Новий бізнес придумав Сава. Він сидів вечорами на кухні і переглядав рекламні газети.
— Дивись, — сказав він одного разу старшому брату, котрий газет не читав і цілими днями тягався по базару, а тут випадково забіг додому і нервово ходив кімнатами, час від часу натикаючись на колючий дріт? — Дивись — тут рекламують усе, тут рекламують навіть такі штуки, про які я ніколи не чув, на першій сторінці навіть є реклама боїв без правил серед інвалідів, а в розділі «Культура і відпочинок» рекламують щотижневі збори євангелістів під пам'ятником першим комсомольцям у парку Артема.
— І що? — не зрозумів Гриша.
— Ти дебіл, — сказав йому брат, — ти не знаєш, хто такі перші комсомольці чи хто такі євангелісти?
— Мені по хую євангелісти, — відповів йому Гриша.
— Разом з тим, — погодився із ним Сава, — дивись, яка річ — ніхто не рекламує ритуальні послуги.
— Ритуальні послуги? — здивувався Гриша, — це що за послуги такі, щось на зразок інтиму?
— Не зовсім, — сказав Сава, — це коли поминки, розумієш — там, вінки, гроби, в крематорії коли спалити треба — тоді це ритуальні послуги.
— Так ясно, що не рекламують, — зрозумів брата Гриша, — у нас же крематорії державні.
— З чого ти взяв? — не повірив Сава.
— Ясно, що державні, — запевнив його Гриша, — я тут Жоріка бачив, пам'ятаєш Жоріка? Ну, Жорік, йому ще чечени вухо відрізали за борги; самі і в лікарню відвезли, а хірурги вже після зміни були, пришили йому вухо, але не тим боком, довелось ще раз везти, перешивати, пам'ятаєш?
— Ну? — сказав Сава.
— Так він працює в крематорії, істопщиком.
— Ким?
— Істопщиком, і за проїзд ніколи не платить, у нього корочка, він бюджетник, до того ж пільговик, ну, йому з цим вухом інвалідність дали.
— Трусить він — твій Жорік, — не повірив Сава братові, — якщо крематорії справді державні, то до якого міністерства вони входять?
— Не знаю, — відповів Гриша, — може, до вугільної промисловості.
Але Сава вже почав думати. Сфера ритуальних послуг приваблювала своєю незайманістю та можливістю розвернутись відразу широко й з понтами. Сава навів справки, Гриша зустрівся з Жоріком і напоїв його в зюзю. Доки Жорік ще тримався на ногах, він поводився зверхньо, вимагав чистих серветок і пива до водки. Потім попустився і став плакатись, сказав, що давно пішов би з істопщиків, що йому жмури вже ночами сняться, але куди ж він піде, там колектив, його поважають, на день народження грамоту дали, план вони виконують і взагалі.
— Ага, — сказав Гриша, — план. Значить, ви таки бюджетники?
— Да, — розплакався знову Жорік, — ми бюджетники. До того ж пільговики.
— А в чому фішка твоєї роботи? — запитав Гриша.
Жорік помовчав, попросив ще одну чисту серветку, витер сльози і сказав:
— Фішка моєї роботи, Гриша, в моїй безвідмовності, розумієш?
— Поясни, — попросив Гриша.
— Я істопщик? — сказав Жорік і знову витер сльози, — я спалю кого завгодно, хоч маму рідну. На мені зав'язана демографічна ситуація в ленінському районі, січеш? Якщо я завтра здохну, топка стане і вже мене спалити буде нікому, січеш? Тому що це я тримаю топку теплою, а котли прогрітими. Я, можна сказати, взагалі тут центровий. До речі, пиво буде?
— Ну, у вас же не єдиний у місті крематорій, — справедливо здивувався Гриша.
— Так-то воно так, — відповів Жорік, — а ти спробуй спалити жмура в сусідньому районі, я подивлюсь. Ми ж бюджетники, у нас все прописано, у нас план, я жмурів зранку закидаю, у мене топка завжди прогріта, січеш? — знову запитав він. — Зі жмурами головне що? Головне — порядок. Зупини я котли, охолоне топка — куди жмура кидати станеш? Жмур, він чекати не буде, він розкладатися почне. Так що від мене тут уся демографічна ситуація й залежить. — Безперечно, під демографічною ситуацією Жорік розумів щось своє.
Гриша задумливо кивав головою.
— То що виходить, — сказав він нарешті, — вся фішка в тому, що ви бюджетники?
— Да, — сказав Жорік не без задоволення, — у цьому вся фішка.
— Значить, виходить, — говорив далі Гриша, — якщо я побудую поруч свій крематорій, на більш людських умовах, то я вам увесь бізнес переб'ю?
— Що ти, — занепокоївся Жорік, — а істопщика де візьмеш? Жмур, він істопщика потребує.
— Ну, істопщик не академік, — задумливо сказав Гриша, — ось ти, наприклад — що закінчував?
— Музичне училище, — сказав Жорік, — по класу баяна.
— Так що ж ти в істопщики пішов?
— Я з коня впав — сказав Жорік.
— З якого коня?
— Мене після одного концерту додому на коні везли, п’яного. І я впав із коня. Зламав середній палець. Пробував грати далі, але не всі ноти беру, січеш?
Тоді брати зібрали нараду і почали радитись. Гриша, ще далі перебуваючи під враженням розповідей про жмурів, пропонував відкрити приватний крематорій, наприклад в котельні, завезти туди імпортний фінський котел і влаштувати з Жоріком стахановські змагання. Загалом, Гриша до ідеї ставився легковажно, складалось враження, що він збирається відкривати сауну. Сава натомість поважно заперечував, акцентуючи на тому, що імпортний фінський котел, по-перше, ще дістань, а по-друге, він, сука, стільки електрики жере, що вони по бабках просто не потягнуть.
— Послухай, — казав він Гриші, — котли-мотли, це все несерйозно. Треба нормальний бізнес ставити. Треба запускати повний комплекс ритуальних послуг, від а до я.
— Від а до я — це як? — питався Гриша, — це що — самим жмурів збирати на вулицях?
— Від а до я — це повний комплекс послуг, — пояснював Сава, — з крематорієм, з бабками-плакальницями, з виготовленням пам'ятників. Столовку можна відкрити, щоб відспівувати було де. Налагодити сервіс потрібно, народ сам до нас потягнеться.
— Ось у цьому я сумніваюсь, — відповів на це Гриша.
За якийсь час брати викупили земельну ділянку в межах міста. Пожежники хотіли бабок, але Сава переконував їх, що проект некомерційний, а отже, бабок за це брати не можна.
— Це ж екологічно важливий архітектурний об'єкт, — пояснював Сава пожежникам, — це ж легені міста, це потрібно нам усім.
— Нам це не потрібно, — заперечували пожежники.
Врешті з пожежниками домовились.
Гриша знову зустрівся з Жоріком, Жорік затягнув було свою сагу про жмурів та істопщиків, але Гриша коротко попросив намалювати йому схему котла.
Сава подивився на малюнок Жоріка, мовчки віддав його Гриші і попросив знайти священика.
— Що, відспівувати будемо? — поцікавився Гриша.
— Потрібно освятити місце, — сказав Сава, — щоб бізнес пішов.
Гриша знову зустрівся із Жоріком.
— Послухай, — сказав, — ви ж там відспівуєте своїх жмурів?
— Ну да, ну да, — завівся Жорік із півоберта, — жмура його відспівати потрібно, аякже, перш ніж у топку, жмур він відспіваний має бути. — Через Жоріка Гриша вийшов на отця Лукіча, Жорік дав йому довгий номер мобільного. Гриша подзвонив.
— Я віддзвоню, — коротко сказав отець Лукіч, — у мене безлімітний. — Домовились про зустріч у кафе. До кафе отець Лукіч під'їхав на вишневого кольору беемве. Брати розповіли йому про свої плани. Отець Лукіч задумався. Попросив собі пива до водки. Випив.
Задумався ще раз.
— Добре діло робите, хлопці, — сказав нарешті, — добре. Хай господь вас благословить, — перехрестив він братів, а разом із ними й сусідній столик. За сусіднім столиком притихли.
— То що, отче, — почав Сава, — можна на вас розраховувати?
— Можна, — розважливо сказав отець, — можна… Але якщо ви думаєте, що я вам щодня буду ваших жмурів відспівувати, то краще забудьте про це…
— Що ж робити, отче? — запитав Сава.
Отець помовчав.
— Капличку вам треба, хлопці, капличку…
— Капличку?
— Так, — задумливо почісуючи руду бороду, сказав отець, — капличку… Капличку. І водки.
— Водки? — не зрозумів Гриша. — Да, мені водки. І капличку.
— А капличку освятите? — поцікавився Сава, перш ніж замовляти водку.
— А чого ж? — далі розважливо вів отець, — капличку освячу. Приїду до вас, у мене машина своя, освячу місце, організуємо молебень, проти злого ока, проти голоду, проти мору.
— Отче, — сказав йому Сава, — нам проти мору не треба.
Принесли водку. Отець підвівся, підніс склянку і сказав:
— Мудрі діла твої, господи, воістину по ділах твоїх пізнається мудрість твоя. — За сусіднім столиком заціпеніли. Зрештою, весь зал, затамувавши подих і затиснувши в горлах водку, дивився на отця Лукіча. В цей час його мобіла завібрувала. Отець підніс слухавку, — да, — сказав, — да, Валюня, я передзвоню, я тобі пєредзвоню, шо блядь, я ж сказав — я передзвоню! — Отець Лукіч схилився над мобілою і почав шукати потрібний номер, врешті відчувши загальну напругу в залі, підвів очі і побачив заціпенілі погляди, спрямовані на нього. Він роззирнувся навколо, подивився на склянку, перевів погляд на мобілу, потім знову на зал — у мене безлімітний, — пояснив.
За якийсь час отець Лукіч і брати Лихуї приїхали на відведену під цвинтар ділянку. На ділянці бездомні дачники вже почали копати грядки. Гриша почав їх виганяти, дачники відбивались лопатами, врешті з вишневого кольору беемве вийшов отець Лукіч і дістав з-під поли свого твідового піджака важкий срібний хрест зеківської роботи. Дачники відступили.
— Отут, — сказав отець Лукіч, — отут благословенне місце, істинно вам кажу, можете класти фундамент.
Сава дістав із багажника колючий дріт і похмуро почав його розмотувати. Крім того, отець пообіцяв братам дати оголошення про їхню контору в єпархіальній пресі. Лише попросив принести готовий текст, пишіть про головне, сказав він: слоган, прайс-лист, система знижок, про церкву що-небудь. Що би до вас хотілося прийти, розумієте?
Брати подумали і побігли в бюро перекладів. В бюро перекладів побачили братів, теж подумали і погодились написати текст, лише попросили детальніше описати «профіль бізнесу».
— Ну як, — гарячкував Сава, — це некомерційний проект, легені міста, це потрібно нам усім. — Бюро перекладів кивало головами. — Для нас головне — сервіс, — гарячкував далі Сава.
— Да, — додав Гриша — працюємо до останнього клієнта!
— Да, — гарячкував Сава, — послуги від А до Я. Плюс у нас патріархальне благословення.
— Тут написано — єпархіальне, — зазирнуло до їхніх документів бюро перекладів. — і ще капличка, — додав Сава. — І гнучка система скидок.
Зрозуміло, — сказало бюро перекладів, — спробуємо урахувати всі ваші пропозиції. — Брати зітхнули. Наступного дня Гриші передзвонили з бюро перекладів, попросили зайти, сказали: знаєте, у нас тут дещо вийшло, було б добре, якби ви зайшли і подивились. Брати зайшли, почитали текст і влаштували скандал, Гриша кидався бити перекладача з німецької, Сава його стримував. Врешті, бюро перекладів пообіцяло все переробити. Без доплати, — Ви зрозумійте, — кричав їм Сава, утримуючи двері, котрі ззовні виламував його брат, — нам головне сервіс! Від а до я! І про церкву щоб було! Інакше нам без понтів, без церкви, ви зрозумійте!
Зустрілися через два дні. Гриша залишився чекати в коридорі. Перекладача з німецької зачинили на кухні. Сторони сіли за стіл.
— Ми врахували ваші зауваги, — сказало бюро перекладів, — частково вони були справедливі, але ви відбили нам дзвоник біля вхідних дверей, за це доведеться доплатити.
— Текст покажіть, — коротко сказав Сава.
— Гаразд, — нервово погодилось бюро перекладів, — домовились — доплачувати не треба. Може, кави?
— Давайте текст, — повторив Сава.
— Ну, гаразд, — погодилось бюро перекладів і показало Саві текст.
Текст був такий:
Ісус віддав за вас своє життя! Ми віддаємо вам тепло своїх сердець!
ТзОВ Лихуй і сини. Повний комплекс ритуальних послуг!
У мальовничому куточку Харкова, в районі нових житлових масивів, що стрімко зносяться вгору, розкинуло свої угіддя бюро ритуальних послуг «Лихуй і сини». Виплекане дбайливою господарською рукою, бюро щоранку гостинно відчиняє свої двері першому відвідувачу. З ранку до вечора, не покладаючи рук, виконують свої професійні обов'язки працівники бюро. З першого ж дня роботи комплекс ритуальних послуг «Лихуй і сини» полюбився мешканцям житлових масивів і став улюбленим місцем відпочинку харків'ян та гостей міста. Що й не дивно. Адже на відміну від інших закладів відповідного профілю наше бюро гарантує вам повний комплекс ритуальних послуг. Взявши собі за принцип якість виконання та індивідуальний підхід до клієнта, наш колектив надійно тримає високо підняту планку оперативності та професіоналізму.
В нашому бюро вам запропонують дешеві ділянки в одному з наймальовничіших районів Слобожанщини, ритуальні аксесуари за демпінговими цінами, автоперевезення, а також послуги професійних працівниць ритуальних послуг, духовних осіб і тамади. На території комплексу знаходиться також затишна модифікована капличка європейського класу, де ви завжди зможете провести кілька незабутніх годин.
Говорить один із засновників бюро, Лихуй Григорій Владленович:
Мій батько, ветеран війни, часто говорив мені: Гришо, оце твоя земля. Що ти в неї кинеш, те з неї і виросте. Тому, коли ми з братом виросли і настав час обирати свою дорогу в житті, я згадав слова батька. Адже ніщо так не гріє душу, як можливість віддати вам часточку свого натхнення, свого сердечного тепла. Для мене бюро — це не просто місце роботи, для мене воно давно стало місцем спочинку і душевної рівноваги. І якщо, не дай бог, зі мною завтра щось трапиться, я б хотів, аби мене поховали тут — на території ТзОВ «Лихуй і сини»!
Важко не погодитись із шановним Григорієм Владленовичем, ось уже воістину — живе на землі господар!
Так само наше бюро з радістю сповіщає вам про гнучку систему знижок для постійних клієнтів. Так, уже з третього замовлення йде бонусне нарахування відсотків, яким можна буде скористатися надалі. Приймаються також колективні замовлення.
Потрапивши до нас одного разу, ви обов'язково захочете повернутись!
Якщо ховати — то тільки з Лихуями!
Сава довго думав. Чути було, як на кухні б'ється серце в перекладача з німецької.
— Гм, — сказав Сава, — чогось подібного я від вас і хотів. Лише два моменти. Перший — отут, де віддаємо вам тепло своїх сердець, може, краще тепло замінити на жар?
— Розумієте, — сказало Саві бюро перекладів, — з огляду на специфіку вашої роботи ми б вам цього не радили.
— Ну добре, — незадоволено сказав Сава, — добре. І ще одне, оця фраза — і якщо, не дай бог, зі мною завтра щось трапиться: по-моєму, звучить як погроза, ні?
— Добре, — відказало бюро перекладів — приберемо. Ще якісь зауваги?
— Ні, — відказав Сава, — все нормально, — виклав сто баксів, забрав текст і пішов шукати брата. Треба було відкриватись.
Відкриття вийшло пафосним. Під щойно збудованою капличкою товпився народ, прийшли пожежники, на беемве приїхав отець Лукіч, прийшла сестра братів Лихуїв із сином, прийшли зацікавлені мешканці житлових масивів, прийшли представники комуністичної партії зі знайомим братам гаслом «НАТО — руки геть від української землі», прийшов Жорік у жовтій сорочці, привів із собою почесного ветерана, сказав, що так годиться, що завжди треба, аби щось сказала старша людина, брати не суперечили, мовчки потисли Жоріку руку і нервово поводили спітнілими шиями. На обох були білосніжні турецькі сорочки, що обтягували братські торси й просякали потом. Першим слово попросив отець Лукіч, він рішуче відімкнув мобілу і взявся до промови.
— Дорогі миряни, — сказав отець Лукіч, раз по раз позираючи в бік свого беемве, біля якого крутились діти з житлових масивів, — у благословенному місці зібралися ми сьогодні. Благословенне це місце, оскільки постало воно з благодаті божої. Тому, дорогі миряни, як казав господь наш, любіть одне одного, а про все інше він подбає сам, — сказав отець Лукіч і широким жестом повів уздовж обтягнутого колючим дротом цвинтаря. — Миряни боязко захрестились. Жорік витер сльози жовтим рукавом сорочки. Наступним слово взяв почесний ветеран.
— Згадується мені, — сказав він, — один героїчний фронтовий епізод. Стояла люта зима сорок четвертого. Ми тоді якраз зупинилися під Москвою, грудьми лягли, зима була люта, але ми грудьми лягли, не пустили гада.