«Ви підібрали дуже вишуканий букет, пані Вайхен, блакитно-білий», – почула я тихесенький голос. Так говорять тяжко хворі люди, а ще, ймовірно, директори крематоріїв. Бо я побачила поряд з собою пана Теодора. «Він надзвичайно личить барону. Барвінок – блакить його очей, гіпсофіла – його сивина, у вас – бездоганний смак». Ось як зветься ця біленька квітуча дрібнота. Гіпсофіла! Це ж треба: маленька, біла, ніжна, а має таку назву. Наче секс уальний збоченець. Гіпсофіл – людина, що ґвалт ує загіпсованих калік. Що тільки не лізе до голови. Я подивилася на пана Теодора і вирішила, що йому складно спілкуватися з родичами тих, кого він спалює у своєму закладі. Дійсно, про що можна говорити? Про свої гіпсофільні асоціації розповідати не хотілося. «Пані Тереза не дуже вас забалакала? Наші медсестри звикли постійно розмовляти, зазвичай їхнім пацієнтам немає з ким поговорити, крім них». Він сумно посміхнувся. Я сказала, що ми з пані Терезою обговорили німецьке авангардне мистецтво. Звичайно, після цих слів він на мене вирячився, наскільки дозволяли йому виховання, посада та рівень виваженості.
Відчутно запахло рибою, біля нас з’явився Клаус Рьоріхт, він запропонував мені бокал вина. Механічно узявши напій, я подумала, що ніколи не випивала під час кремаційних процедур. «Пан Кох сказав мені, що ви мене начебто впізнали», – звернувся він до мене. «Мені здається, що ми з вами навчалися». – «Маєте рацію. Тільки я старший за вас на три курси. Ви зараз викладаєте в університеті?» – «Так». – «А я працюю в Міністерстві юстиції. Уммм. Гарне вино! Вам принести ще?» Я відмовилася.
«Пане Рьоріхт, я можу попросити вас про зустріч наступного тижня?» – «Марто, ви можете звати мене Клаусом, зрештою, ми вчилися разом». – «Добре, Клаусе». – «Я вам сподобався чи ви хочете поговорити про щось інше?» Версія щодо того, що він мені міг сподобатися, трохи висмикнула мене з реальності. Я хильнула вина. І закашлялася.
«Я хотіла поговорити про діда. У вас є його досьє? Так трапилося, що я майже нічого про нього не знаю. І не думаю, що мій батько знає більше». – «Ми також небагато знаємо, хоча досьє на пана барона в нас є. Але говорити вам слід не зі мною, а з Дорою Тотер. Вона – керівник нашого департаменту. Ти пам’ятаєш Дору?» Раптом він перейшов на ти. Так часто буває, коли поринаєш у студентські спогади.
Дору Тотер я пам’ятала, тому що завжди під час навчання трапляються такі дівчата, не помітити яких не можуть навіть інші дівчата. Що стосується чоловіків, то вони закохуються до нестями. Дора Тотер була вродлива і статична, наче лялька. Вона йшла так, наче її несли у святковій коробці. Її біляві кучері були завжди бездоганно завиті, вона носила рожеві, світло-зелені та блакитні сукні, а коли вже одягала біле, то її вітали з весіллям і дарували квіти. Дора Тотер не цуралася чоловічої уваги, але ніколи не була хвойдою, в неї були принципи. Вже не знаю, які саме, але точно були, в мене хист відрізняти принципових людей від непринципових. Вона добре вчилася, але ніхто не думав, що професія її захоплює. Старанне навчання Дори сприймалося з меншим подивом, ніж її бездоганні кучері. Багато хто гарно вчився, але таких кучерів не було ні в кого.
Втім, я ніколи не могла й припустити, що Дора Тотер буде працювати за фахом, а тим більше, очолювати департамент військових злочинів у Міністерстві юстиції. Це випадало зі світу мого сприйняття і, мабуть, наближалося до світу сприйняття Макса Ернста, де хімічні колби хизуються в коротких спідницях, замість облич у людей з’являються люстерка, голови сов, піраміди та пічні труби, а замість статевих органів – складні механізми. Іноді мені здається, що художники-авангардисти насправді справжні реалісти, але натуралістичність того, що вони зображають, настільки шокує людей, що вони вигадують їм нові амплуа. Всі думали, що Дора Тотер неодмінно вийде заміж за когось видатного і буде вдома виховувати своїх гарних дітей із бездоганними кучериками.
Поки я пригадувала Дору, Клаус черговий раз збігав за вином. «Збігав» – перебільшення, він перетнув залу менш ніж за хвилину, на місці осушив келих, взяв інший; зворотний шлях його був втричі довшим. Ще трохи, і він сп’яніє. «То моїм дідом займається красуня Дора?» – «Вона знехтувала мною. Сказала, що не має наміру виходити заміж. Але зараз вона заміжня». Клаус подивився на мене з посиленою підозрою. Наче я була в тому винна. «Не треба так дивитися на мене. Я не її чоловік». Я дозволила собі хихикнути. Він не поділяв моїх веселощів. А я не знала, чи потрібно мені висловлювати своє співчуття. За сценарієм сьогодні мусили співчувати мені.
«Я – привабливий чоловік!» – почула я від Клауса. Це твердження також почули Олаф і пан Теодор, вони дивилися в наш бік. «Я – щасливець! Я завжди мріяв про те, щоб підкорятися їй, але погано пояснив Богу, що маю на увазі. Тому він зробив її моєю керівницею, а не коханкою». Клаус підвищував голос. Я сказала йому, що Бог узагалі не схвалює коханок. У Клауса почалася гикавка. Мені здалося, що зараз він блюватиме на лискучу підлогу. Так здалося не тільки мені, бо невідомо звідки матеріалізувався чоловік у чорному костюмі, який витяг Клауса на повітря. Там на нього чекало таксі.
«Стривайте, мені необхідно взяти його визитівку!» – підхопилася я. «Пані Вайхен, коли урядовець бачить однокашників, він думає, що час напиватися і вчиняти ґвалт. Усім час від часу хочеться повернутися в юність, якою б недолугою вона не була. Смерть підсилює ці відчуття, як і зустріч з тим, кого знав в юності. А вже коли збігаються два чинники… Вибачте його, в нього нервова робота», – м’яко сказав мені пан Теодор, підтримуючи мене за лікоть. «І його не любить Дора Тотер. А вона йому дуже потрібна. Як коханка. До речі, мені вона також потрібна. Але в іншій якості». – «На все воля Божа». – «Так і є. Однак мені необхідно взяти його візитівку», – зауважила я. «Ми витягнемо його координати з нашого комп’ютера, або ви зможете знайти координати пані Дори Тотер на урядовому порталі, поки що урядовців не засекречують».
Глава п’ята
«Марто, ти вже поїдеш додому?» Поряд зі мною виник Олаф Кох, і я подумала, що він – реальний конкурент Копперфілда[3]. «Збираюся». – «Ти пила?» Я замислилася і не могла пригадати, пила чи ні. Зробила долоні черпачком, устромила туди ніс і дихнула, щоб перевірити. Пила. «Ти можеш залишити машину тут, не турбуйся, за нею подивляться». Це вже поза сумнівом. Якщо вони вміють доглядати збожеволілих нацистів, котрі перевтілилися в євреїв, то з моєю законослухняною машиною впораються легко. «Тобі викликати таксі?» Так дивно, але коли мною опікуються, мені починає здаватися, що я перетворилася на інваліда. «Ні, дякую, я сама. Бувайте, Олафе». – «Тримайся, Марто. Хай батько зв’яжеться зі мною, треба обговорити декілька питань». Таксі я викликала по мобілці.
Я приготувалася назвати таксистові свою адресу, аж тут вирішила поїхати в Scheunenviertel, а саме – до Нової синагоги. Що там робитиму – я й гадки не мала. Я продовжувала ніяковіти через своє жалобне вбрання. Чорні сукні пасують для вечора, нема чого вештатися в них удень. Моя мати завжди вдягає чорне, коли знає чи припускає, що їй доведеться або її будуть фотографувати. Вона вважає, що тільки чорний допомагає обличчю та статурі виглядати виразніше. Може, мені слід відправитися у фотоательє та перевірити материну теорію на собі? Тепер сама собі я нагадувала не овдовілу служницю-мексиканку, а працівника посольства якої-небудь мусульманської країни, хотілося говорити арабською, дарма, що я її не знала. Втім, незнання івриту не заважало моєму дідові спілкуватися на ньому та писати.
Манфред розповідав, що Нова синагога була ледь не першою будівлею, де використовувалися залізні конструкції. Я дивилася на її теракотовоцегляну постать і не бачила ніяких залізяк. Утім, у тілі батька також є залізяки. Залишилися в зламаній руці, він не хотів оперуватися та витягати. Коли про це не знаєш, ніколи не здогадаєшся. Я подумала, що батько та Нова синагога мають дещо спільне.
На газоні неподалік Нової синагоги я побачила невидимку, що лежав на травичці, вдягнутий у самі чорні штанці. Він лежав, розкидавши ноги, і, мабуть, дивився на хмари. Захотілося перетворитися на щось подібне та вкластися поряд у своїй чорній сукні.
Іноді корисно, щоб щось тебе поглинуло. Синагога поглинає, безневинна та компактна зовні, вона величезна всередині. Тут цілком можна загубитися, хоча все впорядковане і зрозуміле. Я не знала, як моляться євреї, і не наважилася запитати, хоча переконана, мені пояснили б залюбки. Я просто сиділа і думала про діда. Батько завжди вважав, що «нормальна людина швидше стане психом, аніж психіатром. Краще вже вигадувати сексуально-збоченське казна-що щоразу, коли хтось поруч промовляє, наприклад, слово «клематис», ніж самому його казати і при цьому хижо спостерігати за реакціями людей на назву цієї квітки». Вибором діда він має бути втішений.
Я полізла до сумки за телефоном, щоб поставити його на безгучний режим, коли пролунав дзвінок. Певний час я дивилася на цей номер, щоб укотре переконатися, що його не забула. Це був номер Наташі Ченські. Я не запам’ятовувала його в телефоні, коли вона дзвонила, на табло не висвічувалося – Наташа Ч., висвітлювалися тільки цифри. Певна комбінація цифр, і я знала, кому вони належать. Так само астроном пам’ятає всі комбінації зірок, ці цифри були сузір’ям на ім’я Наташа Ченські. Я не заносила її телефон у пам’ять мобілки навмисне, бо вважала, що того дня, коли я не пригадаю, чий це номер, зможу отримувати задоволення від життя без Дерека.
«Привіт, як ти?» Я розповіла про кремацію. «Ну, принаймні, це тривало недовго», – відреагувала Наташа. «Його кремували в різних черевиках і різних шкарпетках. Наче клоуна в сценічному костюмі, – повідомила я. – Там був мій співкурсник. Він нажлуктився поминального вина». – «Ну, хоч комусь було весело». Наташа вміє додати оптимізму. «Я, власне, телефоную тобі, бо згадала про Франца. Ти розумієш, про кого йдеться?» Я пригадала. Франц був приятелем Дерека. Вродливий журналіст, що писав патріотичні вірші та вів історичну колонку в одному з тижневиків. Він був вродливий надзвичайно, більшість людей це беззаперечно визнавали. Манфред також його знав, і після того, як Франц без належної поваги відгукнувся про його проект меморіального комплексу («Фундамент пам’ятника, створений Манфредом фон Вайхеном, нагадує мені малахітову скриньку з дивним земноводноподібним орнаментом, коли на це дивишся – починає здаватися, що ось-ось звідти вистрибнуть веселі ящірки та закидають усіх жертовними хвостами»), сказав, що не розуміє, навіщо чоловіку, настільки вродливому, як Франц, ганьбитися неуцтвом тільки тому, що йому, бачте, спало на думку, що він має журналістський хист. «Краще б рекламував труси, ніж патякав про мистецтво».
«Так, я пам’ятаю Франца. Він якось притис Манфреда. Тоді він у кількох примірниках цього числа тижневика приписав до його прізвища через дефіс якесь глумливе слівце. Він би й далі дописував це, якби його не побив рішучий продавець преси, котрий мав таке саме прізвище, як у Франца. Ще я пам’ятаю пісню про Дунай, яку склав Франц. «Тече ріка серед країн – могутній, благодатний джин». Манфред каже, що це пісня пияка». Наташа засміялася. «Я не читала його віршів. Але колонка мені подобається. Крім того, в нього багато зв’язків з воєнними дослідниками. Він може допомогти. Береш його мейл?»
Мейл я записала до нотатника. І подумала, що мені слід завести окремого нотатника, присвяченого діду. Дивно вміщувати діда поміж моїх викладацьких справ, розкладів занять, тем та координат центру з пілатесу.
Щоразу, коли я спілкувалася з Наташею телефоном, ані вона, ані я навіть не згадували про Дерека, хоча він був єдиним, що нас з’єднувало. «Я знаю, що таке відчувати неспокій через діда, – сказала Наташа. – Мого звинувачували у потуранні німцям. А я вирішила довести, що вони помиляються і ці брудні звинувачення не стосуються мого діда. І довела». Я подякувала, Наташа попросила тримати її в курсі справ. Я пообіцяла.
На годиннику майже четверта, треба вигулювати Троля. Я про нього ледь не забула. Наші говорили, що Троля розбестила Бріг. Оскільки вона не працює, дітей у неї немає, до хатніх справ вона байдужа, а виставки, вистави та покази мод частіш за все відбуваються ввечері, вона привчила Троля вигулюватися кілька разів на день. Він був би телепнем, якби відмовлявся. А телепнем Троль не був. Бріг щодня гуляла з кількома молодими мамочками з возиками і щоразу раділа через те, що в неї – цуцик, а не дитинка. «Троль на мене не відригує і не дзюрить, і між сідницями йому протирати не треба», – якось вона повідомила нам про одну з переваг Троля. «І цицьки твої він не смокче, і на памперси витрачатися не треба», – тихо пророкотів Манфред, так, щоб вона його не почула. На місці Манфреда, якщо він дійсно хоче спадкоємця, я б попросила її менше спілкуватися з ними.
Я вийшла з синагоги, знову задзвонив телефон. Манфред! «Привіт, ти повернувся?» – «Так! І забрав Троля. Я так і знав, що ти залишиш його в батьків. Ти де?» – «В синагозі». Манфред мовчав. «Готуєш курс єврейського права чи щось таке?» – нарешті припустив він. «Не зовсім. Нам треба поговорити. Можеш приїхати до батьків?» – «Не можу. Ти забула, либонь, що ми живемо в Берліні? Ти знаєш, яка кількість корків зараз на цьому напрямі? Давай до нас. Крім того, ти ж неподалік».
Звичайно, вони на мене вирячилися. Це через сукню. Неймовірний ефект, треба вдягати її на побачення. На мене вирячився навіть Троль. Не розумію, навіщо взагалі цьому псові лапи, він міг би пересуватися наче змія. «О Боже, Марто, вибач, – першим оговтався Манфред. – Хтось помер на кафедрі? А я ще глумився, ще й Бріг розважав жартами про тебе та синагогу, вибач. Але ти б могла пояснити!» Манфред не здатний довго вибачатися, краще йому вдається напад.
Я мовчки пройшла до вітальні, Троль тримався чітко позаду мене, наче дитинка, що тримає шлейф нареченої. Меблі в квартирі Манфреда авторські. Диван нагадує скелі, вітальня виконана в блакитних кольорах, шпалерами мандрують чайки, на стіну проектується старовинний іспанський корабель, що постійно пересувається; фіранки нагадують океанські хвилі. Все це мало б заспокоювати, принаймні тих з нас, хто вміє плавати. Думаю, що вітальня присвячена Брігіті, певною мірою вона – бригантина.
Під диваном валявся пожмаканий архітектурний журнал, останнє число. З обкладинки шкірився на мене невідомий чорнявий чолов’яга, в серіалах такі грають підступних молодиків, що цілять на чужі гроші та чужих наречених і мають не менш підступних мамусь. «Тьху», – видав Манфред. «Ти чого?» – поцікавилася я. Десь виплила Бріг, пішла, мабуть, до кубрика заварювати каву.
«Упізнала?» – Манфред копнув ногою «серіального злодія» в пику. «Ні», – сказала я, піднявши бідолаху з підлоги. Праворуч було написано: «Манфред фон Вайхен: життя в барельєфах». – «О, та тут про тебе!» – зраділа я. «Тьху», – Манфред був не в гуморі. «Так. Тут про мою перемогу. Маленьке інтерв’ю, мені було б соромно таке брати. Складається враження, що вони готуються спілкуватися з папугами, а не з освіченими людьми». Пам’ятаю, як одного разу, коли він посварився з Бріг через її матір, а згадуваний Франц назвав спроектований ним центр сучасного мистецтва «безголовим та сутулим імпотентом, що, власне, перебуває в гармонії з сучасним мистецтвом, яке теж давно не підіймало голівку», Манфред заявив, що одна половина людей, потребою яких є псувати життя іншим, йде у тещі, а інша – в журналісти. Особисто мені ця чудернацька споруда нагадувала голову павича, з короноподібною чупринкою та дзьобом, але, відверто кажучи, фігуру безголового чоловіка з опущеним фалосом це також нагадувало.
«Це – Грюнвальд Штросс. Архітектурне посміховисько. І знову я під ним, як це огидно». – «Ну, це ж не буквально», – гмикнула я. Манфред здригнувся. «Я не хочу терпіти від тебе такі жарти! Сама підкладайся під нього буквально! Він примудрився зіпсувати мій тріумф. Виграв я. Він до цього конкурсу не мав жодного стосунку. І що я бачу на обкладинці? Цю нахабну пику».