Порожнеча сонячних днів вилиняла від тугих ударів східних вітрів. Повітря спорожніло од крику птахів. Осінь видалася холодна, рано опав лист. Пустка тих днів, із сонцем у високому бузковому небі, мережана павутинням паморозі, кликала духів з його маленького, крихітного минулого, що набирало для нього маленької зачовганої назви – рідна домівка. Одна згадка про пагорби, сірі рівнини, жовті кручі, що зринала в пам'яті тільки з товщами води й низькими посвистами вітру: короткий спалах уві сні, подібно до спогаду, наїжачував жахом волосся. І йому часто снилися довгі рожеві свині, білі підсвинки, які ходили на задніх ратицях; і той день, коли його з Родиком звільнили з патронату, малювався довгою строкатою стрічкою похорону, що залазила одним кінцем у зелені ворота металургійного заводу, іншим – губилася десь біля хижі Ничипора. Але цього не досить; мало що нагадувало дійсність, принаймні, як він те хотів бачити: яка вона була насправді. У повітрі тхнуло, й воно було присмачене квартирними анекдотами, базіканням по ринках, барах, кав'ярнях, редакціях газет, де висиджували зади вчорашні студентки (що їм поміняти б фах на більш древній), летіло булькання з розкритих ротів, щілини їхніх власників від надмірно вжитої кави не затулялися, оте булькання падало у бездонну синь вічної ріки вічного міста, що може лишень лякати – війна. Народ збуджувався, прів од натуги в закутках, де були пейджери, теле– й радіоточки, – слухали новини, запобігаючи пророкувати, що скоро навалить і в нас, а то он за границею. Мокрі лоби, підняті брови, обтріпані довгими балачками губи підраховували кількість закуплених макаронів, олії, пачок маргарину, масла, сірників і солі. Це навіювало на нього тугу. Безликість такого ось життя відкривала перед ним панораму безперспективності.
Йшло оте життя чередою, наступаючи глупотою ночі, і марив він дивними, аж до млості у шлунку, видивами. Радше то була розвага, аби не справжні епілептичні напади, що загострювалися й заскакували несподівано десь у гадючій товкотнечі підземки, де він розчулювався через розпачливих, по-інфантильному сопливих дідів: завтра, коли вдарять морози, вони мертимуть, як маленькі сірі мухи, спокійно віддаючися смерті, перед цим крадькома випиваючи кожного тижня на заощаджені гроші келишок коньяку або горілки. Так отож, перед тим як піт окропить чоло, не відоме нікому зі смертних плетиво образів вийде з розвернутого черепа.
Йому вдалося усамітнитися у сквері. Можливо, окрім мене, його ніхто й не бачив, – зіщуленого на лавці, під розкидистим американським кленом, загубленого у світі клишоногих бабів, рахітичних від народження, їхніх дітей із безтямними поглядами, що здригалися від гуркоту жовтих автобусів, хрестилися на поодинокі пари патлатих гіпі або панків. Цей світ підманював його дурманливою силою вижити за будь-яку ціну і випорожнював його нутро. Іноді перед тією лавкою крокував військовий патруль, – молоденькі хлопчаки погравали автоматами, голодно, але зовсім по-іншому пасучи навсібіч очима. У кварталах западала темрява. Переходами пхалися мовчазні перекупки, що пропонували пачку цигарок або «девочку».
Віталій волооко, ошелешено дивився на все це, бредучи навмання, начебто в пошуках учорашнього дня, де яскравими карнавалами розливалися мітинги, де вибухали пристрасті, готові стрясти країну і його, саме його винести у світ того дивного царства справедливості. Може бути: аби менше наївних людей, то не було б у цьому світі стільки горя? Хто його знає. Зачинившись у комірчині, він занурювався в креслення, віддаючи геометричним конструкціям, де все чесно й чисто, більше часу, складаючи стародавнім більшу шану, ніж навколишньому. У ті дні він закрижанів від самотини, слухаючи кумедні теревені Саньки про вічну любов. Це загострювало трагічність. Здавалося, ось вже кінець, зовсім, але тут чувся лункий, холодний і бадьорий до здорового цинізму голос доктора Шмулєвича. Він радів навіть з того, що чує голос Шмулєвича, розмазуючи по грудях в'язкий піт, прозорі соплі під носом, тупо гортаючи забуті й занедбані пошарпані книженції, гортаючи цупкі сторінки допотопних журналів з інженерії, будівництва, гелікоптеробудування.
Ревище мітингів з роззявленими горлянками чорних майданів, збіговиська підпільників із писанням прокламацій по кухнях, а то й по клозетах – відходили в минуле. Принципи віддавалися на поталу безпринципності. І Віталія зносило. Прийшов час, сонце великої політики, – марші з гучномовців, радіо і телебачення, змінили мигдалевий смак, мідний глас війни, як тільки ця бравада була перебрана сильними світу цього. Війна знайшла прихисток у затишніших кулуарах, – зараз переймалася, доповнювалася, уточнювалася що лівими, що правими. Щоправда, робилося це мудро, і дати раду, де воно ліве, де праве, рідко в кого ставало розуму. Зміна подій застала Віталія, мов того пса на осонні, балією окропу; він просиджував у комірчині, тупо дивлячись у темряву; він завішував вікна, щоб не бачити, як міняється пора за порою. І тоді він годинами думав про Шмулєвича, ніби кращого нічого не знаходив. Перемішуючи сором, сльози люті з відчаєм, він дивувався обізнаності Шмулєвича у всіх життєвих, політичних, світських сферах; його било до пропасниці від холодного цинізму доктора, що враз випирав тонкослізним сентименталізмом недорослого вбивці; чарувався затятою самовпевненістю, попри безталанність, жити легко, з присвистом. А ще дивом проймало рівне спілкування з сильними світу цього. І гаряча хвиля обурення від несправедливості застрягала розпачливим криком у горлянці. Він годинами, зачинившись, молив Бога про друге Пришестя, про з'яву нового Гната Лойоли, про навернення усіх антихристів. Упавши навзнак, кроплячись дрібним потом, Віталій бачив дивні спалахи вогню, руді полотнища сарани й моровиці, гори людського трупу, над якими ширяли чорні круки, підхоплюючи на крила людські душі. Віддати належне – чоловік він був побожний. Заклякав у кутку і просив усіх святих навернути людей до миру. Прийнявши католицтво, він щодня ходив до костьолу, відреставрованого поляками, але так хитро, щоб пропустити службу. До ксьондзів, як і до православних попів, ставився упереджено, а пізніше – з недовірою. Іноді страх перед сподіяним розтинав його навпіл, шугонувши зляком перед відповіддю, перед холодом вічності; він городив купи виправдувальних промов, вплітаючи туди різні науки, проте вранці дух його крижанів, гордовито дивлячись на вчорашнє, мов на сон.
«Фарисейство», – глибокодумно і коротко він говорив. І тупа злоба проїдала мозок, відчай кидав вулицями, проганяв малярійною лихоманкою хребтом Хрещатика. Тут його приваблювали підземні переходи, що в народі називають «трубами». Тут він зазнайомився і потоваришував із Лящем, товстуном у заношеному зеленому плащі, безрозмірні кишені котрого вміщували по буханцю хліба, пляшку й півблока цигарок місцевого виробництва. Горопаха, такий же як і він. Вони разом ходили на безлюдні мітинги, вночі писали листівки, збиваючись до гурту, сперечалися, проте доба вже поклала карб, що його він пізніше назвав «лихою годиною мого народу, коли…». Лящ менше переймався такими речами. Вони через це і лаялися, бо Віталій ставав чимдалі нестерпніший. Нудьга й порожнеча підігрівалися розвоєм мрії. Його балачки про справедливість викликали у товаришів шалений напад реготу. А Лящ, червонопикий, був з усього задоволений, – невдаха-поет, що спромігся полишити кілька вузів, зажити слави неприкаяного модерніста, невтомного шукача пригод, місцевого джиґуна в гурті прищавих студенток; згодом Лящу, вже коли сонце його пішло на скін, вдалося зліпити щось докупи, вийти на люди в ореолі правдоборця. Таланту Лящеві дійсно не бракувало. Проте вайлуватість його межувала з марнославством. Марнославство, як та смерть, крокує поруч – воно ліпить привиди революцій, масонських лож, військових заколотів, щоб насамкінець вилитися в реальність. Останнім часом Лящ тільки й говорив про безліч чуттєвих утіх, якими кишить життя. Це Віталія наштовхувало на роздуми всілякого штибу А здебільшого його мучила гризота душі. Він спохмурнів, якось подався в плечах, волосся рідшало, зір притуплювався за сидінням до ранку над тим чи іншим трактатом. Забачивши Ляща, тягнув за обшлаги засмальцьованого плаща до комірчини, вилазив на стос книжок, вибухав: «Революція! Вона запалить висохлі мізки нашої нації! Вона підніме, розвіє нове знамено справедливості. Безкровна революція – цього ми повинні добитися, йдучи в народ. Хто, як не ми, Лящику, піднімемо, просвітимо зубожілий народ?! Скажи…» Лящ ховав до кишені надгризеного пиріжка: «Так, так, побільше здорової люті». І вони нишпорили, вишукуючи людей, до себе подібних, або в яких хоч промайне мара справедливості.
Настирливо, як той гнійний жук, що розгрібає лапками послід, обридливо, з жахом набуваючи досвіду, влазив Віталій до різних політичних угруповань. Перед ним відкривалася яскрава панорама вбогості. Шукачі справедливості мали одне обличчя, – видавалося, ніби хтось невидимий накупив або викроїв однакових штанів, а горопашна природа без розбору сипонула пригорщі запалених, струмуючих кварцем адреналіну очей. Вожді їхні нагадували висушених біблійних китів, готових проковтнути п'ять мільйонів Йон; запалі щоки рухалися, мов боки витягнутої на лід рибини, вони підозріло нюшили новоприбулих, наче вигнані з античного пекла цербери, і в комп'ютерних мізках уже вкладалися одним рядом сіоністський заколот, сексуальна неповноцінність, ослабла, проте ще дужа рука Москви. Вони ходили, світячи випнутими колінами, всі, як один, заклавши руки за спину, холодні, повні торжества значущості, тримаючи голову на тонких шиях, обмотаних зміями шарфів, з вухами, повними вати й сірки, дослуховуючись до своїх підлеглих, що, здавалося, зовсім не потрібне. Іноді до гурту вскакував дженджик у білому костюмі, затиснувши брунатну течку під пахвиною, – на вождів падала безликість, адреналін зі шкідливою, з медичного погляду, швидкістю плинув заіржавілими каналами. Вони підскакували, виструнчувались навшпиньки, дотягувалися до плеча.
Молодик, розстебнувши ґудзики на жилетці, розкинувши ноги, обтираючи піт, оповідав щось довго й заплутано, зовсім без змісту. Віталій сторожко ловив кожне слово, а щойно дженджик поглинався грою, – зіскакував з місця й горлопанив про рівність, братерство, об'єднання нації, про аналоги безкровних революцій. Що правда, то правда – говорив він з неабиякою майстерністю. Кити витягували хустки, потай шмаркалися, косячи поглядом на прибульця в костюмі з течкою. Дженджик схвально кивав головою, вклякаючи, дивився на Віталія, потім ледь помітним порухом підкликав до себе вождя, в якого підборіддя ховається за рожевим випещеним зап'ястям. Цієї миті Лящ видає розпачливий крик смертельно зраненого оленя, – за півгодини молодий чоловік у білому костюмі повинен влаштувати мініатюрний бенкет, «фуршет». З гуркотом поруйнованого рейхстагу мрії падають із черепа в шлунок Лящеві. Він заплющує очі, гризе пальці, а спершу намагається забитися до кутка. їх, спочатку чемно, а далі буцаючи в спину, виштовхують на вулицю. Взимку така річ для Ляща була немислима. Тут він скидався більше на філософа-натураліста, проте на високе слово Лящ здобувався лишень у поезії. Віддамо, пролітаючи над цим містом, йому належне. Причмелено збуджена ця дивна пара чвалала холодними й ворожими до синяви вулицями, розгрібаючи строкатий натовп. Лящ задивлявся на огрядних, задастих молодиць, цмокав язиком «ти ди, яка в неї срака»; пара ця пірнала в морок підземного переходу. Там, у гущі невдах-учителів, скелетоподібних від виснаження й голоду аспірантів, п'яниць-літераторів, калік з різними ступенями інвалідності, Віталій з Лящем виливали жовч образи.
Тут, виставивши пляшку горілки, можна до сходу сонця наступного століття започатковувати нову релігію, називати себе Джузеппе Гарібальді, Че Геварою, Томасом Мором або на лихий кінець – Грушевським. До хрипоти, випльовуючи разом із слиною цілі кавалки промов, гасали, ошпарені, переходом, зазиваючи, закликаючи, ненавидячи й люблячи. Днями, пересичені голодом і холодом, вони вирушали в свою безконечну подорож чорними нутрощами міста. У більш-менш пристойних місцях, тобто в кав'ярнях та забігайлівках, де сопух комбіжиру й коньяку мирно уживався, з нього реготали, бо Лящ, гнаний марнославством, цим вічним двигуном усіх джиґунів, прилаштовував здорове своє тіло до берега якоїсь молодиці. І Віталій подався в народ. Різноколірне, пекуче для очей лахміття ринків, з баговинням товкотнечі люду, вже зваблювало під кінець осені іншим. Його зацікавила таємниця людської душі. Зовсім виснажений, – западало сонце у зиму, стягуючи в довгий лет птахів, – він заходив до пані, що мешкала в розкішних чотирикімнатних покоях, аби послухати її кволі балачки про невідомий світ нової знаті, заможних і багатих людей. Врода цієї пані не вражала його. Віталія зацікавила таємниця людської душі. Той світ, про який пані, приглушена тютюновим димом, оповідала, проходив повз нього кольоровою плівкою. Часом у балачці пані забувалася, доходила до таких подробиць, що, якби був на його місці Лящ, то не забарився б цибонути в ліжко. Пані напівлежала, уткнувши пухку щічку в кулачок, золото засмаглої шкіри проти нічної лампи видавалося Віталію восковим. Вона не говорила про безконечність болю, про відчай, проплакані очі, про зламані мрії, – бо впевнена була, що цей чоловік її не чує. їй було нудно з ним, проте це збавляло вечори, а то й ночі. Журним голосом вона проводила Віталія дикими садами, пробуркуючи свідомість, щоб розколошкати в ньому самця, але тут була зовсім інша історія. Той, кого вона зустріне, борсався на цю годину в смертельній агонії, без усякого сподівання вижити; його, без надії на рятунок, виловили рибалки, що били острогою рибу. Вона оповідала про чоловіків, яких любила, яких ненавиділа, за яких обставин вимушена була лягати в ліжко. Але це не відкривало таємниці.
Він вичавлював короткий, мов черв'ячок, спогад про Люську; далі стояла стіна, і розбити ту кам'яницю в нього не було бажання. Поволі, скрегочучи зубами, він виправлював пам'ять – скнів за кресленням. В якійсь брудній, подібній до буди залізничника кав'ярні його можна було застати, згорбленого, за дивним заняттям: як малює на білих серветках та клозетному папері гелікоптери. На останні гроші, щоб притлумити самотину, йшов до кінотеатру, на ті часи збезлюділого. Тут терлися поодинокі пари закоханих, тхнуло кислотою поту й сім'ям. Жаске дихання, чаклування рухів, голосів, готових стлумити власне збудження, з рипом відкривали для нього ще невідому силу цього життя. Він спробував познайомитись з маленькою, як мавпочка, в'єтнамкою – відчув жах, справжній німий і дикий жах, що пролізав у всі пори, розсипав тисячі душ ацетиленовим вітром над стійбищами людського кишла, бив дробом у гнійники людських вікон. Він, не дочекавшись кінця сеансу, з розстебнутими штаньми, під матюки контролерки, кинувся східцями на мокрі вулиці, розмахуючи руками, кличучи Шмулєвича. Він борсався сльозливими вулицями – кидало із закапелків в обличчя мокрі газети, листівки, лускали у вухах злинялі знамена різних кольорів. Він задихався у ядушних випарах. Тоді вперше, окутаний несподівано сизою хмарою, він дістався під'їзду, укоханий спокоєм, що розігнав кривавий холодець з-перед очей, – побачив неосяжний простір, на ньому корабель, а на палубах ходили люди, манекенні обличчя з дірками ротів хилиталися прямо перед очима; відтак він одійшов далеко, в голубі простори і побачив мармурові східці, а по них піднімався чоловік, одягнений у чорне, гарний з лиця, – але обличчя, очунявши, Віталій не запам'ятав.
Він ладен позбутися того, – з дня на день займало його щось тривожне: підбиралося від паху, солодко крутило кістки, й він почав заглядатися на жінок. Його проймав потяг до жіноцтва, зайнявши уяву білим спалахом; проте Віталій примудрявся прикрутити це до липоти подій. Він блукав по місту, хекаючи, з пагорба на пагорб, у пошуках нових облич; він жадібно ловив кожен порух, шелестіння спідниць, вечірніх суконь; вухо ловило модуляції голосів, – запам'ятовував, втесував до пам'яті, як вони стояли: обіпершись чи розставивши ноги, випнувши в радості живота; чи йшли, зігнуті горем, турботою, злиднями, освітлені ліхтарями й місяцем під вітринами або по довгих коридорах казенних приміщень, де тхнуло дорогою шкірою крісел, цигарковим димом, одеколоном; у затишних валютних кав'ярнях, куди він потрапляв завдяки Шмулєвичу, губили свій шал і погляд; магазин коштовностей відкрив крижаний спалах їхніх очей – це й зовсім несподіванка. Його не цікавили їхні прекрасні очі, розрізи, гідні поетів Середньовіччя; стегна, груди, що чекали його рук, уст. Віталія займало – що ними рухає? Де той рушій, що кидає тих, які дали клятву одним, у ліжка до чужих чоловіків; як їм вдається за допомогою рожевого шматка тіла шугонути на саму вершину зіпхнути заплилого у власному смальці політика? Оце колючкою вп'ялося в мозок, проштрикнуло свідомість, стало найболючішою темою. По закінченні університету він дістав таке-сяке місце інженера в напівприватній конторі й дрібну платню, – але, привчивши себе до життя зовсім не побожного, він став витрачати заощаджені на кіно, на сніданках і вечерях гроші по дешевих борделях, де тхнуло блювотиною, дешевим вином, сивухою. Його зігнуту постать, натомлену, загибілу, схололу, що здавалася над столиком масною плямою, у вельветовому піджаку, притрушеному на спині лупою, – радісним писком зустрічали повії. За півроку економлячи, а здебільша користуючись своїм природним умінням подобатися, він перепробував усіх в окрузі. Проте таємниця людського існування ще більше запнула очі. Він нюшив майданчиками, дубів під дощем, під бадьорі марші недоростків у рябому гакі; захеканий, мов проповідник сектантської церкви, який відшукав ключ до істини, летів у смердоту завулків, ближче до студентських та робітничих кварталів, де пара брудними клубками од вивареної картоплі та іржавих оселедців зависала над червоними горбами домів, як і впродовж кількох минулих століть, – зазирав сорокою до гурту замусолених, куцих піджачків, у розкриті викоти домогосподарок, зачаровано задивлявся на їхні каріозні роти, слухаючи музику лайки, беззмістовне торохкотіння, прокльони, брудні, як у бродяг і вантажників. Він пив з їхніми чоловіками сивуху – очі їхні, залиті жовтим перегаром, злякано тремтіли цятками зіниць, як потрапляли на кістяки балконів, завішені пелюшками, латаним ганчір'ям, рейтузами; кислий протяг ворушив на облисілих тридцятилітніх черепах кущики волосся, схожого на куряче пір'я.