Павло Чорнокрил - Марко Вовчок 4 стр.

Чи помічав Павло, чи ні, - не казав того й нічого не казав...

Варка побивалася й жалкувалася перед ним, він тоді умовляв її, як завсіди, і розважав; доводив їй розсудливо усяку річ, заспокоював. А сам сивів він, сивів прикро, і все у думі, як у хмарі, ходив.

- Чого се ти усе думаєш? Коли вже ти перестанеш того думу? - дорікає його Варка.

Він і словом не озветься, а наче од сну прокинеться.

- Оце! - покрикне вона в гніву - в досаді із плачем, - оце життя мені, лихо мені! Ти мою голову занапастив, а тепер словом не хочеш озватися до мене! Не такий ти був, як присягався любити, як морочив мене, поки й світ зав’язав мені білий!

Він і стрепенеться од того слова її і мов очутіє, заговорять до неї, жалувати стане, кохати тоді...

Пани під той час з’їхали у гостину, кудись на чужу сторону, до якихсь там своїх родичів: у дворі стало вільніше, і двораки, себе розважаючи, щовечора танці завели та гуляння. Усі молодиці і дівчата були там знакомі Варці, все подруги давні, з однієї сторони; вони ще її не цуралися, стали зазивати її на свої музики, стала Варка ходити у двір...

Там, у дворі, між челяддю, їй наче дихалося легше: вона прислухалася до жартів веселих, до того гомону, до танців придивлялася й сама у танець ішла іноді, - і забувалося часом їй усе-усе, що душу давило, і сміялася вона з іншими, і мову знаходила... Все на спокій, на спочивок йшло по музиках; схаменувшися, бігла й вона додому, обмираючи, свою тугу проклинаючи, що, попустивши їй зітхнутися, міцніш ще, мабуть, вхоплялася за серце.

І на здив було усякій душі оглядати, як на усю садибу їх, на усе житов’я пала пустиня: і на ту хату нову, небіляну давно, неприбрату! На той город нескопаний, необсіяний; той садок неприкоханий, що усього б тут у три щиті на тихе та на любе життя, - а чоловік сам занедбав, одцурався всього!.. Причинені ворота, та й увесь день так стоять; раз одкинуться - стоятимуть і ніч навстіж. Коло клуні пашня потрушена; з півсніпка, чи збито, чи не збито, а забуто й покинуто... Коли що й робиться, то видно, що не для свого спожиття, не для себе, а так, по звичаю, - аби робити.

Раннім ранком виходить з того двору чоловік на роботу-панщину, іде він, поспішається; виходить за ним і молодиця. Між люди він наче не бачить нікого, й не чує, і сам не озивається; вона ж у тривозі сумній, вона стереже ухом кожнісіньке словечко, перехоплює оком усякий погляд, сама на лиці мінючись.

От вже вечір. Додому повертаються удвійзі, мовчущі, як земля, не забувши смутку, забувши речі... Увійшли у свою хату - вона боржій до вбирання, в краще переодягається, він тихо десь сяде. Вона убралась, біжить з господи собі у розщебані двері, і він вийде, дивиться навкруги, не бачачи нічого, - не зна сам, по що увійшов у хату, не зна, чого вийшов.

Чи посяде на призьбі - ізнов задумався. Чорні його брови, а голова вже, як сніг, біла; мужнє й поважне обличчя, обличчя моці й сили, а щось таке полягло на обличчю тому, що походить він бодай не на дитину хирну... Се як вода сильна, що колись кручі, береги виривала, роблячи, а се вже у землю увійшла, усхла; без розливу і без плюскоти вже точиться ледве ще видная, та вже нечутна...

І сидить він собі так на призьбі, часу не мірячи, - коли сидить годину, коли й ніч-ніцьку. І незчується, не охаменеться сам - обудить його, як що перепурхне, або шелесне, чи який гомін оддалеки, чи голос, - увійде до хати, й наче забув, чого уступив, - дивиться і знов сідає де, і почина знов думати та думати...

А Варка у дворі щовечора - той вже двір за втіху їй став єдину: там її порада, там її одпочивок увесь; чи добре, чи недобре се було - вона того не питалася, вона й разу об тім не подумала, не помислила. Що вона там чула, що бачила - усе вона залюбки приймала; вона собі не жадала ні слова звичайного, ані доброго навіть: їй тільки у жадобу було людські голоси чути, щоб глушили мислі її лихі, і таке, що за колишніх часів живим би її вразом вразило, тепер таке її тішило, і сміялася вона на одвіт... Їй не зачувалось, що вона йде усе нижче та нижче; а хоч коли й шаснула їй по душі така думка, - вона на неї рукою навіки махнула: легш їй було у безодню углебати неуважно, ніж на кручі висіти обмираючи...

Перейшло місяців зо два таких, що вона більш у дворі прожила, як дома. Повернулись пани на державу - і усі музики ті й танці як вода умила.

Варка все-таки ще ходила туди ізвечора, та вже там не так її прийняли: усі стояли за ділом своїм, хто насторожений своїм клопотом, хто втомлений до осоруги на світ цілий - з своєї досади; стали чудуватися з неї не помалу: чого б то отак притягнутись їй у двір? чого їй такечки занадитись? чого сидіти отакеньки руки склавши, не мавши ні діла собі, ані розваги? чого се вона із дому лихом утікає?

Що Варці на таке слово одмовляти було? Пішла вона на господу. Одпровожали її хто сміхом, хто кивом, суговорою, а хто дивом щирим у дві оці...

Важко ж їй було то вечір перший дома, без людей, без гомону людського понивати. Сум тяжкий їй серце аж трощив; хотіла вона робити була - не взялась, усе постиле, й руки трусяться.

Павло сидів собі мовчки, тихо; пильно вона на його ззирнула і пита:

- Павло! чого се ти сидиш, як заворожений? Ти не втомився?..

- Ні, я не втомився, - одказав їй.

- Чи ти здужаєш?

- Здужаю.

- Павло! - скричала у тривозі несамовито. - Може, люди дізнались?.. Ти не боїшся?

- Не боюся.

Вона у куток закуталась, очі заплющила - болем їй голова боліла, у стук серце стукало.

Недовго ж засиділась - знов схопилася до Павла:

- Кажи мені слово... Слухай-бо... Ти нездужаєш?.. нездужаєш, боїшся?

- Нездужаю... боюся, - одказав так же само без уваги, як перше.

Вона побивалася перед ним, вона ридала: він дивився, як дивляться на те, на що нема вже ради; вона йому дорікала, вона його кляяа-проклинала: він чув, мабуть, і розумів, до серця ж те все не доходило йому. Спухав її уважно і дивився на неї пильно; а чув наче і бачив щось інше душею...

До світу плач її по хаті, до світу каяння і допріки, - тоді вже вона сном знемоглася, а йому все сну не було: він сидів так і перед світом, як ізвечора, - поки аж день забілів - на панщину пішов.

Страшне життя почалося Варці: нікуди на сторони одбавитись і нічим лиха втушить; і він, що на його сподівалася, що уповала, - він став тихий та плохий, як сирітська дитина непорятована. Даром вона картала його, дорікала, сварилася, даром насміхалась йому тим: він слухав і одмовляв, начеб так про кого говорилося, невісного, невідомого, що все однаковісінько йому, чи так, чи, може, ін-як…

- Нащо ж ти вбив її, нащо, коли так гинеш за нею? - погукнула на його Варка.

Він увесь затрусився і сльозами влився. Плакав дуже, плакав сильне, як дівча молодесеньке. Варка ізлякалась сліз тих більш усього на світі: в неї серце упало, гнів розпався увесь, острах душу пойняв. Незчуваючи сама, що робить, кинулась до дверей, защепнула двері, кинулася сльози йому втирати, вговоряє-благає не плакати…

Він усе плакав, не вгавав довго, до втоми…

Варка вже ходила, як чоловік той, що всі шляхи, всі дороги загубив, що вже нікуди йти, да й сам не шукає - годі.

Інколи нападав її якийсь гнів немочний, що розшибалася вона та плакалася необрадливо собі…

Павло ж усе становивсь пліхший. Їй було важко на його й подивитись, - бігла від його на другий кінець хати. Все те їй забулося, як колись вона його кохала, як сподівалася собі милого щастя від його, тепер вже він їй перед очима - як усього її лиха непогамованого зачіпка.

- Іди-бо, іди геть, - гукне на його. - Іди собі з очей!

Він зараз одходить собі у куток - сідає.

- Чого такий сидиш? Ой, я нещаслива! Чого ти мені лихо моє нагадуєш?

- Я не нагадую нічого, - промовить він.

- Та не словами нагадуєш, ще гірше - сам собою.

- Я не нагадую, ні, не нагадую, - одказує тихо.

- Чого такий? - причепилася одного ранку. - Люди вже й так кивають… Чи ти вже мене узявсь нароком занапастити, людям на суд подати?

Він береться за шапку. Схопила його за рукав - не пускає з хати.

- Пусти, - проситься, - вже мені на панщину йти.

- Ти скажи, скажи, за що ти мене занапастити хочеш? Який ти між челядь ідеш? Там усього приглядають, усе примічають…

Йому наче яка порада свінула світом - стрепенувся він.

- А чи не порадять мені люди? - прорік.

- Як? у чому? Що таке замислив ти? - гукала-питала.

Він міцно стенувся з її рук, зірвався, побіг улицею; вона була за їм кинулася, та заздріла, що виходять інші люди із хат, - кинулась знов назад, до свого двору, у хату, забилася в куток, як дитина з переляку, і дослухалась ізвідти: як гуде що буде?

А люди йшли на панщину; усе більш та більш їх збиралось, збивалось укупі - і чоловіків і молодиць, парубків і дівчат, чулися молоді жарти веселі, охання голосне між молодицями, і річі поважні в чоловічій купі.

Павло надбігає.

- Люди! люди! громадо! - гукнув ще оддалік.

Усі його обступили, усі дожидають, - тихо стало, як у темнім лісі.

- Я забив свою жінку! - промовляє Павло до кожного. - Я свою жінку забив!..

- Ой, лихо! Ой, біда! - покрикнули жіночі голоси.

Чоловіки й парубки присунули до Павла ближче.

На той гомін явилися діди сиві - громада уся зібралася незабаром. Улиця упродовж людьми заступилася. Молодиць і дівчат одтиснули далі - там вони тужили і вжахались, - пручались цікаві, щоб ближче, їх знов одтискали далі. Громада стала на улиці, на середині. Павло перед нею.

- Як-то було й по-якому? - став Павла питати дід сивий, дивлячись йому в вічі своїм оком соколовим.

Непевним голосом став Павло на питання розказувати. Громада слухала. З жіночої купи викрикували раз у раз то до Бога, то до людей. Спершу думали, що згублена Варка, її оплакали: хоч і невлюбима вона була, так нелюб’я забулося - лиха доля тільки на той час вважилася; а як учули правди - Господи! який рух, та крик, та плач ізнявся! А коло самого Павла усе мовчки стояло, не поводячи й бровою.

Став він плакати дуже.

По його визнаттю, подумавши, стала громада радитись - що робити?

Павлу зв’язали руки, послали повідача до двору панського; послали людей до Павлової хати Варку забрать. Знайшли її у хаті, у кутку, стали брати - вона одбивалася, мов орлиця дика, не хотіла йти, поки сили своєї, - тоді посланці взяли її та попід руки привели, наділи залізо на неї. Посадили її ув одну хату, Павла у другу. Він усе плакав; де вже тії у його й сльози бралися. Хто до його заглядав у двері, хто промовляв до його, він до того руки простягав, наче поради прохав. Що питали, на все одмовляв з покорою.

Вона ж, очей не піднімаючи, сиділа, слова не одказуючи на питання, сиділа як кам’яна; а то разом стрепне залізом, залізо забряжчить на їй - рвонеться як навіжена, та й знов обмертвіє, наче замре на смертну годину.

Тим часом повідачі управителю розповідали. Не йняв віри управитель, сам на село пішов; бачив Павла і чув од його сам усе. Казав убійника стерегти, сам тоді до пана - оповідав панові.

Клопіт зчинився такий, що Господи! Усяко розважували, міркувалися, дивували. Ніхто у той день на панщину й не брався, а тягнулись до двору панського - що буде?

Дворак верхи кудись скочив і повернувся незабаром, а за їм у тропі лікар прибіг: жив тут недалеко у пана одного він порічно. Управитель його стрів на рундуці, підвів до покоїв.

Через малу годину вийшов знов лікар той з управителем, та й на село пішли. Люди за їми купами вироювалися, - дарма тоді гукав управитель, щоб на панщину йшли: ніхто не слухав, - усі таки за їми ринули.

От привів управитель лікаря того до Павла, і став лікар Павла опитувати: літ йому скільки? чи добре йому спиться? чи не находять на його страхи?

- Мені, - каже, - мені літ двадцять і вісім. Сну не маю.

- А страхи, находять страхи на тебе?

- Нащо таке мене питаєте? - промовив йому Павло, плачучи.

А люди не потовпляться - аж у дверях слухають, дивляться.

- А що, Мирон Іванович? - говорить тоді голосно управитель.

- Не повно ума, не при тямі, - одказує йому той.

- Ге! чуєте ви усі? - гукає управитель на людей.

Ропчучий гомін загучав; скрики почулися.

- Тихо! - гукне знов управитель, - слово до громади!

Стало тихо.

- Цей Павло ума рішився: от сам на себе і зводить лихо - чуєте?

- Чуємо кривду! Неправда! неправда! шкода морочити! - одгукнули йому.

- Що? Говорю: не при тямі він; бо хто такий дурний буде, щоб сам на себе визнавав таке?

- Ти розумний чоловік! - вирвався з купи чийсь молодий голос, як у дзвін.

Управитель став дибки, тільки не зміг пізнати того, хто до його озвався, похвалив.

- Отже, треба його глядіти поки що, а я панові йду обвістити причину. Ходімте, Мирон Іванович!

Мирон Іванович до дверей, та й назад. Люди стіною перед ним стояли. Управитель, поглядаючи скоса, усе бачив та й каже:

- Ану ж бо! Одступіться; чи ви добрі, чи цікаві люди...

- Не одступимось! Нехай пан лікар по правді говорить. Нехай правда буде! - загуло звідусіль.

- А що се ви пану лікарю віри не ймете! А що се ви суперечити схотіли? А як суд наїде, то кому лихо буде - чи пану лікарю, чи вам? Вам би радіти, що так виходить ручно, а ви крякаєте, як ворони. А справника хочете? Усі будете повинувачені до одного!

- Не вбоїмось того! нехай таки буде правда! - покрикували люди.

А пан лікар стриб вікном та, як той заєць, улицею, тільки підскакує. Добре бігав!

Парубки були за ним кинулися, так він, схопивши у руки по каменюці, став на відборону. Парубки собі стали, а він знов як припустив бігти - і утік.

Обступили тоді ближче управителя.

- А чого се ви до мене налазите? - говорить він. - Я не буду втікати, не бійтесь. Чого світите на мене очима? Може, ви мене забити хочете? Бридка мені смерть, - ну, та все колись вмирати треба; я ж до того хворію усе на боки, кажуть, що недовго ряст топтатиму й так: коли допадає вам, загубіть мою душу. Я погину один, а ви за мене усі; а діточкам моїм пан щось приділить за мою смерть...

- Іди, іди, до смерті ще не готуйся, - загомоніли, розступаючись, люди.

- Слухайте ж моєї поради, покиньте того Павла навіженого: нехай йому всячина! Нехай він буде в нас скажений - се безпечніше; а то всіх засудять... погинемо, як гуси…

А Павло, не слухаючи, тільки сльозами вмивався.

Так і порішили, щоб його божевільним пославити, бо з судом, мовляли, як заведешся, то й правих засудять.

Управитель велів Павла до хати одвести і наймав, хто схоче, з села за сторожу при йому стати, і плату давав добру, тільки що ніхто не схотів. Довго управитель і сварився, і умовляв людей: вони далі й слухати його не стали, пішли геть.

Варку тож зараз випустили. Як побачила вона, що вже на волю її пускають, - бігти кинулася куди очі спали, насилу її зловили; став їй управитель розказувать, - вона наче не розбирала, не розуміла, усе рвалася бігти від його, а як вже утямила гаразд, що її не закують, що її і не винять, то господи-світе! що їй тоді поробилося! Руками обхопила тин коло хати, цілує, та плаче, та кричить; Бога хвалить, людям дякує, усім до ніг упадає.

Казали її завезти десь у інше, в далеке село.

- Добре! добре! - промовляла, - везіть! їдьмо! добре! - Хапалася їхати так! Їй кажуть забрати своє збіжжя, а вона: «Добре! добре! як же!» - а нічого не забрала, та тільки все порозкидала. Не вважала, що всі люди коло неї понурі й осудливі. Не спом’янула про Павла і разу та й не казала іншого слова, як: «Добре! добре! коли ж повезете?» Як вже віз під хатою став, скрикнула радісно, кинулася швидко у віз той... поїхала...