Почали знімати. Горбань одягнув білизну, розмір був не його, білизна сповзала. Гавриіл запропонував йому не скидати мотоциклетні рукавиці і кєпарь, так навіть еротичніше, сказав він. Робота відразу ж не пішла, Марта нервувала, горбань нервував, Віка злилась. Гавриіл не витримав і влаштував скандал, що ви робите? — закричав він, ви сюди чого прийшли? — закричав він знову, я що — маю це робити за вас? — запитував він жінок, і жінки йому не заперечували. Горбань у цій ситуації зовсім розгубився і не знав, куди подіти свої довгі голі руки в мотоциклетних рукавицях. Він стояв посеред широкого ліжка, мов гриб-боровик, збоку стояли Марта і Віка й боязко дивились на його горб. Врешті Марта розплакалась, схопила свій одяг і вибігла зі студії. Віка теж схопила свій одяг і побігла за нею. В студії запала тиша. Гавриіл схвильовано мовчав, видно було, що конфлікт його збентежив. Валюня сидів у кутку і намагався не дивитись у бік горбаня. Горбань поправив кєпарь і підтягнув мотоциклетні рукавиці. Ну, добре, нарешті сказав Гавриіл, давайте, Віктор Павлович, звернувся він до горбаня, ми вас підзнімемо, а потім я змонтую. Давайте, спочатку сцену в кабінеті профспілкового лідера. Вони з Валюнею взялись за стіл і витягли його на центр. Горбань допомагав. Усе, сказав Гавриіл, працюємо — і ввімкнув камеру. Так, кричав він, Віктор Павлович, ви заходите в кабінет. Це кабінет вашого профспілкового лідера. Але ви заходите туди в шкіряній білизні. Тому вас розривають внутрішні протиріччя, ви чуєте — внутрішні протиріччя! Ви починаєте задумливо гладити усе своє тіло. Ні — усе не треба, гладьте свої руки. Ніжніше, Віктор Павлович! Так, тепер лягайте на стіл! Валюня, допоможи йому. Клади його на стіл. Та не на живіт!
Віка догнала Марту вже на сходах, та йшла, натягуючи на себе свої майки і блузки, шнурки на її кросівках були розв'язані, а наплічником своїм вона нагадувала залишеного в студії горбаня. Почекай, крикнула їй Віка, почекай, вона підбігла до неї. Я не буду зніматись із цим горбанем, сказала Марта, розмазуючи сльози, у нього цей горб, він такий… такий підозрілий. Да нормальний горб, сказала Віка, не плач. І нахилившись, стала зав'язувати їй шнурівки.
Послухай, сказала Віка, допиваючи портвейн, якщо ти підеш, я теж піду, без тебе я зніматись не буду. Чому? — не зрозуміла Марта. Тому що ти мені подобаєшся і без тебе я зніматись не буду.
А що ти будеш робити? — запитала її Марта. Вони сиділи на підлозі, двері балкона були відчинені, починалась свіжа травнева ніч, портвейн закінчився, грошей у них не було, робота у них була стрьомна. Знайду інше заняття, сказала Віка, піду офіціанткою в піцерію. Чому в піцерію? — не зрозуміла Марта, краще вже зніматись в італійській порнусі, сказала вона, — ніж продавати італійську піцу. Яка різниця відповіла Віка, і почала повільно стягувати з неї одяг. Стягла жовту перуку, стягла блузку, стягла майку, стягла спідницю. Єдине, довго не могла розшнурувати кросівки.
Наступного ранку Гавриіл пішов на мирову. Сказав, що погарячкував, попросив вибачення і пообіцяв виплатити аванс. Робота на знімальному майданчику поновилась. Валюня з горбанем викотили ліжко. Гавриіл дав короткі вказівки, значить, так, сказав він, знімаємо сцену ліричного переосмислення головної героїні. Головна героїня лірично переосмислює останні події у своєму житті. Профспілковий лідер допомагає їй у цьому. А я? — подав голос горбань. А ви? Гавриіл повернувся до горбаня, ах ти чорт, про вас я зовсім забув. Валюня, крикнув він, дай Віктору Павловичу канделябр. Значить, так, Віктор Павлович, беріть канделябр у праву руку, а в ліву, а в ліву, а в ліву нічого не беріть, а краще візьміть канделябр двома руками. Тільки не впустіть його! Ну що, звернувся він до Валюні, подобається? Валюня подивився на вибудувану мізансцену. Він на боровика схожий, сказав нарешті. Ну да, не погодився Гавриіл, де ти бачив боровика з канделябром?
Віка повернула її обличчя до себе, зніми ти цю дурнувату перуку, сказала тихо, ти що, злякалась її подружка, — це ж костюм, але Віка схопилась за перуку і діловито її зняла. У неї було коротко стрижене волосся, Віка перевернула її на спину і почала стягувати з неї тісну шкіряну білизну. Ти що? — перелякано прошепотіла подружка, краєм ока спостерігаючи за канделябром, що нависав, текст говорити не будеш? Давай краще трахатись, сказала Віка і повісила перуку на канделябр. Толя, покликала Марта Гавриіла за кілька хвилин, потрібно продовжувати? Бо я вже скінчила. Я теж, розгублено відповів режисер.
Так чи інакше, знімальний процес успішно завершувався, Гавриіл знімав останні сцени, в основному з горбанем, він то покривав його чорною фарбою і примушував зображувати горбаня-мавра, то чіпляв йому знайдені серед дитячих декорацій крила, просив залізти на стіл і гладити там руки, то посипав його грузинський кєпарь штучним снігом і знімав національну зиму, врешті, матеріалу набралось достатньо, і Гавриіл взявся за монтаж. Марта переїхала жити до Віки, Віка відводила її щоранку на зйомки дитячої ранкової програми, брала її наплічник і чекала в коридорі. Горбань отримав аванс і купив для своєї таксівки нову підвіску. Друзям він розповідав, що знімався в серіалі про італійську мафію.
Одного разу Марту викликав до себе директор телекомпанії. Додому вона повернулась пізно, зла і заведена, сука, почала кричати, мудак! Що сталось? — запитала її Віка. Мою програму закривають, кричала Марта, сука-директор! Чому закривають? — не зрозуміла Віка. Місця немає в сітці! Вони туди спонсорів вставили. Це все директор-сука. Він зі мною переспати хоче! Ну так що за проблеми? — не зрозуміла Віка, переспи, та і все. І далі будеш розповідати про зубну пасту. Та пішла ти! — образилась Марта. І що тепер? Що тепер, відповіла Марта, що тепер — отримаю бабки за фільм і звалю. Куди звалиш? — не зрозуміла Віка. Куди-небудь, у ту ж таки Італію. А я? — запитала Віка. При чому тут ти? Марта нервово запустила кросівок у куток кімнати, впала на канапу і, замотавшись у ковдри, швидко заснула.
Зранку зателефонував Гавриіл, попросив терміново прийти, дописати сцену. Обіцяв віддати бабки. Віка з Мартою прийшли, Гавриіл нервово бігав по студії, скручуючи кабелі. Горбань плутався у нього під ногами. Ах ти чорт, бідкався Гавриіл, ах ти чорт, завтра студію звільняти, а в мене ще сцена одна не дописана, давайте-давайте, кохані, переодягайтесь. Віка з Мартою неохоче натягли на себе шкіряну збрую. Гавриіл ввімкнув камеру. Горбань взяв у руки канделябр. Значить, так, закричав Гавриіл, знімаємо сцену сердечної подяки головної героїні. Головна героїня усвідомлює, від якої життєвої помилки її врятували друзі та колектив, і відчуває до них сердечну подяку. Працюємо!
Віка підійшла до Марти і обережно торкнулась її плеча. Марта напружилась. Віка спробувала повернути її до себе, але та нервово прибрала її руку. Віка схопила її за плече, але Марта відступила назад. Тоді Віка різко потягла її до себе, розвернула і зарядила з правої по фізіономії. Марта скрикнула і закрила обличчя руками. Віка вдарила ще кілька разів і вибігла зі студії. Горбань сконфужено крякнув. Марта плакала, ховаючи обличчя в долонях, врешті подивилась на Гавриіла, ти що, спитала тихо, усе це знімав? Знімав, розгублено відповів Гавриіл. І що? Гавриіл якийсь час подумав. Нічого, сказав він задумливо, нічого. Особливо цей канделябр…
Одну копію готового фільму Гавриіл віддав Валюні, для замовників. Другу копію, разом із відсотками, відніс директору. Директорові фільм сподобався, єдине, спитався він у Гавриіла, — що це в тебе там за грузин із крилами? Італійці за фільм заплатили, але програму боротьби з українською проституцією згорнули як нерентабельну. Валюня вступив у партію регіонів. Гавриіл на отримані від фільму гроші купив нову камеру і підшився. Через півроку сам вирізав торпеду і знову запив. Ще через місяць записався на курси анонімних алкоголіків. Ще за деякий час знову розв'язав. Потім знову підшився. Продовжувати?
Марта виїхала до Туреччини, збиралась звідти перебратись в який-небудь італійський бордель. Новин від неї не було. Віка хотіла влаштуватись у піцерію, але її не взяли через її пірсинг. У вересні в підземці вона зустріла горбаня. О, Віктор Павлович, зраділа Віка, давно вас не бачила. Горбань теж зрадів, сказав, що працює тепер касиром в ігрових автоматах, запрошував пограти на одноруких бандитах. А з нашими, спитався, ти бачишся? Ні, відповіла Віка, Валюню по телевізору часто бачу, а так нікого. А Марта тобі пише? — поцікавився горбань. Ні, відповіла Віка, не пише. А мені пише, сказав горбань і дав їй адресу турецького готелю, в якому зупинилась Марта. Віка довго думала, а потім написала їй листа. Лист був такий:
В дитинстві ми з братом колекціонували різні «дорослі речі», він старший за мене на два роки, і все це насправді вигадав він, йому це було більш цікаво. Ми копались у важких валізах на горищі, наповнених різним мотлохом, зламаними речами, розбирали гори сміття, вишукуючи для своєї колекції нові експонати. Влітку горище прогрівалось, ми жили у старому двоповерховому будинку в центрі міста, разом із нами там жило ще кілька родин, і кожна родина вважала за потрібне знести на горище старі речі. Двері на дах були вибиті, крізь них постійно літали голуби і несли яйця в зламаних друкарських машинках і старих мідних кавниках. Крім того, на даху було повно пилу і пташиного пір'я, пір'я забивалось між сторінок книг і в кишені костюмів, ми знаходили його в попільничках і чорнильницях, витрушували його з бюстгальтерів і керосинових ламп. Брат ламав замки на черговій валізі, і ми визбирували поміж запиленого мотлоху потрібні нам речі, скажімо, баночки з пудрою, металеві гребені, коробки з-під зубного порошку, іржаві надламані леза для бритв, рвані панчохи, м'яті краватки, вибляклі сукні, діряві капелюхи, дешеві сережки, виписані кулькові ручки, рукавички без пари, блокноти з точним записом усіх щоденних фінансових витрат, пробиті в безлічі місць копірки, надтріснуті телефони, діряві авоськи, гаманці з безліччю кишень і відділень, довгі жіночі мундштуки, окуляри зі зламаними дужками, деформовані жіночі торбинки, вижовклі грамоти, шапочки для купання, листівки з видами міст, крем для засмаги, розламані навпіл фотоапарати, прострочені протизаплідні пігулки, етикетки з винних пляшок, браслети з червоної пластмаси й залиті воском будильники, фотографії артистів кіно і журнали з кросвордами, календарики з відміченими протягом року чиїмись місячними й капсули з якимись ліками, пошматовані конверти з довгими листами й скляні, наповнені кров'ю шприци, перуки з сивиною і рецепти з поліклініки, церковні свічки й саморобні ікони, фото з чийогось похорону, студійні фото старих жінок, фото з безліччю дітей і дорослих, невідомі нам обличчя, незрозумілі нам обставини, які ми привласнювали і робили своїми, від яких ми робились якщо і не дорослішими, то у будь-якому разі досвідченішими. Голуби літали над будинком, не наважуючись залетіти, і чекали, доки ми спустимось униз. Ми, натомість, не поспішали, ми довго перебирали в руках віднайдені нами речі, розглядали написи в блокнотах, пізнавали акторів на листівках, влітку ми майже жили на горищі, там були якісь меблі, пару матраців, ми валялись на них і читали старі журнали з розгаданими кимось кросвордами.
За пару років у брата з'явилась дівчина, він привів її одного разу влітку, коли нікого не було вдома.
Вона залишилась на ніч. Я лежала в своєму ліжку, в сусідній кімнаті, і слухала, як вона сміється. Того літа вона часто до нас заходила, батьків цілими днями не було вдома, і вони з братом весело проводили своє перше літо. Якось я розповіла їй про нашу колекцію, ми сиділи з нею удвох у порожній квартирі, було сонячно і спекотно, вона зацікавилась і попросила показати їй ці старі речі, про які я розповіла. Ми довго розглядали стару біжутерію, вона, сміючись, міряла чоловічий одяг і пізнавала кіноакторів, яких я не знала. Потім прийшов брат, вона почула, як він з'явився, і побігла вниз. А я залишилась. Найцікавіше, що вона ніколи не носила сережок, власне, як і я.
Коли ти повернешся, я покажу тобі рештки своєї колекції. Більшість речей довелось викинути, пройшло стільки часу, сусіди змінились, мої батьки емігрували, і я живу в цій квартирі сама. З усіх тих уламків я залишила собі кілька пар старих жіночих черевиків, десь із сорокових років, можливо, з п'ятдесятих, але не пізніше. Я навіть не знаю, кому вони належали. Зі старим взуттям така річ, що вони з часом виглядають ще гірше за своїх власників, черевики, як на мене, це взагалі найбільш інтимна частина одягу, вони рвуться й розбиваються, збиваються і втрачають нормальний вигляд, оскільки одягнувши, ти від початку вкладаєш у них свій ритм, свою ходу. Я в них ходжу по квартирі, вони давлять, але це таке дивне відчуття, що ти носиш чужий одяг, користуєшся чужими речами, зазираєш у чиїсь щоденники й записники — воно виснажує тебе, надламує зсередини, ти втрачаєш спокій і рівновагу, так ніби робиш щось заборонене, і тоді чиїсь душі неспокійно ворушаться в сутінках, кожного разу, коли ти одягаєш їхні черевики чи перечитуєш їхні листи. Очевидно, це тому, що спокій взагалі є поняттям ілюзорним, несправжнім, і марно сподіватись, що після безтурботної та спокійної смерті на тебе чекає тиша і відпочинок, я чомусь думаю, що навіть по смерті, утративши будь-який зв'язок із тими, кого ти любив, через кого ти страждав і кого тобі весь час бракувало, ти все одно не зможеш знайти собі спокою, сховавшись у потойбічних сутінках, будеш мучитись і страждати кожного разу, коли хтось, не звертаючи на тебе жодної уваги, одягатиме твої босоніжки.
«Металіст» лише для білих
(образ ворога в українській радянській літературі)
Демократія починається тоді, коли вбивають твого дилера. Реальна влада в цій країні належить тридцятилітнім психопатам, хоча вони про це ще не знають. Українське економічне диво контрабандою ввозиться через кордони республіки. Протистояння підпорядковує своїй логіці всі твої вчинки і програмні заяви; беручи участь у протистоянні, ти повсякчас змушений боронитись від численних небезпек та провокацій. Твої вороги ведуть повсякденну приховану війну, кінцевою метою якої має стати твоя капітуляція і підписання нових умов, котрі матимуть для тебе фатальні наслідки. Вони проводять загальну мобілізацію і гуртують сили, наперед відкидаючи найменшу можливість знайти порозуміння за допомогою дипломатичних методів. Вони відслідковують твій маршрут, перетворюючи тебе на рухому мішень багаторазового використання, прослуховують твій телефон, запускають тобі в мережу віруси, пишуть тобі на дверях антисемітські гасла, пишуть антисемітські гасла на дверях твоїх сусідів і звинувачують у цьому тебе, вибивають замки в твоєму під'їзді, присилають тобі поштою порножурнали й книги ксенофобського характеру, проплачують у пресі матеріали про розповсюдження тобою порножурналів та книг ксенофобського характеру, зомбують твоїх друзів, підпалюють офіс, в якому ти працюєш, розстрілюють пожежну команду, яка їде рятувати твій офіс, розстрілюють твоїх друзів, у яких минають наслідки зомбування, відрубують тобі кабель і глушать ефір, переглядають за твоєї відсутності твої книги, вириваючи з них улюблені сторінки, підкидають тобі до кишень наркотики й фальшиві документи, підкуповують суддів, котрі згодні повірити, що документи не фальшиві, перекладають, зрештою, на тебе провину за смерть твого дилера, перекладають на тебе провину за те, що влада у цій країні належить психопатам, спостерігаючи за тобою на віддалі, весь час дотримуючись дистанції, винюхуючи твій слід у траві, зайнявши позицію в будинку напроти, не спускаючи з тебе прицілу, кожної миті, вдень і вночі, знаходячись у повній бойовій готовності, прослуховуючи в телефоні твоє дихання, твій голос і твоє мовчання, потрапляючи в ритм твого життя, формуючи його, уповільнюючи і прискорюючи залежно від власних потреб, дихаючи з тобою одним повітрям, стікаючи з тобою однією кров'ю, лікуючи разом із тобою ті самі хвороби, розморожуючи разом із тобою ті самі продукти, вливаючи в себе ту саму отруту, втрачаючи ту саму свідомість, переходячи за ті самі межі, втрачаючи контроль над тими самими речами, проживаючи разом із тобою те саме життя помираючи разом із тобою тією самою смертю.
Ті, хто вирішують за тебе всі твої проблеми, ті, хто не дають тобі можливості самому впливати на події, ті, хто контролюють твоє пересування, обмежують твої рухи, прогнозують твою поведінку, вказують на твої помилки, оцінюють твої заяви, блокують твої ініціативи, заперечують твої свідчення, відмовляються від співпраці з тобою, засуджують тебе за небажання співпрацювати, засуджують тебе за невміння до кінця відстоювати свою позицію, засуджують тебе за непослідовність і зневіру, засуджують тебе за тактичні огріхи, яких ти весь час припускаєшся в їхній присутності, засуджують тебе за недостатньо виважені заяви, котрі спровоковують масові заворушення, засуджують тебе за намагання перекласти на них відповідальність за масові заворушення, звинувачують тебе в продажності і некомпетентності, звинувачують тебе у відсутності конструктивної позиції, звинувачують тебе в здачі однодумців і співпраці з системою, звинувачують тебе в постійних намаганнях скористатись загальною нестабільністю, звинувачують тебе в розвалі і коаліції, відмиранні ідеології, реванші консервативних сил, ослабленні загального спротиву, втраті колишніх позицій, провалі багатосторонніх переговорів, компрометації цілого руху, занепаді спільної платформи, загибелі кращих послідовників, смерті твого дилера, наговорюючи тобі слова, якими ти починаєш користуватись у повсякденному житті, нашіптуючи тобі основні терміни й поняття, правлячи твою мову розширюючи її за допомогою спеціальної термінології, вставляючи в твою мову шматки своїх заяв і маніфестів, запускаючи в твою мову початки власної лексики, відтворюючи твій голос у домашніх умовах, імітуючи твої розмови і співи, повторюючи за тобою наговорені перед тим слова, набиваючи своєю лексикою порожнини в твоїх відповідях, підпорядковуючи собі твоє мовлення, долучаючись до твого мовчання, синхронізуючись із ним, випереджаючи його, зупиняючи його в потрібному місці, примушуючи тебе забути про головне — про їхню присутність.