За якийсь час потяглися соснові ліси.
Директор лікувався в старому, побитому часом санаторії. За словами Ольги, його тут тримали ледь не примусом, оскільки старий весь час вимагав роботи і суспільної завантаженості. Мав він, за словами знову ж таки Ольги, героїчну біографію та складний характер, тому зі мною, попереджала вона, в нього цілком могли виникнути проблеми. Я напружився, проте діватись було нікуди.
Санаторій оточений був рідким лісом, навколо тяглися соляні болота, в яких плавали хворі, ображені й упосліджені.
Ми проїхали крізь браму, завернули до головного корпусу.
Ольга залишила свій скутер і пішла вперед. Я, розглядаючи хворих, потягся за нею. Хворі мені не сподобались.
Дивились на мене з підозрою, відходили вбік і перешіптувались, показуючи на нас із Ольгою довгими худими пальцями. Від соляних боліт несло мулом і пекельним вогнем. В реєстратурі Ольгу знали, радісно закивали до неї головами й повідомили, що Гнат Юрович не в настрої, що цілий ранок комизився, снідав погано, обідав зі скандалом, до сортиру не ходив і загалом поводився сьогодні як мудак, зрештою, як і вчора і позавчора. Порадили бути обережними, не повертатись до старого спиною і, побажавши успіхів, зачинили перед нами своє віконце.
Ольга рушила санаторійними коридорами, я, озираючись на хворих, що визирали із маніпуляційних кабінетів, намагався не відставати. Стінами розвішано було дивну наочну агітацію, в якій застерігалось не перегріватись на сонці, не переохолоджуватись у воді й не займатися сексом без контрацептивів. Секс без контрацептивів малювався агітаторами як щось господу неугодне, щось таке, після чого тебе відлучають від церкви й забивають камінням на зборах партактиву. Загалом після подібних плакатів сексом не хотілося займатись узагалі — ніколи і ні з ким.
Палата Гната Юровича знаходилась на другому поверсі.
Ольга твердо постукала у двері, прочинила їх і зайшла досередини. Я зібрався з духом і теж зайшов.
— Добрий день, Гнате Юрович, добрий день, дорогий! — защебетала Ольга до старого, котрий лежав у ліжку під вікном, підбігла і радісно цьомкнула його в блискучу лисину.
— Драстуй, Олюню, драстуй, онучко, — Гнат Юрович потягнувся слинявими губами, намагаючись потрапити їй у щоку. Враз кинув на мене підозрілий погляд: — А це що за слимак із тобою?
— Це Герман, — відповіла Ольга, — бізнесмен.
— Добрий день, — привітався я, не відходячи від дверей.
— Бізнесмен? — недовірливо перепитав Гнат Юрович. — Ну, чорт із ним, з бізнесменом. Розповідай, як справи, — повернувся він до Ольги.
Ольга почала розповідати про якісь їхні справи, про спільних знайомих, про ситуацію на ринках та біржові операції, а я тим часом розглядав старого. Виглядав Гнат Юрович бадьоро, був рухливий і озирався довкола з ленінською лукавинкою в очах. Мав щедру лисину, приправлену сивими припалими кучерями, обличчям йому кошлатились грізні брови, ніс був гачкуватий, і коли Гнат Юрович говорив, то десь у районі черепної коробки хижо поскрипувала вставна щелепа. Одягнений був у коричневий офіційний костюм, на вилогах піджака прикручені були значки передовика та учасника якихось профспілкових конференцій. У костюмі, під яким виднілась білосніжна накрохмалена сорочка, Гнат Юрович і лежав на розстеленому ліжку. На ногах у нього стриміли гумові пляжні капці, які дещо контрастували зі значками передовика. Зі значками і в коричневому костюмі схожий був на письменника Вільяма Бероуза, якого прийняли до лав Спілки письменників. Поруч із директором, на синьому, грубо пофарбованому табуреті сиділа велика цицькаста санітарка, яку Гнат Юрович називав Наташею і над якою він відверто знущався, не соромлячись стороннього ока. Наташа, втім, чітко дотримувалась партійної субординації, терпляче подавала Гнату Юровичу його ром у залізній кружці, набивала тютюном срібний кальян, зганяла з голомозого черепа метеликів, розтирала якимись французькими парфумами старечі ноги і забирала у нього з рук порнографічні журнали. І все це без жодного слова, навіть не дивлячись у наш бік. У палаті було ще два пасажира. Один лежав напроти Гната Юровича, був товстий і весь час задихався. Мав банькаті очі і дивився на свого почесного сусіда заскочено, ніби охуїваючи від його нахабства та безкарності. Одягнений був скромно — в смугасту лікарняну піжаму й теплі гетри. Тримав у руках газету, з-під якої час від часу боязко, втім, зацікавлено, озирав Наташу.
Третій мешканець палати лежав ближче до дверей, жодних ознак життєдіяльності не подавав і, здавалося, загалом уже помер. За запахом я навіть міг припустити, що смерть настала днів зо три тому. Втім, я міг і помилятись.
Коридором тим часом чулись скрадливі кроки й підозрілі шепоти, хтось зупинявся під дверима і завмирав, намагаючись розчути нашу розмову. Загалом, від самого початку, щойно опинився в стінах санаторію, почувався я вкрай насторожено, бажаючи щонайскоріше вирватись на волю з цього крематорію.
Ольга все намагалась перевести розмову на наші проблеми. Скаржилась старому на наїзди з боку кукурудзяників, оповідала про старих іспанок та корумпованість в ешелонах влади. Проте Гнат Юрович кожного разу з'їжджав із теми, роблячи вигляд, що не розчув чи недозрозумів сказаного, пив свій піратський ром, боляче щипав Наташу і закидався якимись колесами, від яких очі його ставали радісними й рожевими, мов у пса на поганій фотокартці.
— Гнате Юровичу, — зрештою не витримала Ольга. — Я вас дуже прошу. Зробіть це для мене.
— Для тебе? — здивовано подивився на неї старий. — Але ж це не тобі потрібно, а ось йому, — показав він на мене. — Бізнесмену.
— Так, Гнате Юровичу, — я поспішив щось сказати. — Я теж вас прошу.
— Якого чорта? — старий, схоже, свідомо провокував мене. — Що ти просиш, внучку?
— Гнате Юровичу, — я підійшов ближче. — Ви ж знаєте мого брата.
— Ну і що? — старий був незворушний. Ольга у відчаї стискала губи. Наташа непомітно відставила вбік кружку з ромом.
— Я подумав, — продовжив я, — раз уже ви працювали з братом, може, ви й мені допоможете.
— Чому я маю тобі допомагати, внучку? — Гнат Юрович дістав із кишені піджака старі окуляри в роговій оправі, натягнув їх на носа й уважно мене обдивився.
— Ну, ми все-таки в одному бізнесі.
— Це ти в бізнесі, внучку, — перебив мене старий, — ти.
А я на відповідальній посаді. Розумієш?
— Розумію.
— Я, щоб ти знав, пенсіонер республіканського значення. І я на партійній роботі з 52-го року, ти розумієш, що це значить?
— Приблизно.
— А ти говориш — у бізнесі, — заспокоївся старий, раптом вихопив із-під Наташі кружку з ромом і вилив його собі межи вставні щелепи. Після чого задоволено відкинувся на подушки й розслаблено подивився на Ольгу.
Я зрозумів, що справи складаються не на мою користь.
Потрібно було щось робити.
— Гнате Юровичу, — підійшовши, сів до старого на постіль. Той не чекав такого поводження й боязко підібрав ноги. — Дозвольте мені сказати, всього п'ять хвилин, добре?
— Ну-ну, — старий відсунувся до стінки, притискаючи до грудей порожню кружку.
— Можна мені ковток? — я потягнувся за кружкою. Гнат Юрович ураз якось обм'як і покірно віддав мені посудину. — Налийте трішки, — я простягнув кружку Наташі. Та запитально глянула на старого, але налила-таки в кружку з темної пляшки. Я випив усе одним ковтком. Ром став у горлі, мов клубок волосся, я важко ковтнув і заговорив, довірливо схиляючись до старого. — Гнате Юровичу, дайте я вам скажу, і потім ми підемо. Ви знаєте, я справді не дуже давно в бізнесі. Ну, себто на цій відповідальній посаді. І стажу в мене жодного, якщо говорити відверто.
За великим рахунком, не можу навіть сказати, що мені ця робота подобається. Весь цей бензин, він же токсичний, ви ж самі знаєте, правда? Тому до чого я веду? Якби справа була лише в мені, я би давно все це кинув і поїхав би звідси куди подалі, ви розумієте?
Старий затряс головою.
— Але якось так сталося, що справа не лише в мені і, так чи інакше, потрібно тепер усе це розгрібати. Тому що так чи інакше, йдеться не лише про мене. Йдеться про якісь важливі речі, важливість яких я для себе, можливо, ще не до кінця розумію, але ось дивлюсь на вас, Гнате Юровичу, і відчуваю, що є в цьому щось таке, від чого не можна просто так відмовитись.
Гнат Юрович глухо клацнув щелепами.
— Розумію, що я вам, скоріш за все, не подобаюсь, більше того, можу зрозуміти, якщо захочу, звісно, причини цієї вашої дурнуватої, Гнате Юровичу, настороженості — я не в бізнесі, не маю досвіду, ви мене взагалі не знаєте, у мене навіть немає стажу партійної роботи, але чорт забирай, Гнате Юровичу, невже обов'язково потрібно мати партійний стаж, щоби не обісратися в критичній ситуації? Невже для цього справді потрібен партійний стаж, скажіть мені?
— Кружку віддай, — тихо сказав на це Гнат Юрович.
— Що? — не зрозумів я.
— Кружку, кажу, віддай, — повторив старий.
Я простягнув йому його посудину, він сховав її під подушку і замислено зняв окуляри.
— Схоже, ти непоганий хлопець, — сказав перегодом. — Признаюсь чесно, я тебе недооцінював. Добре, — він діловито плеснув у долоні, і в очах його знову спалахнула запекла ленінська лукавинка. — Я допоможу тобі.
— Дякую, — полегшено видихнув я, проте Гнат Юрович не дав мені видихнути до кінця.
— За однієї умови, — додав він. — Зіграєш зі мною в скраклі.
— В що? — не зрозумів я.
— В скраклі, — повторив Гнат Юрович, задоволено спостерігаючи за моєю розгубленістю. — Ну, в городки.
Улюблена гра академіка Павлова та графа Толстого. Ти як ставишся до графа Толстого?
— Позитивно, — відповів я.
— Ось і прекрасно. Виграєш у мене — допоможу тобі.
Програєш — іди з богом і не заважай мені лікуватись.
— А можна якось допомогти мені без скраклів? — перепитав я про всяк випадок.
— Ні, внучку, — строго відповів Гнат Юрович. — Без скраклів — ніяк не можна.
Я озирнувся на Ольгу. Та лише розпачливо закотила очі. З-поза її спини зловтішно визирав пацієнт із газетою. В куточку розмірено розкладався третій невідомий.
Потрібно було робити вибір. Скраклі, подумав я, скраклі.
Зрештою, що цей старий може мені зробити, на моєму боці молодість і завзяття, на його — лише партійна дисципліна.
Я вирішив ризикнути.
— Добре, — сказав я, — скраклі — то скраклі. А не обдурите?
— Що за розмови, внучку, — діловито відповів Гнат Юрович, легко зістрибнув на підлогу і заметушився кімнатою. — Скраклі! — закричав енергійно. — Скраклі!
Він раптом перемінився, куди й поділись його нервовість та нещодавня невпевненість, він увесь якось підтягнувся, наструнився, мов бойовий пес, і нипав палатою, витягуючи звідкись із-під померлого сусіда черевики для гольфа та чорну бейсболку з білими літерами NY.
— Скраклі! — викрикнув старий, відчиняючи двері потужним ударом гумового капця. — Хай нас розсудить спорт!
Двері розчахнулись, і назустріч Гнату Юровичу висипав гурт пацієнтів, котрі, схоже, підслуховували нашу бесіду й були в очікуванні забави, які тут, можна припустити, траплялись не надто часто. Ставили вони, поза сумнівом, на Гната Юровича, він був їхнім фаворитом, на мене вони лише кидали глумливі, сповнені скепсису погляди.
Весь гамірливий натовп одягнений був у лікарняні халати й спортивні костюми, хтось мав фронтові ордени, на комусь були порвані в боях гімнастерки. Чоловіки з костурами шкірились жовтими сточеними зубами, а жінки з гіпсовими пов'язками на руках посміхались густо нафарбованими ротами, які робили їх схожими на клоунів-убивць. І весь цей клубок хронічних болячок покотився в санаторійний сад, поза старі корпуси, де між яблуньками натоптано було досить-таки просторий ігровий майданчик. Ми з Ольгою та Наташею поспішили за пацієнтами, Наташа несла в одній руці інгалятор для старого, а в іншій — оббиті залізом палиці, за допомогою яких ми й мали з'ясувати стосунки.
Вся моя рішучість та бойова налаштованість швидко розсмоктались і вивітрились. Ольга кидала на мене стурбовані погляди, проте мовчала, не бажаючи, певно, мене вкінець налякати.
В саду між яблунями вже розминався Гнат Юрович, ловко закидаючи ногу за голову і по-котячи прогинаючись у густій траві. Він мене відверто лякав. Чи слід говорити, що по-справжньому я в ці самі скраклі ніколи в житті не грав. Усе, що мені було відомо про цю гру, хіба те, що нею, крім графа Толстого та академіка Павлова, захоплювався Володимир Ілліч Ленін, що, чесно кажучи, жодного оптимізму не додавало.
Всі зайняли свої місця. Ми з Гнатом Юровичем, Ольгою та Наташею стояли на бойовому рубежі, а група підтримки розсипалась садом, збираючи скраклі й розставляючи їх у належному порядку. Гнат Юрович діловито підійшов до Наташі, взяв у неї якісь кислотні карамельки, закинув їх до своєї залізної пащеки, перемолов бронебійними щелепами і взявся пояснювати правила гри.
— Слухай сюди, внучку, — сказав, погойдуючи палицею. — Все дуже просто. Граємо п'ятнадцять фігур. Хто вибиває перший — той і чемпіон. Хто програв — за тим приходить податкова.
— Дайте мені фору, — попросив я.
— Чорта з два! — відгукнувся Гнат Юрович і ступив на бойовий рубіж. — Фігура перша, гармата! — закричав він у гущавину.
Під дальніми яблунями заметушилась група підтримки, старі доходяги щурами зашмигали в траві, вибудовуючи для нас гармати.
— Давай, внучок, з богом, — сказав Гнат Юрович і відступив убік.
Я взяв у руки палицю. Ну, що ж, подумав, зараз подивимось, чия візьме.
Перша кинута мною палиця зарилась у пісок, навіть не долетівши до цілі. Натовп із того боку радісно залементував, передбачаючи швидку перемогу свого улюбленця.
Тож другу палицю я кидав, орієнтуючись скорше на їхні голоси. Снаряд злетів у небо і соковито вліпився в потилицю якогось доходяги. Той квакнув і завалився в пісок.
Його тут-таки відтягнули під яблуні, кидаючи на мене озлоблені погляди.
— Ну що ж, — сухо промовив на це Гнат Юрович. — Непогано для початку.
І він хвацько запустив палицею в повітря. Палиця зробила дивовижне півколо і, круто спланувавши, розвалила вибудувану гармату. Гнат Юрович перейшов на півкін і другою палицею докінчив почате.
Після чого переможно озирнувся до Наташі й викрикнув у червневе повітря:
— Фігура друга — виделка.
Виделку швидко було споруджено. Далі гра продовжувалась у тому-таки дусі — я розганяв своїми ударами пацієнтів, оббивав яблуневі гілки, примушував ветеранів сновигати травою в пошуках снарядів, а старий легко вибивав усі свої фігури, щоразу більше входячи в азарт.
Час від часу до нього приступала Наташа, він вдихав із інгалятора якісь дивні пахощі, від яких рука його ставала твердою, а око — гострим. Якийсь еліксир молодості був у цьому інгаляторі, щось він робив зі старим, щось таке, від чого почесного ветерана плющило й підривало, і він легко вибивав скраклі, мов чужих курей із городу. Я ж, як не намагався, як не надривався і не злився, не міг нічого вдіяти — палиці мої летіли куди завгодно, лише не в ціль. За якийсь час першу партію було ганебно для мене завершено.
— Друга партія, друга партія! — радісно замугикав Гнат Юрович, і травмовані пацієнти теж радісно підхопили цей переможний спів і знову почали вибудовувати фігури.
Я підійшов до Ольги. Вона тяжко зітхала й відводила очі.
— Германе, — сказала, — як для Сороса, ти хріново граєш у скраклі.
Я не знайшовся з відповіддю і знову взявся за палиці.
Другу партію я програв ще скоріше. Старий тішився й підстрибував на місці, калічені пацієнти оточили його звідусіль і радісно кричали, вітаючи з тріумфом. Я і собі понуро підійшов до Гната Юровича. Той обтирався махровим рушником із зображеним на ньому Міккі Маусом і намагався заковтнути якісь довгасті пігулки салатового кольору.
— Ну що, внучку, — сказав, лукаво мружачись, — усе по-чесному?
— По-чесному, — змушений був визнати я.
— Приїжджай ще.
І весь натовп знову радісно заголосив. Я потиснув його стару, відполіровану роками та партійним стажем правицю і розвернувся, аби йти.
— Ей, — раптом окликнув мене Гнат Юрович. — Бізнесмен хуїв. Ти що — так і поїдеш? А як же справи?
— Я ж програв, — відповів я.
— Йди сюди, — наказав Гнат Юрович.
Я підійшов.
— Що це в тебе?