмедов з коротуном, не дотягнувши мертвого до фургона, здерли решту одягу, зважуючи на руках здобич: «Ет, падліна, видно, десь жопою заробив або вкрав, скатіна, цікаво, хто його довбанув». Нарешті, вони поділили одяг. Якраз вчасно, бо придибав військовий патруль. Родик сплюнув. Це не дитячий плач. Це ревище озвірілого чоловіка, в якого болить у нутрощах; безконечність шляху не лякала його, а змушувала йти. Від телефонної буди до зупинки, гріючи руки в паху, на животі. З пам'яті не йшли очі Гільмедова, вузькі, як у комишевого кота.
І здавалося, пси підспівували голосу його серця. Паморочило голову. Дощ і холод сікли зиму. Рікою пливе білими півмісяцями в очах дохла риба; дим над водою, дим над небом, дим від багать жеброти, від заводів, від червоних одноповерхових кварталів. Спочатку все скидалося на перевтому; але він кинув погляд униз, де вантажівки товкли брунатне місиво снігу та людського лайна, а вночі вітер перетирав це на пилюгу, розвіюючи широкими крилами вулиць; відкривалося, що скоро квітень, апрель у народі. Ще йому приходило на згадку проїдене джаргою місячне сяйво міста опівночі, де блідавість плечей, марші сходів заліплені сміттям, а хрипляві голоси пацанви, обкуреної і обколеної, витягують сумної чужинецької пісні; для нього то не більше, як клубок, непосильна справа, що заперечує власне існування. Лункі голоси патруля змушують його ціпеніти. Упродовж, видавалося б, довгих років, тижнів, днів, хвилин, секунд він думав про Люську і про те, що оволодів нею силоміць: з якоюсь щемкою втіхою він оповідав про це доктору Шмулєвичу. Перед зором постійно поставала картина за картиною, жахливіша за попередню, – йому б скаламутніти в голові, але навпаки – у Віталія щось міцнішає, ніби на щось провидче він дивиться: чорний креп ночі серед білого дня, дощ із бурею падає на дахи, мокре лахміття пугачів, а над покійницями – гачкуваті постаті плакальниць, і бурла води від намулу й крові в Шовгенисі. І треба спробувати щосили натужити нашу уяву, щоб уловити порух думки і душі цього чоловіка: напевне, він бачив перед собою шлях і був певний того, що той шлях зветься справедливістю та свободою, – але в його уяві засмічений, мов на тому цвинтарі, де треба розгребти, дати лад, щоб люди погледіли іскру того, що мудрі бородаті мужі нарекли істиною. Напевне, він не міг дати ради думкам, а ще більше – ходу діям, – на ту пору всі як ошаліли, мов злякані кролі, спостерігали за нечіткими п'яними маршами колон парубіяк у зелено-рябому гакі, дитячим лопотінням, пережованим Європою в тридцятих: пробуркувалася країна, затягнута в гумову сплячку смерті. Плакати з гаслами Мао, Леніна, Гітлера височіли під одним прапором, над головами вчорашньої босоти, чиї батьки – вчорашні ключники й аптекарі; вони цмулили пиво, посипаючи сіллю вінця, картавлячи, виставляючи проти сонця свої далеко не арійські профілі; зовсім як там, вони, осоловіло глипаючи очима, гепали кухлями пива. Переляканий обиватель біг до телефону: слава Богу, наші співвітчизники навчилися справно приймати рішення. За хвилину-дві підкочувало телебачення, і цей гармидер, розчарування, схлипи, зачаєні прокльони швидко летіли сірим променем на екрани. Іноді чийсь розсудливий голос, здебільша високопоставленого клерка, що картає їх по-батьківськи, говорить цим хлопчакам: що воно було, подивіться навкруги, озирніться, треба чогось новенького, свіженького; а вони на те: почекайте, там ото сонце на спаді, хай тільки-но пройде благодатний дощ, і ви всі наспотички побіжите до нас, але пізно буде. І Віталій думає: мо', справді проґавив свій зоряний час? Перед ним мокрий гудрон дороги, – понуривши голову, він скнів з таким виразом, начебто своїми довгими руками хотів зупинити рипучий вселенський порух світового пожарища, а значить – історії. Астрологи передрекли щось страшне, бо Юпітер бомбардували метеорити, а Марс, переполохавши місцеве обивательство, заскочив у якісь ворота, зовсім йому не призначені; на жовтому цупкому аркуші бюлетеня місцевих астрологів світлина одного з пророків майбутнього, – розкарячивши ноги, мовби готовий кинутися у бійку, склавши на грудях руки, уткнувши клинок борідки, він пропікав читача жагучим поглядом. Тут є про що подумати, і він білими ночами тихенько з'їжджав з глузду, бездумно гортаючи праці вождів, і від безвиході квилив пораненим звіром. Іноді він сходить на поверх нижче, гнаний самотиною, диким звіром невідомого, що піднімає перед його зором світло або темряву наступного дня, мов хто умисне задер завісу, – поверхом нижче Віталій тиснув дзвінка до помешкання жінки, ім'ям котрої ніколи не цікавився, вона мешкала тут, займаючи одразу чотири кімнати, і в спальні її чисто та світло. Вона в очікуванні самої вічності спить до полудня, доти, доки бронза сонця не запрозорить шкіру, пробіжить масними виблисками, сповзе на плечі, зігріє лоно, випростані жертовно ноги; і пані лінькувато скидає оком на вузьке, схоже на ілюмінатор вікно спальні. Вона не бачить снів. Світ у неї чорно-білий. І снить ця жінка чимось дивним, радше вичитаним із книжок, про щасливу любов, білі пароплави, у сновиддях своїх блукаючи вулицями невідомих міст, котрі нагадують то Лондон, то Париж, то Вашингтон. І вона цілу вічність чекає, змінюючи коханця за коханцем, – товстобокими, підбитими тваринками вони перевалюються з боку на бік, маленькі гидотні казанови, з голубенькими пігулками закордонного виробництва у потаємній кишеньці; вони приносять серед лютої зими троянди, червоніші від людської крові, од яких більше тхне тальком і формаліном, аніж коханням. Це частина їхнього великого самостверджувального плану на клаптику землі чи наразі дістався гори той план, в наростанні. І вона більше навчена випещувати своє тіло, а коханці дріботять ніжками, і в тому, напевне, нема термінової необхідності, або й так – за строгим лімітом, вирахуваним за ранжиром зайнятих посад. Здебільша коханці хроплять у м'якому кріслі задовго до любовних пестощів. Вона задивляється на себе, натягуючи трусики перед древнім срібним дзеркалом, що його туманить подих неминучої старості, і лукава кошача посмішка лягає тінню на блідувате од випитого шампану лице. її час від часу – досить настирливо – запрошують до нічного клубу, з рулеткою, зі стриптиз-шоу, з баром, де продають розбовтане на Малій Арнаутській шотландське віскі або «Смірнофф»; там ще є вільні кімнати нагорі, де повиводили блощиць і протруїли повітря справжнім французьким дезодорантом. Вона згоджується, повертаючи ліворуч голову, торкаючись строгим підборіддям плеча, ковзаючи загадково усміхом і затуляючи широкими, опашистими віями – лише на мить – трохи порожнуваті очі, якщо не сказати більше: тоненькі галочки згасаючої хтивості ховаються за тим природним заборолом. Чарівна музика лунає на холодних по-зимовому вулицях, а вони йдуть під руку з підстаркуватим добродієм до авто, мило переповідаючи кумедні історії з крихтою правди із життя своїх знайомих. Тут нічого сказати, – щоправда, купи сміття, смердючі закути обминати з кожним днем все важче, все довше, а гаманець надто спорожнів, аби на кожне «дай» жебрака кидати абиякий дріб'язок. Заплющимо на це очі, бо ми не моралісти.
Власне, вона може цього не помітити по дорозі назад, важка од випитого; млосно втягуючи прохолодне повітря (знову осінь?), вона недбало притискатиме до себе, вдаючи розгублену дівчинку, жмут білих чутливих, із білими м'ясистими вухами пелюсток лілей і сумно, піднімаючи груди тривожним подихом, думатиме, що ці квітки зів'януть десь позавтра. А коханці, коханці перевалюються кабанчиками, труться боками біля її дверей – тягнуть знову до освітлених, мов трупарні, кабаре, де лампи яскраво вистрілюють безколірними блискавками, то переходять у малиновий, то чорний морок першостворення світу западає у залі, випорожнюючи й без того пусті голови. Це дратує, їй двадцять чотири роки, вона вродлива, але не певна своєї вроди. Вона відверто нудьгує. Ця хвороба опосідає її, коли за тиждень біля її дверей проходить замалим не кабінет міністрів. Всього вдосталь, дещо вона навіть пересилає додому, так далеко, що пам'ять вириває лишень запацьорені шибки та бусола над загнилим од давності ставком. Іноді їй вдається обдурити саму себе; тоді вдає, що вона в пошуках праці: у неї з'являються чорні провали під очима, кидаючи тінь загадкового і витонченого, нещодавно підміченого нами або вами виразу; тонкі пальці, де видно голубі жилки, з облузаним манікюром дрібно тремтять, перебираючи шлейку сумочки. Вона рвучко заходить в ошатний офіс із мармуровими колонами, бо чогось так задумалося, спало на думку добродію N, і не за браком досвіду, а він мав якісь культурні знання з архітектури, щось із природознавства, а головне – колись у початковій школі, а потім у ПТУ проходив за підручником історію Стародавньої Греції; отож вона проходить між мармуровими колонами, кидаючи винуваті погляди довкруж, зі знанням одразу вирізняючи дріб'язок; натомлено зітхнувши, сідає у зачовгане крісло і стулює ноги, заголивши кругле коліно у строгій чорній панчосі, і погляд нічого не промовляє – жодного натяку, – лишень втрачена ніжність та білий відчай.
Віддамо належне тій добі – пережити б або дожити цей час, – її відразу помічають. Вона за легким, ледь помітним порухом голови присадкуватого добродія, в якому вичитує
далекого свого земляка, йде до нього, і за півгодини, сьорбаючи каву, вони розбалакують, не те щоб як давні знайомі, але досить тепло, напрочуд сімейно і по-домашньому. Отож вона п'є каву з добродієм, що вибудував цей новий Парфенон, з паном, нікчемно обдуреним, зіпрілим у малиновому піджаці, з витертим блідим обличчям, де загніздився, вкручений повтором часу, страх перед майбутнім; тоді несподівано і рвучко, паленіючи, але з досвідом у таких справах, пані робить добродію мінет, запиває ковтком «Боржомі» антибіотик, клацає защіпкою сумочки і йде, полишаючи лоскотати кошлаті ніздрі густим серпанком польських парфумів. У коридорі вона комусь зверхньо посміхається, перехоплює візитку, з лету назначає побачення, але час невблаганно обрізає її роки – вона забуває, де та вулиця, який трамвай прямує маршрутом, звідки тільки-но повернувся. Вдома пані підраховує гнучкими пальцями грубі банкноти, кладе до нічного столика, й істерика безсонних ночей її не проймає: снодійне, найменш токсичне, запите ковтком десять разів профільтрованої води, відносить пані в теплі обійми демона ночі. Зранку вона, щоб розбуркати себе й апетит, ковтає натщесерце пігулку вітаміну С, закрапує очі якимось зіллям, чистить – рівно півгодини – зуби, залазить у ванну, париться, напівсонна, розрожевіла, з кожним порухом губки геть забуваючи про вчорашню пригоду, – їй багнеться чогось іншого, але вона не знає, чого. Вона п'є чай після ванни – аж до вечора, напівлежачи, курить, поставивши попільничку, обклавшись рожевими подушечками-думочками. Вона так довго нудьгує, бездумно продивляючись телевізійні новини. Там вона вишукує давніх і недавніх знайомих, дивуючись крізь нудьгу, підмуркуючи пробудженому жіночому марнославству: як ото вона могла спати з таким ідіотом, дарма що міністр, ха-ха-ха! – радше він міністр балалайок.
Тоді вона з нетерпінням рветься до телефону – за хвилину пальчики з гладенько відшліфованими наманікюреними нігтями терзають білі контакти кнопочок: вона видзвонює давню подругу і втомленим, ледь не жагучим голосочком сповіщає, що бачила, уявляєш, такого от зама, чи пома, чи вріо міністра; якого? ти що, голубонько, а того року, пам'ятаєш, як він… З того кінця дроту нарешті розпачливо ахкало, і подруга, видно, була настільки дурна, що одразу, з ходу запропонувала пустити його в ліжко, позбавляючи приємних хвилин спілкування нашу недавню знайому; подруга цокотіла, що економічна криза зжерла всі її заощадження, з цим почалися непорозуміння: чомусь пропали знайомі і друзі й таке інше, мені б, золотце, твоє щастя, не придурюйся. Наша знайома, муркаючи, лагідно обриває подругу, цмока в трубочку зі словами «там хтось прийшов», і завітає в гості, «але ніякого лесбійського кохання», – подруга злегка затинається, «ні, вона вже забула, і їй не до цього, ну, пока і цьом». Пані повертається до телевізора, закурює чергову цигарку «Давідофф», але за півгодини на неї находить щось; вона намагається його спекатися, аж мимоволі їй широко роздуває прозорі ніздрі відчуття чергової пригоди. І що їй – у послужному списку пані кришнаїтський монах, кілька буддистів, не виключено, що не один юхтовий негр ділив із нею ложе, а ще, може, не виключено, індійський князьок із берегів Гангу: пройдена дорога, що зі смаком згадується, – ох, екзотика проглянутого фільму, тільки вона затямила одне: що там, за далекими морями, ніхто не чекає, яка б вона заворожлива й гарна не була.
Обслуговуючи, прошу вибачення, кохаючись із міністром, чи замом, чи помом, вона до точності повторює рухи, інтонацію голосу, десь зливаючись у безмежних просторах пам'яті з тим, що колись звалося щастям, і пані впевнено експлуатувала оте давнє, так, аж міністр, зам, пом зама пускав соплі і засинав щасливою дитиною, не згадуючи про свою мегеру дружину. Потім? Надто шаблонно, грубо, нахабно, так здуру можна загнати все людство, поділивши на солдатів і проституток, жіночок, зобов'язаних народжувати вже стрижених клишоногих бійців. Ні, шановні, це стиль життя, вимушений, але за будь-яких умов дає задоволення. Проти цього не попреш; тут несила чіпляти якісь ізми… А ми й не хочемо… Ну, то коли буде час і натхнення, поговоримо окремо на цю лоскітливу тему.
І в неї вирішувалося на користь міністрів, навіть колишніх, – що воно буде з цими стриженими хлопчиками, вчорашнім, так би мовити, гумусом, – може, їхні авто оздобляться гербами, на кшталт англійських карет у енному сторіччі, а мо', їх догризатимуть щуки в запліснявілих водоймищах Київського та Черкаського морів, зашитих у пластикові торби, що їх тупоголові кримінальники гачками витягуватимуть з муляки; невідомість завжди лякає людину – ту, що летить «боїнгом», мандрує пішака, сидить і канючить милостиню у підземці чи в черговому офісі. Тріск новеньких зелених банкнот забиває лущання самотини у вікнах. Але були ще істотніші причини – це свята маса чутливості, що надихала її перемогу: так, у пані ще живе жінка. Ці стрижені хлопчики з опущеними загрозливо чолами на перших порах запалюють її до щасливого реготу, але далі насувається інше – вони віддаляють кипучою енергією її молодість. Інша справа – міністр. Першим ділом міністр прудко, як для тоненьких ніжок, шмигає до кухні, – черевце у нього туго обтягнуте жилеткою: він нюшить, торохкотить бляшаночками, скляночками, занурює палець у слоїк зі сгущеним молоком, облизує білим шерехатим язичком (вона-бо знає, що язик як наждак); сумним поглядом зляканого мопса дає знати пані, щоб вона зателефонувала куди слід. Він всідається, зручно вмостивши відвислого задка в одне з крісел, соваючи в нетерплячці ручками й ніжками, ковтає липку слину, а хвилини тягнуться непомірно довго, – нарешті, ось нарешті під'їздить лімузин, і драбкуватий молодий чоловік – у три заходи – заносить печене, смажене, запломбоване, закручене до кімнати; пані мляво, під прищуватим колючим поглядом добродія міністра, що розстібає вже жилеточку, кинувши прямо на підлогу піджачка, – ух, який сибарит, – розпаковує.